Лучшие автора конкурса
1. saleon@bk.ru (141)
4. patr1cia@i.ua (45)


Вселенная:
Результат
Архив

Главная / Русские Рефераты / История / Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст


Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст - История - Скачать бесплатно


державу   закінчилася
невдачею.



                  X. Західноукраїнська народна республіка.

   25  березня  1918  р.  українські  депутати  австрійського   парламенту
скликали у львові з’їзд так званих мужів довір’я всіх галицьких політичних
партій і груп з метою уконституювання українського державного організму  в
складі Австрії. З’їзд ухвалив звільнити  Східну  Галичину  від  зв’язку  з
Польскою Західною Галичиною і створити з  українських  земель  Галичини  і
Буковини окремий державний організм з гарантією прав національних меншин –
поляків, євреїв, німців. Окрім цього, на міжпартійній основі було створено
так звану безпартійну бойову організацію національної оборони.
   У Львові 18 жовтня 1918 р.  у  малому  залі  Наподного  дому  зібралася
Українська Національна  Рада.  На  нараді  зіштовхнулися  два  стратегічні
напрямки: співпраця з австрією та утворення Української  держави  у  межах
австрійської   федерації;   приєднання   західноукраїнських   земель    до
Української Народної Республіки.
   У великому залі народного дому  19  жовтня  відбулася  Конституанта[23]
(проголошення конституційних законів) Української  Національної  Ради,  на
якій  затверджувалася  резолюція,  вироблена   на   передодні.   На   всій
етнографічній  українській  території  Східної  Галичини   проголошувалася
Українська держава, але водночас було вирішено  домагатися  визнання  цієї
резолюції австрійським урядом.
   До складу Конституанти входило 33 українці від обох палат австрійського
парламенту. 34 посли до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів і
з кожної української партії по три представники.
   При раді було створено три комісії: виконавча у Відні під  керівництвом
Є.Петрушевича;  організаційна  у  краї  під  керівництвом  К.Левицького  і
комісія з  утвердження  української  державності  в  Буковині  на  чолі  з
О.Поповичем.
   У Львові на площі Св. Юра 20 жовтня обидва табори проголосили  прилюдно
свої принципи утворення Української держави.  Від  більшості  Національної
Ради зробив доповідь і зачитав резолюцію  Кость  Левицький.  Від  опозиції
виступив Семен Вітик.
   На хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики,
а члени Української військової організації, створеної  у  першій  половині
1918 р. на основі віденського революційного гуртка, що діяв  з  31  травня
1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські  чини,  котрі  служили  в
австрійській армії й війську українських  Січових  стрільців.  Організація
створила Центральний військовий  комітет,  який  приступив  до  підготовки
збройного повстання у Львові. Головою  Комітету  УСС  став  сотник  Дмитро
Вітовський.
   31 жовтня 1918 р. у великому залі Народного дому  зібрався  на  останню
нараду український військовий комітет. Окрім членів Комітету, на засіданні
були присутні ті старшини, які мали здійснити план збройного повстання.
   5 листопада  українські  війська  зайняли  і  роззброїли  всі  казарми,
розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об’єкти. Солдати  та  офіцери
чеської,  угорської   національностей   складали   зброю,   заявляли   про
нейтралітет і виявляли готовність виїхати додому.
   У  Львові  виникла  національна  українська  держава,  яка  на   основі
Тимчасової конституції почала іменувати себе  Західноукраїнською  Народною
Республікою (ЗУНР).
   Відразу після взяття влади Українська Національна  Рада  звернулась  до
народу із Маніфестом.
   Тим часом  назрівав  конфлікт,  який  неможливо  було  владнати  мирно.
Трапилося так, що головним противником відродження української державності
у Галичині стали націоналістичні сили  і  військові  кола  Польщі.  Взяття
влади українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польські
військово-політичні організації.
   Дійшовши  між  собою  згоди,  польські  організації  під  командуванням
керівника ПВК капітана Ч.Мончинського вже 1 листопада  підняли  заколот  і
невздовзі розширели чисельність своїх загонів до  4  тис.  Упродовж  трьох
тижнів тривали бої за Львів.
