Дипломна робота
Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від
недобросовісної конкуренції
ЗМІСТ
ВСТУП - 3
РОЗДІЛ I. ХАРАКТЕРИСТИКА АНТИМОНОПОЛЬНО - КОНКУРЕНТНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА - 8
РОЗДІЛ II. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МОНОПОЛІЗМУ,
ФОРМИ ЗЛОВЖИВАННЯ МОНОПОЛЬНИМ СТАНОВИЩЕМ - 16
РОЗДІЛ III. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ТА ФОРМИ
НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ - 25
РОЗДІЛ IV. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ
АНТИМОНОПОЛЬНО-КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА - 39
РОЗДІЛ V. ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ – ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ
- 56
ВИСНОВКИ - 76
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА
ЛІТЕРАТУРИ - 80
ДОДАТКИ
- 85
ВСТУП
Становлення ринкової економіки в Україні та продуктивних сил, поглиблення галузевого і
територіального поділу, якісні зміни у суспільній свідомості, поступовий перехід до
побудови цивілізованої економічної системи в країні, як наслідок викликає розвиток
антимонопольно-конкурентного законодавства і права. Разом із тим, незважаючи на ту
увагу, що приділяється питанням формування та розвитку такого законодавства, майже
відсутні теоретичні розробки цих питань. Але ж загальновідомо, що ефективність
законодавства досягається лише за максимальної відпрацьованості та взаємоузгодженості
регулюючого правового механізму, який реалізується через норми антимонопольно-
конкурентного законодавства.
При створенні антимонопольно-конкурентного законодавства і права України було
використано найпрогресивніший досвід розвинених країн, а також досвід міжнародно-
правового співробітництва у сфері захисту економічної конкуренції. У концептуальному
плані модель антимонопольно-конкурентного права України найбільш близька до
європейської моделі (у широкому розумінні) з окремими рисами американської. Варто
підкреслити й те, що процес формування цієї галузі законодавства і права України істотно
відрізнявся від процесу створення відповідних систем у розвинених державах, що
обумовлює певну специфіку в регулюванні конкурентних відносин. Зокрема тим, що модель
антимонопольно-конкурентного законодавства і права не була продуктом національної
системи права, а тому в окремих випадках економічна ситуація на ринку і суспільна
свідомість не були готові до певних правил поведінки, що встановлювалися відповідними
нормами законодавства.
Набрання чинності Господарським кодексом України [6], Законами України “Про захист
від недобросовісної конкуренції” [18] та “Про захист економічної конкуренції” [25],
прийняття інших нормативних актів, прийнятих на їх виконання, вимагає суттєвого
теоретичного осмислення. Зокрема, зазначеним законодавством усуваються значні
прогалини в правовому механізмі захисту економічної конкуренції, закладаються нові
механізми правового регулювання економічної конкуренції (визначені основні
процесуальні форми), набувають правової форми окремі норми, присвячені механізмам
контролю за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства,
вдосконалюються механізми відповідальності за конкурентні правопорушення. Разом із
тим, залишається низка протиріч і недоопрацювань, які можуть значно ускладнити його
застосуванняантимонопольно-конкурентного законодавства. За таких умов головним
завданням конкурентного права є відпрацювання механізмів, спрямованих на зменшення
негативних наслідків таких "недоліків" і відпрацювання концепції узгодження окремих
неузгодженостей.
Особливий інтерес представляє теоретичне обґрунтування основних оціночних,
“гумових” категорій антимонопольно-конкурентного законодавства, зокрема “значна
конкуренція”, “узгоджені дії, що сприяють техніко-технологічному, економічному розвитку,
розвитку малих або середніх підприємців”, “контроль”, “пов'язані особи” тощо.
Теоретичному аналізу підлягають також правові механізми попереднього і поточного
контролю за дотриманням конкурентного законодавства, закладені Законом України “Про
захист економічної конкуренції”. Крім того, окремим предметом дослідження в системі
антимонопольно-конкурентного права має стати інститут відповідальності за вчинення
антимонопольно-конкурентних правопорушень. Особливої уваги заслуговує питання
правової природи санкцій, що застосовуються органами Комітету за порушення в цій
галузі законодавства.
