Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст - История - Скачать бесплатно
громадянство України УГС вимагала негайного
конституційного визнання статусу українського мови як державної, гідного
суверенної держави, представництва України на міжнародній арені, опіки
українського уряду над національними громадами українців в союзних
республіках та країнах Східної Європи. УГС виступала за негайне
відновлення в складі УРСР Кримської АРСР, а також організоване повернення
репресованого за часів сталінського режиму населення автономної
республіки.
Важливою була вимога передачі фактичної влади в республіці обраним
демократичним шляхом Радам народних депутатів. Безальтернативнативні
вибори пропонувалося вважати недійсними.
Для України на той час не були дуже радикальні вимоги. Однак вплив УГС
на суспільно-політичне життя республіки не був значним.
Впродовж 1987-1989 рр. в Україні виникає низка неформальних громадсько-
політичних об’єднань. Серед них активно стає Українська Демократична
Спілка, пізніше перейменована в українську Народно-Демократичну Лігу на
чолі з Є.Чернишовим. УДС не проіснувала довго як єдине ціле. Переважна
частина її членів взяла курс на створення Української народно-
демократичної ліги менша частина ввійшла до складу Демократичного Союзу.
Чимале зачення для українського відродження мав національкий Церковний
рух. Так, на прикінці 1988 р. і початку 1989 р. на західноукраїнських
землях посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької
Церкви. Активну діяльність в цьому напрямі проволив комітет захисту УГКЦ
на чолі з І.Гелем.
Одночасно відроджувалась і Українська Автокефальна Православна Церква.
У лютому 1989 р. в Києві вже працював комітет по відновленню УАПЦ. Його
лідери неодноразово підкреслювали відданість справі за незалежну
Українську державу.
Ініціатором у створенні першого масового політичного об’єднання України
стала українська інтелігенція, заснувавши Народний Рух України за
перебудову. Ініціативна група, до складу якої ввійшли представники
Київського відділення Спілки письменників України та інституту літератури
ім. Т.Шевченка АН УРСР, розробила проект програми Руху.
Впродовж 1989 р. у республіці масово виникають ініціативні групи та
первинні осередки НРУ. Громадськість вбачала в майбутній організації
гарант подальших демократичних перетворень, перспективу національного
відродження України.
8-10 вересня відбувся установчий з’їзд у Києві. На з’їзд прибуло 1009
делегатів. Головою Руху було обрано Івана Драча. З’їзд затвердив програму
і статут НРУ. Головною метою Руху стала побудова в Україні демократичного
й гуманного суспільства, відродження української нації, національних
традицій народу.
Всезрозтаючий авторитет Руху перетворює його наприкінці 1989 р. у
серйозну політичну силу. Користуючись підтримкою всезростаючого
національного руху, альянс демократичних сил НРУ здобув на виборах до
парламенту в березні 1990 р. 27% місць. Це була вражаюча перемога. Успіх
Руху в цих виборах дав йому поштовх до прийняття 6 березня 1990 р. ухвали
про те, що тепер його головною метою є створення незалежної демократичної
України.
Швидке зростання національних організацій змусило компартію України в
умовах втрати авторитету зайняти більш національну позицію. Дійшло до
того, що 3 квітня 1990р. ЦК КПУ закликав до встановлення державного
суверенітету УРСР, але в складі Радянського Союзу.
Тоді ж під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було
вилучено статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для
запровадження в країні політичного плюралізму. В Україні 1990р. заявили
про себе 16 партій. Щоб протистояти комуністичній більшості представники
демократичних партій і організацій утворили у республіканському
парламенті опозиційну структуру – народну Раду на чолі з академіком І.
Юхновським , до складу якої ввійшло 125 депутатів.
Народна Рада розгорнула активну діяльність, спрямовану на підготовку
проекту “Декларації про державний суверенітет України.” Цей надзвичайної
ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990р.
Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і
незмінність кордонів, право народу України на володіння , користування і
розпорядження національним багатством , самостійного створення банкової ,
цінової, фінансової, митної і податкової систем.
Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні
з “новим” союзним договором.
В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Верховна
Рада УРСР 27 червня 1991р. відклала розгляд договору на вересень. Таким
чином, Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня
церемонії підписання Союзного договору.
Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991р. розглянула
надзвичайно важливе питання про політичну ситуацію в республіці. Сесія
прийняла історичний “Акт про незалежність України”.
