та адресу виготівника; відомості про сертифікацію, якщо вона є
обов'язковою.
Така інформація доводиться до відома споживачів виробником (продавцем) у технічній
документації, що додається до товарів, на етикетці, а також маркуванням чи іншим
способом, прийнятим для окремих видів товарів. Якщо ж надання недостовірної або
неповної інформації про товар та про виробника спричинило придбання товару, який не
має потрібних споживачеві властивостей, неможливість використання придбаного товару
за призначенням споживач має право в установленому порядку вимагати розірвання
договору та відшкодування збитків, а якщо це заподіяло шкоду життю, здоров'ю або майну
споживача, він має право на її відшкодування у повному обсязі.
Окремо в ст. 18 Закону України “Про захист прав споживачів” [11] обумовлено, що
продукти харчування, упаковані або розфасовані в Україні, мають забезпечуватись
інформацією про місце її походження. Відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів
України “Про вдосконалення контролю якості і безпеки харчових продуктів”[28] товар,
який реалізується в роздрібній торгівлі з 1 січня 1997 р. повинен мати на етикетках
(упаковці) інформацію в доступній для сприйняття формі, викла¬дену відповідно до
законодавства про мови щодо загальної назви харчового продукту; маси; складу, в тому
числі перелік використа¬них у процесі виготовлення інших продуктів харчування, харчових
добавок, барвників тощо; калорійності; дати виготовлення; терміну придатності до
споживання та умови зберігання; наймену¬вання та адреси виготівника. Законом України
“Про якість та без¬пеку харчових продуктів і продовольчої сировини”[29]
передбачається в маркуванні зазначати ще більш повну інформацію про харчові продукти,
яка має подаватися державною мовою України. Відповідно маркування має містити
інфор¬мацію про:
- загальну назву харчового продукту;
- номінальну кількість харчового продукту в установлених оди¬ницях виміру;
- склад харчового продукту, якщо він виготовлений з кількох складників;
- енергетичну цінність (для харчових продуктів, що її мають);
- дату виготовлення;
- строк придатності до споживання чи дату закінчення строку придатності до споживання;
- умови зберігання;
- позначення нормативного документа для харчових продуктів вітчизняного виробництва;
- найменування та адресу виробника і місце виготовлення;
- умови використання (якщо такі передбачені);
- відсоток сторонніх синтетичних (штучних) домішок;
- застереження щодо вживання харчового продукту дітьми, як¬що він не є дитячим
харчуванням, а підстави для такого застережен¬ня є;
- іншу інформацію, передбачену чинними в Україні норматив¬ними документами, дія яких
поширюється на певний харчовий про¬дукт.
Такі вимоги є виправданими, адже продаж неякісних продоволь¬чих товарів може завдати
непоправної шкоди громадянам. Відповідно заборонено з 1 січня 1997 р. ввезення на
територію Ук¬раїни товарів, які не мають на етикетках та пакунках відомостей про товар
українською мовою.
До одного з фундаментальних прав споживачів, належить право на безпеку товарів
(робіт, послуг), що купуються. Суть його полягає в тому, що спо¬живач має право на те,
щоб товари (роботи, послуги) в звичайних умовах їх використання, зберігання і
транспортування були безпеч¬ними для його життя, здоров'я, навколишнього природного
середо¬вища, а також не завдавали шкоди його майну. Це право гаран¬тується державою
шляхом встановлення в стандартах обов'язкових вимог до товарів (робіт, послуг).
Але не всі товари, які реалізуються торгівельними підприємства¬ми, мають сертифікати,
що підтверджують їх безпечність для життя і здоров'я споживачів; велика кількість
фальсифікованих товарів, товарів із простроченими термінами придатності, без
відповідних інструкцій реалізуються через торгівельну мережу.
Придбання споживачем товару неналежної якості призводить до небажаних негативних
наслідків. Зокрема, споживач позбав¬ляється комфорту, можливості користуватися річчю
за призначен¬ням. Використання речі з недоліками може призвести до заподіян¬ня
шкоди його життю, здоров'ю, майну тощо. У зв'язку з цим для нього першочергового
значення набуває можливість якнайшвид¬шого відновлення порушеного права та
усунення негативних наслідків, спричинених недоліками речі. Звичайно, дисциплінова¬ний
та добросовісний продавець (виробник) може сам оператив¬но усунути негативні наслідки
придбання споживачем товару нена¬лежної якості. До інших продавців необхідно вживати
заходи при¬мусового впливу. Тому важливе значення для споживачів має вста¬новлення
ефективного механізму відновлення їх порушених прав. Для цього законодавством
передбачаються відповідні санкції щодо продавців (виробників) та певний порядок
задоволення вимог споживачів.