В окремому розділі досліджується законодавство по захисту прав споживачів в контексті
антиконкурентного законодавства, розглядаються питання як системного підходу до
питання в цілому, так і конкретні, наприклад відповідальність за правопорушення в цій
сфері. На законодавчому рівні вже досить давно створена система захисту прав
споживача на отримання якісних продукції та послуг, але ще зарано стверджувати, що в
Україні вже реально запрацювала ефективна система, яка перешкоджає потраплянню в
торговельну мережу неякісних товарів. Теоретичні моменти, механізм імплементації
законодавства про захист прав споживачів проаналізовані в нашій роботі.
Актуальність теми. Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і
споживачів від недобросовісної конкуренції, законодавства про захист прав споживачів
сьогодні в Україні відноситься до пріоритетних напрямків внутрішньої політики держави,
оскільки створення правових стимулів щодо відкритого бізнесу, що відповідає правилам,
торговим та іншим чесним звичаям одним з основних стимулів для подальшого росту
економічного потенціалу суспільства, добробуту народу, відповідно до напрямків розвитку
держави, закріплених Конституцією України. Розвиток анимонопольно-конкурентного
законодавства визначає якісне вдосконалення економіки, процес її інтенсивного росту.
Відповідно зазначена галузь законодавства, є однією з приорітетних для стабільного
економічного росту держави. Радикальні зміни в економіці України, наявність її певної
тінізації, нестабільність економічної політики держави, потребує суттєвого контролю за
дотриманням чесної конкурентної боротьби серед суб’єктів господарювання.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз теоретико-методологічних
аспектів розвитку антимонопольно-конкурентного законодавства, законодавства про
захист прав споживачів, наукове розв'язання практичних завдань державного
регулювання обмеження монополізму та захисту суб’єктів господарювання і споживачів
від недобросовісної конкуренції.
Досягнення цієї мети передбачало необхідність:
- деталізувати сутність і зміст поняття “обмеження монополізму”, “конкуренція”,
“недобросовісна конкуренція”;
- розглянути шляхи вдосконалення законодавчої бази антимонопольно-
конкурентного законодавства, законодавства про захист прав споживачів;
- довести доцільність правового захисту суб’єктів господарювання та споживачів від
порушень в зазначеній сфері;
- визначити роль держави в цілому, та державних органів зокрема в системі захисту
ринкової економіки від монополізму та недобросовісної конкуренції, в захисті прав
споживачів;
- визначити форми і методи підвищення дієвості державного регулювання
антимонопольно-конкурентного середовища.
Об’єктом дослідження є правовідносини в галузі антимонопольно-конкурентного
законодавства, законодавства про захист прав споживачів.
Предметом дослідження є компетенція та повноваження органів державного управління
що діють в сфері антимонопольно-конкурентного законодавства, сфері захист прав
споживачів права та обов’язки суб’єктів господарювання – учасників ринку та
споживачів.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є система взаємопов’язаних
загальнонаукових та спеціальних методів, що були використані для отримання об’
єктивних результатів.
Наукова новизна одержаних результатів визначається сучасною постановкою проблеми,
дослідженням нових ідей, тенденцій розвитку правовідносин у антимонопольно-
конкурентному законодавстві, пошук напрямків вдосконалення цієї галузі права. У роботі
обґрунтовується ряд нових у теоретичному плані й важливих, на наш погляд, для практики
понять та положень.
Законодавче забезпечення роботи. При написанні роботи, нами використовувались
національне законодавство, норми якого регулюють антимонопольно-конкурентні
відносини, а саме: Конституція України, Кодекси України, Закони України, Укази
Президента України, Постанови Кабінету міністрів України, інші законодавчі та підзаконні
акти.