В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанову про
департизацію державних органів, установ та організацій про власність
компартії України та КПРС на території України, а також Указ про
припинення діяльності КПУ.
2 вересня 1991р. був прийнятий Закон України “Про правонаступництво
України”. Наголошувалось, що з моменту проголошення незалежності України
найвищим органом влади є Верховна Рада України в існуючому депутатському
складі. Україна підтвердила зобов’язання за міжнародними договорами,
укладеними до 24 серпня 1991р.
На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991р. рішення Верховної Ради
дісттало схвалення – понад 90% голосуючих дали стверджувальну відповідь на
питання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?”.Це
була рішуча перемога демократичних сил.
Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. На
найвищий пост Української держави претендувало 6 кандитатів: В. Гриньов,
Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За
більшістю голосів – 61.59 % перемогу отримав Л. Кравчук.
У грудні 1991р. на зустрічі керівників Білорусії, Росії та України в
Біловежській Пущі було прийнято рішення про створення СНД та денонсацію
договору 1922 р. 10 грудня 1991р. верховна Рада України ратифікувала Угоду
про співдружність незалежних держав (СНД).
Незалежність України почала швидко наповнюватися реальним змістом. На
договірній основі з сусідніми державами були усталені її кордони. Верховна
Рада ратифікувала основні міжнародні пакти про права людини. Вони стали
невід’ємною частиною внутрішнього законодавства України. Закон “Про
громадянство України” 8 жовтня 1991 р. в Україні встановив єдине
громадянство.
Першочерговим завданням вищої влади в Україні постало творення власної
армії, дійового інструмента захисту державної незалежності, територіальній
цілісності та суверенітету України.
Постановою Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. всі військові
формування, дислоковані на території республіки були підпорядковані вищому
органу влади – у січні 1992 р. створено Міністерство оборони України,
сформована республіканська гвардія.
Як самостійна держава, Україна з перших днів незалежності намагалася
створити свою грошову одиницю. Постановою від 9 вересня 1991 року
запроваджувався обіг купонів багаторазового використання.
В середині 1992 року Україна вийшла з рубльовоїзони. Зростання цін на
енергоносії привело до інфляції, яка в 1993 році переросла в
гіперінфляцію. За 1993 рік купоно-карбованці знецінилися в 103 рази.
Такого рівня інфляції на той час не знала жодна країна світу. Жорстка
дефляційна політика Національного банку України дала змогу на деякий час
приборкати інфляцію. Але непослідовність в проведенні ринкових перетворень
тільки посилила економічну кризу.. У грудні 1993 року інфляція
перевищувала 90%.
Економічна криза призвела до гострої політичної кризи. 24 вересня 1993
року Верховна Рада прийняла рішення про призначення на 24 березня 1994
року дострокових виборів парламенту. Одночасно, на 26 червня 1994 року
були призначені вибори Президента.
На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 року
було обрано 338 народних депутатів. Половину всіх місць було віддано
політичним партіям. Найбільше місць отримали комуністи — 101, СПУ і СелПУ
— здобули відповідно 14 і 18 мандатів, Рух — 20. Інші партії мали від 1 до
9 представників у Верховній Раді.
Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори.
На посаду Президента було зареєстровано 7 кандидатів. Головна боротьба
розгорнулася між Л. Кравчуком, який набрав у першому турі 37,68% голосів,
і Л. Кучмою — 31,25%. У другому турі, який відбувся 10 липня 1994 року, Л.
Кучма набрав 52,14% голосів, Л. Кравчук — 45,06%. Таким чином, Леонід
Кучма став другим все-народно обраним Президентом України.
З обранням нового парламенту і Президента боротьба між законодавчою і
виконавчою владою посилюється.
За чотири роки після проголошення Л. Кучмою курсу на радикальні реформи
в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. В основному
вдалося досягти грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін,
валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію,
роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійного, ринкового
обслуговування бюджетного дефіциту. Зріс експорт українських товарів.
Однак економічну кризу подолати не вдалося. Заборгованість по
заробітній платі становить від одного до шести місяців. Загострилася
проблема безробіття. Продовжується спад промислового виробництва.
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД.
Після проголошення незалежності Україна сформувалася як парламентсько-
президентська республіка. Президент України був як главою держави, так і
главою виконавчої влади. За Конституцією України 1996 року Україна за
формою правління стає президентсько- парламентською республікою.
