Правовий захист підприємництва - Предпринимательство - Скачать бесплатно
потребують повторної сертифікації в Україні.
Після прийняття указу навколо п. 12 почала точитися гостра дискусія.
Критика цього пункту здійснювалася представниками Держстандарту. Опонентами
захисту виступали Державний комітет України з питань розвитку
підприємництва і громадські організації.
Представники Держстандарту мовляли, що їх відомство ніколи не
наполягало на повторній сертифікації імпортної продукції, хоча стверджують,
що її потрібно сертифікувати і при наявності сертифікатів виданих за межами
України згідно визнаних міжнародних стандартів. В обгрунтування цієї точки
зору були наведені слідуючі аргументи.
Законодавство розвинених країн дозволяє виробляти продукцію, яка не
відповідає вимогам безпеки за умови реалізації в третіх країнах. Наприклад,
правовою основою відповідальності європейського виробника електронного
обладнання за безпеку його продукції є Директива Ради 73/23 ЕЕС, в
параграфі 12 якої сказано: “ Ця директива не поширюється на електричне
обладнання призначене для експорту в треті країни.”.
Досвід роботи органів сертифікації свідчить, що продукція, яка має
іноземні сертифікати на системи якості не підтверджує свою відповідальність
вимогам стандартів, які діють в Україні. Бракується фактично 10-15
відсотків імпортної продукції, яка подається на сертифікацію, серед якої
товари багатьох провідних фірм Німеччини, Туреччини, Кореї, Італії, Польщі
і тощо. Тобто продукція не проходить сертифікації в країнах-виробниках і
імпортується в Україну.
Сертифікація є єдиним інструментом технічного регулювання, який зупиняє
потік такої продукції на митному кордоні.
Ринок України наповнений великою кількістю продукції, яка не заявлена
на сертифікацію, контрабандної або фальсифікованої, а Держстандарт не має
повноважень, щоб боротися з цим явищем оскільки відповідно до ст. 18
Декрету Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію” він
здійснює контроль тільки при наявності сертифікатів, в вживати заходи має
Державний комітет з захисту прав споживачів.
Відміна сертифікації продукції іноземного виробництва в умовах
економічної кризи призведе до погіршення конкурентоспроможності вітчизняної
продукції, поставить українського виробника у нерівні з імпортером умови,
завдасть шкоди національним і економічним інтересам.
В зв‘язку наведеними аргументами, а також при відсутності міждержавних
зобов’язань відміна сертифікації продукції іноземного виробництва на думку
представників Держстандарту п.12 указу Президента України “Про деякі заходи
з дерегулювання підприємницької діяльності” є неправомірною. При цьому
порушуються вимоги цілого ряду законів і нормативних актів України. Але з
цим погодитися не можна ось чому.
Пункт 12 указу не передбачав відміну сертифікації на імпортну
продукцію. Мова йшла тільки про відміну повторної сертифікації на товари,
якість яких підтверджена сертифікатами, що видані згідно міжнародних
стандартів ISO та ІЄС та іншими, перелік яких визначається Кабінетом
Міністрів України. Щодо продуктів харчування імпортного виробництва, то
вони сертифікуються в Україні незалежно від того підтверджена якість
сертифікатами згідно міжнародних стандартів чи ні. Це зумовлено їх
важливістю для вітчизняного споживача, обсягами споживання і безпекою для
життя і здоров‘я.
Дійсно, що існуюче законодавство багатьох країн світу дозволяє
виробляти продукцію, що не відповідає національним нормам за умови
реалізації цієї продукції в третіх країнах і деякий відсоток такої
продукції, яка має іноземні сертифікати якості, не підтверджує свою
відповідність вимогам стандартів, які діють в Україні в тому числі за
показниками безпеки. Але сертифікація (технічне регулювання) не є єдиним
інструментом, який повністю зупиняє потік такої продукції на митному
кордоні. За допомогою тільки сертифікації цю проблему вирішити не можливо.
