Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст - История - Скачать бесплатно
адміністрацію, визначав напрями внутрішньої
політики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав.
Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте
зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках спричинилося до
того, що військові ради і навіть ради старшин скликалися рідко:
найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.
Законодавчу владу Богдан Хмельницький реалізовував шляхом видання
універсалів, наказів тощо. Атрибутом гетьманської влади надалі залишалася
булава. При підтримці старшин із залученням найманих полків гетьман
придушував народні повстання. Отже в його руках зосереджувалася практично
необмежена влада.
Друга ознака – територія. Аналізуючи відомості 1653-1654 рр., Іван
Крип’якевич приблизно описав державні межі козацької території: “З Польщею
– Яруга – Черніців – Мурафа – Красне – Вінниця – Прилуки – Паволоч –
Каменеброд – Макарів – Чернобиль – Карпилівка; з Росією – традиційним
кордоном; з Туреччиною і Кримом – через так зване Дике поле”. “При цьому
слід відзначити історичну роль у процесі державотворення Середнього
Подніпров’я, яке і раніше було ядром українського етносу; протягом
тривалого періоду простежувалася його відносна стабільність; водночас
Запорізька Січ залишилася “центром свободи”, продовжувала виступати
суспільним ідеалом українського селянства”.[10]
Третя ознака – політико-адміністративний устрій. На визвольній
території були ліквідовані органи влади Речі Посполитлї. Замість воєводств
і повітів створені полки і сотні. Виникло нове правління – своєрідний
старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і
сотенна адміністрація, куренні городові отамани. Магістрати і ратуші
здобули право самоврядування.
Четверта ознака – суд і судочинство, фінансова система і податки. Події
тих часів мали значний вплив на подальший соціально-економічний розвиток
краю. Є характерні приклади посилання українських чиновників на порядки
започатковані Богданом Хмельницьким. Була введена власна монета. Після
Визвольної війни була запроваджена одна з найвищих посад у старшинській
адміністрації – генеральний підскарбій, який відповідав за стан фінансів
козацького війська, встановлював мито, очолював скарбову канцелярію та
інш.
П’ята ознака – військо. Збройні сили україни виступали як самостійні,
добровльні, з деякими елементами самоуправління. Складалися вони з
представників різних соціальних верств населення. Після 1654 р. козацьке
військо становило автономну частину російської армії. Б.Хмельницький
прагнув створити мобільну регулярну найману армію на зразок тих, що
існували в більшості тогочасних європейських країн.
Шоста ознака – міжнародні відносини. Українська держава здобула широке
міжнародне визнання. Гатьман налагодив зв’язки з представниками Росії,
Криму, Туреччини, Польщі, трансильванії, Молдови. Згодом уряд Богдана
Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Україна
закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.
Після смерті Б.Хмельницького загострилася боротьба старшини за владу,
яка завершилася тим, що з гетьманского престолу в результаті старшинського
перевороту був усунений Юрій Хмельницький й обраний гетьманом Іван
Виговський.
Обрання гетьманом Івана Виговського призвело в підсумку до втрати
здобутої незалежності. Він щоб зміцнити своє становище, поспішив запевнити
московський уряд, що визнає свою залежність від царя.
У 1658 р. у Гадячі він підписав договір з представниками польської
держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств
до складу Польсько-Литовської держави з наданням ім автономії під назвою
Великого князівства Руського. За Гадяцьким договором, Велике князівство
Руське, яке одержало автономію, повинно було мати єдиного для Польщі,
Литви й України короля, спільний сейм, а Україна – власних міністрів,
фінансову систему, військо, обраного усіма станами гетьмана.
Нова російсько-українська Переяславська угода 1659 р.[11] значно
розширювала владу царя в Україні, фактично визначала шляхи ліквідації
української державності Москвою. Проте вона не була втілена у життя,
оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.
Гадяцький договір 1660 р., як і договір 1658 р., був наслідком політики
козацької старшини, тому він також викликав незадоволення народних мас.
Після зречення у 1663 р. Юрієм Хмельницьким гетьманства Лівобережна
Україна обрала гетьмана окремо від Правобережної. На Правобережжі козаки
також обрали гетьмана. Такий поділ для України був катастрофічним.
У цих умовах в січні 1667 р. між Москвою і Польщею був укладений
Андрусівський договір[12] про перемир’я на тринадцять з половиною років.