Стан наукової розробки. Досліджувані питання тією чи іншою мірою розглянуті в працях
Щербини В.С., Саниахметової Н.О., Дахно І.І., Семенової Л.Н. та інших авторів. Враховуючи
суспільну важливість цієї галузі законодавства, публікації з зазначених питань постійно
можна побачити в юридичних періодичних виданнях.
Науково-теоретичне значення роботи полягає в можливості використання зазначеної
праці для подальшої розробки антимонопольно-конкурентного законодавства, для
подальших наукових досліджень, у розробці теоретичних проблем забезпечення захисту
суб’єктів господарювання та споживачів від недобросовісної конкуренції, у навчальному
процесі при підготовці відповідних підручників і навчальних посібників.
Робота складається з вступу, основної частини, висновків, списку використаної
літератури, при цьому основна частина складається з чотирьох розділів. законодавства
про захист прав споживачів
РОЗДІЛ I
ХАРАКТЕРИСТИКА АНТИМОНОПОЛЬНО-КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Процес переходу економіки України, яка послідовно інтегрується у систему світових
господарських зв’язків, до ринкової, сприяє становленню і розвитку підприємницької
діяльності, як такої. Існування ринкових відносин передбачає створення рівних
можливостей для всіх суб'єктів підприємницької діяльності, а також розвиток конкуренції,
яка змушує виробників підвищувати якість продукції і стимулює виготовляти товари,
необхідні споживачам. Як відомо, одне з основних вимог ринкової економіки - це розвиток
конкуренції, змагальності суб'єктів підприємницької діяльності, усунення штучних та
природніх бар'єрів на шляху виходу їх на ринок усіх товарів і послуг суб’єктами
підприємництва. В Україні цьому процесу перешкоджає досить високий рівень
монополізації ринку, при котрому в деяких галузях практично немає можливостей для
конкуренції, як основного двигуна підприємництва і виробництва в ринкових умовах.
Антимонопольна політика на сьогоднішній день - один з пріорітетних напрямків
державного регулювання, що являє собою комплекс заходів (відповідне законодавство,
система оподатковування, денаціоналізація, роздержавлення і приватизація власності,
заохочення створення малих підприємств та ін.), спрямованих проти монополізації
виробництва і ринку і забезпечуючи розвиток конкуренції серед товаровиробників. В
цьому контексті антимонопольне законодавство можна розглядати як законодавчо
закріплені основні правила діяльності суб'єктів, що хазяйнують на ринку, органів
державної влади і управління, що регулюють цю діяльність.
Основні завдання антимонопольного законодавства - це:
а) забезпечення сприятливих умов і стимулів для розвитку конкуренції і підприємництва в
національній економіці;
б) зняття всіх перепон на шляху активізації конкуренції на правовій основі, що дозволяє
виключити монопольні дії суб'єктів ринку, центральних органів влади і управління, диктат
суб'єктів, що хазяйнують на ринку;
в) визначення правового режиму регулювання відповідальності за монопольні дії і
порушення правил чесної конкуренції;
г) захист інтересів малого і середнього підприємництва від сваволі великого бізнесу;
д) створення умов для розвитку національного господарства.
Антимонопольне законодавство тісно пов'язане з загальною системою заходів, за
допомогою яких держава намагається впливати на ринкові відносини і форми об'єднання
підприємців. Воно обмежує деякі найбільш грубі й очевидні прийоми монополістичної
діяльності, робить певний вплив на конкурентну боротьбу, але ніколи не зачіпає
найважливіших інтересів великих корпорацій.
Конкретна програма антимонопольних дій розробляється і проводиться урядом. Отже, ця
програма є складовою частиною в загальної економічної програми уряду, що може
відображати інтереси окремої підприємницької групи, тих чи інших соціальних груп або
загальні інтереси нації і повинна враховувати загальну внутрішню і зовнішню економічну,
соціальну і політичну кон’юнктуру. Це значить, що ефективність застосування
антимонопольного законодавства і діяльність антимонопольної політики в цілому
змінюються і залежать від зміни політичного керівництва країни.
