мети - корисливих мотивів. Способи розголошення
комерційної таємниці при цьому не мають значення.
В Україні кримінальна відповідальність передбачена також за зловживання в області
комп‘ютерних технологій.
Навмисне втручання в роботу автоматизованих систем, яке призвело до перекручення чи
знищення інформації або носіїв інформації, чи розповсюдження програмних і технічних
засобів, які призначені для незаконного проникнення в автоматизовані системи і здатні
тягнути за собою перекручення або знищення інформації чи носіїв інформації, карається
позбавленням волі до 2 років або штрафом у розмірі від 100 до 200 розмірів мінімальної
заробітної плати. Ті ж дії, які потягли шкоду у великих розмірах, чи скоєні повторно або за
попередньою домовленістю групою осіб карається позбавленням волі на строк від двох до
п’яти років. Цей вид кримінальної відповідальності передбачений статтею 1981
Кримінального кодексу України [5]. Слід визначити особливу суспільну небезпеку таких
злочинів у недобросовісній конкуренції.
Таким чином відповідальність юридичних осіб та їх об’єднань у вигляді штрафу
розмежовується на відповідальність господарських суб’єктів тобто підприємців, які
здійснюють підприємницьку діяльність і негосподарчих суб’єктів діяльність , яка не є
підприємницькою бо здійснюється без мети отримання прибутку [47, с.7 -10]. Санкції які
застосовуються до юридичних осіб та їх об‘єднань є суто економічними.
Необхідно також пам’ятати, що відповідальність за порушення антимонопольно-
конкурентного законодавства передбачається не лише вже зазначеними актами, а і
іншими. Так наприклад ст.164 Кодексу України про адміністративні правопорушення [4]
передбачає, що:
Неправомірне використання фірмового найменування, знаку для товарів і послуг або будь
-якого маркірування товару, неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього
оформлення, а так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого
підприємця, самовільне використання його імені -
тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до сорока чотирьох неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і
сировини або без такої;
Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди
діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця, -
тягне за собою накладення штрафу від п'яти до дев'яти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян;
Отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденціальної
інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця -
тягне за собою накладення штрафу від дев'яти до вісімнадцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян.
Але було б неможливим, в переліку законодавчих актів, що передбачають відповідальність
за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства не згадати Господарський
кодекс України [6], де цьому питанню присвячена ціла глава 28.
Основними обставинами, що враховуються Антимонопольним комітетом Укаїни при
визначенні розміру штрафів за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства
суб'єктами господарювання, є такі обставини:
- істотність впливу на конкуренцію на конкретному ринку;
- розмір незаконно отриманого прибутку;
- розмір збитків, заподіяних внаслідок неправомірних дій відповідача; вчинення
порушення повторно;
- тривалість здійснення правопорушення;
- поведінка суб'єкта господарювання після виявлення ознак правопорушення;
- фінансове становище відповідача;
- одночасне скоєння декількох порушень антимонопольно-конкурентного законодавства.
Під повторністю розуміється вчинення суб'єктом господарювання порушення після того,
як рішенням Антимонопольного комітету України суб'єкт господарювання повинен був
призупинити інше порушення або на нього накладався штраф за порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства.
Накладення Антимонопольним комітетом штрафів за порушення антимонопольно-
конкурентного законодавства можливо в таких розмірах:
- до десяти відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається
штраф за:
антиконкурентні узгоджені дії;
зловживання монопольним (домінуючим) становищем;
невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету України
або їх виконання у неповному обсязі;
- до п'яти відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається
штраф за:
здійснення учасниками узгоджених дій - суб'єктами господарювання без отримання в
установленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету України
антиконкурентних узгоджених дій, що сприяють: вдосконаленню виробництва, придбанню
або реалізації товарів; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих
або середніх підприємств; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та
застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації
виробництва;
здійснення обмежувальної та дискримінаційної діяльності у вигляді антиконкурентних
узгоджених дій суб'єктів господарювання;
узгоджені дії малих або середніх підприємців;
узгоджені дії стосовно постачання та використання товарів;
узгоджені дії щодо прав інтелектуальної власності, а також узгоджені дії, які можуть бути
дозволені;
недотримання умов безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у
власність іншим способом чи одержання в управління часток, акцій, паїв, що забезпечує
досягнення або перевищення 25 чи 50 відсотків голосів у вищому органі управління
відповідного суб'єкта господарювання;
концентрацію без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету
України у разі, якщо наявність такого дозволу необхідна;
невиконання учасниками узгоджених дій концентрації вимог і зобов'язань, якими
обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію;
- до одного відсотка доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається
штраф за:
схиляння інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень антимонопольно-
конкурентного законодавства чи сприяння вчиненню таких порушень;
неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному
відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою його
територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою
його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню;
створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його
територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладанні
арешту на майно, предмети, документи або інші носії інформації;
обмеження у господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що
звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із
заявою про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.