Законодавство України передбачає:
- цивільно-правову відповідальність ( ст.ст.14, 17 Закону України “Про захист прав
споживачів”[11]);
- адміністративно-правову відповідальність (ст.ст. 156-1, 167-172, 188-2, 244-4 та інші норми
Кодексу України про адміністра¬тивні правопорушення[4]);
- фінансово-економічну відповідальність (ст. 23 Закону України “Про захист прав
споживачів” [11]);
- кримінальну відповідальність (ст.ст. 225, 227 Кримінального кодексу України [5]) та інші
примусові заходи, спрямовані на захист прав споживачів-покупців.
Основним способом захисту порушеного права громадянина-споживача є відшкодування
шкоди, заподіяної товарами (роботами, послугами) неналежної якості.
Закон України “Про захист прав споживачів” [11] вста¬новлює, що право вимагати
відшкодування шкоди, заподіяної това¬рами (роботами, послугами) неналежної якості,
визнається за кож¬ним потерпілим споживачем незалежно від наявності договірних
відносин із виготівником (виконавцем, продавцем).
Таким чином, право на відшкодування шкоди визнається не тільки за споживачем, який
сам придбав товар (роботи, послуги), будучи однією із сторін відповідного договору
купівлі-продажу (підряду), але і за тими громадянами, яким товар (результат робо¬ти) був
подарований споживачем, перейшов у спадок, був переда¬ний за договором міни або
оренди та ін.
Крім того, право на відшкодування шкоди мають не тільки гро¬мадяни, які отримали товар
(результат роботи) від споживача за до¬говором, але і будь-який інший громадянин, який
постраждав у ре¬зультаті використання товару (результату роботи) його власником.
Порушення цивільних прав, невиконання або неналежне вико¬нання договірного
зобов'язання спричинює для заподіювача шкоди чи боржника певні невигідні для них
майнові та інші правові наслідки, в тому числі цивільно-правову відповідальність.
Цивільно-правова відповідальність та інші негативні для порушни¬ка правові наслідки
полягають у застосуванні до нього таких приму¬сових санкцій:
- стягнення завданих потерпілому збитків;
- стягнення з порушника штрафних санкцій;
- присудження обов'язку виконати зобов'язання в натурі;
- вилучення майна у боржника на користь кредитора для по¬криття заборгованості;
- застосування до порушника інших засобів, спрямованих на відновлення попереднього
майнового стану потерпілого.
Основною і універсальною формою цивільно-правової відпові¬дальності вважається
відшкодування збитків, стягнення яких передба¬чене законом. В цьому випадку, під
збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або по¬шкодження його
майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання
було виконане боржником.
Важливе значення для виявлення санкцій цивільно-правової відповідальності має
встановлення конкретних їх ознак. Так, існує чотири ознаки юридичної відповідальності:
а) вона є формою державно-примусового впливу на порушників норм права;
б) вона застосовується до осіб, що вчинили правопорушення;
в) вона застосовується лише уповноваженими державними або іншими органами;
г) вона передбачає застосування лише тих санкцій, які є мірами цивільно-правової
відповідальності.
Для покладення відповідальності необхідно встановити правову підставу, яку утворює
сукупність певних умов. Так, для застосуван¬ня такого заходу відповідальності, як
відшкодування збитків, не¬обхідно встановити:
- наявність майнових збитків;
- протиправну поведінку (бездіяльність) боржника;
- наявність причинового зв'язку між протиправною поведінкою боржника і заподіяними
збитками;
- вину боржника.
У своїй сукупності перелічені умови формують склад цивільно¬го правопорушення, який є
правовою підставою для застосування цивільно-правової відповідальності.
Згідно зі ст. 14 Закону України “Про захист прав споживачів” [11] споживач при виявленні
недоліків чи фальсифікації товару протя¬гом гарантійного або інших термінів,
установлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право на власний
розсуд вимагати від продавця або виготівника:
а) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення
споживачем чи третьою особою;
б) заміни на аналогічний товар належної якості;
в) відповідного зменшення його купівельної ціни;
г) заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перера¬хуванням купівельної ціни;
д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він за¬знав.
Позитивним аспектом у наведеній нормі є те, що покупець на власний розсуд визначає,
яку з перелічених вимог він пред'являти¬ме до продавця (виготівника), тобто він має
можливість обрати ту вимогу, задоволення якої його найбільше влаштує.