Необхідно на законодавчому рівні передбачити юридичну відповідальність
імпортера за введення в обіг небезпечної та неякісної продукції, яка на
сьогодні в Україні відсутня. Щоб захистити вітчизняний ринок від неякісних
товарів в тому числі і імпортованих, особливо продовольчих простіше було б
не допускати їх на споживчий ринок країни. Для цього було б доцільним:
- по-перше, зробити наочний ринок, тобто дати людям можливість на
підставі офіційних висновків кваліфікованих незалежних контролерів прийняти
рішення про купівлю товарів на підставі об‘єктивної оцінки якості та
порівняння цін.
- по-друге у цих висновках обов‘язково має бути вказівка на шкідливість
чи небезпечність впливу товару на здоров‘я та екологію. Вже зараз необхідно
створювати такі банки даних і публічно доводити до споживачів.
Система сертифікації імпортної продукції в Україні на протязі тривалого
часу є об‘єктом критики з боку ряду зарубіжних країн, продукція яких
імпортується в Україну. Як наголошує Держстандарт, причиною цього є
політичні цілі, а метою тиску отримання односторонніх переваг у торгівлі
шляхом спрощення або відміни процедури сертифікації.
Як на погляд автора торгівельні партнери України відкрито не виступають
проти спрощення або відміни процедур сертифікації на імпортовану продукцію.
Технічні бар‘єри в торгівлі (стандартизація та сертифікація) суттєво
обмежують доступ на український ринок зарубіжної продукції, яка
користується попитом у вітчизняного споживача.
Оскільки визнання результатів закордонного тестування здійснюється на
підставі угод про їх взаємовизнання, торгівельні партнери, визнаючи
необхідність заходів щодо охорони здоров‘я та безпеки продуктів та
підтримуючи запровадження законодавства про відповідальність постачальника
за недоброякісну продукцію, відзначають певну неузгодженість його положень
з принципами, прийнятими зокрема в ЄС.
Можна повністю погодитися з думкою представників Держкомпідприємства,
що вимагати повторної сертифікації імпортної продукції при наявності
документів, які підтверджують безпечність товарів згідно з міжнародно
визнаними нормами просто безглуздо, а існуюча система сертифікації
негативно впливає на імідж нашої держави і сприяє зростанню цін на імпортну
продукцію.
Ствердження Держстандарту про те що відміна сертифікації продукції
іноземного виробництва (мається на увазі повторна) в умовах кризи призведе
до погіршення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, поставить
українського виробника у нерівні з імпортером умови і завдасть шкоди
національним та економічним інтересам також підлягає сумніву. Воно
базується на тому, що коли імпортер не буде платити за повторну
сертифікацію, то вітчизняний товаровиробник потрапить у нерівні умови,
тобто собівартість вітчизняної продукції збільшиться, а імпортованої
зменшиться, і як наслідок попит на останню зросте.
Собівартість продукції, як імпортної так і вітчизняної зовсім не
пов‘язана з проблемою сертифікації. Це питання витрат на виробництво. Чим
менше витрати тим нижче собівартість і ціна на продукцію. Головною
проблемою погіршення конкурентоспроможності нашої продукції залишається
низька ефективність вітчизняного виробництва, нездатного конкурувати з
закордонними товарами і послугами. В умовах витратної економіки і низької
платоспроможності становище багатьох підприємств є вкрай тяжким, а тому про
поліпшення товарної якості та конкурентоспроможності не може бути і мови,
хоча є і позитивні приклади (виробництво деяких вітчизняних продуктів
харчування).
Недоліки сучасної системи сертифікації створюють додатковий тиск і на
тих небагатьох вітчизняних товаровиробників, які випускають якісну
продукцію. За станом на 1997 р. обов‘язковій сертифікації підлягало 32 види
продукції, а за період 1993-1997 видано 70000 сертифікатів відповідності (з
них 42000 – на харчову продукцію). Таким чином за 5 років (без урахування
сертифікатів на харчову продукцію “видано 28000 сертифікатів якості в
середньому 5600 на рік на інші види продукції. Якщо за дев‘ять місяців 1998
р. тільки державний випробувальний центр “Маїс” видав 732 сертифіката на
електропобутове обладнання і радіоелектронну апаратуру на суму майже 500
тис. гр. а сертифікацію продукції в Україні здійснюють близько 140 органів
з сертифікації, а їх випробування близько 700 лабораторій і інших
організацій, то можна лише тільки уявити масштаби сертифікації, як
імпортної так і вітчизняної продукції.