Рішення про накладення штрафів у розмірі понад 400 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України.
Вчинення господарюючими суб'єктами - юридичними особами та їх об'єднаннями
порушень, визначених Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» [18]
як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладення на них Антимонопольним
комітет України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків
виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг за останній звітний рік,
що передує року, в якому накладається штраф. У разі якщо обчислення виручки
господарююче суб'єкта неможливе або виручка відсутня, зазначені штрафи накладаються
у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Нарахування пені за прострочення сплати штрафу, що накладений органами
Антимонопольного комітету України за порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства може припинятись у разі:
сплати штрафу;
прийняття господарським судом ухвали про припинення виконання рішення органів
Антимонопольного комітету в частині сплати штрафу;
відстрочення або розстрочення виконання рішення господарським судом про стягнення
штрафу;
дії мораторію щодо задоволення вимог кредиторів із дня прийняття господарським судои
постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.
Що ж стосується адміністративної відповідальності громадян-підприємців та посадових
осіб, яка передбачається в Господарському кодексі України [6], то перш за все слід
зазначити, що адміністративну відповідальність відповідно до ст.ст.164, 166 Кодексу
України про адміністративні правопорушення [4] несуть посадові особи та інші працівники
суб'єктів господарювання, працівники органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління за правопорушення у вигляді:
неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному
відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою його
територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою
територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню;
створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його
територіального відділення у проведенні перевірок, оглядів, вилученні чи накладенні
арешту на майно, предмети, документи або інші носії інформації.
Адміністративну відповідальність несуть посадові особи органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та
контролю за правопорушення у вигляді:
невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету України
або їх виконання у неповному обсязі;
неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному
відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету України, головою його
територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою
його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його
територіальному відділенню;
створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його
територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні
арешту на майно, [ предмети, документи або інші носії інформації.
Вчинення дій, визначених Господарським кодексом України як недобросовісна
конкуренція громадянами-підприємцями, а також вчинення в інтересах третіх осіб
зазначених дій громадянами, які і не є підприємцями, тягне накладення на них
Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у
розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [57, с.41 - 43]. Особа,
на яку накладено штраф за рішенням органу Антимонопольного комітету Укра'їни,
сплачує його у тридцятиденний строк з дня одержання такого рішення. У разі несплати
штрафу в строки, передбачені рішенням, та пені, органи Антимонопольного комітету
України стягують штраф і пеню в судовому порядку .
Прибуток, одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення норм
антимонопольно-конкурентного законодавства, є незаконним, а тому підлягає стягненню
судом або господарським судом у державний бюджет за позовом Антимонопольного
комітету України або його територіальних відділень. Незаконно одержаний прибуток
(доход) може виникати внаслідок скоєння суб'єктом господарювання правопорушення у
вигляді:
зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку;
неправомірних угод між суб'єктами господарювання;
недобросовісної конкуренції.
При цьому необхідно зауважити, що незаконно одержаний прибуток (доход) може бути
стягнуто до Державного бюджету України також шляхом добровільної сплати сум,
самостійно нарахованих суб'єктом господарювання.
Розмір незаконно отриманого прибутку (доходу) може бути підрахований таким чином:
суми фактично одержаних внаслідок незаконних дій прибутків (доходів) слід зменшити на
суму прибутку (доходів), яку одержав би суб'єкт господарювання у разі утримання від
правопорушення, а також на суму податків та обов'язкових платежів, котрі були сплачені,
та суму повернених коштів.