Аналізуючи ст. 14 Закону України “Про захист прав спожи¬вачів” [11], можна дійти
висновку про те, що товаром неналежної якості є товар, який має недоліки або ознаки
фальсифікації, виявлені про¬тягом гарантійного або інших термінів, установлених
обов'язкови¬ми для сторін правилами чи договором. Однак таке визначення та¬кож не
розкриває повністю зміст поняття “річ неналежної якості”. І лише завдяки аналізу ст. 12
Закону України “Про захист прав спо¬живачів” [11], у якій визначається право споживача
на належну якість товарів, неналежну якість товарів можна тлумачити як їх невідповідність
вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації продавця про них.
У теорії кримінального права недоброякісною визнається про¬дукція, що не відповідає
вимогам, які характеризують її властивості, тобто продукція, виготовлена з порушенням
затверджених для неї стандартів, норм і правил, в результаті чого така продукція або
вза¬галі не може бути використана за її цільовим призначенням, або ви¬магає істотної
переробки.
Необхідно зупинитись на понятті “істотний недолік”; у преам¬булі Закону України “Про
захист прав споживачів” [11] окремо виділе¬но істотні недоліки товару.
Так, “недоліком” взагалі вважається окрема невідповідність товару (роботи, послуги)
вимогам нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред'являються до
нього, а також інформації про товар (роботу, послугу), яка надана виробником
(вико¬навцем, продавцем).
Згідно із Законом України “Про захист прав споживачів” [11] істот¬ним вважається
недолік, який робить неможливим чи неприпусти¬мим використання товару (роботи,
послуги) відповідно до його цільового призначення, або не може бути усунутий щодо цього
спо¬живача, або для його усунення необхідні великі затрати праці та ча¬су, або він
робить товар (роботу, послугу) іншим, ніж передбачено договором, або виявляється знову
після його усунення.
У Законі України “Про захист прав споживачів” [11] міститься спеціальна стаття, яка
прямо встановлює відповідальність за шкоду, заподіяну товарами неналежної якості. Так
шкода, заподіяна життю, здоров'ю чи майну споживача товарами (ро¬ботами, послугами),
що містять конструктивні, виробничі, рецептурні чи інші недоліки, підлягає відшкодуванню
в повному обсязі, якщо за¬конодавством не передбачена підвищена відповідальність,
стороною, що заподіяла її. Потерпілий має право на таке відшкодування неза¬лежно від
перебування в договірних відносинах із виробником (ви¬конавцем, продавцем) впродовж
встановленого терміну служби (стро¬ку придатності), а якщо його не встановлено -
протягом 10 років з часу виготовлення товару. При цьому виготівник (виконавець) несе
відповідальність незалежно від рівня його наукових і технічних знань.
Стаття 23 Закону України “Про захист прав споживачів” [11] перед¬бачає чіткій перелік
порушень законодавства про захист прав спожи¬вачів, за які настає відповідальність
суб'єктів господарювання, у то¬му числі громадян-підприємців, у вигляді фінансових
штрафів. До цих порушень належать: відмова споживачу в реалізації його права в разі
придбання ним товару неналежної якості; випуск або реалізація товару, виконання робіт,
надання послуг, що не відповідають вимо¬гам нормативних документів; реалізація товару,
виконання роботи, надання послуги, що підлягає обов'язковій сертифікації, але не має
сертифіката відповідності; випуск, реалізація товару, виконання ро¬боти, надання
послуги, що не відповідає нормативним документам стосовно безпеки для життя, здоров'я
та майна споживачів і навко¬лишнього середовища; реалізація товару, забороненого до
випуску та реалізації відповідним державним органом; реалізація небезпечною товару
(отрути, отрутохімікату, вибухо- і вогненебезпечної речовини тощо) без належного
попереджувального маркування, а також без інформації про правила та умови безпечного
його використання; відсутність необхідної, доступної та достовірної інформації про то¬вар,
роботу, послугу; створення перешкод посадовим особам, упов¬новаженим на захист прав
споживачів, у проведенні перевірки якості товарів, робіт та послуг, а також додержання
правил торго¬вельного та інших видів обслуговування; реалізація товару, термін
придатності якого минув; порушення умов договору між споживачем і продавцем
(виконавцем) на виконання роботи, надання послуги.
Сума штрафів за вказані порушення може досягти від 10% до 500% вартості реалізованих
товарів, робіт, послуг.
За порушення законодавства України про захист прав спожи¬вачів Кодексом України про
адміністративні правопорушення [4] пе¬редбачена адміністративна відповідальність за
такі правопорушен¬ня, як: порушення правил торгівлі, виконання робіт і надання по¬слуг
(ст. 155), порушення працівником підприємства торгівлі чи громадського харчування
правил торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами (ст. 156), випуск чи
реалізацію продукції, яка не відповідає вимогам стандартів, сертифікатів відповідності,
норм, правил і зразків якості (ст. 167) та ін.
