Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике - Международные отношения - Скачать бесплатно
48 країн підписали мирну угоду з
Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію
підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з
японським урядом».
Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з
якою Японія надавала Сполученим Штатам «право розміщувати наземні,
повітряні та морські сили в Японії й біля неї».
Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення
інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.
У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністративну угодуу в якій
фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами засобів
обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених
угодою безпеки».
60. Ідеологічні чинники «холодної війни».
Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітичному курсі США був
дипломат Джордж Ф.Кеннан. Протягом 1945-1946 pp. він звернувся до
держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана
«довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p.
Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:
o СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в
країнах Центральної та Східної Європи, по-друге, через вплив на
комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати
національно-визвольний рух з метою послаблення там позицій західних
держав й заповнення «вакууму» сили;
o необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за
все, інформувати світове співтовариство відносно реального стану справ у
СРСР, про дії тоталітарного режиму;
o комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства»,
тому необхідно розробити позитивну й конструктивну програму повоєнного
світу;
o необхідне гуртування країн Заходу для протидії радянській загрозі.
5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великобританії У.Черчілль у
присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він
стверджував, що почалася епоха протистояння двох систем: демократичної й
тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний
тоталітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною
завісою», створивши собі сфери впливу у Центральній та Східній Європі. Він
використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто
комуністичні партії. Радянському Союзу повинна протистояти асоціація
англомовних народів, США мають взяти на себе основний тягар боротьби з
комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Америку,
західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.
Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР.
Проте й радянські лідери зробили чимало для розпалювання вогнища «холодної
війни».
9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він,
зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче
призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють
капіталістичну систему, прискорюють її неминучий крах внаслідок
соціалістичних революцій.
У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних
справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н у Сан-Франциско
отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».
61. «Доктрина Трумена».
Зовнішня політика США повоєнних років базувалася на так званій
доктрині «стримування» Радянського Союзу.
Доктрину «стримування» вперше було впроваджено у Східному
Середземномор'ї. Великобританія підтримувала Грецію, де місцеві комуністи
загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччину, від якої
СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947
p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати
Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівався, що конгрес проголосує
за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p.
президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат
американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й
Туреччини, Г.Трумен закликав конгрес в інтересах «національної безпеки США»
асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надання допомоги урядам
Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати
повинні проводити політику підтримки вільних народів, які чинять опір
спробам захопити владу збройними меншинами або тиску ззовні».
Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:
1. регіональний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.
2. глобальний. Глобальний аспект, тобто сутність американської
доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі
країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захищати
їх шляхом надання як економічної, так і військово-політичної
допомоги.
Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими
утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити
національну незалежність та побудувати справді вільний світ.
Ця програма заклала підвалини закону від 15 травня 1947 p., згідно з
яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які
визначали умови американської допомоги Греції й Туреччині.
Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили,
що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася
навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.
62. «План Маршала»
Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав
європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак
інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало
розробляти план економічної допомоги Європі.
- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з
промовою у Гарвардському університеті з нагоди присвоєння йому ступеня
доктора права. Він сформулював основні положення комплексу економічних та
політичних заходів щодо здійснення реконструкції в Європі, що здобули назву
«плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої
економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за
яких могли б функціонувати інститути «вільного суспільства», а також
залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянського
впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допомога Західній Європі, що
повинна здійснюватися крупномасштабно.
З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю
Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані
Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі
східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з
Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.
Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою
популярність серед населення європейських країн, тому що виявився
супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн Західної
Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних
інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього
не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.
Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно
незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі
Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень
більшості західноєвропейського населення.
Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком
«холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та
США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні
економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне
розшарування Західної і Східної Європи.
63. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору
Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної
Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підказувала, що шукати
їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така
система мала забезпечити недоторканність держав Західної Європи насамперед
за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром військової інтеграції
Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка
Франція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення комунізму,
тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх
держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія
відводила для себе роль сполучної ланки між США і Європою.
Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у
Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком
на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій агресії з
боку Німеччини».
Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р.
англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед
палатою громад запропонував створити Західний союз європейських держав. Ця
ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі розпочалася
конференція представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та
Люксембургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне,
соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону.
. Цей договір дістав назву «Брюссельський пакт».
Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася
протидія «відновленню агресивної політики Німеччини». До речі, основним
питанням порядку денного конференції була проблема утворення
західнонімецької держави та майбутньої її інтеграції до європейських
військових угруповань. Укладення «Брюссельського пакту» певною мірою
вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецького реваншизму.
Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів
закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.
На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного
союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі,
Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими
Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного
союзу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити Західний у загальній
системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати
підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були
готові приєднатися до цього процесу.
. 11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 — «резолюцію
Ванденберга».
Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики
неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в
мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо
очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і
насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні
переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу.
Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948
р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили
консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією,
Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві
відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали
принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.
. 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні
представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади,
Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.
З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки
атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про
взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США
уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про
фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом,
конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування
закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.
. Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання
членами альянсу 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил
країн—учасниць НАТО».
Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі
військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території
інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично
користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне
об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних
зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формування ефективного
військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної
Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепокоєння не
лише на Сході, але й на Заході континенту.
64. Створення ОВД
Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня
1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку
були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті
відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії,
у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про
ратифікацію Лондонського та Паризького договорів , СРСР негайно , 7 травня
розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.
Потім у Варшаві з 11 по 14 травня 1955 року відбулася конференція
східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня договору про
дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн ( СРСР, Польща,
Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина).
Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала
організацію єдиного командування під приводом радянського маршала Конєва.
Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше.
Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку,
надав йому більш наочного вигляду.
Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на
момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами
Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не
виключав можливості поліпшення відносин країн-членів й Заходом, декларував
недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на
переговорах з німецької проблеми підпорядкування НДР єдиному командуванню
відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р.,
СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'язавшись вивести свої війська з
її території. Отже, утворення Варшавського блоку не мало практичного
значення, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в
картину конфронтації Заходу й Сходу протягом усієї «холодної війни».
З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників обох
наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації
нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах.
Блокова біполярність ставала реальністю.
65.Створення АНЗЮС
Напередодні конференції у Сан-Франциско, скликаної для підписання
мирного договору з Японією, у лютому-квітні 1951 р. США розпочали
переговори з Австралією та Новою Зеландією, які побоювалися повторення
агресії з боку Японії.
1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали
Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС), який гарантував Австралії та Новій
Зеландії американський захист від можливого відродження японського
мілітаризму.
Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого океану, координацію
зусиль щодо створення регіональної системи безпеки, колективні воєнні дії в
разі нападу на одну з країн-членів пакту.
66. Багдадський пакт (СЕНТО)
Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний
пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону,
особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23
липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешкодою
на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.
Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955
р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський
пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони.5 квітня 1955 р. до
пакту приєдналася Великобританія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада -
Іран.
У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна революція. Нове керівництво
оприлюднило рішення вийти з Багдадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт
дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).
Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем»єр-
міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок
радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської
політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та міністр
закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір
укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу.
Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з
можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт
був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена
постійна рада пакту.
Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року.
Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно
пов»язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3
листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабстких
держав.
Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського
пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його
дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пункиів їзнбої оборонної
системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його
економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового
комітету.
67. Утворення СЕАТО
США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами,
Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом
республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це
було пов»язане з необхідністю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також із
особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.
Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі
8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії
був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції
щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію,
Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був
безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком
Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн,
населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4
передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту ( що включала
Південний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн,
союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх
конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття
5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але
кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рік.
США в окремій заяві зобов»язувалися втручатися включно у випадку
комуністичної агресії.
68. Утворення двох німецьких держав
Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені
демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введення
принципу виборності влади і створено централізований німецький уряд, який
мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого покладаюся на
новий орган — Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий
уряд формуватиметься через «центральні німецькі адміністративні
департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій же Потсдамській
угоді вперше запроваджувався в міжнародно-правову практику термін «західні
зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом Схід—Захід. Щодо
репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не
зміцнював декларованого принципу збереження економічної єдності Німеччини.
Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично
зафіксувала поділ Німеччини.
Офіційним аргументом було небажання порушувати принцип
чотиристороннього управління Німеччиною.
Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували
центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями
економіки. Тому формування багатозонних органів мало орієнтуватися в
організаційному плані на радянський зразок. Здавалося б, американська
пропозиція була виграшною для радянської сторони.' Але це означало би
погіршення відносин із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої були
комуністи і взаємини з якою були набагато теплішими, ніж з іншими
союзниками. Тому, як вважає чимало дослідників, у тій ситуації сталася
підміна державних інтересів партійними.
Німецька економіка в західних секторах і надалі керувалася самими
союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможеній Німеччині вільне
підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й розподілу.
Тому 27 березня 1946 р. з'явився документ, схвалений чотирма державами, —
«План з репарацій та рівня повоєнної німецької економіки». Багато вчених
вважають його вершиною союзницької співпраці. План передбачав збереження
традиційних господарських зв'язків, незважаючи на міжзональні кордони,
тобто мова йшла про збереження єдності країни.
В початковий період проведення репараційної політики практика
демонтажів німецьких підприємств у східній зоні значною мірою підірвала
радянський авторитет у німецького населення. Проте незабаром було знайдено
більш прийнятний спосіб рішення — репарації з поточної продукції. Це
стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало базу німецької
промисловості. Навесні 1946 р. постали перші радянські акціонерні
товариства (РАТ), які складалися з підприємств, що підлягали раніше
демонтажу, а тепер зорієнто-вувалися на постачання готової продукції в
обмін на надання сировини. Для західних країн такий варіант був
неприйнятний, передусім з точки зору захисту власного ринку від фактично
безкоштовних товарів з країни-конкурента. Тому вони свідомо дотримувалися
політики очікування. Значна частина підприємств західних зон не працювала,
в той час як перехід від демонтажів до стягнення репарацій з поточної
продукції в радянській зоні зумовив поліпшення економічної й політичної
ситуації.
Західнонімецька економіка потребувала захисту від зовнішнього ринку,
оскільки більш раціональна господарча політика в східному секторі зумовила
перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники західних секторів
одержували на бездіяльних підприємствах зарплату, а реалізувати її могли
лише в радянській зоні.
30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням товарів
і людей між радянською і західними зонами.
. На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) яка відбулася
у два етапи у квітні—липні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував
скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над
німецьким урегулюванням.
Мінісір закордонних справ СРСР В. Молотов виступив із програмною
промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею», сенс якої зводився до
обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної
неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості.
Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й перевірку
його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.
Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для
створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу
Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції
Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини
суперечило молотовській позиції засудження сепаратизму і, крім цього,
підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе,
адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних
польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закордонних справ
тільки зарезервував свою позицію.
. Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був
американський проект угоди про її роззброєння й демілітаризацію. Пізніше
він дістав назву «угода Бірнса».
Що стосується перевірки виконання рішень про
|