Що ж стосується вилучення товарів з неправомірним позначенням та копій виробів іншого
суб’єкта господарювання –то зазначимо, що вилучення товарів, у тому числі з обігу,
можливо лише за умови, які вказані товари є предметом правопорушення у вигляді
недобросовісної конкуренції. Оскільки нелегітимне використання товару призводить до
неотримання фактичним виробником очікуваного прибутку, таке вилучення відбувається
не тільки у виробників, а й у розповсюджувачів (продавців) нелегітимного товару.
Вилучення передбачає примусові безоплатні дії щодо всього або частки майна, яке є
предметом правопорушення у вигляді недобросовісної конкуренції. При цьому вилучення
товарів з неправомірно використаним позначенням можливо лише у разі відсутності
засобів усунення наслідків правопорушення іншим шляхом. Залежно від особливостей
товару, що вилучається, його може бути знищено або, у відповідності з рішенням Кабінету
Міністрів України, використано у подальшому.
У разі порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, в будь-якому випадку є
потерпіла сторона, якій незаконними діями завдано збитків. Тому порушник повинен
відшкодувати потерпілій стороні завдані збитки. Останні може бути відшкодовано за
позовами зацікавлені осіб у порядку, визначеному господарським законодавством
України. Особи, яким заподіяно шкоду, мають можливість звернутись до суду,
господарського с ду із заявою про її відшкодування. Слід зазначити, що законодавством
не передбачено повноваження Антимонопольного комітету України та його органів щодо
відшкодування збитків, завданих порушенням антимонопольно-конкурентного
законодавства.
У подвійному розмірі завданої шкоди збитки відшкодовуються особою, яка спричинила
шкоду, якщо така заподіяна порушеннями антимонопольно-конкурентного законодавсті,
серед яких порушення у вигляді:
антиконкурентних узгоджених дій;
зловживання монопольним (домінуючим) становищем;
здійснення учасниками узгоджених дій - суб'єктами господарювання без отримання в
установленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету України
антиконкурентних узгоджених дій, що сприяють удосконаленню виробництва, придбанню
або реалізації товарів; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих
або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та
застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації
виробництва;
недотримання умов безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у
власність іншим способом чи одержання в управління часток, акцій, паїв, що забезпечує
досягнення або перевищення 25 чи 50 відсотків голосів у вищому органі управління
відповідного суб'єкта господарювання;
концентрації без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету в
разі якщо наявність такого дозволу необхідна;
обмеження у господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він
звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із
заявою про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства;
невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими
обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію.
Якщо ж у процесі розслідування правопорушення встановлено факт дискредитації
господарюючого суб'єкта, а також зв'язок між діями порушника та настанням негативних
наслідків для суб'єкта господарювання, Антимонопольний комітет України, його
територіальні відділення мають право приймати рішення про офіційне спростування за
рахунок порушника поширених ним неправдивих, неповних та неточних відомостей у строк
і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням. Під офіційним спростуванням слід
розуміти публічне оголошення щодо невідповідних дійсності неправдивих, неточних або
неповних відомостей у засобах масової інформації або іншим чином, передбаченим
законодавством [53, с.57].
Виходячи зі змісту статті 277 Цивільного кодексу України [7] офіційне спростування,
зокрема, може відбуватися шляхом:
спростування недостовірної інформації особою, яка її поширила;
відкликання виданого (прийнятого) документа, у якому міститься недостовірна
інформація;
прийняття відповідного судового рішення за заявою про встановлення факту
неправдивості інформації та її спростування.
Важливою вимогою є те, що спростування недостовірної інформації повинно відбуватися у
такий же спосіб, у який вона була поширена.
Щодо спростування недостовірної інформації законодавством встановлена спеціальна
позовна давність, яка обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової
інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про вказані відомості.
І підводячи риску під написаним, вважаємо за необхідне розглянути коротко процедуру
розгляду справ про недобросовісну конкуренцію.
Справи про недобросовісну конкуренцію розглядаються Антимонопольним комітетом
України та його територіальними відділеннями.
Порядок розгляду Антимонопольним комітетом та його територіальними відділеннями
справ про недобросовісну конкуренцію передбачений законами України “Про захист
економічної конкуренції” [25], “Про захист від недобросовісної конкуренції” [18] та
іншими підзаконними актами України.