Кримінальна відповідальність полягає у застосуванні заходу кримінального покарання
щодо фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Така відповідальність передбачається
нормами Криміналь¬ного кодексу України [5], зокрема, ст. ст. 225, 227 - за обман покупців
та замовників, випуск або реалізацію недоброякісної продукції тощо.
ВИСНОВОК
Створення та подальший розвиток антимонопольно-конкурентного законодавства в
Україні зумовлені формуванням правової держави та громадянського суспільства,
інтеграцією України у європейське співтовариство, розвитком ринкової економіки.
Розвиток конкурентного законодавства і права, який відбувається в Україні, є ознакою
поступового переходу до побудови цивілізованої економічної системи в країні. Разом із
тим, незважаючи на увагу, що приділяється питанням формування та розвитку
конкурентного законодавства і права, теоретичних розробок з цих питань явно
недостатньо. Негативним чином на цю систуацію впливає і періодичні суспільні
катаклізми, недовіра суспльства до влади в цілому, або до її окремих інститутів.
Загальновідомо, що ефективність законодавства досягається лише за максимальної
відпрацьованості та взаємоузгодженості регулюючого правового механізму, який
реалізується через норми антимонопольно-конкурентного законодавства. Ця проблема є
дуже актуальною в умовах докорінної зміни (новації) норм конкурентного законодавства
та законодавства про захист прав споживачів, що вже проходить певний час у зв'язку з
набуттям чинності Господарським кодексом, відбуваються концептуальні зміни цієї
системи. Такі зміни не лише впливають на розвиток конкурентного права, вони
потребують якісного теоретичного обґрунтування.
Звернімо увагу, що в рамках загального поняття антимонопольно-конкурентного права і
антимонопольне право спрямовані на забезпечення ефективного функціонування
ринкової економіки. Але унікальність сучасної економічної системи проявляється в тому,
що окремі сфери економіки за умов конкуренції є неефективними (сфери дії природних
монополій). Тому з метою збалансування економічної системи держава законодавчим
шляхом обмежує розвиток конкуренції на цих ринках. Варто зауважити, що природні
монополії відповідно до чинного законодавства існують у тих сферах економіки, де
задоволення попиту є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок
технологічних особливостей виробництва, а товари, що виробляються природними
монополіями, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами, у зв'язку з чим
попит на ринку не залежить від зміни цін.
Таким чином, конкурентне право України слід розуміти в його єдності. Тобто воно включає
як антимонопольне право і право природних монополій,так і право щодо недопущення
недобросовісної конкуренції. Об'єктом охорони цієї правової спільності є свобода
конкурентної та господарської діяльності.
Визначивши зміст поняття “антимонопольно-конкурентне право”, варто визначити його
місце в системі права України. Звернімо увагу на те, що юристи більшості розвинених
держав далекі від дискусій про галузеву побудову національних систем права. Головна
увага приділяється групуванню правових норм, об'єднання яких є доцільним з практичної
точки зору. Підкреслимо, що в українській правовій науці ніколи не досліджувалася
правова природа конкурентного права як комплексного правового утворення, що об'єднує
антимонопольне право, право природних монополій та право із захисту від
недобросовісної конкуренції. Хоча потреба в цьому існує досить давно.
Антимонопольно-конкурентне право, з одного боку, встановлює правила поведінки для
суб'єктів ринку, визначає межі здійснення цивільних прав, забороняє суб'єктам
конкурентних правовідносин здійснювати недобросовісну конкуренцію та зловживати
ринковою владою, регулює договірні та позадоговірні зобов'язання, певною мірою
визначає порядок використання й захисту виняткових прав на окремі об'єкти
інтелектуальної власності. Ці норми регулюють майнові відносини, що характерно для
приватного (цивільного) права. З іншого боку, конкурентне право містить норми, що
встановлюють заборону органам державної влади, органам місцевого самоврядування,
органам адміністративно-господарського управління і контролю приймати акти та
здійснювати дії, що обмежують конкуренцію. Окрім того, воно визначає повноваження
конкурентних органів із припинення, попередження та обмеження антиконкурентної
діяльності (характерно для адміністративного права). Зазначимо, що наявність у
конкурентному праві норм, спрямованих на забезпечення умов для створення й
ефективного функціонування національних товарних ринків, є правовим закріпленням
державної політики з розвитку конкуренції, що забезпечується нормами державного
права.