За державним ладом Україна е унітарною державою. Адміністративно-
територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і
сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим, яка є
невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених
Конституцією У країни, вирішує питання, віднесені до її відання.
До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька,
Волинська, Дніпропетровська, Донецька. Житомирська, Закарпатська,
Запорізька. Івано-Франківська, Київська. Кіровоградська, Луганська.
Львівська. Миколаївська, Одеська. Полтавська. Рівненська, Сумська,
Тернопільська. Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська,
Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.
Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається
відповідними законами України.
За державним режимом Україна є демократичною, соціальною, правовою
державою. Конституційний лад України будується за принципом приорітету
прав ісвобод людини і громадянина.
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та судову.
За Конституцією України 1996 року єдиним органом законодавчої влади в
Україні є Верховна Рада.
Конституційний склад Верховної Ради становить 450 народних депутатів
України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого
права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Вибори до
Верховної Ради здійснюються на підставі Закону "Про вибори народних
депутатів України" від 24 вересня 1997 року. Верховна Рада правомочна
розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції
органів виконавчої або судової влади.
Порядок роботи Верховної Ради України визначається її регламентом,
прийнятим 27 липня 1994 року. Верховна Рада України працює сесійно.
Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України,
який: веде засідання парламенту; організує підготовку питань для розгляду
на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною
Радою; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами
державної влади України та органами влади інших держав; організує роботу
апарату Верховної Ради України.
Верховна Рада України затверджує перелік комітетів, які здійснюють
законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, що
виносяться на розгляд Верховної Ради.
Повноваження Верховної Ради визначені Конституцією України (ст. 85).
Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю
від її конституційного складу.
Президент Українт є главою держави і виступає від її імені. Він є
гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Президент України є ланкою, що зв'язує законодавчу і виконавчу владу.
Президентом України може бути громадянин України, який досяг тридцяти
п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх
перед днем виборів років та володіє державною мовою.
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два
терміни підряд.
Повноваження Президента визначені Конституцією України (ст. 106).
Президент України може бути усунутий з поста Верховною Радою України в
порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів
України видає укази і розпорядження.
Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який
відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді України. Очолює Кабінет Міністрів — прем'єр-міністр
України.
Повноваження Кабінету Міністрів передбачені Конституцією України (ст.
116). Кабінет міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови
і розпорядження, які є обов’язковими для виконання. За Конституцією
Кабінет Міністрів України об’єднує і направляє роботу міністерств і інших
центральних органів виконавчої влади. Управління окремими областями і
сферами житія республіки здійснюють міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади —державні комітети, відомства і служби. Вони діють на
підставі "Загального положення про міністерство, інший центральний орган
державної виконавчої влади України", затвердженого Указом Президента
України від 12 березня 1996 року. Центральний орган державної виконавчої
влади здійснює свою діяльність через підпорядковані йому обласні і районні
відділи і управління.
7 липня 1997 року Президент України підписав указ "Про державну комісію
з проведення в Україні адміністративної реформи". Комісія мала виробити
концепцію реформи, визначити організаційно-правові засади, стратегію і
тактику її проведення, розробити конкретні механізми і терміни
впровадження адміністративної реформи. На комісію лягала також підгоювка
пропозицій щодо: сіртктури органів виконавчої влади з поступовим переходом
від галузевого до функціонального принципу побудови міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і
підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок
управління; запровадження дійової системи державного контролю; перебудови
державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності
місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спрощення системи
управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади
фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази
адміністративних правовідносин, економічних засад діяльності органів
державної влади, впровадження дійових адміністративних процедур;
запровадження в Україні раціонального адміністративно-територіального
поділу; реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських
кадрів; експертна оцінка концепцій і проектів нормативно-нравових актів,
спрямованих на створення правової бази адміністративної реформи; аналіз
діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
для здійснення адміністративної реформи та надання допомоги в її
проведенні; розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально-
технічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної
реформи.
