Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике - Международные отношения - Скачать бесплатно
політики союзників щодо Німеччини: 4Д= демілітаризація,
демократизація, декартелізація й денацифікація. Було вирішено розпочати
підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в
Європі, для чого було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) США,
СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання
про нові кордони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання
головних воєнних злочинців.
За підсумками конференції Німеччину було поділено на чотири зони
окупації, кожна з яких відповідно контролювалася командуванням військ СРСР,
США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.
СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.
Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що
стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».
Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували
об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав — на
момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості
частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в
Потсдамі.
49. Геополітичні наслідки Другої світової війни.
Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи
міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна
зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з
мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія,
а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо
Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були
виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.
По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних
втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки
військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою
як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали
монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро,
що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.
По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на
виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець
війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив
власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо
яких групувалися інші держави.
Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це
сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх
послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у
рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.
50. Головні характеристики міжнародних відносин в повоєнний період.
Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі
геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався
встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були
США та СРСР.
Головні характеристики МВ повоєнного періоду.
1. холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах
можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на
“околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у
них все одно брали.
2. створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія –
відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та
Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод,
що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на
східні та західні.
3. військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни,
в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона
розглядала іншу як потенційного ворога;
4. виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи,
проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну
структуру МВ;
5. Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала
опонента через призму власної ідеології (комуністичної,
антикомуністичної, антиколоніальної).
51. Докорінні зміни у повоєнному світоустрої після Другої світової
війни.
Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи
міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна
зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з
мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія,
а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо
Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були
виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.
Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.
По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних
втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки
військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою
як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали
монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро,
що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.
По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на
виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець
війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив
власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо
яких групувалися інші держави.
Важливим важелем у міжнародних відносинах почала відігравати ядерна
зброя. Саме вона стала причиною того, що між двома військово-політичними
блоками почалася холодна, а не традиційна війна.
Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це
сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх
послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у
рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.
Міжнародні відносини у повоєнний період набули ідеологічного
забарвлення і своїх опонентів країни сприймали як потенційного ворога.
52. Радикальні зміни у системі міжнародних відносин повоєнного періоду.
Після Другої світової війни система міжнародних відносин зазнала
суттєвих змін. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних
відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія,
а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо
Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були
виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.
По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних
втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки
військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою
як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали
монополію на ядерну зброю). Окрім того США остаточно відмовились від
доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром
сили.
По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на
виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець
війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив
власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо
яких групувалися інші держави.
Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це
сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх
послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у
рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.
53. Сучасна міжнародна система (полі та монополярність в світі).
Наприкінці 80-х - на початку 90-х pp. відбулися фундаментальні зміни у
системі міжнародних відносин. З історичної арени зійшла одна з домінуючих
наддержав - Радянський Союз. Було зруйновано двополюсну структуру повоєнних
міжнародних відносин.
У той же час поліцентричний баланс сил, що діє у багатополярній
системі міжнародних відносин замість балансу сил двох наддержав являє більш
складну й менш стійку систему. Через нестійкість поліцентричної системи
можливе формування моноцентричної системи МВ, з США у ролі центру сили. США
нині є єдиною супердержавою і до того ж активно претендує на світове
лідерство.
Значно посилилися дезінтеграційні процеси, що спричинило розпад слідом
за СРСР, СФРЮ та Чехословаччини.
Для міжнародних відносин 90-х pp. характерними є такі тенденції:
o на зміну біполярній структурі міжнародних відносин прийшла більш складна
структура, посилилася взаємозалежність країн;
o перенесення центру протистояння з лінії Схід -Захід на лінію Південь -
Північ. Поглибилася міжнародно-політична диференціація у «третьому
світі»;
o подальше зміцнення міжнародних позицій високорозвинених демократичних
держав, трьох центрів - американського, європейського та японського,
«великої сімки», або більш широкого кола провідних держав;
o зміни існуючих регіональних комплексів, створення нових регіональних та
субрегіональних комплексів на основі інтеграційних процесів (ЄС, Північна
Америка), у той же час можливим є посилення відцентрових тенденцій,
розпад ряду країн, як це відбулося з СРСР, Югославією та Чехословаччиною,
ця тенденція може поширитися на Росію.
54. Основні тенденції розвитку повоєнних міжнародних відносин.
Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі
геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався
встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були
США та СРСР.
Головні характеристики МВ повоєнного періоду.
1. холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах
можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на
“околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у
них все одно брали.
2. створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія –
відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та
Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод,
що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на
східні та західні.
3. військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни,
в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона
розглядала іншу як потенційного ворога;
4. виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи,
проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну
структуру МВ;
5. Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала
опонента через призму власної ідеології (комуністичної,
антикомуністичної, антиколоніальної).
Наприкінці 80-х років почали проступати нові тенденції у розвитку МВ.
Кінець “холодної війни” і розпад СРСР поклали край біполярній системі МВ.