Аналіз норм цієї галузі права дає підстави стверджувати, що воно є комплексною галуззю
права в системі права України, для якого є характерним специфічне поєднання
адміністративно-правових, господарсько-правових, а також цивільно-правових методів
впливу на конкурентні правовідносини. Як вбачається з нашої роботи, розпорошеність
галузі по чотирьох основних законодавчих актах, які хоча практично й не протирічать
один одному, фактично ускладнюють роботу. А отже на нашу думку, враховуючи
комплексність галузі, необхідно звести всю систему законодавства в кілька актів,
можливо навіть один – Антимонопольний кодекс. Зазначене рішення на нашу думку
впорядкує галузь, а при уточнені та конкретизації в зазначеному кодексі певних
“гумових” визначень – ми отримаємо досить ефективне законодавство, інструмент для
регулювання конкурентного середовища в ринковій економіці України.
Як ми вже звертали увагу в роботі, одним із основних конституційних прав громадянина,
ре¬алізація якого вимагає встановлення певних гарантій, є право спо¬живачів на
придбання товарів належної якості (далі — якісних то¬варів). Так, відповідно до ст. 50
Конституції України [1], кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на
відшкодуван¬ня завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право
вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і
предметів побуту, а також право на її поши¬рення; така інформація ніким не може бути
засекречена.
Державна політика у сфері захисту прав споживачів, у розрізі захисту від недобросовісної
конкуренції, спрямована на: удосконалення захисту прав та інтересів споживачів;
створення належних умов для насичення споживчого ринку якісними та безпечними
товарами, роботами, послугами; підвищення рівня захисту здоров'я та безпеки
споживачів; удосконалення законодавства України у сфері захисту прав споживачів,
зокрема адаптація його до законодавства Європейського Союзу; створення належних умов
для реалізації громадянами-споживачами своїх законних інтересів і прав на території
України.
Cпоживачі мають право на належ¬ну якість товарів, торговельного обслуговування,
безпеку товарів та на необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і
асортимент товарів. Державний контроль за дотриманням цього права громадян як
споживачів здійснюють, місцеві ради, державні адміністрації, Державний комітет України з
питань технічного регулювання та споживочї політики та його територіальні органи,
органи і установи державного санітарно¬го нагляду.
Узагальнюючи теоретичні напрацювння в галузі захисту прав споживачів, можна зробити
висновок, що багато зроблено, але немало залишилось. Існує цілком цивілізована ситема
захисту прав споживачів від недобросовісної конкуренції, але працює вона неефективно.
На нашу думку, для виправлення цієї проблеми необхідно, шляхом прийняття нових та
зміни і доповнення існуючих законодавчих актів, встановити більш жорсткий контроль за
виробництвом товарів та надання послуг, ввести більш жорстку систему контролю за
сертифікацією та стандартизацією, посилити відповідальність за недобросовісну
конкуренцію. А щоб це не лягало черговим тягарем на плечі виробників товарів та послуг
– необхідно максимально систематизувати і спростити систему законодавчих актів з цих
питань, зробивши її досить прозорою і зрозумілою для кожного.
Список використаних джерел та літератури:
1. Конституція України від 28.06.1996р. // ВВР України. – 1996. - N 30. – ст. 141.
2. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990р. // ВВР УРСР. – 1990. - №
31. – ст. 429.
3. Цивільний процесуальний кодекс України від 02.01.1964р. // - К., Юрінком інтер України.
– 1999. - ст. 110 -255.
4. Кодекс про адміністративні правопорушення від 08.12.1984р. // ВВР УРСР. – 1984. –
Додаток до № 51. - ст. 1122.
5. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001р. // ВВР України. – 2001. - № 25-26. - ст. 131.
6. Господарський кодекс України від 16.01.2003р. // ВВР України. – 2003. - № 21-22. – ст.
144.
7. Цивільний кодекс України від 16.01.2003р. // ВВР України. – 2003. - № 44. - ст. 356.
8. Про власність: Закон України від 07.02.1991р. // ВВР України. – 1991. - № 20. – ст. 249.
9. Про підприємництво: Закон України від 07.02.1991р. (втратив чинність частково) // ВВР
України. – 1991. - № 14. – ст. 168.
10. Про підприємства в Україні: Закон України від 27.03.1991р. (втратив чинність) // ВВР
України. – 1991. - № 24. – ст. 272.
11. Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991р. // ВВР України. – 1991. - №
30. – ст. 379.
12. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991р. // ВВР України, - 1991. - №
49. - ст. 682.
13. Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності: Закон України від 18.02.1992р. (втратив чинність) // ВВР
України. – 1992. - № 21. – ст. 296.
