Виховання учнів у науковій літературі - Педагогика - Скачать бесплатно
коли той зверхньо, різко
наказав, а не попросив; згладжує його особисті випади проти гостя,
остерігається вразити докором чоловіка, коли сама вже перебуває у
критичному стані: “Се я недобра! Так немов не знаю, що бідний мій
голубонько страждає за всіх найгірше…”).
2. Чим зачарував романтичну дівочу душу Степан?
Найперше - своїми гуманними способами допомоги Україні: “І невже
мушкет і шабля мають більше сили та честі, ніж перо та щире слово?”
Глибоко зворушує Оксану Степанова трепетна любов до покинутої не з
власної волі батьківщини. Він і на свою наречену дивиться як на своєрідний
образ рідного краю. Свою справу робили, звичайно, освіченість, шляхетність,
красномовство, поетичність світосприйняття вихованця Київської Академії.
3. Що найбільше гнітило Оксану на чужині і що викликало найбільші
розчарування?
- тягар домостроївських приписів щодо життя жінки, крайнє обмеження
її людських прав, примітивізація життєдіяльності навіть на
побутовому рівні;
- атмосфера страху, лицемірства, підлабузництва у середовищі царської
свити, з якою було пов`язане існування родини;
- приреченість Степана на компроміси з власною совістю, на постійне
приниження своєї людської й національної гідності заради як
виживання сім`ї, так і мінімальної змоги допомагати землякам;
- неможливість будь-якої самостійної патріотичної дії з боку самої
Оксани, а звідси – відмирання національних коренів, гірке відчуття
власної непотрібності Україні.
4. Як розуміти примирливе ставлення героїні до наближення власної
смерті і водночас переконаність у необхідності жити Степанові?
Найболючіших страждань молодій активній жінці завдає не так фізична
розлука з батьківщиною, як беззмістовне пусте життя. У пам`яті спливає
образ шаблі, заіржавілої у піхвах, що втратила своє призначення. Все це
означає, що героїня сама над собою вершить своєрідний суд, вважає
невільницьке життя позбавлене смислу й особливого опору хворобі вже не
чинить.
Так глибоко, по-Лесиному, трактується традиційна з часів Антея істина:
джерелом людської снаги є зв`язок з рідною землею, коли ж його втрачено –
сили залишають людину. Звідси стає зрозумілою думка Оксани, що існування
Степана, який хоч і виразно деградує, хитруючи, пристосовуючись, все ж має
певну доцільність: “…ти на світі потрібніший, Тобі ще є про ще й про кого
дбати. Борцем не вдався ти, та після бою Подоланим подати пільгу зможеш, Як
ти не раз давав…”.
5. Як сприймається назва драматичної поеми?
Зміст назви художнього твору здебільшого розкривається після
прочитання. Традиційно зі словом “бояриня” пов`язується образ розкішної,
величної дами. Та замість неї в однойменній п`єсі бачимо безправну жінку,
її душу з`їдає туга за втраченою волею, за рідним краєм. З вуст самої
Оксани чується з гіркою іронією: “Бояриня! Отака з мене бо-я-ри-ня”.
6. Узагальнення спостережень і висновків у зв`язку з темою диспуту.
Головна ідея твору.
Розглянувши вищезазначені питання на основі різнобічного аналізу
тексту, маємо змогу, як це й передбачалося, зробити певний висновок:
хворобливий стан головної героїні зумовлений її невільництвом як жінки, як
людини і як національно свідомої особистості. Окремо слід акцентувати увагу
на ідейній спорідненості образу Оксани з іншими характерними для Лесі
Українки героями, які не уявляють життя без волі, не можуть жити рабами. Це
й поет з “Давньої казки”, і Мавка з “Лісової пісні”, і Антей з “Оргії”…
Незвичайним буде, зважаючи на довготривале існування класового
літературознавчого міху про елементарну побутово-націоналістичну основу
сюжету “Боярині”, наголосити на відсутності будь-яких проявів зневаги до
росіян як нації. Гнів поетеси спрямований на ту Москву, що перетворювала
Україну у свою колонію, де “просвітку нікому не дають московські посіпаки”.
Леся Українка ніколи не дозволяла собі принижуватися до примітивних
крайнощів у зображенні міжнаціональних взаємин, але водночас їй було
огидним підлабузницьке, запобігливе декларування “родинних” почуттів до
старшого брата з боку компромісно налаштованих українських діячів: “Се
понижає нас, що ми ліземо брататись, а нас навіть не зважають, що ми є на
світі”.
Як бачимо, думки з приватного листа поетеси органічно накладаються на
сюжетні перипетії “Боярині”, в яких висловлена відповідна авторська
позиція.