Відповідно до Закону України “Про Антимонопольний комітет України” [15] і Тимчасових
правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України [34]
затверджено Положення про Постійно діючу адміністративну колегію Антимонопольного
комітету України. Колегії підвідомчі справи про порушення законодавства про
припинення недобросовісної конкуренції, за винятком тих, які підвідомчі
Антимонопольному комітету. Крім того, колегія переглядає у порядку нагляду за
поданнями державних уповноважених, протестами прокурора Автономної Республіки Крим,
прокурорів областей, міст Києва і Севастополя та їх заступників рішення, голів
територіальних відділень.
Особи, права яких порушені діями, що є недобросовісною конкуренцією, можуть протягом
шести місяців з дня, коли вони дізнались або повинні були дізнатися про порушення своїх
прав, звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із
заявою про захист своїх прав.
За результатами розгляду справи про припинення недобросовісної конкуренції в разі
доведення вчинення порушення, залежно від обставин, приймається одне (постанова або
розпорядження) або два рішення (постанова і розпорядження).
У тих випадках, коли зацікавлені юридичні особи не згодні з винесеним рішенням, вони
мають право у тридцятиденний строк з дня одержання його копії звернутися до суду або
господарського суду для визнання вказаних рішень цілком або частково недійсними.
РОЗДІЛ V
ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ – ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ
В умовах монополізації економіки та наявності недобросовісної конкуренції по
відношенню до споживача, стає очевидним, що споживач є незахищеною стороною у
взаємовідносинах з підприємцями. Ця проблема пов'язується також зі створенням
мо¬гутньої рекламної індустрії та розвитком засобів масової інформації, зростанням
обсягів виробництва предметів довгострокового корис¬тування, використанням хімічних
продуктів, синтетичних та інших штучних матеріалів, розвитком інституту споживчого
кредиту з ви¬сокими ставками.
Споживачем визнається непрофесіонал, який придбає товари та послуги для задоволення
особистих потреб. Таким чином, кри¬терієм, який вирізняє споживача, є його
непрофесіоналізм: він придбає товари і послуги з метою особистого користування, а не
для подальшої переробки або продажу. Мова йде, перш за все, про фізичних осіб —
споживачів товарів і послуг.
Таким чином, ані в законодавстві, ані на практиці не склалось єдиної інтерпретації
поняття “споживач”, що, безперечно, негатив¬но відбивається на захисті інтересів
споживачів, оскільки не завжди є можливість визначити, хто є “непрофесіоналом”, а хто -
особою, яка придбає товар для ведення підприємницької діяльності.
Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.[2] заклала
основоположні принципи побудови незалежної Ук¬раїнської держави, її соціально-
економічної та правової систем.
З огляду на те, що фактично інститут захисту прав споживачів як такий в законодавстві
не був виписаний, 12 травня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про захист
прав споживачів”[11]. На сьогоднішній день, центральним органом державної виконавчої
влади, що здійснює повноваження у сфері захисту прав споживачів є Державний комітет
України з питань технічного регулювання та споживочї політики, створений Указом
Президента України від 18 березня 2003 року [33].
Основними завданнями Державного комітету України з питань технічного регулювання та
споживочї політики у сфері захисту прав споживачів є:
участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту прав
споживачів;
здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист прав
споживачів;
забезпечення міжгалузевої координації та функціонального регулювання у сфері захисту
прав споживачів.
Якщо вести мову про органи, що здійснюють захист пав споживачів, то необхідно звернути
увагу на ст. 39 Господарського кодексу України [6] яка передбачає, що з метою захисту
своїх прав та законних інтересів громадяни можуть об’єднуватись на добровільних
засадах у громадські організації (об’єднання споживачів). Об'єднання споживачів є
громадською організацією, яка здійснює свою діяльність у відповідності з Законом України
«Про об'єднання громадян» [14].
Необхідно зазначити, що Закон України “Про захист прав споживачів”[11], як й інші
нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширює свою дію на всі підприємства,
які обслуговують населення, торгівельні підприємства, підприємства сфери послуг,
підприємства, які вико¬нують роботи, підприємства побутового обслуговування,
підприємства громадського харчування. Тобто законодавством уре¬гульовано всі випадки,
де громадянин є споживачем (особою яка придбає, замовляє, використовує або має намір
придбати або замо¬вити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб).