14. Про об'єднання громадян: Закон України від 16.06.1992р. // ВВР України. – 1992. - № 34.
– ст. – 504.
15. Про Антимонопольний комітет: Закон України від 26.11.1993р. // ВВР України.- 1993р. -
№ 50. – ст. 472.
16. Про охорону знаків для товарів та послуг: Закон України від 15.12.1993р. // ВВР
України. – 1994. - № 7. – ст. 36.
17. Про охорону прав на промислові зразки: Закон України від 15.12.1993р. // ВВР України.
– 1994. - № 7. – ст. 34.
18. Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 07.06.1996р. // ВВР
України. – 1996. - № 36. – ст.164.
19. Про рекламу: Закон України від 03.07.1996р. // ВВР України. – 1996. - № 39. – ст. 181.
20. Про якість та безпеку харчових продуктів: Закон України від 23.12.1997р. // ВВР
України. – 1998. - № 19. – ст. 98.
21. Про метрологію та метрологічну діяльність: Закон України від 11.02.1998р. // ВВР
України. – 1998. - № 30-31. – ст. 194.
22. Про ратифікацію Конвенції про траннаціональні корпорації: Закон України від
13.07.1999р. // ВВР України. – 1999. - № 36. – ст. 323.
23. Про природні монополії: Закон України від 20.04.2000р. // ВВР України. – 2000. - № 30. –
ст. 238.
24. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2001. // ВВР України. – 2001. -
№ 5-6. – ст. 30.
25. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001р. // ВВР України. –
2001. - № 12. – ст. 64.
26. Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність
за їх порушення: Декрет Кабінету Міністрів України від 08.04.1993р. // Зібрання Постанов
Уряду України. – 1993. - № 7. – ст. 123.
27. Про стандартизацію і сертифікацію: Декрет Кабінету Міністрів України від 10.05.1993р.
// Зібрання Постанов Уряду України. – 1993. - № 8. – ст. 153.
28. Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці: Постанова Кабінету
Міністрів України від 09.08.1993р. // Зібрання Постанов Уряду України. – 1993. - № 12. – ст.
269.
29. Про реалізацію окремих положень Закону України “Про захист прав споживачів”:
Постанова Кабінету Міністрів України від 19.03.1994р. // Зібрання Постанов Уряду України.
– 1994. - № 7. – ст. 173.
30. Про реалізацію окремих положень Закону України “Про захист прав споживачів”:
Постанова Кабінету Міністрів України від 02.04.1994р. // Зібрання Постанов Уряду України.
– 1994. - № 7. – ст. 186.
31. Про вдосконалення контролю якості і безпеки харчових продуктів: Постанова Кабінету
Міністрів України від 09.11.1996р. // Зібрання Постанов Уряду України. – 1996. - № 19. – ст.
552.
32. Про затвердження Положення про порядок накладення і стягнення штрафів за
порушення законодавства про захист прав споживачів: Постанова Кабінету Міністрів
України від 17.08.2002р. // Офіційний вісник. – 2002. - № 34. – ст. 1587.
32. Про основні напрямки конкурентної політики на 1999-2000 роки та заходи, щодо їх
реалізації: Указ Президента України від 26.02.1999р. // Офіційний вісник. – 1999. - № 9. –
ст. 326.
33. Питання Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої
політики: Указ Президента України від 18.03.2003р. // Офіційний вісник. – 2003. - № 12. –
ст. 529.
34. Про затвердження Тимчасових правил розгляду справ про порушення
антимонопольного законодавства України: Розпорядження Анимонопольного комітету
України від 19.04.1994р. // Зібрання Постанов Уряду України. – 1994. - № 7. – ст. 221.
35. Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного
комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів
господарювання (Положення про концентрацію): Розпорядження Анимонопольного
комітету України від 19.02.2002р. // Офіційний вісник. – 2002. - № 13. – ст. 679.
36. Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб’
єктів господарювання на ринку: Розпорядження Анимонопольного комітету України від
05.03.2002р. // Офіційний вісник. – 2002. - № 14. – ст. 778.
37. Барбарова Е. "Как обставить монополиста красными флажками". – Бизнес. – 1995р. -
№ 21. – ст. 26 - 29.
38. Біленчук П., Удалов Т. "Програма курсу: Конкурентно-антимонопольне право України".
// Юридичний вісник України - 2001.- № 40.- ст. 37 - 40.
39. Віхров О.П. "Господарське право" К., Юрінком Інтер. – 2004. – ст. 265-270.
40. Дахно І.І. "Антимонопольне право". К., 1999 р. - ст. 8 - 19.
41. Жук Л.А. "Господарське право". – К., Атіка. – 2003. – ст. 251-263.
