Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике - Международные отношения - Скачать бесплатно
привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що
розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні
прикордонні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-
пакистанської угоди, а також проблема розподілу між двома країнами водних
ресурсів річки Інд.
Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загострення дещо
приглушених у попередні роки суперечностей між Індією і Пакистаном.
Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з
вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську
пропозицію вести переговори щодо йашмірської проблеми на основі визнання
лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3
травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське
комюніке про згоду сторін провести переговори з метою визначення й
уточнення кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти незаконної з його
точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання
такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії
на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Пакистану зайняти жорсткіші
позиції з кашмірського питання.
Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ускладнила її міжнародне
становище й певним чином послабила індійські позиції в індійсько-
пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакистаном з
урахуванням домагань останнього висувалось Заходом як одна з умов надання
Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що
масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими
зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання індійсько-пакистанських
розбіжностей. Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпочала
прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори,
сподіваючись зменшити напруженість відносин з Пакистаном і тим самим
пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ,
оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок
зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти
згоди. Провал переговорів був значною мірою зумовлений тими рішучими
кроками до взаємного зближення, які в цей період здійснювали Пакистан і
КНР. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на
індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки
спостерігалися періоди певного потепління.
Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність
сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у
квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й
Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які
вдалося припинити за посередництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р.
була досягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вогню,
відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони
займали на 1 січня 1965р.
Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення
напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965
р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай
нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав
для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне
пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень.
Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у
Кашмірі з приводу порушення лінії припинення вогню і звернувся до
Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті
Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти
«індійського ярма», відхилили звинувачення Індії. В середині серпня вздовж
усієї лінії припинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони
утримувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25
серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі
міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни,
оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка
артилерія та авіація.
На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були
одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали
обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на вихідні
позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення
воєнних дій з питанням «гідного врегулювання кашмірського спору», що,
звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня
1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що
вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних
формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23
серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений. У відносно
швидкому погашенні воєнного вогнищу на індійському субконтиненті важливе
значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцентрувавши
свої зусилля на досягненні негайного припинення вогню, вони діяли в одному
напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі
багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке
зіткнення з втягненням зовнішніх сил.
Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція
китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і
Пакистаном провокаційно проголосило свою цілковиту підтримку останнього в
боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «другий фронт» на індійських
кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які
вони займали до 5 серпня 1965 р.
В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в
урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди
США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про
добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм
прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони
прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966
р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б.
Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання
міждержавного конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р.
Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні
заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема,
сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини,
сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На
особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться
про відмову сторін від застосування сили та мирне врегулювання спорів,
невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.
Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення
в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії
не виправдалися. На думку фахівців, головною причиною неефективності їх
утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну
оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й
чекали від них зовсім різних результатів.
Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка
Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з
Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном
як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з
Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної
підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї.
Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх
військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.
84. Крах мандатної системи на Близькому Сході
За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги Націй було
введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою
територією від імені Ліги Націй.
Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи
мандатів: «А», «В», «С».
o До групи «А» входили колишні володіння Османської імперії, статус яких
наближався до статусу протекторату.
o Група «В» охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці
o Мандати групи «С» стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого
океану
До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії.
В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до
цього у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція
підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван
ввійшли до сфери впливу Франції.
У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про
передання Франції мандата на Сирію і Ліван.
. Остаточний крах мандатної системи на Близькому Сході відбувся після 2-ї
світової війни.
В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію
англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки 00Н.
17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31
грудня 1946р. були виведені з Лівану.
Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і
Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.
85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр.
До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона
характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського
протистояння. В ситуації, що склалася, уряд Великобританії змушений був
піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми.
Тоді Великобританія у квітні 2947р. винесла палестинську проблему на
обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм
голосування 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.
Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на
другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося
протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і
Великобританії з іншого.
Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план
її поділу, більшістю голосів прийнятий другою сесією ТА 00Н, що проходила у
Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було
прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і
США, проти — 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан,
Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобританію.
У відповідності з резолюцією на колишній підмандатній території
Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км —
56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа
11,1 тис. кв. км — 43 % території Палестини, населення 758 520 чоловік). В
окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 %
території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією
скасовувався англійський мандат на Палестину. Таким чином, в історично
арабському регіоні мала постати єврейська держава. Отже, на території
Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така
перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР.
СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для
цього мав стати Ізраїль.
. Було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено
його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Тим часом арабські
країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові
Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців
якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.
Уряди Єгипту, Сирії, Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену
оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїль-ська
(палестинська) війна.
Ізраїль спирався на підтримку світового співтовариства, яка дістала
відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими
Штатами і СРСР.
Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій,
виділених 00Н для створення арабської палестинської держави, частину
Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були
анексовані Йорданією. Сектор Таза відійшов під контроль Єгипту.
Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про
перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня)..
. Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення
проблеми близькосхідного врегулювання — однієї з ключових проблем
післявоєнних міжнародних відносин.
Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. понад 900 тис.
палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії 00Н добитися
хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА 00Н, не
мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої
повноваження. Згідно з рішенням 00Н було створено спеціальне Агентство
Об'єднаних Націй з надання допомоги біженцям та їхнього працевлаштування
(ЮНРВА)
86. Суезька криза 1956 року.
Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою
зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для
промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту
Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн
доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й
Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес
заявив про відмову про надання позики.
Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво
важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера
було завдано серйозного удару.
Г. А. Насер заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу,
термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної
частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом,
розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США,
заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими
країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.
Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в
Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 %
судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням
Великоїбританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції.
Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська
на Кіпр. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки
спільних планів інтервенції.
30 жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з
палестинськими партизанами задали раптового удару по Єгипту. Великобританія
і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ
на 16 км від Суецького каналу. Єгипет відхилив ультиматум.
Уряд США розцінив у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного
фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки 00Н обговорювався американський
проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за
демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Однак
Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.
31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.
2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА 00Н 64 країни
проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція,
Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).
Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії.
Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра,
Александрії та міст у зоні каналу
5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу,
висадивши десант у районі Порт-Саїда.
В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з
ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про
небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені.
6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою
припинення воєнних дій.
22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося.
Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак
під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.
В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала
відносини з Великобританією і Францією.
87. Шостиденна війна та її наслідки.
Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної
стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилював
політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам
арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані
арабські режими.
Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному
каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.
Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який
проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав
включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з
Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну
військову промисловість.
Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю
займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».
СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю,
ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.
Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966
р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й
на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і
Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії
заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.
Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції
зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив
про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що
доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив
інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80
% свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.
Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки,
ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для
розв'язання воєнних дій.
Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет,
Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву
«шестиденної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах
Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім
сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші
стратегічні райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські висоти на
півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення
Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню,
ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від
Ізраїлю негайно припиняти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я.
10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження
бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних
заходів для припинення агресії.
10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем,
утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10
червня бойові дії були припинені.
Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від
нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів,
викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни
продовжили політику бойкоту Ізраїлю.
88. Кемп-девідський процес та його наслідки
З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося
ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами
в урядах арабських країн (Алжир, Лівія, Сирія та Організація визволення
Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт стійкості і
протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.
Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді
відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і
прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи —
«Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між
Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США - формально «свідок»).
«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом
надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан
і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали залишатися
під управлінням ізраїльської адміністрації. Таким чином, автономія
надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про майбутнє
Єрусалима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського
народу на самовизначення.
У відповідь арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли
рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього
економічних санкцій.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між
Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір
складався з преамбули, дев'яти статей і додатків.
Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським
півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало
відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору Єгипет,
Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському півострові сил і
спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних
дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.
До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер
порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту.
Наслідки Кемп-девідського процесу:
1) створення прецеденту мирного договору між арабською країною та
Ізраїлем;
2) посилення позицій Ізраїлю;
3) посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на
Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР;
4) єдність арабських країн була порушена;
5) Єгипет певний час перебував в ізоляції.
89. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході
Зараз на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що
відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:
o розпад СРСР, та як наслідок - припинення радянсько-американського
протистояння на Близькому Сході;
o нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове
перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн -
членів РСАДПЗ та Сирії;
o зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь
Ізраїлю;
o зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через
зміну уряду;
o поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких
є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.
Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні -
листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні переговори
ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської,
сирійської та ліванської – з іншого.
Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p. під час
переговорів між представниками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини
(ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської
автономії у секторі Газа та в районі міста Ієріхон. 4 травня 1994 p. в
Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін
підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою
«Газа - Ієріхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. відбувся процес нормалізації
відносин між Ізраїлем та Йорданією.
За період до 1999 року мирний процес практично не рухався, було
підписано лише дві угоди “Уайт Плантейшн” та “Уайт Плантейшн-2”, що
передбачали виведення ізраїльських військ з території Палестини та
звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити боротьбу з
тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.
На якісно новий рівень переговори вийшли лише у 1999 році після
приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда Барака, лідера блоку “Єдиний
Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна Нетаніягу,
що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні
переговори між ОВП та Ізраїлем, зараз навіть мова йде про укладання
остаточної мирної угоди. Крім того здійснюється виведення ізраїльської
армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.
Певну протидію Ізраїлю здійснює Алжир, який вимагає створення
палестинської держави зі столицею в Єрусалимі, чого не може допустити
Барак.
Але найбільшу загрозу мирному процесу на Близькому Сході становлять
екстремістські елементи як з боку Ізраїлю (ізраїльські радикали, від рук
яких
|