   На решті  території  Східної  Галичини  перехід  влади  до  Української
Національної Ради  відбувся  практично  без  перешкод.  Виняток  становили
західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що  надійшла
з Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.
   У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада  Українська
Національна Рада  прийняла  Тимчасовий  Основний  закон[24]  про  державну
самостійність українських земель колишньої  Австро-Угорської  монархії.  У
той же день був визначений склад Державного  секретаріату  (тобто  уряду),
який склав присягу. До його складу увійшли:  К.Левицький  (президент  Ради
державних секретарів і секретар скарбових справ), Л.Цегельський (внутрішні
справи); Д.Вітовський (військо); Я.Литвинович (торгівля та промисловість);
С.Голубович  (судівництво);  І.Куровець  (суспільне  здоров’я);  В.Панейко
(закордонні справи).
   Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська державність,  стала  фактом.
Проте  фактично  влада  Державного  секретаріату  поширювалась  тільки  на
переважну частину Східної Галичини. З  самого  початку  ЗУНР  опинилася  у
надзвичайно  складних  військово-політичних  та  міжнародних  умовах,   що
суттєво впливало і на її внутрішній курс.
   Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована  9
листопада1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної  держави  з
усіма  демократичними  засадами.  Зразу  ж  після  досягнення   військово-
політичної  стабільності передбачалося скликання  парламенту,  що  повинен
був прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі  землі
перейшли б у власність малоземельних  та безземельних селян.
   Проте  реалізувати  програму  виявилося   непросто.   По-перше,   склад
Української Національної Ради був таким:  сюди  увійшла  значна  кількість
послів до австрійського парламенту, галицького  та  буковинського  сеймів,
обраних ще раніше. Українське  суспільство  після  першої  світової  війни
значною мірою радикалізувалося, і розклад  політичних  сил  в  Українській
Національній  раді  повністю   відображав   реальний   рівень   політичної
самосвідомості народу.
   По-друге, просування вперед здійснювалося поступово  за  посередництвом
тривалих   переговорів,   звернень,   компромісів.   Досвіду    державного
будівництва галицькі політичні лідери не мали, не кажучи  вже  про  досвід
глибоких політичних і економічних перетворень. Проте саме такий досвід був
вкрай необхідний керівництву ЗУНР у 1918-1919 рр.
   По-третє, у внутрішній політиці Українська  Національна  Рада  постійно
змушена була зважати на зовнішні чинники, зокрема на те,  який  відгук  її
дії матимуть в уряді країн Антанти.
   Четвертого січня 1919 р. був  прийнятий  закон  про  Виділ  Української
Національної Ради з функціями колективного президента  держави.[25]  Виділ
призначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р.
   Реорганізація Української Національної Ради та державного  секретаріату
не прискорила реалізації головних перетворень. Щоправда, 15 лютого 1919 р.
було прийнято важливий закон   “Про державну мову”. Однак земельна реформа
відкладалася далі. Селяни вимагали негайного розв’язання аграрного питання
шляхом розподілу поміщицької землі.
   Кульмінаційним  виявом  самостійної   суспільно-політичної   активності
робітництва стало Дрогобицьке повстання 14 – 15 квітня 1919  р.  Соціальне
нетерпіння  посилювалося  тяжкими  матеріалбними  умовами  життя,  фактами
корупції місцевої адміністрації, наявністю в містах значної групи  старшин
Галицької армії, які ухилялися від перебування на фронті, тощо.
   Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво ЗУНР  до  негайного
проведення  соціальних  реформ.  Так,  14  квітня   1919   р.   Українська
Національна Рада прийняла закон,  що  визначив  основи  аграрної  реформи.
Головною їх метою  було  визнано  наділення  землею  селянства  на  правах
приватної власності.
   У 1919 р. (15 квітня) вийшов також закон про сейм як законодавчий орган
ЗУНР. Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх  національних
груп. Однак втілити у життя ті закони уряд  ЗУНР  не  встиг  у  зв’язку  з
польським наступом.