Явно почали проступати дві суперечливі тенденції: інтеграційна – як
наприклад створення ЄС і дезінтеграційна – розпад Чехословаччини,
Югославії, і серйозні внутрішні проблеми в Росії, Туреччині і ряді інших
країн.
55. Створення Ліги арабських держав
Після краху мандатної системи й утворення незалежних арабських держав
посилилися доцентрові тенденції в міжарабських відносинах. Цьому сприяла й
консолідація арабських країн у зв'язку з загостренням палестинської
проблеми.
Спочатку ініціаторами об'єднання виступили представники Хашимітів —
правлячої династії в Йорданії та Іраку. Проте їхні плани «Великої Сирії» та
«Родючого півмісяця» були відкинуті іншими арабськими країнами. Ініціативу
об'єднання взяв на себе Єгипет.
Восени 1944р. в Александрії на установчій конференції арабських країн
було підписано так званий Александ-рійський протокол, що передбачав
створення Ліги арабських держав.
Статут Ліги, підписали в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгипет, Сирія,
Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні). Статут зафіксував
цілі й завдання організації: розвиток відносин між арабськими країнами на
основі поваги до незалежності й суверенітету, співпраця в галузі економіки,
соціальній та культурній сферах. Передбачалася також координація
зовнішньополітичних курсів арабських країн.
Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добровільність відносин між
державами, взаємна повага до суверенітету й незалежності, суверенна
рівність держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок,
повага до існуючих в країнах режимів.
З самого початку існування ЛАД центральною проблемою в її діяльності
стала палестинська проблема. На сьогоднішній день ЛАД об'єднує 21 країну
(Алжир, Бахрейн, Джібуті, Єгипет, Йорданію, Ірак, ЙАР, Катар, Кувейт,
Ліван, Лівію, Мавританію, Марокко, НДРЙ, ОАЕ, Оман, Саудівську Аравію,
Сирію, Сомалі, Судан, Туніс).
56. Особливості повоєнного врегулювання в Європі
Згідно з рішеннями Потсдамської конференції було створено Раду
міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав для підготовки
мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.
Першій сесія РМЗС (з 11 вересня до 2 жовтня 1945 р. в Лондоні).
Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про те, що
в основу мирних угод з Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть
покладені угоди про замирення.
Робота Лондонської сесії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно, бо
не було підписано протоколів, які б зафіксували узгоджені рішення.
Для того, щоб перебороти суперечності, в Москві, формально поза межами
РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада міністрів закордонних справ
СРСР, США та Великобританії.
На нараді було узгоджено процедуру підготовки мирних угод,
запропонованих Потсдамською конференцією.
Основна робота з підготовки мирних угод розгорнулася на другій сесії
РМЗС (в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12 липня 1946р.)
Першою проблемою була економічна. В пропозиціях США й Великобританії
містилися умови щодо «свободи торгівлі» та «рівних можливостей». Західні
країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах США,
що означало узалежнення торгівлі й економіки цих країн від західних держав
у цілому й від США зокрема. Радянський Союз як держава, що зазнала
найбільших збитків від переможених країн, претендував на переважну частину
репарацій. СРСР висловив готовність отримати репараційні виплати у вигляді
товарів.
Питання про режим судноплавства Дунаєм розглядалося з ініціативи СРСР
як справа власне придунайських держав, яку не можна вирішувати, в мирних
угодах з ними.
Обговорювалося питання колишніх італійських колоній (Лівії, Еритреї,
Сомалі).
. З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція
представників 21 держави.
Серед територіальних проблем конференція розглянула претензії Греції
на 1/10 болгарської території. Створена конференцією комісія ухвалила
постанову РМЗС про збереження існуючого болгаро-грецького кордону.
Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.
. Паризька конференція, підтвердивши переважну більшість узгоджених у межах
РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань - подолання
суперечностей, що містилися в цих рішеннях.
Для цього було скликано третю сесію - РМЗС, що пройшла з 4 листопада
по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку. Територіальні пункти угод відновлювали
довоєнні кордони європейських держав з невеликими змінами. Узгоджено було
позиції з репараційного питання.
Нью-Йоркська сесія Ради міністрів закордонних справ завдяки взаємним
компромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма
статтями проектів мирних угод з країнами - колишніми союзниками
гітлерівської Німеччини.
. Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були
підписані 10 лютого 1947 р, в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947
р. Структура договорів була схожа для всіх країн. Вони складали з т.зв.
блоків:
1. Територіальні постанови.
2. Політичний блок. – Зміст блоку - підготовка країн до демократичних
перетворень і заборона нацистських організацій в цих країнах.
3. Військовий блок. – Було вирішено, що протягом 3 місяців, війська, що
окупували ці країни, мали бути виведені. Для кожної країни окремо
визначалися кількість і якісний склад збройних сил.
4. Економічний блок. – переважно стосувався репарацій.
15 травня 1955 року міністра закордонних справ СРСР, Великобританії,
Франції та США підписали Державний договір про відновлення незалежної і
демократичної Австрії. Кордони встановлювались на момент 1 січня 1938 року.
Австрії заборонялося мати зброю масового знищення.
