Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике - Международные отношения - Скачать бесплатно
на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному
світі. Західна політика «невтручання», «умиротворення» мілітаристських
держав, їх відмова від радянських пропозицій колективної відсічі агресорам
неминуче вели до нової світової війни.
33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської
системи.
7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від
Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час
захопили Пекін, Тяньцзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися
створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій
маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в
окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором
Пу І). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його
й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу,
захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо
припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя
Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.
Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій
великих держав. Яка ж була реакція великих держав на події в Китаї?
США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не
визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К.
Хелл направив звернення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога, де
вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і
не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американські
поставки (в тому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р.
збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати.
Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.
Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції
учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія
відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У
прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не
називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як
і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й
продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-
китайську війну, фактично потурали Японії.
СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня
1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно
збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн
дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома
державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення
радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки,
гармати, боєприпаси, бензин і т. п.
34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав.
У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова
могутність і вплив у Європі фашистської Німеччини. В 1938 р. вона виробляла
12 % світової промислової продукції й стала другою індустріальною державою
в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові витрати зросли в 10
разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 дивізії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4
млн солдатів. Німецький уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти
агресію в Європі.
Все це створювало небезпечну ситуацію на континенті. Проте західні
великі держави вперто відхиляли пропозиції Радянського Союзу про створення
системи колективної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні
держави відповідали політикою «невтручання» й «умиротворення»,
сподіваючись, що німецька агресія буде спрямована на Схід і не зачепить
їхніх територій.
. У відповідності із зовнішньополітичними планами в європейських країнах
відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив
поміркованих керівників на більш рішучих нацистів — міністром закордонних
справ став Й. Ріббентроп, головнокомандуючим — генерал Браухіч,
начальником штабу — генерал Кейтель.
В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордонних справ замість А.
їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і
в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання
Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гданська. Англійським послом у Берліні
став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори
безпосередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти дружній договір з
Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про
«встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».
У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма відвертий антикомуніст
К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й
планував запропонувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на
нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-історична подія».
Державний департамент США відкликав з Берліна відомого антифашиста У.
Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через
посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон повідомив, що
не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини.
8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав
колишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмові з Гітлером та
Герінгом запевняв їх у солідарності Вашингтона з планами Берліна.
Отже, загальна західна політика «умиротворення» фашистської Німеччини
всіляко сприяла здійсненню агресивних планів Гітлера. Черговою жертвою
фашистської агресії стала Австрія.
У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга,
поводився з ним брутально, вимагав свободи діяльності нацистів і
призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-
Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у
своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за
вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня
канцлером був призначений гітлерівський ставленик Зайсс-Інкварт. А
наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера
Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено
приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.
Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще
напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія
не втручатиметься в австрійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше
заявив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії.
Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається
Сполучених Штатів».
Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти
насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р.
західні країни визнали анексію Австрії й перетворили свої посольства у
Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік вони повелися
протилежним чином, визнавши фашистський уряд Франко.
Радянський Союз зайняв принципову позицію й заявив рішучий протест
проти загарбання Австрії Німеччиною, визначивши дії останньої як агресію й
загрозу безпеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому
світові. Проте Англія та Франція відхилили радянську пропозицію
організувати колективний захист незалежних країн.
Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина
значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися
до нових агресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-
італійська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав
загарбання Італією Ефіопії, фактично підтримав італо-німецьку інтервенцію в
Іспанії й погодився на надання Італії англійських позик.
35. Мюнхенська угода.
Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала стати
Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували Чехословаччину. У
квітні Гітлер підписав «Зелений план», який передбачав окупацію Судетської
області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер
призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та
Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з
Генляйном і поступитися йому заради миру.
Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну
конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників
СРСР, Франції та Чехословаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР
відхилили радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд розробив «план
Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на
загарбання Судетської області.
13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судетських німців про
автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер
запросив Чемберлена до Німеччини.
Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.
1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені відбулася його зустріч
із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії
Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки
відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.
Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області,
запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон
після консультації 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний
ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу
збереження миру».
Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР надасть Чехословаччині
негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання
(згідно з договорами про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р.
керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив
через нього передати Е. Бенешу, що Радянський Союз готовий надати конкретну
воєнну допомогу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: якщо
Чехословаччина попросить Москву про таку допомогу і якщо сама
захищатиметься від німецької агресії.
Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бенеша, що допомагати
Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні держави
разом з Німеччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зітруть
Чехословаччину з лиця Землі.
В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.
2. 22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що
домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та
чехословацького урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати
Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а
також задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і
запропонував скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і
Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога,
яку я висуваю в Європі».
3. 29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні,
Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація в зал
засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.
Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної
частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали
остаточно визначити кордони ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область
відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня;
б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі
громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити
територіальні претензії Польщі та Угорщини.
До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюнхенська
конференція?
1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за
спиною Чехословаччини про її розчленування, «миротворчість» за чужий
рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її
населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон
проходив тепер у долині в 40 км від Праги.
Польща загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис.