   Отже, внаслідок ряду обставин внутрішня політика ЗУНР характеризувалася
незавершеністю в реалізації проголошених завдань, що  стимулює  соціально-
політичне   розмежування   в   суспільстві   і   негативно   впливало   на
обороноздатність в умовах війни.
   Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату зводилася до двох
основних  завдань:  відносини  з  Наддніпрянською   українською   Народною
Республікою; визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.
   Щодо  Української  Народної   Республіки,  то   головною   метою   було
досягнення державного об’єднання, але розглядалося, по-перше, як  втілення
у життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, і,
по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі  проти  експансії  Польщі  на
українські землі.
   1  грудня  1918  р.  у  Фастові  повноважні   представники   Державного
секретаріату ЗУНР уклали попередній (передвступний) договір з  Директорією
про державну єдність.[26] А 3 січня 1919 р.  українська  Національна  Рада
проголосила у Станіславі Акт державного об’єднання ЗУНР і УНР.
   Акт 22 січня став проявом  єдності  українських  земель  в  міжнародно-
правовому і морально-політичному відношеннях.  Проте  фактичне  об’єднання
так і не відбулося, оскільки Східна Галичина і  наддніпрянщина  мали  свої
відмінності  в   рівнях   розвитку   політичної   культури,   національної
свідомості, історичного досвіду тощо.
   У військовому аспекті Акт злуки забезпечив ЗУНР і УНР певну координацію
зусиль на фронті  та  на  міжнародній  арені,  дав  можливість  отримувати
допомогу,  хоча   й   незначну,   озброєнням,   амуніцією,   спорядженням,
військовими спеціалістами. Але у зв’язку з хитким військовим,  політичним,
міжнародним становищем УНР усе це не  могло  мати  для  ЗУНР  вирішального
значення.
   Вагомішим для ЗУНР і УНР було домогтися визнання на міжнародній  арені.
ЗУНР   встановила   дипломатичні   відносини   з   Австрією,   Німеччиною,
Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватіканом, США,  Канадою,
Бразилією. Однак головне завдання полягало у реалбному визначенні ЗУНР  на
Паризькій мирній конференції, яка мала  вирішальний  вплив  на  формування
кордонів   Версальської   Європи,   де   домінували   передусім   інтереси
Великобританії   та    Франції.    Міжнародно-правове    становище    ЗУНР
ускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жарменським договором усі  свої
права на Галичину передавала Раді країн Антанти.
   25 червня 1919 р. найвища Рада  Антанти  офіційно  уповноважила  Польщу
зайняти Східну Галичину до р. Збруч і використати для цього армію Галлєра.
   Весною 1919 р. для уряду ЗУНР з’явилася реальна  можливість  радикально
змінити міжнародне і внутрішньо-політичне становище  Східної  Галичини  та
всіх західноукраїнських земель  шляхом  встановлення  союзу  з  Радянською
Україною.  Офіційні  пропозиції  щодо  союзу  Державний  секретаріат  ЗУНР
отримав двічі: 7 березня та 9 травня. Умови  другої  пропозиції,  зокрема,
були таками: уряд ЗУНР пориває відносини з Директорією  УНР  та  відкликає
всіх галичан з її  військ;  прлюдно  оголошує  про  це  і  про  свій  союз
Радянською Україною; укладає з  радянським  урядом  угоду  про  Польщі  та
Румунії.
   Прийняття цих  пропозицій  означало  на  практиці  ліквідацію  ЗУНР  та
вклюючення краю до складу Радянської України.
   Державний  суверенітет  ЗУНР  офіційно  на  радянські   пропозиції   не
відповів.
   Відсутність у ЗУНР стабільного міжнародного становища розв’язувала руки
польським інтервентам, давала змогу їм практично без  перешкод  нарощувати
зусилля на фронті.
   У липні 1919 р. уряд ЗУНР відступив за р. Збруч, а невздовзі  емігрував
до Відня, звідки продовжував вести активну  зовнішньополітичну  діяльність
щодо захисту прав на самовизначення східногалицького населення.