Місцева влада. За роки незалежності декілька раз змінювалася концепція
органів місцевої влади. У березні 1992 року був прийнятий Закон "Про
місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування", за
яким діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та
регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися
представникам Президента України в областях і районах, а також у містах
Києві та Севастополі. Реформування місцевої влади було припинено 3 лютої о
1994 року, коли Верховна Рада прийняла Закон "Про формування місцевих
органів влади і самоврядування" і повернула владу на місцях Радам та їх
виконкомам.
Після прийняття Конституції України виконавчу владу в областях і
районах, містах Києві та Севастополі було передано місцевим державним
адміністраціям, які є підзвітними і підконтрольними органам виконавчої
влади вищого рівня.
Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені Конституцією
України (ст. 119).
Конституція України окремий розділ присвятила місцевому самоврядуванню.
Положення Конституції про місцеве самоврядування отримали розвиток у
Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як
безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські,
селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції
міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволити за
ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші
органи самоорганізації населення.
Вибори депутатів і голів місцевих рад здійснюються на підставі Закону
України "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних,
міських, районних в містах, обласних Рад" від 24 лютого 1994 року.
Компетенція органів місцевого самоврядування визначена Конституцією
України (ст. 143) і Законом "Про місцеве самоврядування в Україні".
Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених
законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на
відповідній території.
СУДОВА СИСТЕМА І ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ.
Невід'ємною складовою частиною побудови демократичної правової держави
є проведення судової реформи.
У квітні 1992 року Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової
реформи. Судочинство в Україні мало здійснюватися Конституційним Судом і
судами загальної юрисдикції.
Організація, порядок діяльності і компетенція судів загальної
юрисдикції визначалися Конституцією України, Законами України "Про статус
суддів" від 15 грудня 1992 року, "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991
року, "Про організацію судового самоврядування" від 2 лютого 1994 року та
ін.
Вищим судом цієї системи є Верховний Суд України, який здійснює нагляд
за судовою діяльністю судів республіки.
Другу ланку судової системи складають Верховний Суд АРК, обласні,
Київський і Севастопольський міські суди.
Основною ланкою судової системи є районні (міські), міжрайонні
(окружні) сди. Вони розглядують 6ільшу частину кримінальних і цивільних
справ.
До системи судів загальної юрисдикції входять також спеціалізовані суди
—воєнні і арбітражні.
Воєнні суди здійснюють правосуддя в Збройних силах України і інших
військових формуваннях. В Україні створені воєнні суди гарнізонів,
регіонів і Військово-Морських сил.
В 1991 році в Україні були скасовані арбітражні органи в системі
центрального управління, а натомість створенні єдині арбітражні суди, які
здійснюють правосуддя в господарських відносинах. Вони розглядають всі
господарські справи, які виникають між юридичними особами, державними і
іншими організаціями.
Систему арбітражних судів в Україні складають Вищий арбітражний суд
України, Арбітражний суд АРК, обласні, Київський і Севастопольський міські
арбітражні суди.
З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі
державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на
посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах, стабілізацію
і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права
та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення
конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Конституційний Суд України діє на основі положень про нього,
закріплених у розділі XII Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996
року "Про Конституційний Суд України" та затвердженого ним регламенту.
Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної
юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його
функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших
правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні
Конституції та законів.
Суб’єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент
України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України,
Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної
Республіки Крим.
Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не
безпосередньо, а через уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на
якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням
конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у
рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України. Верховною
Радою та заїздом суддів України терміном на 9 років без права бути
призначеними на повторний термін. Голова Конституційного Суду обирається
самими суддями із свого складу шляхом таємного голосування на трирічний
термін без права бути переобраним.
Основні положення організації і функціонування прокурорської системи
регламентовані в Конституції і Законі України "Про прокуратуру" від 5
листопада 1991 року. Прокурорська система України складається з
Генеральної прокуратури України, прокуратури АРК, обласних, міст Києва і
Севастополя (на правах обласних), міських, районних, міжрайонних,
спеціалізованих прокуратур.
До спеціалізованих прокуратур відносяться воєнні, транспортні,
природоохоронні, прокуратури за наглядом за дотриманням кримінально-
виконавчого законодавства.
Очолює систему Генеральний прокурор України.
Одним з головних підрозділів органів внутрішніх справ, які здійснюють
охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю в Україні е
міліція. Правову основу їїдіяльності становить Закон України "Про міліцію"
від 20 грудня 1990 року. В цьому Законі вперше комплексно регламентований
правовий статус міліції, яка визначається як державний озброєний орган
виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян,
власність, природне довкілля, інтереси суспільства і держави від
протиправних посягань.
Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-роз-шукову,
кримінально-процесуальну, виконавчу і охоронну функції.
Вона складається з наступних підрозділів: кримінальна міліція, міліція
громадської безпеки, транспортна міліція, державтоінспекція, міліція
охорони, спеціальна міліція.
В своїй діяльності міліція підпорядкована Міністерству внутрішніх справ
України. На покращення роботи органів міліції спрямований Закон України
"Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року.
Державним правоохоронним органом спеціального призначення є Служба
безпеки У країни, її головне завдання — забезпечити державну безпеку
України. СБУ підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній
Раді України. Організація і діяльність Служ-би безпеки України
регламентовані Законом України "Про Службу безпеки України" віл 25 березня
1992 року.
Адвокатура не є державним органом, не входить до системи органів
держави і її відношення до системи правоохоронних органів пояснюється
тільки логікою її функціональної діяльності, спрямованої на сприяння
захисту прав, свобод і представлення законних інтересів фізичних і
юридичних осіб, надання їм іншої юридичної допомоги. Адвокатура — це
добровільне професійне громадське об’єднання, незалежне від органів
держави.
Діяльність адвокатури регламентується Законом України "Про адвокатуру"
від 19 грудня 1992 року.
Закон виокремлює різні організаційні форми і види діяльності
адвокатури. Зокрема, адвокат має право займатися адвокатською діяльністю
індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими
адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори і інші адвокатські
об’єднання.
Висновок.
Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українського народу
позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих
помилок. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному
діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості
українського народу до національної державності. Особливості національного
характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах
правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Ми можемо
говорити про наявність таких рис державотворення як пріоритетність
колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і
національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.
Позаду залишилася півторатисячолітня історія української державності і
вісім років незалежної України.
Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна
настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В держапному
будівництві є і здобуїки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої
демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки
у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової
спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але
не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади.
Значні зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах.
Не припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки
незалежності Верховна Рада України прийняла близько 600 законів. В умовах
відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до
демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя.
Створення нових законодавчих актів, внесення змін і доповнень до чинного
законодавства часто здійснювалося на недостатньому науковому і юридично-
технічному рівні…
… життя триває, пудується наша держава, і якою вона буде залежить тількі
від нас.
Список використаної літератури.
Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна “Історія української державності” – Львів 1995
р. – стр. 3-15, 28, 38-49.
С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик “Історія держави і права України” – Львів
1996 р. – стр. 7-10, 17-31, 145-172.
А.Панюк, М.Рожик “Історія становлення української державності” – Львів
1995 р. – стр. 32-34, 41-45, 98-140.
О.Шевченко “Історія держави і права України” – Київ 1996 р. – стр. 68-78.
Хрестоматія “Історія держави і права України” за ред. О.Шевченка – Київ
1996 р. – стр. 78-80, 81-83, 110-115.
С.Грабовський, Л.Шкляр “Нариси з історії українського державотворення” –
Київ 1995 р. – стр. 96-115, 168-179.
“Хрестоматія з історії держави і права України” том 1, за ред.
В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 29-39, 145-145, 155-157, 163-167, 171-
173, 216-217.
“Хрестоматія з історії держави і права України” том 2, за ред.
В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 10-13, 21-24, 28-32, 36-40, 44-47, 52-
61, 74-75, 98-99, 100-102, 176-178, 685-689, 704-707.
П.Музиченко “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., чистина 2 –
стр. 237-256.
-----------------------
[1] Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна «Історія української державності» стр. 12
[2] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.
Гончаренка, стр. 29-39
[3] А.Панюк, М.Рожик «Історія становлення української державності» стр. 43
[4] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр.
78-80
[5] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка,
стр. 81-83
[6] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.
В.Гончаренка, стр. 145-146
[7] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.
В.Гончаренка, стр. 155-157
[8] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.
В.Гончаренка, стр. 157-159
[9] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.
В.Гончаренка, стр. 163-167
[10] Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна «Історія української державності» стр. 41
[11]«Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.
В.Гончаренка, стр. 171-173
[12] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка,
стр. 110-113
[13] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка,
стр. 113-115
[14] Хрестоматія
|