42. Знаменский Г.Л. "Хозяйственное законодательство Украины. Формирование и
перспективы развития". – К., Наукова думка. – 1996. - ст. 64- 80.
43. Караваєв А. Боротьба з несумлінною конкуренцією. // Право України. – 2001. - № 7. –
ст. 46-54.
44. Коломієць О. "Право громадянина на здійснення підприємницької діяльності" //
Підприємство, господарство і право. – 2002. - № 4. – ст. 28-30.
45. Кочерга В., Знаменський Г. "Нужен ли бизнесу порядок?" // Закон і Бізнес. –
1996. - № 51. – ст. 27.
46. Кощий В. "На страже конкуренции". – Компаньйон. – 2001р. - № 20. – ст. 20.
47. Кузьміна С.А. "Захист інтересів суб'єктів господарювання від недобросовісної
конкуренції".- Д., 2000. - ст. 6 - 42.
48. Кульпінов В. "Споживай і володарюй". – Галицькі контракти. – 2005р. – № 10.
– ст. 48.
49. Курило В. "Комерційна таємниця". – Адвокат. – 2004р. - № 1. – ст. 33.
50. Литкевич В. "Правовое регулирование монополизма в экономике Украины". //
Право України. – 1992. - № 10. – ст. 12-26.
51. "Як відстояти права свого підприємства?". // Бізнес і законодавство. – 2004. -
№ 18. – ст. 12.
52. Мороз С. "Антимонопольний комітет України". – К., 2002. – ст. 36 - 40.
53. Ніколаєва Л.В., Старцев О.В. "Підприємницьке право". – К., Істина. – 2001. –
ст. 56 - 90.
54. Онопрієнко С. "Деякі питання захисту від недобросовісної реклами". –
Юстініан. – 2003. - № 12. – ст. 1 - 12.
55. Прохоров А. "Що таке несумлінна конкуренція і як з нею боротися" // Бізнес. –
1994. - № 23. – ст. 111 - 120.
56. Сальников Е. "Монополія: вчора, сьогодні, завтра".// Право України. – 2003. -
№ 5. – ст. 72 - 75.
57. Саниахметова Н.А. "Новое в законодательстве о предприятии и его защите".
– Харьков. - 1998. – ст. 41-43.
58. Саниахметова Н.О. "Правовий захист підприємства в Україні". – К., 1999. – ст.
52 - 63.
59. Семенова Л.Н. "Антимонопольне і конкурентне право". - . К., 1999. – ст. 60 - 65.
60. Стародубровська І. "Основи атимонопольної політики". – Львів. – 1996. – ст. 11
– 15.
61. Старцев О.В. "Підприємницьке право". – К., 2005. – ст. 140 - 145.
62. Тотьев К. "Державна і природна монополія". // Право України.- 1999. - № 3. –
ст. 34 - 36.
63. Щербина В.С. "Господарське право". – К., 1999. – ст. 336 - 340.
64. Щербина В.С. "Попередження господарських правопорушень". – К., - 1993. – ст.
120 - 123.
Додаток А
До розділу V
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
_______________________________________________________________
(постанову залишено без зміни постановою
Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 11.03.2002)
“24" вересня 2001 року Справа № 7/11
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого суддів: Першикова Є.В.
Палій В.М.,
Дерепи В.І.
розглянула касаційну скаргу Львівської залізниці (надалі - Залізниця)
на рішення Вищого арбітражного суду України
від 06.03.2001р
у справі № 7/11
за позовом Залізниці
до Антимонопольного комітету
України (надалі - Комітет)
про визнання недійсною постанови
Скаргу розглянуто в касаційному порядку, передбаченому "Прикінцевими та
перехідними положеннями" Закону України від 21.06.2001 №2539-111 "Про внесення
змін до Арбітражного процесуального кодексу України".
В засіданні взяли участь представники
- позивача : К., провідний юрисконсульт Залізниці (за дов.
№НЮ-7від03.01.2001;
- відповідача: Б., начальник головного управління Комітету, З., головний
експерт (за дов. № 21-29/01-4141 від 19.09.2001).
За згодою сторін та відповідно до ч. 2 ст. 85, ч. 1 ст. 1115 Господарського
процесуального кодексу України в судовому засіданні 24.09.2001 було оголошено лише
вступну та резолютивну частини постанови колегії суддів Вищого господарського суду
України.