   Невздовзі 30 квітня 1921 р. Українська національна  Рада  запропонувала
Антанті проект основ державного устрою  незалежної  Української  Галицької
Республіки з трьома основними народностями  –  українською,  польською  та
єврейською,  які  мали  користуватись  рівними   правами   у   громадсько-
політичному житті краю. Але зацікавленої реакції  ні  з  боку  Парижа,  на
збоку Варшави не було.
   14 березня 1923 р.  Рада  послів  Англії,  Франції,  Італії  та  Японії
всупереч волі українців ухвалила  рішення  про  анексію  Східної  Галичини
Польщею, уряд ЗУНР опублікував протестанційну  заяву  і  самоліквідувався.
Свавілля Антанти викликало гнів у краї. Львів 18  березня  сколихнула  40-
тисячна демонстрація, яка засудила паризький зговір, закликавши до рішучої
боротьби за волю.
   ЗУНР проголосила свою владу на  всіх  західноукраїнських  етнографічних
землях, але забезпечити виконання цього  свого  законного  права  не  мала
сили. “Довговічна розчленованвсть між чужими державами – одна з найбільших
історичних кривд українського народу  –  і  тут  відіграла  свою  фатальну
роль”.[27]



                         XI. Україна у складі СРСР.

   Процес утвердження тоталітарного комуністичного режиму  найінтенсивніше
проходив у 1920 –  1930  рр.,  коли  сформувалася  сталінська  тоталітарна
система і була відновлена, фактично, Російська  імперія  у  вигляді  СРСР,
оформленого 1922 р.
   Після придушення національно-визвольних  змагань  Україна  опинилась  у
надзвичайно  складному  становищі.  Промисловість  була   майже   повністю
разрушена, обсяг її продукції зменшився приблизно в 9 разів. Валовий  збір
пшениці становив ј  довоєнного. Україна особливл постраждала від  політики
“воєнного комунізму”: її багаті природні та  продовольчі  ресурси  нещадно
єксплуатувались більшовицьким урядом. Це викликало  масове  незадоволення,
зокрема у селян, які піднімались на збройні повстання. Найвідомішим  серед
повстанських ватажків був “батько” Махно, в армії якого  перебувало  понад
40 тис. осіб.
   У цій ситуації Ленін на X з’їзді РКП(б) у  березні  1921  р.  переконав
делегатів прийняти рішення про заміну на  селі  продрозкладки  натуральним
податком, що поклало початок так званій новій економічній політиці.
   Нова економічна політика принесла полегшення народу України. Вона  дала
змогу здійсніти те, чого раніше більшовицькі Ради не могли  досягти  силою
зброї – ліквідувати повстанський рух. Селяни припинили боротьбу з  Радами.
У 1925 – 1926 р. виробництво зерна в  Україні  досягло  довоєнного  рівня.
Тоді ж було майже відновлено обсяг промислового виробництва.
   НЕП викликав певні зрушення і в політичній  сфері.  Припинилися  масові
розстріли. Була оголошена амністія колишнім  повстанцям,  а  також  членам
некомуністичних партій.  Українській  політичній  еміграції  гарантувалося
вільне повернення на Батьківщину.
   Але  диктатура  більшовицької  партії  не  тільки  зберігалася,   а   й
зміцнювалася.  Останньою  легальною  опозицією  в  республіці   залишалася
Українська  комуністична  партія.   Укапісти   стояли   на   комуністичній
платформі, але вважали, що Україна повинна бути  самостійною  державою.  У
1925 р. УКП змусили до  саморозпуску,  більшість  її  членів  вступили  до
КП(б)У. В Україні сотаточно встановилася монопартійна система.
   Отже,  лібералізація  економіки  не  супроводжувалася   демократизацією
суспільного життя, а навпаки – наростанням тенденцій. Це згодом дало змогу
Сталіну скористатися ними: ліківідувати НЕП і відродити “воєнний комунізм”
у новій формі.