Також він поширює свою дію на всіх споживачів, які знаходяться на території України під
час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення
власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право вимагати від
продавця (виробника, виконав¬ця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи,
наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам до¬говору, а також
інформації про товари (роботу, послугу), яку надає продавець (виробник, виконавець).
Придбаний товар (робота, послуга) має бути якісний та безпечний для життя і здоров'я
кожної людини[41, с.263].
Визначенні нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян -
покупців, замовників товарів, робіт та послуг, передбачено цілу систему способів захисту
прав громадян-споживачів, набуло спеціального юридичного значення поняття
“споживач”. Так, у преамбулі цього Закону [11] зазначається, що ним регулюються
відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, виконавцями,
продавцями в умовах різних форм власності, встановлюються права споживачів та
визначається механізм реалізації державного захисту їх прав. При цьому споживачем
визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати
чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.
Визначені також спеціальні умови щодо зобов'яза¬ної перед споживачем сторони
(виробника, виконавця, продав¬ця). Такою зобов'язаною стороною визнається
підприємство, ус¬танова, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари
для реалізації, виконують роботи або надають послуги, ре¬алізують товари за договором
купівлі-продажу. Це означає, що суб'єктами відносин, може бути лише певне коло
уповноважених і зо¬бов'язаних осіб.
Закон України “Про захист прав споживачів” [11] є спеціальним комплексним
законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав споживачів. До
системи споживчого права як комплексного цивільно-право¬вого інституту, окрім
зазначеного закону, належать інші законодавчі акти чи окремі їх норми у сфері
торго¬вельного та інших видів побутового обслуговування населення. Та¬кими є, зокрема,
постанова Кабінету Міністрів України від 19 бе¬резня 1994 р. № 172 “Про реалізацію
окремих положень Закону Ук¬раїни “Про захист прав споживачі” [29], Порядок відбору у
господарю¬ючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг зразків
товарів, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплекту¬ючих виробів для перевірки їх
якості та Порядок проведення кон¬трольної перевірки правильності розрахунку із
споживачами за на¬дані послуги і реалізовані товари, затверджені постановою Кабінету
Міністрів України від 2 квітня 1994 p. № 215 [30].
Важливе значення для споживчого права мають закони України “Про захист від
недобросовісної конкуренції”[18], “Про рекламу” [19] та інші нормативні акти, які містять
окремі норми, що прямо чи опосередковано сприяють захисту прав споживачів. Необхідно
окремо звернути увагу на ст.39 Господарського кодексу України [6], яка теж приділяє
увагу захисту прав споживачів.
Слід також зауважити, що захист прав споживачів здійснюється нормами
антимонопольно-конкурентного законодавства, крім інших галузей законодавства. При
цьому норми різних галузей захищають права споживачів своїми специфічними за
правовою природою засобами.
У нормах антимонопольно-конкурентного законодавства враховується той факт, що
споживачі, з одного боку, своєю поведінкою суттєвим чином впливають на формування
ринкових відносин та на стан конкурентного середовища, а з іншого - вони не є
безпосередніми учасниками конкурентних відносин. Однак ця обставина не заважає тому,
що норми антимонопольно-конкурентного законодавства, поряд з іншими за галузевою
належністю нормами, слугують справі захисту прав споживачів [55, с.111 - 120].
Наприклад, якщо права споживачів (фізичних осіб) порушуються в результаті зловживання
монопольним становищем або недобросовісної конкуренції, то факти таких порушень
можуть стати підставою для притягнення суб'єктів господарювання (виробників,
виконавців або продавців) до відповідальності за нормами законодавства в межах
антимонопольно-конкурентних відносин. У даному випадку споживачі не стають
учасниками відповідних правовідносин, але сам факт порушення їх прав викликає їх
виникнення.
Відповідно до закону та ділових звичаїв споживачі мають право на отримання необхідної,
доступної, достовірної і своєчасної інформації про товари, що має забезпечувати
можливість їх свідомого та компетентного вибору. Інформація обов'язково повинна бути
надана споживачу до придбання ним товару та доводитись до відома споживачів
виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації.