Але це ще не все. Подальший розвиток державної системи сертифікації
Держстандарт пов’язує з переходом до модульного принципу сертифікації. Для
цього підготовлений проект нормативного акта щодо впровадження модульного
підходу оцінки відповідності щодо введення додаткових схем сертифікації,
зокрема сертифікації типу на етапі розробки продукції та стадії
виробництва. На даний час складові частини продукції не підлягають
сертифікації.
Щодо вартості сертифікації. Не можна відкидати той факт, що
сертифікація створює додатковий фінансовий тиск, особливо для малого і
середнього бізнесу. Згідно законодавства сертифікацію планує заявник, тобто
виготовлювач продукції, експортер або продавець товару. Є і таке
ствердження, що сертифікація це по суті додаткове оподаткування. Але і в
цьому питанні позиція Держстандарту є непослідовною.
За даними ДВЦ “Маїс” витрати на сертифікацію одного типу продукції для
інофірми становлять 1,5-1,8 тис. дол. США. Звісно при сертифікації великої
партії продукції подорожчання її буде незначним. Вартість сертифікації не
залежить від обсягу партії. А якщо за сертифікацію буде сплачувати
вітчизняний партнер або продавець товару за невелику від обсягів партію та
ще за декілька типів продукції, то цифра подорожчання такої продукції не
буде мізерною і буде наближатися до цифри, якою оперують опоненти повторної
сертифікації імпортної продукції. Теж саме стосується і вітчизняного
товаровиробника. Оскільки розмір та види платежів, які мають сплачуватись
за сертифікацію імпортних товарів не відрізняються від аналогічних, що
сплачуються українськими виробниками, то з вищевикладеного можна прийти до
висновку, що сертифікація це додаткове фінансове навантаження і на
підприємця і на споживача.
Представники Держстандарту вважають, що вони є єдиний орган який веде
боротьбу з наповненням українського ринку неякісною і небезпечною
продукцією, наданням односторонніх переваг іноземним товаровиробникам та
створенням недобросовісної конкуренції українським підприємцям, захищають
національні інтереси України, її економічну безпеку, життя і здоров‘я
громадян, як це передбачено Конституцією України. Критика недоліків
сучасної системи сертифікації з боку підприємців, інших державних органів і
громадських організацій, іноземних партнерів керівництвом Держстандарту
розцінюється як некваліфіковані й упереджені дії, продиктовані інтересами
імпортерів і можуть зашкодити процесу гармонізації українського технічного
регулювання з європейським.
Ця позиція сертифікувати “все” зрозуміла, бо від проведення
сертифікації надходить чимало коштів до Держстандарту і до бюджету.
Для підтвердження можна навести слідуючий приклад. Державний комітет з
питань розвитку підприємництва на підставі п.4 указу Президента України
“Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”
прийняв рішення про зупинення дії наказів Держстандарту України від
28.08.1997 № 520 “Про затвердження правил обов‘язкової сертифікації послуг
з ремонту і технічного обслуговування дорожньо-транспортних засобів та їх
складових” і від 11.09.1997 № 549 “Про внесення змін до переліку продукції,
що підлягає обов‘язковій сертифікації”. У пресі було оголошено про те, що
це рішення є обов‘язковим до виконання на зазначеній вище підставі. Однак з
боку Держстандарту почала поширюватись неправдива інформація про
правомірність цього рішення Держкомпідприємництва та про загрозу санкцій до
підприємств, що не пройшли сертифікацію.
Треба зазначити, що така політика Держстандарту в тому числі з питання
повторної сертифікації імпортної продукції, як це не дивно знайшла
підтримку в Верховній Раді, яка 15 вересня 1998 р. 246 голосами прийняла у
першому читані проект закону України “Про деякі заходи з дерегулювання
підприємницької діяльності”, відповідно указу Президента України про
недоцільність повторної сертифікації імпортної продукції (крім продуктів
харчування) з мотиву втрати контролю за якістю продукції, яка імпортується.
Але є надія, що коли проект вищезгаданого закону буде розглядатися у
другому читані, то буде прийняте правильне рішення.