За договором Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна
переходила до Польщі.
Цей поділ остаточно підтверджувався Вічним миром 1686 р.[13] між
Москвою і Польщею. Лівобережжя, Київ і Запоріжжя залишалися під владою
Москви, Правобережжя – під владою Польщі.
Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко здійснив ряд важливих реформ,
зокрема створив постійне військо з найманих частин. Цим він забезпечив
собі незалежність від козацької старшини. Петро Дорошенко дбав про
державні фінанси, призначені для утримання війська. Крім цього, він
планомірно освоював спустошені землі Правобережжя. У зовнішній політиці
прагнув налагодити широкі міжнародна зв’язки.
Після Петра Дорошенка турки поставили гетьманом знову Юрія
Хмельницького. Його влада обмежувалася тільки Поділлям, де столицею було
містечко Немирів. Він встановив тут деспотичне правління, накладав
непомірні податки на населення. Врешті-решт турки 1681 р. стратили його у
Кам’янці.
З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї самостійності.
Лівобережна Україна, як і правобережна , постійна терпіла утиски від
своїх сусідів, особливо від Московської держави. Відразу після обрання у
1663 р. гетьманом Івана Брюховецького і відокремлення Лівобережної
України від Правобережжя Москва зробила спробу підпорядкувати ці землі
собі, зокрема доручила своїм воєводам збирати податки в Україні. Проте
задуми Москви не здійснилися. Іван Брюховецький зробив спробу об’єднатися
з правобережжям під владою гетьмана Петра Дорошенка, але під натиском
московських військ Лівобережна Україна змушена була відокремитися й обрати
іншого гетьмана – Дем’яна Многогрішного.
З часу підписання Глухівської угоди 1669 р. протягом сорока років у
Лівобережній Україні бурхливих подій не сталося.
Зміни в політичному становищі України настали з початком Північної
війни. У 1708 р. воєнні дій були перенесені в Україну. Крім цього, державі
загрожував новий напад Польщі. Але доля України не цікавила російського
царя Петра I. Такі обставини штовхнули у 1708 р. гетьмана Івана Мазепу
перейти на бік шведського короля Карла XII й укласти зним угоду. Проте
замість незалежності союз Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XII
призвів Україну до катастрофи.
Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано П.Орлика. Погодився він
на цей пост неохоче, але все життя невтомно працював, як політичний діяч,
дипломат, автор політико-правових документів, заяв, що стверджували право
України на незалежність та поширювали в світі інформацію про неї.
“Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорозького”[14] –
результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом – була
скріплена присягою, підписом і печаткою у день його обрання на цей пост –
5 квітня 1710 р. Вона мала здійснюватись після здобуття Україною
незалежності. Документ складався з 16 статей і починався з урочистої
декларації: “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від
чужого панування”. Далі у преамбалі Конституції подавалася характеристика
тогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацьких
свобод після Переяславської ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повинен
бути відноалений по р. Случі, а запорожцям – повернені всі відібрані у них
землі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, котрий
обиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гнтьман, за прикладом
московських царів не міг діяти самовільно, його влада буде обмежена
постійною участю в управлінні генеральної старшиною, а також Генеральною
радою, яка скликатиметься тричі на рік.
Якщо “Угода й Конституція” П.Орлика стосувалися здебільшого
внутрішнього устрою україни, то два інших його документи – “Вивід прав
України” та “Маніфест” були спрямовані на міжнародне визнання України
“вільним князівством”.
Але трапилось так, що гетьман Брюховецький визнан царя і Україні було
примушено зректися прав козацького суверенітету та відчути увесь тягар
деспотичного панування. Але вона стала підлеглою тільки тому, що повірила
в союз з одновірним царем, а московський двір накинув на неї ярмо
незкінченно жорстокіше, ніж те, яке невірні накидали завойованим народам.
Петро І окупував Україну і з того часу аж до осені 1917 р. вона перебувала
в залежності від Росії.
VII. Становлення нової української держави за Центральної Ради.
Кінець XIX – початок XX ст. чарактерізується новим політичним
пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та
Російської імперій, новим сплахом національної свідомості й активності.
Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час
якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та
національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в
перші роки війні була дуже зруйнована.
Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знеселені. У
Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна
ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р.