Державна політика спрямована на: удосконалення захисту прав та інтересів споживачів;
створення належних умов для насичення споживчого ринку якісними та безпечними
товарами, роботами, послугами; підвищення рівня захисту здоров'я та безпеки
споживачів; удосконалення законодавства України у сфері захисту прав споживачів,
зокрема адаптація його до законодавства Європейського Союзу; створення належних умов
для реалізації громадянами-споживачами своїх законних інтересів і прав на території
України [48, с.48].
Згідно зі статтею 16 Закону України “Про захист прав споживачів”[11] забороняються
реалізація та використання без сертифіката відповідності тих товарів (у тому числі
іноземних), які підлягають обов'язковій сертифікації у відповідності з чинним
законодавством. У разі стягнення моральної шкоди суд у справах за позовами про захист
прав споживачів зобов'язаний керуватися нормою, передбаченою статтею 24 Закону
України “Про захист прав споживачів”[11]. Укладені і належним чином ратифіковані
міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства і
застосовуються у тому ж порядку, що й норми національного'законодавства. Якщо
міжнародним договором України, укладення якого оформлено у формі закону, встановлені
інші правила, ніж передбачені законодавством України, застосовуються правила
міжнародного договору. Ці положення закріплені в Конституції України [1]. Зокрема,
встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.
В Законі України “Про захист прав споживачів” [11] та інших зако¬нодавчих актах можна
виділити певні визначальні принципи, харак¬терні для побудови їх правових норм, серед
яких доцільно зазначи¬ти такі:
- встановлення державних обов'язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг),
торговельного та інших видів обслуговування насе¬лення;
- пріоритету законодавчого регулювання над договірним У відносинах між продавцями
(виконавцями) та покупцями (замовни¬ками);
- встановлення додаткових обов'язків для продавців (виробників) та привілеєйованих прав
для споживачів-покупців (замов¬ників) порівняно із загальними засадами цивільного
законодавства;
- встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту
прав споживачів та об'єднаннями спо¬живачів, а також спрощеного судового захисту.
Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх
споживачів товарів і послуг за сучасних у бурхливого розвитку науково-технічного
прогресу підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних товарів, в тому
числі небезпечних для життя і здоров'я людей. Са¬ме наявність цих принципів у правових
нормах дає підстави гово¬рити про формування в Україні комплексного правового
інституту споживчого пpaвa.
Одним із основних конституційних прав громадянина, ре¬алізація якого вимагає
встановлення певних гарантій, є право спо¬живачів на придбання товарів належної якості
(далі — якісних то¬варів). Так, відповідно до ст. 50 Конституції України [1], кожен має
право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодуван¬ня завданої
порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до
інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також
право на її поши¬рення; така інформація ніким не може бути засекречена.
Проголошення права громадян на без¬печне для життя і здоров'я довкілля та на
інформацію про якість харчових продуктів і предметів побуту (товарів) зобов'язує державу,
органи місцевого самоврядування створити організаційно-правові, соціально-економічні та
примусово-владні гарантії забезпечення цього права [46, с.20]. Водночас усі громадяни і
юридичні особи зобов'язані дотримуватися встановлених правил, що забезпечують
дотримання означеного права. Таким чином держава встановила певні гарантії, і усі
закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати на¬веденій конституційній
нормі.
Право громадянина на безпечне для життя довкілля і на інфор¬мацію про якість товарів є
соціально-економічним правом, оскільки його реалізація можлива, насамперед, завдяки
відповідному рівню матеріального виробництва та соціальних відносин у суспільстві.
Водночас наведену конституційну норму не можна розглядати як таку, що зобов'язує
державу забезпечити громадянина якісними то¬варами. Держава бере на себе обов'язок
встановлювати для виробників певні критерії щодо якості товарів та зобов'язувати
виробників, продавців надавати громадянам всю інформацію щодо ступеня корисних та
інших властивостей запропонованого спожи¬вачам товару. Це досягається шляхом
прийняття відповідних за¬конів, створення спеціальних органів контролю за якістю
продукції та захисту прав потерпілих. Споживач, у свою чергу, самостійно приймає
рішення щодо придбання товару з урахуванням своїх ба¬жань, фінансових та інших
можливостей.