Великі корпорації в обхід антимонопольного законодавства використовують легальні з
погляду антимонопольного законодавства форми об'єднань і монополістичної діяльності -
холдингові компанії, систему участі, конгломерантні злиття (об'єднання компаній, що
відносяться до різних сфер господарської діяльності), а також приховані прийоми
встановлення монопольного панування - джентльменські угоди, лідерство в цінах. В
сучасних умовах посилення дії антимонопольного законодавства корпорації проводять
перебудову своєї структури, приспособлюються до реалій, що змінюються, зберігаючи
свою суть [45].
Холдинг - це можна сказати “володіюче товариство”, створене великими монополіями
для управління дочірніми підприємствами через систему участі. Ввібравши в себе
контрольні пакети акцій десятків, сотень, а іноді і тисяч підприємств, холдинг спрямовує їх
на розвиток, а прибутки, що ростуть, дозволяють великим холдингам повертатися і до
власної підприємницької діяльності. Юридично існують як акціонерні товариства,
товариства з обмеженою відповідальністю, одноособові підприємства.
Система участі - взаємне володіння одними акціонерними компаніями цінними паперами
(акціями, облігаціями) інших акціонерних компаній. Це важлива діюча форма зв'язку і
переплетення капіталів як усередині однієї галузі, так і між галузями. Система участі
створює багатоступінчасту залежність великого числа підприємств від значного
акціонерного капіталу, що одержує можливість розпоряджатися величезними сумами
чужого капіталу і “викачувати” з підконтрольних підприємств прибуток.
Стан ринку якого-небудь товару або послуги, протилежний конкуренції, називається
монополізацією. Монополізація – досягнення суб’єктом господарювання монопольного
(домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища2.
Іншими словами можна сказати, що монополія - це домінуюче становище суб'єкта
господарювання, що дає йому можливість самостійно або з іншими суб'єктами
господарювання обмежувати конкуренцію на ринку повного товару.
Враховуючи негативні наслідки монополізму для розвитку ефективної економіки, країни з
ринковими відносинами почали застосовувати правові засоби обмеження цього явища.
Функцію обмеження монополізму взяла на себе держава, що є єдиним суб'єктом у системі
ринкових відносин, який може реалізувати антимонопольні функції в повному об’ємі.
На основі суперечностей, які існують між монополією і конкуренцією, і небезпеки
монополізму для розвитку економіки ринкового типу, випливає необхідність обмеження
монополізму і правового регулювання з боку держави цього процесу [50]. Таке
регулювання спрямоване на формування і розвиток конкурентного середовища, яке
забезпечувало б ефективне використання ресурсів, вільне відходження на ринок
підприємців, свободу споживачів у виборі товарів різноманітного асортименту, кращої
якості за більш низькими цінами.
Оскільки монополія є одним з тих економічних утворень, при наявності яких ринковий
механізм не може виконувати свої регулюючі функції, то загальноприйнятою практикою є
прийняття певних законів, які перешкоджають монополізації ринків одним підприємством
або групою підприємств. Основою обмеження монополізму в економіці України є
антимонопольне законодавство. Його важливість визначається як уже фактично
сформованим у нашій економіці монополізмом, так і небезпекою розвитку
монополістичних тенденцій, що неминуче виявляються і посилюються в умовах ринкового
господарства. Без спеціального правового механізму неможливо заохочення конкуренції і
припинення монопольної практики.