Формулюємо провідну ідею драми: духовно повноцінне, здорове життя
людини неможливе без волі і без служіння батьківщині.
Слова ведучої.
Ось звідки бере початок українська Руїна! І колишня, і сьогоднішня. З
душ, у яких посилилася безвідповідальність за долю свого народу перед
нащадками, бажання купити сите життя навіть в обмін на власне сумління й
національну гідність.
Мабуть, ви відчули, наскільки актуальною є драма у сучасному
прочитанні. Це привілей лише найкращих, найталановитіших класичних творів –
бути потрібними багатьом поколінням читачів, кликати їх до роздумів над
сучасністю, над власним життям.
Давайте ж спираючись на вивчення, спробуємо відповісти на запитання:
“Як же треба жити, щоб не відчувати сорому перед батьківщиною, перед рідним
народом і нащадками?”.
Учні висловлюють свої думки.
V. Оцінювання відповідей учнів і мотивація оцінки.
VI. Домашнє завдання.
За бажанням прочитати одну з драм (“Одержима”, “Кассандра”, “Дон
Жуан”).
Підготуватися до театралізованого уроку за творами Лесі Українки.
Урок 9.
Тема: “Мрії зламане крило”.
За творами Лесі Українки.
Форма проведення: театралізований урок.
Мета: вчити учнів виразно читати поетичні твори; розвивати образне
мислення, уяву; виховувати уміння отримувати естетичну
насолоду від прочитання красивої поезії, чутливість до чужих
переживань, потребу в удосконаленні світу.
Обладнання: магнітофон, музичні інструменти, рушники, квіти, портрет
Лесі Українки.
Дійові особи: Леся Українка.
Мати.
Доля.
Муза.
Коханий.
Хід уроку.
(Звучить українська мелодія. Виходить Леся із сімейним альбомом, який
притискає до грудей. Вона сідає біля столу і переглядає фотокартка. Звучить
фонограма).
Леся.
Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже немає…
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?
Мати.
Ні, не кожна.
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, -
Ще зосталась пташина маленька.
Леся.
Чому ж вона не втіка?
Нащо морозу чека?
Мати.
Не боїться морозу вона.
Жде, що знову прилине весна.
Леся.
Нащо ж співає? Чудна!
Краще б шукала зерна!
Мати.
Спів пташині - потіха одна, -
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна.
Тішся, дитино, поки ще маленька,
Ти ж бо живеш навесні.
Ще твоя дума літає легенька,
Ще твої мрії ясні.
(Леся відриває погляд від альбому).
Леся.
Знов весна і знов надії
В серці хворім оживають.
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.
Весно красна! Любі мрії!
Сни мої щасливі!
Я люблю вас, хоч і знаю,
Що ви всі зрадливі…
(Звучить фортепіано тихо і лагідно, мов пестить її своїми чарівними
звуками).
Довго я не хотіла коритись весні,
Не хотіла її вислухати,
Тії речі лагідні, знадні, чарівні
Я боялась до серця приймати.
“Ні не клич мене, весно – казала я їй, -
Не чаруй і не ваб надаремне.
Що мені по красі тій веселій, ясній?
В мене серце і смутне, і темне”.
Та весна гомоніла…
(Муза виходить із засвіченою свічкою у руці. Ставить свічку на стіл
біля альбому. А світло у цю мить згасає).
Муза.
Послухай мене!
Все кориться міцній моїй владі:
Темний гай вже забув зимування сумне
І красує в зеленім наряді.
Леся. Тихо думка шепоче…
Доля. Не вір тій весні! (Сміється).
Леся.
Та даремна вже та осторога, -
Вже прокинулись мрії і співи в мені…
Весно, Весно – твоя перемога!
(Звучить музика. Доля зникає у розпачі. Муза підходить до Лесі).
Муза.
Сім струн я торкаю, струну по струні:
Нехай мої струни лунають.
Нехай мої співи літають
По рідній коханій моїй стороні.
І може де кобза найдеться,
Що гучно на струни озветься,
На струни, на співи мої негучні.
(Муза повільно відходить за куліси, а Леся дивиться їй у слід).
І може заграє та кобза вільніше,
Ніж тихії струни мої.
І вільнії гуки її –
Знайдуть послухання у світі пильніше.
І буде та кобза гучна…
(Раптом починає звучати фортепіано, спочатку стиха, дедалі голосніше і
голосніше, а потім вже зовсім гучно. Леся хапається руками за голову і
затуляє вуха, щоб не чути цих рідних, але важких тепер звуків).
Леся.