Cпоживачі мають право на належ¬ну якість товарів, торговельного обслуговування,
безпеку товарів та на необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і
асортимент товарів. Така конструкція норми ст. З Закону України “Про захист прав
споживачів”[18] зобов'язує державу забезпечити не лише створення інформаційної
системи про якість товарів, що реалізуються всіма суб'єктами підприємництва, але і
визначити необхідні вимоги, яким мають відповідати ці товари, а також забезпечувати
здійснення дер¬жавними органами контролю за дотриманням суб'єктами підприємницької
діяльності цих та інших вимог. Власне, в Україні вже існує відповідна державна система
захисту прав споживачів. Так, державний контроль за дотриманням прав громадян як
споживачів здійснюють, зокрема, місцеві ради, державні адміністрації, Державний комітет
України з питань технічного регулювання та споживочї політики та його територіальні
органи, органи і установи державного санітарно¬го нагляду.
Визначення змісту «права на належну якість» неможливе без розкриття змісту самого
поняття якості товару (продукції). Це вод¬ночас дає змогу визначити поняття належної
якості товару (про¬дукції), щодо якого і досі існує неоднозначне тлумачення.
Ознаками якості вважаються:
а) сукупність корисних властивостей продукції;
б) здатність продукції задовольняти особисті і виробничі потре¬би.
Найважливішим критерієм якості продукції є її корисність, висловлена в ступені
придатності, а здатність продукції задоволь¬няти відповідні потреби людей
обумовлюється її властивостями, зокрема, надійністю, довговічністю, ефективністю, які
відповіда¬ють нормативним вимогам, плановим приписам і договорам.
Наукові погляди щодо визначення поняття «якість продукції» певною мірою знайшли своє
втілення в Декреті Кабінету Міністрів України 1993 р. “Про державний нагляд за
до¬держанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх по¬рушення” [26],
відповідно до якого якість продукції — сукупність влас¬тивостей, які відображають
безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, естетичність, екологічність
продукції тощо, які надають їй здатність задовольняти споживача відповідно до її
призначення.
Після розпаду СРСР в Україні постала гостра проблема щодо створення нової системи,
яка б забезпечувала якість продукції в умовах ринкової економіки, що виявилося досить
непросто. До найважливіших законодавчих актів України із цього питання, на¬самперед,
необхідно віднести вищевказаний Декрет Кабінету Міністрів України “Про державний
нагляд за додержанням стан¬дартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення”
[26], а також Закон України від “Про метрологію та метрологічну діяльність” [21]. Ці
нормативні акти встановлюють:
а) правові основи державного нагляду за дотриманням стан¬дартів, норм і правил
суб'єктами підприємництва та відповідальність за їх порушення;
б) правові і економічні основи систем стандартизації і сер¬тифікації, організаційні форми
їх функціонування;
в) правові основи забезпечення в Україні єдності вимірювань за допомогою засобів
вимірювань за зразками державних еталонів одиниць, тощо.
Відповідно до ст. 4 Декрету “Про стандартизацію і сер¬тифікацію” [27]
нормативні документи із стандартизації поділяються на:
державні стандарти України; галузеві стандарти;
стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок;
технічні умови;
стандарти підприємств.
Цим стандартам і мають відповідати товари, які перебувають в роздрібній торгівлі.
Як державні стандарти України застосовуються міждержавні стандарти і республіканські
стандарти колишньої УРСР. Державні стандарти України розробляються і
встановлюються, зокрема, на продукцію міжгалузевого призначення, на продукцію для
населен¬ня і народного господарства. Вони мають містити обов'язкові вимо¬ги, що
забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і
взаємозамінність, охорону навколишнього природного середовища тощо [51, с.12].
Галузеві стандарти розробляються на продукцію у разі відсут¬ності державних стандартів
України та у разі необхідності встанов¬лення вимог, які підвищують чи доповнюють вимоги
державних стандартів, а стандарти науково-технічних і інженерних товариств і спілок — у
разі необхідності поширення результатів фундаменталь¬них і прикладних досліджень
(останні можуть використовуватись за добровільної згоди споживачів).
Технічні умови містять вимоги, які регулюють відносини між по¬стачальником
(розробником, виробником) і споживачем (замов¬ником) продукції, а стандарти
підприємств розробляються на про¬дукцію, що використовується лише на конкретному
підприємстві.
Сьогодні ще зарано стверджувати, що в Україні вже створена ефективна система, яка
перешкоджає потраплянню в торговельну мережу неякісних товарів, адже лише в 1992 р.