   У ці ж  роки  була  скасована  формальна  самостійність  УРСР,  яка  за
Конституцією 1919 р. проголошувалася  незалежною  державою.  Щоправда,  її
суверенітет з самого початку існував тільки на папері. Уже 28 грудня  1920
р.  було  укладено  союзний  робітничо-селянський  договір  між  РСФРР  та
УРСР,[28] за яким  ці  дві  республіки  входили  в  єдиний  військовий  та
господарський союз.
   На  V  Всеукраїнському  з’їзді  Рад  (лютий-березень  1921  р.)   проти
названого договору виступили укапісти та уукраїнські ліві  есери.  Один  з
керівників УКП  Михайло  Авдієнко  висунув  вимогу  повного  відокремлення
України від РСФРР. Але цього  не  трапилося.  З’їзд  переважною  більшістю
голосів ритифікував договір.
   VII Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1922 р.  схвалив  ідею  створення
Союзу і входження до нього УРСР, щоправда,  делегатів-українців  на  ньому
було менше половини. У І Всесоюзному з’їзді Рад 30 грудня  1922  р.  взяли
участь чотири  республіки:  РСФРР,  ЗСРФР,  УСРР,  БСРР.  З’їзд  затвердив
“Декларацію про утворення СРСР” і “Союзний договір”.
   Відразу  після  утворення   Радянського   Союзу   більшовицька   партія
проголосила   політику   “Коренізації”,    яка    передбачала    залучення
представників коріних національностей до компартії та державного  апарату,
застосування національних мов у партійній роботі,  адміністрації,  освіті,
книжковому видавництві, пресі. Український варіант цієї  політики  увійшов
до історії під назвою “українізація”.
   Як і НЕП, це був вимушений компроміс. Формальним початком  українізації
можна вважати декрет раднаркому УРСР 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі
українізації  шкільно-виховних  і  культурно-освітніх  установ”  і  декрет
Всеукраїнського  Центрального  Виконавчого  Комітету  та  Раднаркому  “Про
заходи  забезпечення  рівноправності  мов  і   про   допомогу   розвиткові
української мови” 1 серпня того ж року.
   Центром українізації став  наркомат  освіти,  який  очолював  Олександр
Шумський, а після його усунення 1927 р. – Микола Скрипник.  Завдяки  їхнім
зусиллям швидкими темпами відбувалась українізація освіти. У 1929  році  в
УРСР діяло 80% шкіл, понад 2/3 технікумів і 30% інститутів  з  українською
мовою навчпння.
   Наприкінці 20-х років  у  внутрішіній  політиці  СРСР  відбувся  різкий
поворот. Правляча верхівка ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним зміцнила позиції  і
вже не потребувала компромісів для збереження власного панування.
   Індустриалізація мала неодназначні  наслідки  для  України.  Позитивним
було те, що вона:
   -     з аграрної республіки перетворилася в індустріальну;
   -     пройшов процес урбенізації;
-     сформувався національний  український  робітничий  клас  і  технічна
інтелігенція.
Але все це досягнуто для народу України надто дорогою ціною:
були одержані кошти на індустріалізацію (для чого було поневолено село);
була створена атмосфера напруження, яка породила масові репресії;
ліквідовано  НЕП  і  запроводжено   командно-адміністративну   систему   в
економіці, що сприяло остаточному утвердженню тоталітаризму;
знищено рештки економічної самостійності України.
   Колективізація супроводжувалася кампанією  “ліквідації  куркульства  як
класу”.  Куркулями  оголошували  найбільш  працьовитих   і   підприємливих
сільських  господарів.   Усього   за   роки   колективізації   в   Україні
експропрійовано до 200 тис. селянських господарств.
   Колективізація здійснювалася ударними темпами. У 1927  р.  різні  форми
колгоспів об’єднували трохи більше 1% селянських господарств. У 1933 р.  в
Україні було колективізовано 70% господарств, а в липні 1935 р. – вже  93%
господарств входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.
   У 1932 –1933 рр. Український  народ  пережив  найстрашнішу  трагедію  у
своїй  історії  –  штучний  голодомор.  Організовуючи  штучний  голодомор,
сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство  як
клас  за  опір  колективізації;  ослабити  саме  українське  селянство  як
соціальну базу національно-визвольного руху. Надумку С.Кульчицького, прямі
втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3  до  3,5  млн  осіб.  Повні
втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.
   Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей.  У  їхніх  душах
надовго  поселився  страх,  а  страх  перед  владою  –  невід’ємна  ознака
тоталітарного режиму. На створення атмосфери страху та  абсолютної  покори
був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р.,  репресії
трьома хвилями прокотилися по Україні:
1929 – 1931 рр.  –  примусова  колективізація,  розкуркулення,  ліквідація
Української  автокефальної  православної  церкви,   сфабрикований   процес
“Спілки визволення України”;
1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор,  так  звана  “кіровська”
хвиля;
1936 – 1938 рр. – “єжовщина”, або “Великий терор”.
   Тоталітарная централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої
національної  самобутності,  та  фактичним  відродженням  русифікаторської
політики  в  Україні.  Усунення  М.Скрипника  з  посади   наркома   освіти
ознаменувало  кінець  політики   українізації.   Пошуки   “націоналістів”,
“ворогів народу” призвели до загибелі багатьох діячів культури.
   У  30-ті  рр.  По  суті  були  ліквідовані  всі  паростки  національної
незалежності України як національної держави. В новому варіанті російської
імперії  під  назвою  СРСР  Українська  РСР  стала   фактично   безправною
провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші
роки радянської влади.
   Друга світова  війна  поставила  українців  у  безпросвітне  становище.
Німецькі війська окупували всю українську землю, на західних і на  східних
її територіях розпочався терор. Шеф СС Генріх Гіммлер проголосив  політику
знищення “біологічної сили  українців”,  перетворення  України  в  аграрну
провінцію для постачання Німеччині продовольства.
   Проводились масові  розстріли  мирного  населення,  зокрема  єврейської
національності, учасників українського руху опору, полонених. На території
України було знищено близько 3 млн 200 тис. мирних жителів.  Тут  виявлено
майже 200 місць масових страт населення. 180 концтаборів смерті, 50 гетто.
До Німеччини вивезено близько 2 млн 250 тис.  осіб.  В  україні  готувався
“життєвий простір” для 25 млн німецьких колоністів.
   Ще на початку війни у тил Радянського Союзу було евакуйовано до  тисячі
підприємств важкої та  машинобудівної  промисловості  разом  з  мільйонами
робітників,   інженерів   та   інших   спеціалістів,   велику    кількість
землеробської техніки. 43% радгоспної та  колгоспної  худоби.  В  гдебинні
райони  Росії   перебазувалися   академія   наук,   16   науково-дослідних
інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, близько 12 тис. унікальних
експонатів музеїв, картинних галерей тощо.
   Усі ці втрати для України  стали  невідшкодованими.  Не  маючи  власної
жержавності, українці  опинилися  беззахисними  перед  двома  репресивними
режимами.  Але  вони  підняли  партизанську  боротьбу  проти   фашистської
окупації. Москва розпочала боротьбу  з  масовим  партизанським  рухом,  що
розгорнувся на Волині й Поліссі під керівництвом ОУН, зокрема проти УПА.
   На думку провідників ОУН, якою керував  тоді  Степан  Бандера,  збройні
українські формування у складі німецьких військ  “Нахтігаль”  і  “Роланд”,
мали стати ядром формування української кадрової  армії,  що  допомогла  б
створити незалежну Українську державу. 30 червня 1941 р. оунівці без згоди
німецької сторони проголосили у Львові створення Української держави.  Але
нацисти розгромили новостворений  уряд,  на  чолі  якого  став  сподвижник
Степана Бандери – Ярослав Стецько. Наприкінці 1942 р. партизанські  загони
Західнлї України вважалися основою Української Повстанської  Армії  (УПА).
Її головокомандувачем був Роман Шухевич.
   УПА і радянські партизани створювали підконтрольні райони,  здійснювали
рейди у тилу ворога. Але радянські партизани одним із завдань  мали  таке:
ліквідувати провід УПА і підірвати підтримку її українським населенням.  З
цією метою і було відправлено у Карпатський рейд добре озброєне об’єднання
Сидора Ковпака.