Таким чином для захисту прав підприємців пов’язаних з технічним
регулюванням (стандартизацією і сертифікацією) якості продукції необхідно:
- при розгляді у другому читані законопроекту “Про деякі заходи з
дерегулювання підприємницької діяльності” прийняти ст.12 згідно
відповідного указу Президента про недоцільність повторної сертифікації
імпортної продукцій (крім продукції харчування);
- по можливості скоротити перелік видів продукції вітчизняного
виробництва, яка підлягає сертифікації з урахуванням вимог безпеки;
- ввести відповідальність виробника і постачальника за випуск і
реалізацію дефектної продукції;
- використовувати декларації постачальника про відповідність якості
продукції вимогам нормативних документів;
- ввести юридичну відповідальність імпортера за введення в обіг
небезпечної та неякісної продукції;
- в разі необхідності з урахуванням фінансового стану вітчизняного
заявника зменшити розміри та види платежів за сертифікацію;
- зробити наочний ринок, тобто надати можливість людям прийняти рішення
про придбання товарів на підставі офіційних висновків кваліфікованих
незалежних контролерів (об‘єктивна оцінка якості та порівняльна ціна, а
також обов‘язковий висновок на шкідливість чи небезпечність впливу товарну
на здоров‘я та екологію).
5. Лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб‘єктів
підприємницької діяльності.
Дерегулювання, як захист від втручання державних органів у
підприємницьку діяльність передбачає також лімітування перевірок та
контролю за діяльністю суб‘єктів підприємства. Нескінченні контрольні
перевірки діяльності підприємців різними державними органами стали однією з
причин, які по суті стали стримувати розвиток підприємницької діяльності.
На практиці відомі факти коли суб‘єкти підприємницької діяльності
перевірялися різними органами з різних питань від ста до двохсот разів на
рік. Це негативно впливало на здійснення підприємницької діяльності,
особливо юридичних осіб. При проведені таких перевірок залучалося багато
працівників органів управління підприємств і організацій, до складання
різних документів, подання письмових довідок і тощо. За час проведення
таких перевірок працівники вимушено не виконували свої основні службові
обов‘язки, пов‘язані здійсненням підприємницької діяльності. Витрачалися
особисті кошти суб‘єктів підприємницької діяльності пов‘язані з
обслуговуванням перевіряючих осіб.
З приводу цього в органи державної законодавчої і виконавчої влади
поступали численні скарги і заяви від підприємців з вимогою покласти край
такому становищу, яке вже стало системою.
В зв‘язку з цим 23 липня 1998 р. Президентом України був виданий указ
“Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”44.
Для зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність в
частині лімітування та контролю за діяльністю суб‘єктів підприємництва
встановлено, що планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-
господарської діяльності можуть здійснювати тільки уповноважені від імені
держави органи виконавчої влади, які є контролюючими органами.(п.1 указу)
Згідно п.5 указу контролюючими органами, які мають право проводити
планові і позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності
суб‘єктів підприємницької діяльності є:
- органи державної податкової служби – стосовно сплати податків і
зборів (обов‘язкових платежів до бюджетів, державних цільових фондів,
неподаткових платежів;
- митні органи – стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та
податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання)
товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону;
- органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної
служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції –
стосовно бюджетних позик, позик та кредитів гарантованих коштами бюджетів,
цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань,
коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних
контрактів.
Контролюючі органи мають право проводити перевірки фінансово-
господарської діяльності суб‘єктів підприємництва тільки в межах їх
компетенції зазначеної вище.
Здійснення планових і позапланових виїзних перевірок з визначених вище
питань іншим державними органами забороняється. Планові виїзні перевірки
проводяться всіма контролюючими органами одночасно в день, визначений
органами податкової служби. Порядок координації проведення таких перевірок
встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Таким чином в указі чітко визначені контролюючі органи, які здійснюють
планові і позапланові перевірки фінансово-господарської діяльності та їх
компетенція.
Згідно з п.2 указу плановою виїзною перевіркою вважається тільки така
перевірка фінансово-господарської діяльності, яка передбачена у плані
контролюючого органу і проводиться за місцезнаходженням об‘єкта власності,
стосовно якого проводиться така перевірка.
Вона проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської
діяльності за письмовим рішенням керівника відповідного органу не частіше
одного разу на календарний рік у межах компетенції контролюючого органу.
Забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами
зобов‘язань перед бюджетом, крім зобов‘язань за бюджетними позиками і
кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.
Право на проведення виїзної перевірки надається лише в тому разі, коли
суб’єкту підприємницької діяльності, який перевіряється не пізніше ніж за
десять календарних днів до дня проведення такої перевірки надіслано
письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення.
Визначення на законодавчому рівні поняття планової виїзної перевірки
для підприємця має суттєве значення.
Такі ознаки, як плановість; перевірка тільки за сукупними показниками
фінансово-господарської діяльності згідно письмового рішення керівника
контролюючого органу в межах компетенції цього органу один раз на
календарний рік; заборона перевірок за окремими видами зобов‘язань перед
бюджетом; право перевіряючих на проведення планової перевірки при
обов‘язковій наявності надісланого письмового повідомлення не пізніше 10
календарних днів до дня проведення перевірки створюють додаткові гарантії
захисту прав підприємця від втручання в його підприємницьку діяльність. В
разі порушення цієї вимог підприємець має можливість прореагувати
відповідним чином згідно діючого законодавства.
Поняття позапланової виїзної перевірки визначено п.3 указу. Такою
вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого
органу. Позапланова виїзна перевірка проводиться за наявності хоча б однієї
з таких обставин:
- за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про
порушення суб‘єктом підприємницької діяльності норм законодавства;
- виявлено недостовірність даних заявлених у документах обов‘язкової
звітності;
- суб‘єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк
документи обов‘язкової звітності;
- суб‘єкт підприємницької діяльності подав в встановленому порядку
скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу
під час проведення планової чи позапланової перевірки;
- у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від
особи, яка мала правові відносини з суб‘єктом підприємницької діяльності,
якщо цей суб‘єкт не надасть пояснення та їх документальний підтвердження на
обов‘язковий письмовий запит по контролюючого органу протягом трьох робочих
днів від дня отримання запиту;
- проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства, але позапланова
перевірка в цьому випадку проводиться лише органами державної податкової
служби та органами контрольно-ревізійної служби у межах їх повноважень.
Указ передбачає здійснення позапланової виїзної перевірки і на підставі
рішення Кабінету Міністрів України. Таким чином, підстави проведення
позапланової перевірки досить обмежені, а обставини пов‘язані тільки з
необхідністю оперативного втручання з метою припинення фактів грубого
порушення законодавства.
В указі Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання
підприємницької діяльності” спеціально зазначено, що позапланові перевірки
дотримання пожежної безпеки взагалі не проводяться якщо суб‘єкт
підприємницької діяльності уклав договір страхування довільної
відповідальності перед третіми особами стосовно відшкодування наслідків
можливої шкоди. В такому разі шкода завдана третім особам у зв‘язку з
порушенням суб‘єктом вимог пожежної безпеки, компенсується в повному обсязі
страховою компанією.
Щодо проведення позапланової перевірки діяльності суб‘єктів
підприємницької діяльності державними органами у справах захисту прав
споживачів, то такі перевірки здійснюються виключно на підставі отриманих
від споживачів скарг про порушення вимог законодавства про захист прав
споживачів. При цьому скарга повинна подаватися у письмовому вигляді і
містити відомості про прізвище, ім‘я, по батькові, місце проживання, серію,
номер паспорта або іншого документу, що посвідчує особу, а також дані про
товар, при продажі якого були порушені права споживача. Тільки при
виконанні цих вимог по змісту скарга може бути прийнята до розгляду з
проведенням позапланової перевірки. При цьому органи у справах захисту прав
споживачів не мають права розголошувати зазначені відомості про споживача,
який подав скаргу.
На лімітування перевірок позитивно впливає також введення на
підприємствах, установах і організаціях всіх форм власності журналу
відвідання їх представниками контролюючих органів з обов‘язковим
зазначенням мети відвідання, посади і прізвища представника, якщо
обов‘язково ставить свій підпис в журналі.
Відмова представника контролюючого органу від підпису в журналі є
підставою до недопущення його для проведення перевірки. Про факт відмови
суб‘єкт підприємницької діяльності повідомляє письмово у триденний строк
контролюючому органу в якому працює такий представник. Форма та порядок
ведення журналу встановлені Державним комітетом з розвитку підприємництва.