було започатковано самостійну систему “технічного регулювання”, яка включає
стан¬дартизацію та суміжні види діяльності (сертифікацію, метрологію, акредитацію).
Крім нормативно-приписних гарантій, важливу роль у забезпе¬ченні надходження у
торгівельну мережу якісних товарів відіграють сертифікація та гарантії, які умовно можна
назвати організаційни¬ми (наприклад, ліцензування, патентування), інформаційними
(на¬приклад, маркування, штрихове кодування, рекламування), кон¬трольно-запобіжними
(контрольні перевірки якості, санітарні вимо¬ги до умов продажу, зберігання тощо),
правозахисними (санкції за порушення вимог законодавства щодо якості) заходами.
Сертифікація продукції може бути обов'язковою чи доб¬ровільною. Держстандартом
України затверджується перелік про¬дукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, та
визначаються стро¬ки впровадження. Сертифікація передбачає перевірку і
випробову¬вання продукції для визначення її характеристик, а також подаль¬ший
державний технічний нагляд за сертифікованою продукцією. В разі позитивного
проходження випробувань компетентним органом видається сертифікат, і заявникові
надається право маркувати про¬дукцію спеціальним знаком відповідності.
Добровільна сертифікація може здійснюватися з ініціативи виробника, продавця,
споживача, органів державної виконавчої вла¬ди, громадських організацій і окремих
громадян на договірних умо¬вах між заявником і органом із сертифікації на предмет
відповідності продукції вимогам, не віднесеним до обов'язкових.
Отже, сертифікацію можна визначити як комплекс заходів спрямованих на встановлення
відповідності продукції встановленим або ініційованим вимогам, про що видається
відповідний сер¬тифікат.
Відповідно до ст. 5 Закону України “Про якість та безпеку хар¬чових продуктів і
продовольчої сировини” [20] ніякий харчовий продукт (крім виготовленого для особистого
споживання), продовольча си¬ровина і супутні матеріали не можуть бути ввезені,
виготовлені, пе¬редані на реалізацію, реалізовані або використані іншим чином без
документального підтвердження їх якості та безпеки. Документами, що підтверджують
належну якість та безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх
матеріалів, є:
1) сертифікати відповідності;
2) Державний реєстр харчових продуктів, продовольчої сирови¬ни, супутніх матеріалів або
висновок державної санітарно-гігієнічної експертизи;
3) ветеринарний дозвіл для харчових продуктів та продовольчої сировини тваринного
походження;
4) карантинний дозвіл для продукції рослинного походження.
Імпортні харчові продукти, продовольча сировина і супутні ма¬теріали допускаються на
митну територію України за умови вико¬нання постачальником правил їх реєстрації та
сертифікації.
Незважаючи на те, що сертифікація на відміну від стандарти¬зації, безпосередньо не
містить показників, яким має відповідати продукція, що виготовляється, вона сприяє
встановленню фактич¬ної якості виготовленої продукції, знижує можливість реалізації
не¬якісної продукції, дисциплінує суб'єкти підприємництва і, безпе¬речно, виконує щодо
споживача інформаційну функцію, повідомля¬ючи про властивості товару [42, с.67]. У
зв'язку з цим потребує активізації си¬стема заходів інформування споживачів стосовно
характеристик тих товарів, які не відповідають вимогам стандартів та інших норматив¬них
документів України, що забезпечить вільний вибір товарів.
Об'єктивна інформація сприяє вибору покупцем якісного това¬ру. Відповідно до ст. 18
Закону “Про захист прав споживачів” [11] спо¬живач має право на одержання необхідної,
доступної та достовірної інформації про товари, що забезпечує можливість їх
компетентного вибору. Така інформація про товари має містити: назви норматив¬них
документів, яким повинні відповідати товари; перелік основних споживчих властивостей
товарів, а щодо продуктів харчування — склад, калорійність, вміст шкідливих для
здоров'я речовин, порівняно із обов'язковими вимогами нормативних документів, і
протипоказання щодо застосування; ціну та умови придбання; дату виготовлення;
гарантійні зобов'язання виготівника; правила та умо¬ви ефективного використання
товарів; термін служби (придатності) товарів, відомості про необхідні дії споживача після
його закінчен¬ня, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;
най¬менування