Антимонопольне законодавство в Україні формувалося поступово. Прийняттю спеціальних
нормативних актів у цій сфері передувало введення окремих антимонопольних вимог у
Законах України “Про підприємництво” [9], “Про підприємства в Україні” [10], “Про
господарські товариства” [12]. Проте цього було явно недостатньо для проведення
ефективного антимонопольної політики і захисти конкуренції , що зароджується. Ще
одною віхою в формування антимонопольного законодавства стало прийняття Контитуції
України [1], відповідно до ст.42 якої не допускаються зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна
конкуренція. Конституційна заборона стосується діяльності, спрямованої на недопущення,
обмеження або усунення конкуренції, незалежно від конкретних її видів і складів
правопорушень. Тому були прийняті уже спеціалізовані акти антимонопольного
законодавства в Україні. Це почалося 18 лютого 1992 р., коли Верховна Рада України
прийняла Закон України “Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної
конкуренції в підприємницькій діяльності” [13] (втратив чинність в зв’язку з прийняттям
Закону України “Про захист економічної конкуренції” [25] ), та Господарського кодексу
України [6], де в ст. 21-43 визначаються правові основи обмеження і попередження
монополізму, недопущення несумлінної конкуренції і здійснення державного контролю за
дотриманням антимонопольного законодавства.
Також до антимонопольного законодавства необхідно віднести:
деякі положення Закону України “Про Антимонопольний комітет України” [15], який
встановлює структуру і правовий статус Антимонопольного комітету - державного органу,
що повинен здійснювати контроль за дотриманням антимонопольного законодавства
також використовуються на практиці;
Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” [18] ;
Закон України “Про природні монополії”[23];
Указ Президента України “Про основні напрями конкурентної політики на 1999-2000 рр. і
заходи щодо їх реалізації”[32].
Враховані антимонопольні положення і при ратифікації Україною міжнародних конвенцій.
Законом України “Про ратифікацію Конвенції про транснаціональні корпорації”[22]
Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про транснаціональні корпорації,
підписану 06.03.98 р. у Москві, із такими застереженнями: транснаціональні корпорації на
території України і за її межами, у разі якщо їх створення може спричинити монополізацію
товарних ринків в Україні, впливає або може впливати на економічну конкуренцію на її
території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України у порядку,
передбаченому атимонопольним законодавством України.
Вказані законодавчі акти не тільки формують антимонопольне законодавство України,
вони і розглядають перспективи боротьби з проявами монополізму в розвиваючійся
ринковій економіці України та розвитку антимонопольної політики в загальному. Так,
наприклад, в Указі Президента України “Про основні напрями конкурентної політики на
1999-2000 рр. і заходи щодо їх реалізації” [32] були виділено такі основні напрямки
реалізації антимонопольної політики:
узгодження промислової і конкурентної політики;
удосконалення законодавства, зокрема антимонопольного;
зниження або зняття бар'єрів вступу суб'єктів господарювання на існуючі ринки і
стимулювання вступу нових суб'єктів господарювання на монопольні ринки;
захист інтересів суб'єктів підприємницької діяльності і споживачів від неправомірних
обмежень конкуренції, подолання негативного впливу тіньового сектора економіки на
конкуренцію;
удосконалення державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій і
посилення державного контролю за їхньою діяльністю;істотне обмеження практики
об'єднання функцій органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з
господарськими функціями;
підвищення конкурентоздатності вітчизняних підприємств на світових товарних ринках в
умовах посилення конкуренції.
У зв'язку зі створенням цієї нормативної бази, антимонопольні вимоги були введені в
десятки нормативних документів, внесені зміни і доповнення в чисельні законодавчі акти
України. На основі перерахованих вище законодавчих актів формується і здійснюється
антимонопольна політика України, яка спрямована на запобігання монопольної діяльності,
її обмеження і припинення, а також на розвиток конкуренції.
Ринок у певних територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне
утворення або існує бар'єр входження у нього господарюючих суб'єктів, визначається як
монополізований ринок. Ринок України варто розглядати як високомонополізований [37].
Така ситуація обумовлює проведення активної антимонопольної політики, в основі якої
повинна бути Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції. Мета
цієї програми - формування і розвиток конкурентного середовища.
Суб'єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, що забезпечують
процес демонополізації економіки і розвиток конкуренції. До них належить: Верховна Рада
України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України,
Фонд державного майна України, центральні і місцеві органи державної виконавчої влади,
органи місцевого самоврядування, і безумовно споживачі.
