Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике - Международные отношения - Скачать бесплатно
–
24.
До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах
конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993
року Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус
великої держави поза НАТО.
З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про
можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед
аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення
НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. В документі не вказувалися
потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та
критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія
та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило
Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу.
У 1995 році НАТО прийняло рішення: про розширення “номенклатури” своїх
партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО
співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була
запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6
країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських
країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було
трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено
про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В
грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання
до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці
протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року. У лютому 1999 року,
Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехія (26 лютого) підписали акти про
приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у
Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір.
Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.
96. Розширення НАТО на схід
З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про
можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед
аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення
НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх
натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише
вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці
критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина.
Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої
був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави)[1].
5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було
схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”.
У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення
“номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного
співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У
1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було
названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5
арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було
трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено
про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В
грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання
до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці
протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку
Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія
(26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття
відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано
Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за
рахунок колишніх противників.
. На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення.
Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для
застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної
міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО
поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права,
встановлену після 2-ї світової війни.
97. Західноєвропейська інтеграція
Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18
квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької угоди
про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало
функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку
продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й
металобрухту). Передбачалося колективне регулювання обсягів виробництва,
рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях.
25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу
уклали Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії
(Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація
мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної
енергетики, об'єднання зусиль в галузі ядерних досліджень.
Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося:
o поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;
o ліквідація перешкод для пересування людей, капіталів та послуг між
державами ЄЕС;
o зближення законодавств країн ЄЕС;
o розробка принципів узгодженої економічної політики;
o спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.
Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.
Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі.
Тому вона зробила спробу протиставити цьому власне об'єднання. У червні
1959 p. у Стокгольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії,
Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про створення
Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було
укладено договір про створення ЄАВТ, щоправда ця організація не була
ефективною.
У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981
p. членом ЄЕС стала Греція.
Початком європейського політичного співробітництва можна вважати
зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p. У лютому
1986 p. Єдиний європейський акт юридично закріпив функції європейського
політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.
Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на початку
90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох
головних завдань:
o забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччини у європейських
інтеграційних процесах;
o сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та
Східної Європи;
o розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої
політики та політики безпеки.
11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів дванадцяти країн-членів
ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). Було укладено Маастрихтську
угоду, що відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної
інтеграції.
Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого
формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з
тридцяти декларацій.
Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС),
який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в
якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг,
а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового
виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього
середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у
зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ.
Основні напрями політики визначаються Європейською радою.
Виконання усіх цих угод передбачає розширення прерогатив головних
інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів, Європейського парламенту,
Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.
Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде
тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного
уряду.
З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з
більшістю цих країн. У деяких випадках, зокрема з Польщею, Угорщиною,
Румунією, Болгарією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване членство на
шляху до їх вступу до ЄС.
З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеції
й включає 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція,
Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія,
Фінляндія, Франція, Швеція.
98. Еволюція ЕС в 60-70 рр.
Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних
обрисів на початку 1950-х років. У 1951 року за ініціативою міністра
закордонних справ Франції Робера Шумана було утворено організацію під
назвою Європейське об’єднання вугілля та сталі. Цю першу європейську
інтеграційну структуру утворили 6 держав: Франція, Італія, Західна
Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того що
вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ
подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою
в подальшому розвиткові економіки.
Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані
країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне
співтовариство.
Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда це
пізніше було визнано помилкою. Вона у 1959 році ініціювала створення іншої
альтернативної організації: Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).
4 січня 1960 року було підписано договір про утворення цієї організації, до
якого приєдналися: Великобританія, Австрія, Швейцарія, Португалія, Данія,
Швеція та Норвегія. Однак вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця
організації не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до
неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у
зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній
день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.
Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня
1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній
було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва із 26
країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.
У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об’єднання
вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку
стали називати “парасольковою” структурою.
У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом
основним напрямам:
1) завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь які
обмеження на пересування товарів через митниці;
2) утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;
3) сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної
та соціальної політики.
Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня
1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної
торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.
1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються
Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). Через
два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році
була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС
приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські
колонії та домініони.
Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто
економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші
прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого
початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти
делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 року
громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до
Європарламенту.
99. Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині 80-х
років
На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як
суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу
впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції
ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на
сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується
Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху до економічного
союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього
законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:
o формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну
систему та Європейську раду;
o до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне
співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та
дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього
середовища;
o розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер
могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише
одностайно;
o в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю,
скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного
ринку;
o країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних
аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту
середовища;
o було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб,
організацій та корпорацій.
Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення
“єдиної Європи”.