Це дає можливість суб‘єкту підприємницької діяльності вимагати
додержання встановленого порядку проведення перевірок і в разі порушення
прореагувати відповідним чином шляхом письмового повідомлення контролюючого
органу, в якому працює той представник, який здійснював перевірку.
Необхідно зазначити, що вищезгадані обмеження у строках та підставах
проведення перевірок суб‘єкта підприємницької діяльності визначені указом
Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької
діяльності”, не поширюється на перевірки, які проводяться на особисте
прохання суб‘єкта підприємницької діяльності, або перевірки, що проводяться
відповідно до кримінально-процесуального законодавства.
Висновки
Згідно частини першої статті 42 Конституції України “Кожен має право на
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом”. Закріплення права на
підприємницьку діяльність є головним і необхідним для її здійснення.
Ця норма закріплює на конституційному рівні одну з основних можливостей
– можливість участі всіх осіб в здійсненні підприємницької діяльності, яка
базується на об’єктивних закономірностях ринкової економіки.
Одним із важливих напрямків забезпечення Конституційного права на
підприємницьку діяльність є реалізація вимог верховенства закону в
законодавстві про підприємництво в Україні, що означає створення
внутрішньої несуперечливої і узгодженої системи юридичних актів при
вирішальній ролі в ній законів.
Верховенство законів диктує і вимоги узгодженості змісту підзаконних
нормативних актів діючим законам, що у правовому регулюванні
підприємницької діяльності не завжди виконується.
У дипломній роботі проведено аналіз законодавства, пов’язаного з
правовим регулюванням захисту підприємництва від монополізму,
недобросовісної конкуренції, а також з дерегулювання підприємницької
діяльності. При дослідженні нормативних актів, спрямованих на захист
підприємницької діяльності, а також багатьох приклаках з практичної
діяльності підприємців зроблено акцент на наявність недоліків, як у
законодавчих, так і підзаконних нормативних актах, їх суперечливості та
неузгодженості, а також шляхи їх усунення. Наявність цих недоліків стримує
розвиток підприємницької діяльності і створює бар’єри на шляху виходу
суб’єктів підприємницької діяльності на ринок всіх товарів і послуг.
За останні півтора року виникла і загострилася проблема дерегулювання
підприємницької діяльності, якій присвячено глава третя дипломної роботи.
Ця проблема пов’язана з державним регулюванням підприємницької діяльності.
Справа у тім, що в останній час державне регулювання, тобто втручання
державних органів у підприємницьку діяльність досягло таких меж, що по суті
були створені правові адміністративні, економічні та організаційні
перешкоди та обмеження, що стримують її розвиток, а це в свою чергу не
сприяє економічному зростанню України. Це стосується спрощення порядку
створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва, скорочення
переліку видів діяльності, які підлягають ліцензуванню та патентуванню,
вимагають одержання сертифікатів та інших дозволів на здійснення
підприємницької діяльності, лімітування перевірок та контролю, спрощення
процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних
операцій, забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правової
бази і таке інше.
Представники багатьох державних органів управління стверджують, що їх
дії з державного регулювання спрямовані на подальший розвиток
підприємництва, а результат протилежний – стримується розвиток. За останні
два роки кількість зареєстрованих суб‘єктів підприємницької діяльності в
Україні скоротилася. Для вирішення проблем дерегулювання в повному обсязі
виконати укази Президента України “Про усунення обмежень, що стримують
розвиток підприємницької діяльності” і “Про деякі заходи з дерегулювання
підприємницької діяльності”, з урахуванням того, що чиновники особливо
середньої ланки, в зв’язку з наявністю деяких недоліків в законодавстві з
відомих причин будуть виконувати ці укази дуже повільно. Без вирішення цих
питань подальший розвиток підприємництва просто неможливий.
Таким чином, для забезпечення закріплених в статті 42 Конституції
України права на підприємницьку діяльність і пов’язаних з ним зобов’язань
держави необхідно передбачити у законодавстві чіткий і діючий механізм їх
реалізації. Тому приоритетним напрямком законотворчої діяльності в сфері
підприємництва повинна бути розробка нових, а також удосконалення діючих
актів законодавства (головне не кількість,
|