Об'єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок у цілому і його окремі
елементи; господарюючі суб'єкти, які займають монопольне становище; державні
організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої
влади. Мета антимонопольного регулювання з боку держави - захист інтересів споживачів
від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних господарюючих суб'єктів.
Органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, в силу
специфіки своїх повноважень являються органами, до компетенції яких відноситься
прийняття різноманітних актів або вчинення певних дій, наслідком яких може стати поява
суб’єктів господарювання, що займуть монопольне становище. З метою недопущення
монополізму та недобросовісної конкуренції, органам державної влади і органам місцевого
самоврядування, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають
привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або
ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарювання чи іншим
способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної
влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням
антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть
оспорювати такі акти в установленому законом порядку [40]. Окрім того, уповноважені
органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз
стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати заходів щодо упорядкування
конкуренції суб'єктів господарювання.
Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в
господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової,
матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів
господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється органами державної
влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського
управління та контролю. Суб'єкти господарювання, органи влади, органи місцевого
самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю
зобов'язані сприяти обмеженню монополізму та не вчиняти будь-яких неправомірних дій,
які можуть мати негативний вплив на конкуренцію.
РОЗДІЛ II
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИТИКА МОНОПОЛІЗМУ, ФОРМИ ЗЛОВЖИВАННЯ
МОНОПОЛЬНИМ СТАНОВИЩЕМ
Однією з визначальних ознак підприємця-монополіста є його монопольне становище -
домінуюче становище підприємця, що дає йому можливість самостійно або разом з іншими
монополістами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.
Монопольна діяльність - дія (бездіяльність) підприємця (підприємців) за умови
монопольного становища на ринку одного підприємця (групи підприємців) у виробництві і
реалізації товарів, а також дія (бездіяльність) органів влади і управління, яке тягне за
собою недопущення, істотне обмеження або усунення конкуренції [56, с.74].
Необхідно чітко усвідомити, що монопольним є становище суб'єкта господарювання, коли
на цьому ринку у нього немає жодного конкурента або коли він не зазнає значної
конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання
щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на
ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин. При цьому
монопольним вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку
товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Також
монопольним може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка
на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції,
зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам
[62, с.34 - 36].
Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними
немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна
з двох умов: коли на цьому ринку у нього немає жодного конкурента або коли він не
зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів
господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів
для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Є ще одне становище суб’єкта господарювання, яке визнається монопольним – це коли
стосовно них виконуються такі умови:
сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку
належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків;
сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку
належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків - і при цьому вони не
доведуть, що стосовно них не виконуються спеціальні умови: стосовно певного виду
товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція.
Як же можна реагувати на появу на ринку монополіста? До засобів антимонопольного
регулювання варто відносити:
- встановлення більш високого рівня цін і тарифів, граничних нормативів рентабельності;
- декларування зміни цін;
- встановлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;
- регулювання обсягу ринку виробництва;
- встановлення державних заявок і контрактів;
- розділ ринків;
- тарифне обслуговування імпорту й експорту товарів.
Поряд з визначенням монопольного становища, як явища, законодавець[6] дає і
вичерпний перелік форм, в яких може відбуватися зловживання монопольним
становищем. Такими формами є:
нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або
додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару,
не потрібного контрагенту;
обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою
створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;
інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів
господарювання;
встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що
призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;
встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до
обмеження конкуренції.
Зловживання монопольним становищем на ринку — це один із видів порушень
антимонопольно-конкурентного законодавства, що полягає у діях чи бездіяльності
суб'єкта господарювання, який посідає монопольне становище на ринку, що призвели або
можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції, зокрема
обмеження конкурентоспроможності суб'єктів господарювання або ущемлення інтересів
суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування
значної конкуренції на ринку [46, с.20].
