Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике - Международные отношения - Скачать бесплатно
загинув Іцхак Рабін), так і арабських країн (наприклад, ліванська
організація “Хезболлах”, лідер якої закликає не піддаватися на “брехливі
обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).
Проте, незважаючи на це, події на Близькому Сході свідчать про те, що
цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.
90. Ірано-Іракська війна
Причини:
1. суперечки з прикордонних питань;
2. розбіжності політичного, релігійного й національного характеру;
3. внутрішньополітичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;
4. співвідношення сил на Близькому та Середньому Сході.
Витоки відчуження між Іраком та Іраном походять з середньовіччя, з
часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською та
Персидською імперіями.
У березні 1975 p. було підписано так звану «Алжирську угоду» у формі
спільного комюніке. Вона передбачала остаточне врегулювання усіх проблем,
включаючи демаркацію сухопутних кордонів на підставі Константинопольского
протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в Багдаді було укладено Договір про
державні кордони та добросусідські відносини. Він торкався проблем
демаркації сухопутних й демілітаризації річкових кордонів, забезпечення
безпеки на ірано-іракських кордонах.
У другій половині 70-х pp., й особливо після революції в Ірані у 1979
p. відносини між двома країнами значно погіршилися. Ірак, скориставшись
революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які
він віддав у 1975 p.
17 вересня Ірак проголосив, що він анулює «Алжирську угоду» та Договір
1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт
переріс у війну, що тривала вісім років (1980-1988). Обидві сторони зазнали
значних матеріальних збитків.
Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому й
Середньому Сході. Ескалація військових дій, «танкерна війна» у Затоці,
значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до
загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.
Численні спроби врегулювання конфлікту здійснювалися ООН, Рухом
неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.
Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився
взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.
У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю передислокації військ з
ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на
врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.
91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ
У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки формується як самостійний
економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна
частка близькосхідної регіональної системи. Це - один з найважливіших у
економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано
близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задовольняє близько
чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки
є актуальною для світового співтовариства.
Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох
рівнів:
1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або
міжнародний.
На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має як
перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин:
1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів
2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами,
3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні,
4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом.
Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком
Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.
Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки
стало створення Ради співробіництва арабських держав Перської затоки
(РСАДПЗ).
РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту,
ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Перської затоки, крім
Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що
продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також
загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.
Спільні цілі й головні форми діяльності організації: - інтеграція,
координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й зміцнення
зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.
Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:
- безпека й стабільність у регіоні забезпечується самими державами.
Відмова від будь-якого іноземного втручання. Необхідно врегулювати
міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-
морських флотів та іноземних військових баз;
- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому
Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;
- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою солідарність з Лігою
арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК);
- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН.
Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова
ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин.
У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної
безпеки:
- перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав
Перської затоки), розширення її за рахунок інших арабських країн,
зокрема Єгипту та Сирії;
- залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших
мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;
- залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все
Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США
та будівництво відповідної військової інфраструктури;
- відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї
системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої
стала б ООН.
Кувейтська криза: коротка довідка
2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські
війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською
провінцією.
Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни.
Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у
регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи
міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.
Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну
ситуацію.
Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов'язаний з нападом Іраку та
анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а
також її наслідками для Кувейту.
Другий - регіональний, пов'язаний із впливом конфлікту на ситуацію на
Близькому Сході, в зоні Перської затоки.
Третій аспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.
Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних
відносин, одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-
Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового
порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід
на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на
нову роль у міжнародних відносинах. Перська криза продемонструвала, що
регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.
Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці.
Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961
p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте
Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та
«спадкоємних» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p.
Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу
було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги
Арабських Держав, а у 1963 p. - до ООН. У жовтні 1963 p. в Багдаді було
укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак про визнання
Кувейту як незалежної держави та кордони.
У 70-ті - 80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак
визначається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива -
Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у
1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Саудівської Аравії були
обмежені.
Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для
досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав
можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10%
Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових
розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.
Утворення антиіракської коаліції.
Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася
ступенем її інтернаціоналізації.
Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна
чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них
американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис.,
Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5 тис.,
Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й
Пакистану - по 5 тис. чол.
Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй
території.
Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою
допомогою.
Політика СРСР.
Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його
ставленні до подій у Перській затоці.
Перший етап - з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до
прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678.
Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому
числі Іраком.
Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до початку
воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політичного
врегулювання конфлікту.
Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до сухопутних
воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію
Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.
Роль ООН у врегулюванні кризи.
Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного
механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.
Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.
2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку
вимогу негайно вивести війська з Кувейту.
6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій
проти Іраку.
Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.
29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в
разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.
17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші.
28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.
92. Об'єднання Німеччини
У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних
років Німеччина була розколотою на дві частини.
Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але
наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування
єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній
перспективі.
Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна
заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу
набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20
млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.
В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося
створення нових політичних та суспільних організацій.
7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у
відставку керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити
кордони, зруйнувати Берлінський мур.
Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про
провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства.
