Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике - Международные отношения - Скачать бесплатно
Німеччина, а також ряд
східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного
пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.
Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів
європейських держав, які послідовно об'єднувалися у систему. Так, у жовтні
1935 р. СРСР та Франція уклали договір про взаємну військову допомогу в
разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні
договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між
Чехословаччиною та Францією.
Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила
спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру
шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської
Німеччини.
27. Проект "Східного пакту"
Німеччина 19 жовтня 1933р. заявила про вихід з Ліги Націй. Вона
наполягала на створенні своєї армії в 300тис чоловік і збільшенні кількості
німецьких танків, авійації та артилерії. Стався розрив між "третім рейхом"
та іншими державами. З 1934р. Німеччина почала гарячково переозброюватися.
В Європі таким чином нею було створено вогнище майбутніх агресивних дій і
війни. Франція перед загрозою Німеччини почала змінювати своє ставлення до
СРСР. Її зближення з Радянським Союзом посилилось після укладення в 1932р.
радянсько-французського пакту про ненапад. 16 травня 1933р. палата
депутатів Фр. ратифікувала цей пакт. Особливо велику роль у зближенні двох
країн відігравав міністр закордонних справ Фр. Луї Барту, який намагався
після виходу Японії та Німеччини з Ліги Націй зміцнити цю організацію
шляхом запрошення до неї Радянського Союзу.
Весною 1934р. Барту запропонував укласти договір між Німеччиною, СРСР,
Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею та Чехословаччиною з приєднанням
Франції про взаємну гарантію кордонів і воєнну допомогу в разі агресії.
Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща після
підписання в січні 1934р. угоди з Німеччиною на 10 років про ненапад і
"мирне вирішення суперечок" разом з Німеччиною відмовилася від "Східного
пакту".
З травня 1934р. почалися франко-радянські переговори, обидві держави
схвалили проект Барту. Але ідея "Східного пакту" практично була зірвана
вбивством Барту разом з королем Югославії Александром у Марселі. Замах
здійснили 9.10.1934 хорватські терористи, керовані гітлеровцями. Наступник
Барту П'єр Лаваль став проводити політику "задобрювання" й "умиротворення"
Німеччини.
Цим пактом була б створена колективна система безпеки. Проте через те,
що Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили
пропозицію щодо утворення Східного пакту, можливість досягнення колективної
безпеки в Європі було втратчено.
28. Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Фр, СРСР і
Чехосл.
Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі
діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова
західних країн від усякої протидії німецької експансії ставила під загрозу
безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто
змушений був відновити колишній альянс з Росією. Після відповідних
переговорів 2 травня 1935 року в Парижі французький міністр закордонних
справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про
взаємодопомогу між Францією та СРСР. Договір укладений на випадок нападу
якоїсь європейської держави на одну з сторін, передбачав порядок надання
взаємної допомоги навіть без рекомендації Ліги Націй. Термін договору
визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження. В ході
радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві
обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо
створення колективної безпеки в Європі.
16 травня 1935р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард
Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі
договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний
радянсько-французькому, за винятком статті 2, яека передбачала надання
взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві
агресії.
Обидва оборонні договори мали в той час важливе політичне значення,
але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Фр. та Чехосл.
з СРСР. Лаваль і фр. посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що
Фр. готова пожертвувати договором з СРСР, якщо це потрібно буде для угоди з
Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939р.,
коли створилася пряма загроза нападу Нім. на Чехосл., Фр. їй нічим не
допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну
допомогу.
29. Італо-ефіопська війна (позиція держав, Ліги Націй)
Італія готувала агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія
(Абіссінія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне
стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р.
італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з
Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі
скаргами на порушення Італією договору про ненапад.
У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що винуватців
«інциденту» на кордоні вона не виявила. Ефіопія звернулася до США по
допомогу. Але конгрес США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про
нейтралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США
одночасно попереджали, що не допомагатимуть жертві агресії. Інші західні
держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів
Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть
запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над
рівноправним членом Ліги Націй! Негус Ефіопії Хайле Селассіє І у вересні
1935 р. інформував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька місяців як
відведені на 30 км від кордону. Та все було даремно. Заохочувана політикою
великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р.
вдерлася в Ефіопію.
Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис.
солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна
країна, не мала єдиної армії, її війська були оснащені в основному холодною
зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний
опір агресорові. Результат війни по суті визначався позицією великих
держав.
Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в
Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти
Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор
уклав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на
зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне
обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та
Франція в цілому потурали Італії.
США позбавили Ефіопію можливості купувати американську зброю, але
поставляли її Італії через посередників. Поставки нафти в італійські
володіння в Африці з 1934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.
З великих держав тільки Радянський Союз підніс голос на захист
ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою
загальному миру. СРСР закликав до колективних санкцій проти Італії й
заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада
Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні
санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи
(Австрія, Угорщина й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія
втрималася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з
агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати
вирішальними, якби вони виконувалися. В тому-то й справа, що більшість
членів Ліги Націй їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги
Націй. Суецький канал залишався відкритим для італійських кораблів.
Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.
Політика західних держав дала Італії змогу розгромити Ефіопію. 5
травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Аодис-Абебу. 9 травня Муссоліні
проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля —
«ефіопським імператором». Ефіопський народ не припиняв активну партизанську
війну проти Італії.
Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня
1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по
допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про
ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейнську демілітаризовану
зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.
30. Політика невтручання в іспанські справи. Криза Ліги Націй
Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася
громадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний
фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного
фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили
республіканський уряд єдиного фронту.
Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом
Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США,
Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту
повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як
привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після
спеціального кодового заклику мадридської радіостанції - «Над усією
Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському
Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот
спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися,
надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх
«добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у
громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там
було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.
Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії
викликали широкий резонанс у світі.
Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими
режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та
згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26
серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в
Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично
більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог
народних фронтів у своїх країнах.
o США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта
про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на
експорт зброї до Іспанії.
o Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із
заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки
придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.
o Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжнародної комісії
невтручання», вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що
комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю
комісію.
o СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими
портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську
війну в Іспанії на користь заколотників.
o Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання
республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на
воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому
Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.
Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида.
Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на
зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок
направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав
згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.
Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85
млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському
народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити
республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших
матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством
німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі
іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок
у Радянському Союзі.
На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональної бригади»
прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис.
радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були
нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки
війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.
Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила
обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку.
25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський
союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії
на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти
Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією
Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».
А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний
договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт».
Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти
Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій
державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту
визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися
вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному
додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть
полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони
зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних
договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26
листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі
озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську
територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів.
«Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6
листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія.
Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави
— Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної
єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного
союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.
Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але
Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація
бомбардувала іспанські міста.
Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В
1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст.
Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції
та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом
при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава
капітулянтської Франції.
В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтримки англійської й
французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами,
республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали
франкістський уряд.
Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії,
Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це
стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через
якихось 5 місяців.
31. Становлення блоку агресорів
У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до
державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал-
соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло
те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних
політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після
війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою
загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо
укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У
1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська
область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область.
Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30х
років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в
Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна
завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.
Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко вчинив
заколот проти уряду Народного фронту Іспанії. В країні почалась
громадянська війна. Франко підтримали Італія й Німеччина. Протягом 1936-
1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії. Італо-
німецька інтервенція й політика невтручання західних держав. Події в
Іспанії через те, що в них брали участь кілька держав, перетворилися на
затяжинй регіональний конфлікт на європейському континенті. Він згубно
позначився на усій системі МВ того часу.
Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила
обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку.
25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський
союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії
на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти
Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією
Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».
А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Берліні був підписаний
договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт».
Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти
Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій
державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту
визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися
вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному
додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть
полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони
зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних
договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26
листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі
озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську
територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів.
«Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6
листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія.
Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави
- Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної
єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо), яка пізніше була закріплена укладенням
тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у
розв'язанні другої світової війни.
Спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії,
Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це
стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через
якихось 5 місяців.
32. Криза Вашингтонської системи (агресія Японії)
Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія
почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в
Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи національної
політики» ставилися завдання «ліквідувати загрозу з півночі, з боку
Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку», поширити
«національне й економічне просування на південь, особливо в район країн
південних морів». Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії -
«перетворити імперію номінально й фактично на стабілізуючу силу в Східній
Азії».
Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлася
на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але
радянський уряд 12 березня 1936 р. підписав із МНР протокол про взаємну
допомогу на 10 років. Монгольські війська разом з Червоною Армією
розгромили японських інтервентів. Це змусило Японію змінити напрямок своєї
агресії.
7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від
Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час
захопили Пекін, Тяньцзінь. Калган та ряд інших міст. Вони збиралися
створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій
маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в
окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором
Пу Ї). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його
й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу,
захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо
припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя
Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю в
цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав.
США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не
визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К.
Хелл направив звернення до 62 країн-учасниць пакту Бріана-Келлога, де вкрай
обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і не
пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американський
закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих
країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай не оголошували стану війни,
Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські
поставки в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р.
й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду
зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до
створення «карантину» щодо японського агресора. Суперечності між США й
Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в грудні
1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо
Японії залишалася незмінною.
Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції
учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія
відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій
24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася
агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше,
Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити
переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську
війну, фактично потурали Японії.
СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня
1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно
збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн
доя., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома
державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення
радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки,
гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали китайські
міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на
Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.
В той час японська вояччина здійснила воєнні провокації проти
Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. вона атакувала радянський
кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент —
японці використовували важку артилерію. Радянські війська розгромили й
відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я.
Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р.
вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки
Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки
Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та
монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили
оточення та розгром японських інтервентів. І це за день до початку другої
світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та
МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.
Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно
розставила
|