тут було повалено самодержавство.
У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у
колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з
нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності,
насамперед це стосується україни.
Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – росії та Німеччини й
Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий
шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного
панування.
У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної
підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій,
професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які
вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й
координації національно-політичного життя України. Цим органом стала
Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого
М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.
Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського
конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно,
що на конгрессі не висувалося питання про незалежність України”.[15]
Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення іі території.
Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого
територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.
Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності
українського народу, відродження національної державності – соборності
України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної
реалбної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.
Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна
Рада 10 (23) червня видала Перший універсал[16], у якому закликала
населення до самостійного будівництва національної української
державності.
Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім
парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальких
груп та верств населення України.
Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений
Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став
В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі
генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ
(С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ
(Х.Барановський).
Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну
діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в
Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають
діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися
українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і
навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси
перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.
В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу
формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і
чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками,
есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами,
управами, спілками.
У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула
у Київ, погодилася визнати центральну Раду і Генеральний секретаріат
своїми кройовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію
тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої
національної влади – нанівець.
Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних
сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного
руху. У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада
видала Третій універсал[17], яким проголошувала утворення Української
Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.
У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи
Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які
виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського
політичного центру.
Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як
найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона
розпочала з ними боротьбу.
Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко
переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав “Маніфест до
українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”[18].
Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну
Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні
звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на
власній території, в Ураїні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей
ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.
Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити
роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на
території україни, влади Центральної Ради.
У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав
Раднаркомові РРФСР ноту[19], в якій зазначав, що не можна визнавати право
народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої
форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила.
Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до
активних дій.
У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймає
Четвертий універсал.[20] В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не
претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не
могла мати справжньої волі, то “однині Українська НароднаРеспубліка стає
самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.
Україна, зазначалося вЧетвертому універсалі, хоче жити у мирі та
злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись
у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів –
влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим
органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів ьуь же було
доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального
блоку і домагатися укладнення справедливогго миру.
В універсалі йшдося також про необхідність вжити термінових заходів
щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт,
людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.
Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь
дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалися монополія
держави на зовнішню торгівлю, котроль держави над усіма банками, “які
допомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків повинні
були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення та
розвиток народного господарства в Україні”.
Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало
значний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція,
Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина,
Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія,
Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. –
Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голандія, Італія тощо.
Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника
царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них
приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва,
харківська червона гвардія.
Об’єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого)
1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу
міста зайняли Київ.
У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами
Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради
від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального
блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною,
Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.
Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з
проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил
не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію
україни.
Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918
р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів,
обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки
– Основний закон держави.[21]
У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська Народна
Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна”, а
носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни
України, які проживають на її території.
Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права
йсвободи. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у
передбаченому законодавствомпорядку. Цивільно-правова ,громадянська і
політична дієздатність наступала з 20-річного віку. У Конституції
підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і
політичних правах – незалежно від статі, національності, раси ,
віросповідання , освіти, майнового стану. На території УНР скасовувались
як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали
людську гідність та честь.
Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія
розподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища
законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча
–Раді Народних Міністрів, судова –Генеральному суду.
Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи – у
громадах (сільських і міських), волостях, землях.
Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням на
основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною
системою виборів: депутат від 100тис. жителів строком на три роки.
Закони приймаються тільки парламентом.Він встановлював бюджет країни,
оголошував війну, укладав мир тощо.
Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою
парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним
уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і уряд
загалом.
Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався
Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів,
не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції
адміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі
громадяни, незалежно від посад ,-рівними перед судом і перед законом.
Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона
створювалася на перехідний період – період становлення української
державності.Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була
доброю правовою основою держави, основою для всього ііншого законодавства
України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.
VIII. Українська держава за П.Скоропадського.
Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали Центральну
Раду і поставили при владі колишнього царського генерала Павла
Скоропадського. У києві 30 квітня на так званому з’їзді хліборобів
Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман оголосив
розпущеними Центральну Раду, її місцкві органи та установи, земельні
комітети, уневажнив все її законодавство, повертає правову силу всім
попереднім видам і формам приватної власності. Ставши на “грунті
української державності” гетьман обіцяв проведення у майбутньому виблрів
до українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі у
поміщиків та інших великих землевласників, відбудову крайової торгівлі,
промисловості.