Комуністична партія втратила монополію на владу.
20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були
досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він
запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення
валютного, економічного та соціального союзів.
18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу
здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю
Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.
Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було
здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.
Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання
об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав
антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні
1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів
закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності.
Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні,
Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з
усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.
Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з
преамбули та 10 статей.
У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з
кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих
кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких
територіальних претензій.
У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.
У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та
застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.
Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31
серпня 1994 p.
Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та
Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної
оборони, не включені до структури НАТО.
Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.
Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й
відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в
цілому.
Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.
У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких
угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво,
Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки,
промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування та
планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про
деякі перехідні заходи.
. Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової економічно
могутньої держави з населенням 87 млн. чол.
93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору.
Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався
процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені
радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та
радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони
передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та
були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової
системи воєнних союзів виступила Великобританія.
4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та
взаємну допомогу між Великобританією та Францією.
17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та
Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне
співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).
11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію
Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає
участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення
міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні
часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.
4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася
церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору
(НАТО).
У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення
до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний
устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН.
Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4
передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі
агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів
Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або
літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога
надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на
оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які
буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна
сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище
керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що
його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.
Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із
можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька
США”).
Первісними засновниками-членами НАТО були:
o (2 північно-американські країни) США, Канада,
o (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,
o (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,
o (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,
o (1 країна Південної Європи) Португалія.
У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у
1982 p.-Іспанія.
СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі
1947 -1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та
взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до
радянської зони впливу.
94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50-
80рр)
4 квітня 1949 р. у Вашингтоні відбулася церемонія підписання
Північноатлантичного пакту, Статуту Організації Північноатлантичного
Договору (НАТО)
У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення
до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний
устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту
складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у
випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у
Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ
від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з
договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна
сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно,
індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у
тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама
вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути
передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали.
Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.
Статут НАТО підписали представники Бельг, Ісланд, Дан, Кан, Люкс,
Нідерл, Норв, Порт, Іт, Велик, Фр. та США. Надалі кількість членів НАТО
збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. -
ФРН, У 1982р.-Іспанія.
21.02.1966 Фр виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Фр на
своїй території". 7.03 Фр поставила вимогу евакуювати з її території всі
штаби НАТО, амер. війська та іноземні військ. бази. Щтаб-квартиру НАТО
переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали одержувати спец. дозвіл
для перельоту над тер. Фр.
В 60х рр і на поч 70х осн. перешкоди для розвязання проблеми
європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в
світовій порлітиці силових рішень. У Євр. перебували атомна авіація й
ракети НАТО сер. радіусу дії, 1959-61 СРСР розмістив аналогічні ракети на
своєму Сході.
США й Вел. вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964р
ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на борту
мали комплектуватися змішаною командою, що склад. б на 13 з амер, на 23 -
з військослужбовців інших країн НАТО. Не було реалізовано. ФРН тільки стала
членом створених нових органів НАТО - з питань ядерної оборони і з питань
ядерного планування. Планам створення багатосторонніх сил було покладено
край підписанням в 1968р Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Протилежні блоки Європи продожвжували ставити на воєнну силу, ядерну
зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966р в Бухаресті країни ОВД
ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення
напруження в Євр., в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за
визнання існуючих кордонів. Знов пропонувалося скликати загальноєвроп.
нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі,
погодились на участьСША, Канади, запропон. обговорити проблему скорочення
збройних сил на території європ. держав і питання розвитку культ. зв'язків.
В грудні 1967р НАТО - "Доповідь Армеля" (мзс Бельгії), яка передбачала
концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності в МВ, необхідної для
тривалого миру, пропозиція переговорів з ОВД про скороч. збройних сил.
Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971 - можливий зміст НБСЄ: безпека,
зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти безпеки;
вільне переміщення людей, вільне розповсюдження інформ, ідей, культ.
зв'язки; співробітництво в галузі ек-ки, прикладних наук і техніки,
теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони навк. середовища. НБСЄ
-3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75рр; 30.07-1.08.1975 в Гельсінкі, Заключний
Акт ("Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у
взаємних відносинах", включала цілий ряд найважливіших принципів. Серед
них: суверенна рівність, незастосування сили чи загрози силою,
недоторканість кордонів, територіальна цілісність держав, мирне
врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини
та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною долею,
співробітництво між державами й сумлінне виконання зобов'язань згідно з МП.
Акт передбачав безперервність процесу зустрічей та переговорів в межах
Загальноєвропейського, чи Гельсінського, процесу. Заключний акт у Гельсінкі
затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському
континенті.
95. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90хрр.
До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного
блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому)
підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного
табору, цей баланс повністю порушується.
Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського
Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально, і настав
час конструктивного діалогу із колишніми противниками.
20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-
атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО,
але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто
консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-
атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО.
Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла
деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у
січні 1994року
10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було
проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО
закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї
програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у
миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у
реорганізації збройних сил тощо.
Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого 1994 року, підписавши
презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на
минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999
|