Мій давній друже! Мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я журитися журбою,
Вповідувати думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитяче моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізно йшло!
Розстанемось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти у самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же давній, любий друже мій!
(Леся, схиливши голову, занурилась у спомини. У цей час входить Доля.
Вона кружляє над Лесею і сміється).
Доля.
Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні широкі крила.
Погасли вечірні огні,
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить – покорись темній силі.
Леся.
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну може де і шлях барвистий?
Чи до мети я твердо дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях барвистий.
Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця.
Леся.
Ой! Де ж бо ти, воле, ти зоре таємна?
Чому ти не зійдеш із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда крізь боре?
Ой, горе!
Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця!
Леся.
Коли ж се минеться, чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой, леле!
Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця!
(Доля задуває свічку і зникає, сміючись. Леся деякий час залишається у
темряві. Потім з`являється Муза).
Муза.
Якщо прийде журба, то не думай,
Її рознеси у веселощах бучних,
За столом, де веселії друзі твої
П`ють, гуляють при покликах гучних
Ти не йди в тихий дім, де музика бринить,
Де танцюють веселії пари, -
Там ще гірше серденько тобі заболить,
Чоло вкриють ще тяжчії хмари.
Краще йди в темний гай, у зелений розмай,
Або в поле, де вітер гуляє,
На розвіллі із лихом собі розмовляй.
Може там його вітром розмає.
Або пісню утни голосну, не смутну,
Щоб, мовляв, засміялося лихо.
Проженем тоді, певне, потвору страшну,
І на серденьку знов стане тихо…
Леся.
Ні я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу!
Геть думи сумні!
(Звучить музика. Леся охоплює голову руками і схиляється над альбомом,
поглинаючись своїми думками. Вмикається світло. Виходить коханий і,
побачивши Лесю в розпачливому стані, стривожено дивиться на неї. Але
звертається веселим голосом).
Коханий. На добридень, ти моя голубко!
Леся. На добридень, мій коханий друже.
Коханий. Що ж сьогодні снилось тобі, любко?
Леся. Сон приснився та дивненький дуже.
Коханий. Що ж за диво снилося тобі, мила?
Леся. Мені снились білії лелії…
Коханий.
Тішся, мила, лелія біла -
Квітка чистої та любої надії.
Леся.
Мені снинлись білії лелії,
Що хитались в місячному світлі,
Мов гадали чарівнії мрії,
І пишались гордії, розквітлі.
Приступила я до квітів ближче, -
Всі лілії раптом затремтіли,
Почали хилитись нижче, нижче,
Та й пожовкли, далі почорніли.
Коханий.
Дивний сон твій, любко моя гожа…
А мені червоні снились рожі.
Леся.
Тішся, милий, бо червона рожа, -
То кохання квітка та розкоші!
Коханий.
Мені снилося, чарівні рожі
Променіли в промені златистім.
І були на райські квіти схожі,
Запашнії, з листячком барвистим.
Приступив я до одної рожі,
Пригорнуть хотів я до серденька.
Зблідли раптом рожі прехороші
І найкраща роженька ясненька.
Та й умилась дрібною росою
Та моя найкраща рожа мила.
Мов підтята гострою косою,
Полягла мені до ніг змарніла.
Доля (З-за куліс говорить у зал).
Засмутилась пара молодая,
Зрозуміти снів своїх не може… (Сміється).
(Леся пильно дивиться на коханого. Він її обіймає і пильно дивиться у
вічі).
Коханий.
Що ти говориш, любко моя мила?
Се наче грім з ясного неба впав?
Чи я тебе не щиро покохав?
Ні! Певне ти мене ніколи не любила!
(Леся хитає головою).
Журливо ти хитаєш головою
І кажеш: "В нас дороги розійшлись!"
О ні, я вірю - знайдуться колись,
З`єднаємось навіки ми з тобою.
Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш…
Твоя душа за мною не жалкує,
А тільки серце вражене сумує
І жаль тобі, що ти мене кохаєш.
Леся.
Не жаль мені, що я тебе кохаю.
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні не кажи: "Ще зійдуться колись!"
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання - то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ, похилий та смутний -
Плюща обійми гублять силу дуба.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені розмови
Від мого дуба любого в діброви, -
І спогад любих літ повік не згине.
(За цією розмовою стежила Доля, стоячи поодаль. Після закінчення
розмови Доля підходить до Коханого і кладе йому руку на плече).
Доля.
Хвилини йдуть,
Пора у путь.
(Коханий обертається і звертається до Долі).
Коханий.
Я йду. (До Лесі) Тверда звага
Веде мене в шлях,
У серці одвага,
|