чоловік. Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У
Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував самостійний уряд, а в
березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини.
Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь.
Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини.
2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики
«невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів.
3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну
другосортну країну, позбавивши її союзників й загальної поваги, Англії ж
завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років.
4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо
створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною
державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне
отримання агресорів.
5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в
Європі. Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала
існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні
країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від
Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став прологом до нової світової
війни.
36. Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.
Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три
етапи.
1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами,
переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Англії) й Ж. Пайяром (Франції).
Англія пропонувала Радянському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та
Румунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти
на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу.
Проте Англія відмовилася від радянської ініціативи.
З травня М. Литвинова, прихильника європейської колективної безпеки,
на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака
змін у зовнішній політиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги
воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів
з обома блоками.
Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Радянським Союзом
насамперед знаряддям тиску на Німеччину, аби домогтися від неї якихось
поступок, і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді
(батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди
з Німеччиною.
2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору
про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни
у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нотами до прямих
переговорів у Москві.
2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня
1939 р. Москва запросила до прямих переговорів міністра закордонних справ
Англії. Але Галіфакс відмовився. В Москву направили У. Стренга — керівника
одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі —
Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.
У липні англійська дипломатія розглядала два можливих результати
переговорів у Москві — їх зрив або укладення обмеженого пакту. Водночас
вона вела таємні переговори з німецькими дипломатами. Так, радник
Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих
доручень X. Вольтатом щодо можливості підписання англо-німецької угоди про
відмову від застосування сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер
інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії —
в справи «Великого німецького райху»).
Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі
Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та
особистим секретарем Ріббентропа Т. Кордтом.
Все це спонукало радянський уряд припинити неефективні політичні
переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних
переговорів з метою укладення воєнної конвенції.
3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські переговори. Вони
відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.
Радянський уряд призначив для цих переговорів делегацію високого рангу
— наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М.
Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д.
Локгіонова та ін. Це свідчило про велике значення, яке надавав переговорам
Радянський Союз.
Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другорядних військових.
Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П.
Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для
підписання угоди.
Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.
Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних
і 1 механізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька армія
сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в
контратаку».
Переговори були не просто безглуздими, це було знущання над самою
ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії
Німеччини.
Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у
доповіді 15 серпня виклав радянські пропозиції: Радянський Союз готовий
виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10
тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація
розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.
Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз
одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 %
англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.
Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Румунію, вони мобілізують усі
свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині,
Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять
Англія та Франція».
Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР через Прибалтику Радянський
Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а
Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня
союзниця, виставити проти Німеччини не менш як 45 дивізій.
Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями, навіть не
відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська.
Переговори зайшли у безвихідь.
К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки
уряди Англії та Франції «не внесуть повної ясності» у свої позиції.
37. Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.
Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд
повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку
німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський
уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис.
японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію.
Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ
Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад.
Такий крок СРСР означав поразку англо-французької політики. Був
перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не
діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).
Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939
р., тому переговори в Москві пройшли швидко.
Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і
Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях
договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від
усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти
одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти
однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти
виключно мирним шляхом.
Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони
впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних
змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися
«інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в
Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.
Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.
1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою
Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в
розв'язанні нової агресії в Європі.
2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на
два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної
японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору
Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак
протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.
3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її
договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія
заявила про нейтралітет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював,
єдність блоку агресорів у той час була підірвана.
4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його
«пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість
Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки,
зміцнити свою обороноздатність.
Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної
цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав
відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики.
Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й
кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-
якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій
того часу.
38. Початок Другої світової війни.
Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом
помилок якогось уряду, хоч таких помилок у міжнародних відносинах тоді було
доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення
суперечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких
протистояли одна одній.
Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа Гітлер уже відкрито
загрожував Польщі війною. Проте короткозорість європейських політиків була
дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв
27 серпня: «Гітлер не зважиться зараз на війну».
Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з посланням до Гітлера й
президента Польщі І. Мосцицького, закликаючи до полюбовного врегулювання
суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Англії та
Франції гарячково намагалися знайти можливість для «компромісу» з
польського питання. В умовах загострення кризи в Європі уряд Англії 25
серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу.
Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав, що
«проблема Данціга» не може бути причиною війни, «найважливіше для нас —
зміцнення між нашими країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».
Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного повноважного
представника Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол
Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня з'явитися на виклик Ріббентропа.
Німецький міністр закордонних справ напередодні настільки брутально
поводився з послом Англії Гендерсоном, що ледве не дійшло до
рукоприкладства. Ліпського він примусив довго чекати в приймальні, а потім
просто виставив з кабінету. Тим часом Гітлер уже проголошував промову в
рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він говорив, що «не
заінтересований у війні, але змушений». Підкреслював, що розраховує на
Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії західних
кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським Союзом. Німецькі
війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з
трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.
Співвідношення сил було не на користь Польщі. Німеччина кинула проти
неї 44 з 52 діючих піхотних дивізій, усі 5 бронетанкових і 13 моторизованих
дивізій — загалом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літаків
тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій, здебільшого
|