У 1986 році також починаються переговори про підписання нового
документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея
знайшла втілення у Маастрихтському договорі).
100. Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС
У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка
заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17
лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х
років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна
структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі
сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала стати уніфікація
законодавства західноєвропейських країн (що і було зроблено підписанням
Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300
норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня
1993 року для створення “єдиної Європи”.
У 1986 році також починаються переговори про підписання нового
документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи. 7 лютого
1992 року було підписано Договір про Європейсткий Союз у м. Маастрихт
(Голландія). В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:
1. інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи:
Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;
2. єдина зовнішня політика та політика безпеки;
3. єдина політика в галузі внутрішніх справ.
З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договір набув чинності і
замість ЄЕС було утворено Європейський союз.
Через два роки після цієї події (1 січня 1995 року), до ЄС
приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися переговори про
вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість населення Норвегії
проголосувала проти. Називають 2 причини цього:
1) традиційно у скандинавських каїнах соціальні стандарти
знаходяться на значно вищому рівні, і вступивши до ЄС країна
мала б знизити свій рівень;
2) Норвегія – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має
достатньо ресурсів для власного існування.
101. Міжурядова конфренція ЕС 96-97рр.
2 стаття Маастрихтського договору обумовлювала, що після створення ЄС
повинна бути скликана міжурядова конференція, яка повинна критично
розглянути, наскільки Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки
вона відповідає реальності. Тому на початку 1996 року була скликана
Міжурядова конференція ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996
року. Вона розглядала три основні блоки питань:
1) Питання економічного та валютного союзу ЄС (“зона євро”).
Було представлено такі пропозиції щодо критеріїв країн:
o зниження критеріїв до реального стану справ;
o не знижувати критерії, а ввести поняття “умовної відповідності” всіх
тодішніх членів ЄС;
o Німеччина та Франція говорили про те, що нову валюту слід вводити в
країнах “твердого ядра” ЄС, а інших країн приймати відповідно з
критеріями.
Перша пропозиція була відхилена, а дві інші – схвалені.
До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такі країни: Німеччину,
Люксембург, Францію, Бельгію, Голландію, Австрію, Фінляндію та Ірландію.
Були визначено два етапи введення євро: з 1 січня 1999 року у безготівкові
розрахунки, а з 1 січня 2002 року в готівковий обіг.
2) Питання розширення ЄС.
Дискусії на МК ЄС зводилися до того, що на членство у відносно
недалекій перспективі можуть претендувати 13 країн: 10 Південно-східної
Європи, а також Кіпр, Мальта та Туреччина. В якості негативних причин було
названо:
o невідповідність економічної та фінансової системи;
o відсутність належної демократії;
o наявність внутрішнього політичного конфлікту (курдська проблема).
3) Надання ЄС військового виміру.
З 1954 року у ЄС окрім НАТО, існувала така військова структура як
Західноєвропейський Союз (договір ратифіковано у 1955 році). У 90-ті роки
почали висувати пропозиції про включення ЗЄС до складу ЄС у якості
військового блоку. Однак спільних позицій з цієї точки зору не було. Проти
категорично виступали Великобританія, Данія та Португалія. В ході МК ЄС це
питання було відхилено.
МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договір, який
став результатом її роботу було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.
102. Амстердамський договір
Маастрихтський договір обумовлював, що після створення ЄС повинна бути
скликана міжурядова конференція, яка повинна критично розглянути, наскільки
Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки вона відповідає
реальності. Тому на початку 1996 року була скликана Міжурядова конференція
ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. МК ЄС завершилася 17
червня 1997 року, але остаточний договір, який став результатом її роботу
було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.
Основними принципами цього договору були:
o розширення діяльності ЄС у боротьбі з дискримінацією;
o посилення співробітництва між митницями, судовою владою та поліцією країн
членів у боротьбі зі злочинністю та наркотиками;
o визначення боротьби з наркотиками особливою метою ЄС;
o поміщення боротьби з безробіттям в центр політики ЄС;
o укріплення положень системи європейських договорів щодо усунення
нерівності (особливо стосовно жінок, інвалідів та меншин);
o визначення захисту навколишнього середовища важливим аспектом діяльності
ЄС;
o висунення захисту справ споживачів у ранг пріоритетів ЄС;
o укріплення прав робітників шляхом визнання Хартії основних прав
робітників;
o надання ЄС нових механізмів у боротьбі з бідністю;
o посилення ролі ЄС на світовій арені.
Амстердамський договір мав вступити в силу 1 січня 1999 р., якщо всі
країни-члени його ратифікують. У трьох країнах-членах (Ірландія, Португалія
та Данія) ратифікація договору здійснювалась через референдум.