Потім був виданий гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій
України, що встановлював замість демократичної республіки свого роду
конституційну спадкову монархію. Гетьманові належала вся повнота
законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним “воєводою”
армії, флоту. Замість назви держави Українська Народна Республіка
встановлено нову назву – Українська держава. Поновлено попередній
адміністративно-територіальний поділ – на губернії, повіти, волості. Уряд,
сформований гетьманом, складався здебільшого з російських кадетів і
монархістів.
Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну –
російських, польських та ін. Їм поверталися землі, маєтки, заводи й
фабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні маси
позбавлялися політичних прав і свобод.
Діяльність гетьманських установ та органів проходила під суворим
наглядом окупаційної влади. Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно,
м’ясо, мед, цукор, масло, промислове устаткування.
Водночас у період гетьманату Українська держава мала й певні здобутки.
Зокрема, це стосується зовнішньополітичної сфери. Відбувся обмін
дипломатичними представниками з державами Центрального блоку. Розпочалися
переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією
тощо. Під тиском німців навіть Росія відрядила до Києва мирну делегацію на
чолі з Х.Раковським. У Києві 12 червня між обома країнами був підписаний
преліміарний мир. Росія визнала українську державу, сторони зобов’язалися
встоновити дипломатичні відносини на рівні консульських.
Вдалося налагодити фінансові справи. Проводилися важливі судові
реформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенат
вважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним, зучастю
присяжних засідателів. Помітні були здобутки у галузі культури і освіти. В
усіх вищих навчальних закладах почали працювати кафедри української мови,
літератури, історії. Засновано український державний театр, Національний
музей, національну капелу. Створено Українську Академію Наук, президентом
якої було обрано В.вернадського.
У середині квітня в зв’язку з окупацією німцями України ЦВК і Народний
секретаріат були ліквідовані, замість них створено повтсан бюро з дев’яти
членів. За постановою ЦК КП(б)У 28 листовада 1910 р. створено Тимчасовий
робітничо-селянський уряд України, куди входили В.Аверін, К.Ворошилов,
В.Затонський, Ю.Коцюбинський, Ф.Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада він
проголосив повалення влади Рад в Україні, для чого попросив військової
допомоги в Росії.
IX. Українська держава за директорії.
Наближався кінець І світової війни. Центральний блок зазнав у ній
поразку. В Австро-Угорщині та Німнччині у жовтні-листопаді 1918 р.
вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський
мирний договір онульованим. Розпочався новий наступ радянських війск на
Україну.
Українські партії, інші організації об’єднуються в український Народний
Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному
засіданні УНС 13 листопаду був створений уряд Директорії на чолі з
В.Винниченко і С.Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних
сил УНР. Війська Директорії, основу яких становив батальйон Січових
Стрільців, вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися
повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ.
Скоропадський зрікся влади.
Влада Директорії швидко встановилася на значній території України.
Знову почали діяти заборонені гетьманом рада. Поспішно формувалися
регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під
командуванням Є.Коновальця.
Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про
передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня
Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий
принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим
радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні органи влади й
управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду парламент,
сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції.
Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. Конгрес
затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав передав тимчасово законодавчу
і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для
виборів майбутьнього українського парламенту.
Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія , була дуже
складною. “Південь України замість німецьких захопили англо-американські,
французькі, а також грецькі, румунські війська; на заході, в галичині,
йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там Західноукраїнська
Народна Республіка потребувала допомоги”.[22]
Радянські уряди Росії та України оголосили Директорію
контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї
збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю
Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада
дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала
побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних
проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це
вміло використовували більшовики.
Директорія шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори
з представниками французьких військ, що перебували на півдні України. Тут
був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але
ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.
16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії.
Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне
угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У
квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили
Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину,
а частково у Румунію.
С.Петлюра у липні 1919 р., об’єднавшись з українською Галицькою Армією
і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30 серпня
його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли
денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій ситуації
Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти
союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз з
Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.
Розгорівся конфлікт. Командування УГА оголосило про перехід до Денікіна
(17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із
залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р.,
підписавши з Ю.Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в
останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною
Армією.
Ще одна спроба зробити незалежну Українську
|