Дії, що призводять до обмеження конкурентоспроможності, дістають вияв у встановленні
цін чи інших умов придбання або реалізації товару; застосуванні різних цін чи різних інших
умов до рівнозначних угод із суб'єктами господарювання; обумовленні укладання угод
прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою
або згідно з торговими або чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються
предмета договору.
Дії, що призводять до ущемлення інтересів суб'єктів господарювання, полягають в
обмеженні виробництва, ринків або технічного розвитку; суттєвому обмеженні
конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно
виправданих причин; створенні перешкод для доступу на ринок (виходу з ринку) чи
усуненні з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.
У свою чергу, бездіяльність суб'єкта господарювання, який посідає монопольне становище
на ринку, полягає у частковій або повній відмові від придбання або реалізації товару за
відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання.
Слід зазначити, що зловживання монопольним становищем не спрямоване на створення
нових компонентів ринкових відносин, які забезпечують перевагу над суперниками (нова
продукція, нова технологія або організація виробництва) на зміну існуючої структури
попиту та пропозиції.
За чинним законодавством зловживання, змістом яких є нав'язування умов договору та
встановлення дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, полягають у застосуванні
різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання,
продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин, а також в
обумовленні укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових
зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в
підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору.
На нашу думку, найбільш поширеним видом у структурі зловживань є цінові зловживання,
тобто встановлення дискримінаційних цін, які порушують права окремих споживачів, і
встановлення монопольних цін, що призводить або може призвести до порушення прав
споживачів. Встановлення монопольних цін є результатом монопольної влади суб'єктів
господарювання, правила поведінки яких на ринку істотно відрізняються від відповідних
правил конкуруючих суперників на ринку [40, с.8 - 10]. Поведінка учасників вільної
конкуренції на ринку ґрунтується на функціонуванні рівноважної ціни, яка утворилася
внаслідок взаємодії попиту і пропозиції, тобто незалежно від учасників. Монопольні
утворення самі встановлюють ринкову ціну, завдяки чому одержують більші прибутки
порівняно з існуючим середнім рівнем. За допомогою утримання монопольними
утвореннями високих цін на свої товари й одночасно низьких цін на товари, що ними
закуповуються, вони перерозподіляють створені цінності на свою користь, чим завдають
шкоди інтересам раціонального використання ресурсів.
У свою чергу, дії у вигляді обмеження обсягу випуску продукції ведуть до підвищення цін
та переносу прибутку від споживачів до виробників (монопольних утворень), що
призводить до одержання монопольного прибутку, викликаючи негативні для економіки
наслідки. Скорочення випуску продукції може також призвести до того, що монополіст
використовуватиме свою владу з метою усунення суперників з ринку не конкурентними
засобами, а шляхом використання нечесних прийомів і способів для придбання або
зберігання значної переваги на ринку. Такі дії вважаються протиправними.
Слід враховувати, що скорочення випуску продукції не може бути кваліфіковано як
правопорушення в тому разі, якщо це правомірні, розумні та раціональні дії суб'єкта
господарювання, який має владу на ринку і прагне до максимізації прибутку, що є
природним прагненням. Монополіст може відмовитись від реалізації або закупівлі товару,
якщо існують законні й розумні, з точки зору розвитку конкуренції, причини для такої
відмови.
На жаль, чіткого визначення понять «розумних» та «раціональних» дій суб'єктів
господарювання чинне законодавство не передбачає. Разом з тим, можна дійти висновку,
що вищезазначені дії не будуть вважатися правопорушенням, якщо вони спрямовані на
забезпечення ефективної діяльності суб'єктів господарювання, оптимізацію виробництва
та збуту, використання нових технологій, підвищення прибутковості виробництва.
На думку Щербини В.С. [63, с.122], до інших дій, що призвели, або можуть призвести до
створення перешкод для доступу на ринок (виходу з ринку) інших суб'єктів
господарювання, належать суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів
господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод
для доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших
суб'єктів господарювання.