26 жовтня 1955 року австрійський парламент прийняв конституційний
закон про нейтралітет Австрії.
57. Етапи мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в
Європі
Першою проблемою, яку вдалося владнати на основі компромісів в межах
співробітництва країн антифашистської коаліції, було врегулювання відносин
з колишніми союзниками Німеччини в Європі.
Це здійснювалося в три етапи.
Перший етап - відбувався ході другої світової війни: на Московській
конференції міністрів закордонних справ, на конференції у Тегерані,
в Ялті та у Потсдамі. Згідно рішень цих конференцій підготовку
мирних договорів було покладено на Раду міністрів закордонних справ
(РМЗС) 5 великих держав (США, Великобританії, Франції, СРСР та
Китаю). Основою мирних договорів мали стати угоди про перемир'я. До
вироблення цих нових документів величезної ваги було залучено
тільки країни, які підписали капітуляцію.
Другий етап - попередньої роботи над цими договорами. Відбулися засідання
РМЗС у Лондоні (11 вересня - 2 жовтня 1945 p.), Нарада міністрів
закордонних справ СРСР, Великобританії та США в Москві (16-26
грудня 1945 p.), II сесія РМЗС у Парижі (квітень - липень 1946 p.)
та мирна конференція у Парижі (липень - жовтень 1946 p.). На цьому
етапі постійно виникали конфлікти між західними державами й СРСР.
Їх було подолано шляхом взаємних поступок та компромісів.
Третій етап - завершення підготовчого процесу та укладення 10 лютого 1947
p. в Парижі мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини в
Європі.
У договорах було накреслено заходи, спрямовані на демократизацію й
дефашизацію цих країн, передбачався їх вступ до ООН.
Територіальні угоди у більшості випадків обумовлювали повернення до
передвоєнних кордонів.
Італію було позбавлено усіх колоній, вона зобов'язувалася знищити свої
військові укріплення на кордонах.
Воєнні угоди передбачали встановлення лімітів для національних армій
цих країн, виведення окупаційних військ з їхніх територій, крім Угорщини та
Румунії, де залишалися радянські війська для підтримання комунікаційних
зв'язків з Австрією.
Економічні угоди передбачали часткову виплату репарацій. Долю Австрії
вдалося вирішити аж у травні 1955 p., коли СРСР, США, Англія та Франція
уклали у Відні Державний договір з цією країною, за яким вона
проголошувалася нейтральною.
Велике значення мало встановлення загальноприйнятого режиму
судноплавства по Дунаю. У 1948 p. на конференції у Белграді, в якій взяла
участь і Україна, завдяки перевазі прибічників СРСР (США, Англію та Францію
було виключено з числа запрошених) було вироблено рішення, вигідні для
СРСР. До системи судноплавства увійшов тільки сам Дунай - без приток та
каналів.
58. Принципи та етапи післявоєнного врегулювання з Японією
Досить важливою та складною проблемою було мирне врегулювання на
Далекому Сході
Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.
Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто
домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув
низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення
Радянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських
островів.
26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Потсдамську декларацію,
що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде
запроваджено після цього: демілітаризація та окупація для забезпечення
гарантованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних
злочинців, демократизація країни.
Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.
Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські
війська. Головнокомандувачем було призначено генерала Макартура.
На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у
Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у
справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії,
Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін.
Вона мала працювати у Вашингтоні або у Токіо. Її завдання - сформулювати
принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних
держав з питань Японії. Втім ця Рада фактично не функціонувала.
У жовтні 1945 p. генерал Макартур схвалив директиву японському уряду,
що передбачала:
. демократизацію, право трудящих об'єднуватися у профспілки;
. демократизацію системи освіти;
. ліквідацію абсолютизму;
. демократизацію економіки, ліквідацію засилля великих фамільних трестів
(дзайбацу);
. рівноправність жінок.
3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею
9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від
використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та
взагалі від власних збройних сил.
У підготовці мирного договору у Раді союзних держав з питань Японії
зростала напруженість між СРСР та США, тому усі спроби скликати конференцію
з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний договір
повинна підготувати Рада міністрів закордонних справ, а США наполягали на
тому, щоб покласти це на Комісію у справах Далекого Сходу.
Третій етап - з 1949 по 1951 pp. - так званий «зворотний курс». Початок
його був пов'язаний з піднесенням національно-визвольного руху,
проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після тривалої громадянської
війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.
США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японії.
Генерал Макартур, покладаючись на праві партії, розпочав боротьбу проти
лівих сил, зокрема розпустив профспілки, які вдавалися до політичної
діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.
12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект
мирного договору. Передбачалося скликати конференцію для його підписання.
Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана на конференції у
Сан-Франциско.
59. Конференція у Сан-Франциско 1951 року.
Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди
з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли
участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ,
відмовилися брати участь Індія та Бірма.
В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню,
островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було сказано про
повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і
Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в
особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди
приділялася питанням безпеки Японії.
Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР
над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією,
Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести
всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити
розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії.
Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції
заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних
сил Японії.
Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції
на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.
8 вересня 1951 р. представники
|