2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин. 1
3. Типи контролю за міжнародною системою. 2
4. Структура міжнародної системи. 2
5. Основні характеристики Віденської системи міжнародних відносин. 2
6. Версальська система міжнародних відносин. 3
7. Постдамська система міжнародних відносин. 3
8. Характер та цілі першої світової війни. 4
9 "Геополітичні наслідки першої світової війни" 4
10 "Причини першої світової війни" 5
11 "Створення Ліги націй та її діяльність" 6
12 "Завершення першої світової війни та її наслідки" 7
13 "Основні проблеми міжнародних відносин після першої світової війни
(мирне врегулювання, Російське та Німецьке питання)" 7
14 "Декрет про мир і мирна програма Вільсона (14 пунктів): порівняльний
аналіз" 9
15 "Концептуальні підходи держав переможець до розробки мирних договорів з
Німеччиною та її союзниками на Паризькій конференції" 9
16 "Мандатна система" 10
17 "Російське питання на Паризькій мирній конференції" 11
18 "Вашингтонська конференція та її рішення" 11
19 "Генуезька конференція" 12
20 "Рапальський договір" 13
21 "Перша криза Версальської системи та її врегулювання (репарації, Рурська
криза, план Дауеса)" 13
22 "Конференція в Локарно" 14
23 "Підготовка та підписання пакту Бріана-Келога" 14
26. Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі у 1933 -1935 рр.
15
27. Проект "Східного пакту" 16
28. Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Фр, СРСР і Чехосл.
16
29. Італо-ефіопська війна (позиція держав, Ліги Націй) 17
30. Політика невтручання в іспанські справи. Криза Ліги Націй 18
31. Становлення блоку агресорів 20
32. Криза Вашингтонської системи (агресія Японії) 21
33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської системи.
22
34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав. 23
35. Мюнхенська угода. 24
36. Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.
25
37. Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки. 27
38. Початок Другої світової війни. 28
39. Політичний зміст другої світової війни. 29
40. Капітуляція Франції та її міжнародні наслідки. 29
41. Напад Німеччини та її союзників на СРСР та позиція урядів
Великобританії та США 30
42. Передумови та початок створення антигітлерівської коаліції. 31
43. Атлантична хартія. 31
44. Вступ США у другу світову війну. 32
45. Московська конференція МЗС 1943 року. 32
46. Тегеранська конференція 33
47. Ялтинська конференція, її основні рішення. 34
48. Потсдамська конференція. 35
49. Геополітичні наслідки Другої світової війни. 35
50. Головні характеристики міжнародних відносин в повоєнний період. 35
51. Докорінні зміни у повоєнному світоустрої після Другої світової війни.
36
52. Радикальні зміни у системі міжнародних відносин повоєнного періоду.
37
53. Сучасна міжнародна система (полі та монополярність в світі). 37
54. Основні тенденції розвитку повоєнних міжнародних відносин. 38
55. Створення Ліги арабських держав 38
56. Особливості повоєнного врегулювання в Європі 39
57. Етапи мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі
40
58. Принципи та етапи післявоєнного врегулювання з Японією 41
59. Конференція у Сан-Франциско 1951 року. 42
60. Ідеологічні чинники «холодної війни». 42
61. «Доктрина Трумена». 43
62. «План Маршала» 44
63. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору 44
64. Створення ОВД 46
65.Створення АНЗЮС 46
66. Багдадський пакт (СЕНТО) 47
67. Утворення СЕАТО 47
68. Утворення двох німецьких держав 48
69. Паризька угода 1954 року 50
70. Карибська криза 51
71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН 51
72. Доктрина Хальштейна 52
73. Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі. 52
74. «Нова східна політика» ФРН 53
75. Радянсько-югославський конфлікт. 55
76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства. 56
77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва. 58
78 Тгренадська війна в Катаї та проголошення КНР. 59
79 Війна в Кореї та її наслідки. 61
80. Тайванська криза 1958 року. 63
81. Втручання Франції в Індокитаї та його наслідки. 63
82. Американська агресія у В'єтнамі. Паризька угода. 66
83 Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт. 68
84. Крах мандатної системи на Близькому Сході 71
85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр. 71
86. Суезька криза 1956 року. 72
87. Шостиденна війна та її наслідки. 73
88. Кемп-девідський процес та його наслідки 74
89. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході 75
90. Ірано-Іракська війна 76
91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ 76
92. Об'єднання Німеччини 79
93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору. 80
94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50-80рр)
81
95. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90хрр. 82
96. Розширення НАТО на схід 83
97. Західноєвропейська інтеграція 84
98. Еволюція ЕС в 60-70 рр. 85
99. Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині 80-х років
86
100. Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС 87
101. Міжурядова конфренція ЕС 96-97рр. 87
102. Амстердамський договір 88
-----------------------
[1] Зараз уряд у Словаччині змінився і вона може потенційно увійти до
НАТО.
|