В якості перешкод можуть виступати будь-які обставини, що заважають суб'єкту
господарювання в рівних умовах конкурувати з іншими суб'єктами, які діють на
відповідному ринку. Слід зазначити, що перешкоди обов'язково мають бути наслідком
зловживання суб'єктом господарювання на певному ринку своїм монопольним становищем.
Отже, ці перешкоди повинні бути наслідком правопорушення, а не інших причин
(державної цінової або кредитної політики, ліцензування окремих видів діяльності,
квотування тощо).
Створенням перешкод слід, на нашу думку, вважати встановлення таких обставин
економічного або технологічного характеру, що протидіють можливості суб'єктів
господарювання діяти на певному ринку. При цьому необхідно зауважити, що, на відміну
від економічних, адміністративних та інших перешкод, які запроваджуються на ринку за
допомогою державної політики або встановлюються органами державної влади, місцевого
самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю при здійсненні
ними функцій державного регулювання та контролю, ці перешкоди створюються
суб'єктами господарювання, що посідають монопольне становище на ринку, під час
здійснення ними господарської діяльності на певному ринку.
Треба враховувати, що норми антимонопольно-конкурентного законодавства, які
визначають склади порушень у вигляді зловживання монопольним становищем на ринку,
можуть бути застосовані до суб'єктів господарювання незалежно від того, чи включено їх
до Переліку підприємств, які посідають монопольне становище на ринку, та чи
попереджався суб'єкт про його монопольне становище.
Ст 30 Господарського кодексу України [6] визначає, що з точки зору законодавця є
неправомірними угодами між суб'єктами господарювання угоди або погоджені дії які
спрямовані на:
встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат),
націнок;
розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх
асортиментом або за колом споживачів чи за іншими ознаками - з метою їх монополізації;
усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів
господарювання.
Розглядаючи детальніше таку форму зловживання монопольним становищем як
неправомірні угоди між суб’єктами господарювання, перш за все необхідно розглянути
існуючі форми неправомірних угод, під якими слід розуміти угоди та узгоджені дії. Угодами
є домовленість кількох господарюючих суб'єктів щодо координації окремих напрямів
господарської діяльності. Угода може бути як усною, так і письмовою; прилюдною або не
прилюдною. Узгоджені дії - це схожа за своїм змістом поведінка, яка не обумовлена
причинами, що не залежать від суб'єктів господарювання (наприклад, якщо причиною є дії
органів державної влади та управління або ринкові явища). Узгоджені дії мають
скоординований характер, виступаючи зовнішнім проявом домовленості, що їм
передувала.
Наслідком неправомірних угод між суб'єктами господарювання можуть стати
антиконкурентні узгоджені дії та концентрація суб'єктів господарювання, що призвели або
можуть призвести до обмеження конкуренції у вигляді встановлення монопольних цін,
розподілу ринків з метою їх монополізації, усунення з ринку чи обмеження доступу на
нього суб'єктів господарювання, а також примушення суб'єктів господарювання до
здійснення вказаних дій. Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю,
зокрема, визнаються дії, що закріплені у пункті 2 статті 15 Закону України “Про захист
економічної конкуренції” [25].
У відповідності до статті 22 Закону України “Про захист економічної конкуренції”[25]
органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за
концентрацією суб'єктів господарювання з метою запобігання монополізації товарних
ринків, зловживанню монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції. У
відповідності до пункту 2 статті 22 Закону України “Про захист економічної конкуренції”
[25] та пункту 1.2.1 Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету
України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання
(Положення про концентрацію) [35] об'єктами державного контролю є такі дії: злиття
суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;
набуття безпосередньо або через інших осіб контролю над одним або кількома суб'єктами
господарювання чи частинами суб'єктів господарювання; безпосереднє або
опосередковане (через інших осіб) придбання, набуття у власність іншим способом чи
одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення
25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта
господарювання.
При цьому слід зауважити, що Антимонопольний комітет чи адміністративна колегія
Антимонопольного комітету України надають дозвіл на концентрацію тільки у разі, якщо
вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку
або в значній його частині [52, с.58].
Ще