Розглянувши матеріали арбітражної справи, касаційну скаргу, заслухавши доводи і
пояснення сторін, колегія суддів Вищого господарського суду України встановила, що
рішенням Вищого арбітражного суду України (суддя Щотка С.О.) від 06.03.2001 Залізниці
відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсною постанови Комітету
від 28.12.2000 № 07/49-п "Про порушення антимонопольного законодавства та накладення
штрафу". При цьому суд визначив, що оспорювана постанова прийнята державним
уповноваженим Комітету в межах його компетенції та відповідає вимогам чинного
законодавства, оскільки відповідно до ст. 24 Закону України "Про Антимонопольний
комітет України" державні уповноважені в межах своїх повноважень приймають
розпорядження і постанови, які є обов'язковими для виконання. З питань накладення
штрафів за порушення антимонопольного законодавства державний уповноважений
виносить відповідні постанови. Згідно з п. 6 Правил розгляду справ про порушення
антимонопольного законодавства, затверджених розпорядженням Антимонопольного
комітету України від 29.06.98 № 169-р та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України
22.07.98 за № 471/2911 (надалі - Правила), державному уповноваженому підвідомчі справи
про неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації
Комітету. Залізниця не погодилась з рішенням суду і подала на нього касаційну скаргу.
Позивач посилається на ту обставину, що відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України "Про
Антимонопольний комітет України" діяльність щодо виявлення, попередження та
припинення порушень антимонопольного законодавства здійснюється Комітетом з
додержанням процесуальних засад, визначених законодавчими актами України. При цьому
оспорювана постанова Комітету прийнята, на думку Залізниці, в період відсутності
законодавчих процесуальних норм, які встановлювали б порядок притягнення суб'єктів
господарювання до юридичної відповідальності за порушення антимонопольного
законодавства, що, як вважає Залізниця, підтверджено рішенням Конституційного Суду
України від 30.05.2001 у справі № 1-22/2001 (про відповідальність юридичних осіб). Правила
розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства Залізниця вважає
такими, що не є законодавче встановленими правовими нормами, Залізниця також вважає
що запит Комітету не відповідає терміну "вимога", визначеному статтею 13 Закону
України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності".
Колегія суддів Вищого господарського суду України переглядає матеріали арбітражної
справи та викладені скаржником доводи щодо неправомірного застосування норм
матеріального та процесуального права при розгляді справи у відповідності до вимог ст.
1117 Господарського процесуального кодексу України.
Розглядаючи справу в касаційному порядку, колегія суддів враховує, що відповідно до п. 5
описово-мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.05.2001 у
справі № 1-22/2001 (про відповідальність юридичних осіб) (надалі - Рішення), на який
посилається Залізниця, притягнення до юридичної відповідальності має здійснюватися у
певному порядку, на підставі процесуальних норм, що регламентують провадження у
справі про порушення юридичними особами законодавства. Його аналіз дає підстави
стверджувати, що лише в прийнятих останнім часом законах України, які встановлюють
відповідальність юридичних осіб у публічних сферах, зокрема в законах про захист
економічної конкуренції, процесуальні норми стали органічною частиною законодавства
про юридичну відповідальність. Конституційний Суд України зазначає, що у більшості
випадків законодавець, як правило, обмежується визначенням змісту правопорушення та
санкцій, суб'єкта правопорушення, органу, який накладає стягнення, та органу, до якого
оскаржується рішення, не вирішуючи зокрема питань щодо строків притягнення до такої
відповідальності, строків застосування заходів впливу, порядку оскарження рішень про
накладання стягнення тощо.
Далі Конституційний Суд України відзначає, що стан регулювання притягнення юридичних
осіб до відповідальності він вважає неповним і таким, що не відповідає конституційному
визначенню України як правової держави. У зв'язку з цим Верховній Раді України слід у
найкоротший термін врегулювати зазначене питання відповідно до положень Конституції
України та з урахуванням цього Рішення.Отже Конституційний Суд України констатує
наявність певних прогалин у законодавстві, зокрема процесуальному, щодо притягнення
юридичних осіб до відповідальності. Однак при цьому Конституційний Суд України аж ніяк
не заперечує права та обов'язку відповідних державних органів на підставі чинних
законодавчих актів притягати юридичних осіб до відповідальності та накладати на них
стягнення. Тим більше, що вище Конституційний Суд України вже відзначив наявність
певних процесуальних норм в законах про захист економічної конкуренції, до яких, на
думку колегії суддів, беззаперечно відносяться зокрема Закони України "Про
Антимонопольний комітет України" "Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", "Про захист від
недобросовісної конкуренції". При цьому колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 23
Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції
у підприємницькій діяльності" Комітет, його державні уповноважені в межах своєї
компетенції розглядають справи про порушення антимонопольного законодавства і за
результатами розгляду приймають рішення в порядку,