   У сутичці з радянськими загонами 1950  р.  під  Львовом  загинув  Роман
Шухевич. Окремі загони  УПА  та  оунівські  групи  продовжували  боротьбу,
влаштовували диверсії, перешкоджали колективізації та депортації.  але  ці
останні зусилля вже не могли змінити ситуації.
   Україна після війни дістала міжнародне визнання як засновник ООН.  Вона
стала членом  20  міжнародних  організацій.  Найважливішим  для  українців
територіальним питанням, що його розв’язала війна, було включення Західної
України з територією 110 тис. кв. км. І населенням понад  7  млн  осіб  до
складу  СРСР.  Проте  Україна  була  вкрай  виснаженою  і   відроджувалась
повільно. Продовжувалися  депортація  українців  з  території  Закарпаття,
виселення уркаїнців і поляків з Західної України, а також  репресії  проти
греко-католицької церкви.
   Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. закріпив своє  становище  Микита
Хрущов. В Україні в  той  час  дещо  втихла  кампанія  проти  українського
націоналізму.
   Пленум ЦК КПУ усунув 13 червня 1953 р. першого  секретаря  КПУ  Леоніда
Мельникова, а на його місце обрав Олексія Кириченка.
   У 1954 р. були проведені святкування  300-річчя  Переясловської  угоди.
Єдиним здобутком цього свята було рішення Президії Верховної Ради СРСР  12
лютого 1954 р. про перехід Криму від РСФРР до УРСР.
   Після  XX   з’їзду   партії   та   проголошеної   Хрущовим   однієї   з
найдраматичніших  у   радянській   історії   промов,   розпочався   процес
десталінізації,  реабілітації  незаконно  осуджених.  Економічні   реформи
Хрущова хоч і суперечливі, сприяли піднесенню життєвого рівня людей.
   У 60-70  роках  у  Радянському  Союзі  політику  уряду  стала  відкрито
критикувати дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами і які
вимагали ширших громадських, релігій них прав.
   Спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести  й  опозицію,
зокрема серед інтелегенції. В Україні національно-культурна діяльність 50-
х  років  сприяла  молодій  генерації,  так  званим   шістдесятникам.   Їх
репрезентували письменники Ліна Костенко,  Василь  Симоненко,  Іван  Драч,
микола  Вінграновський,  Євген  Сверстюк,  В’ячеслав   Чорновіл,   Михайло
Осадчий.
   Згодом на зміну цій  генерації  прийшди  Ігор  Калинець,  Василь  Стус,
Василь Лісовий, Ірина Стасив-Калинець, яким у нових умовах, ще складніших,
довелося  боротися  проти   офіційної   дискримінаційної   політики   щодо
української культури  у  національного  питання.  Створюється  нова  форма
боротьби за національні, політичні права, яку з 60-х років  визначають  як
рух опору. Поряд з  цим  поширюється  самвидавна  література,  організація
страйків, нелегальних політичних організацій.  У  серпні-вересні  1965  р.
пройшла перша велика хвиля арештів українських діячів.
   Окремою формою спротиву режимові були підпільні групи,  які  домагалися
не тільки демократичних прав, а й самостійності України.  Наприкінці  50-х
років у західних областях України виникло кілька нелегальних  організацій:
Об’єднана Партія Визволення України, Українська Робітничо-Селянська Спілка
(УРСС), створена 1958 р. на Львівщині  групою  юристів  на  чолі  з  Левко
Лук’яненком. Ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну
програму українського  руху.  У  ній  чітко  задекларовано,  що  Спілка  є
спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України. Йшлося про  легальну
боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР.
   У січні-травні  1972  р.  проведено  другу  хвилю  арештів  в  Україні,
жертвами яких стали В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк,  Іван  Світличний,
Іван Дзюба, Василь Стус.
   У травні 1972 р. усунено  від  партійного  керівництва  Петра  Шелеста,
якому  приписали  “недостатню  боротьбу   з   українськими   національними
проявами”. Першим секрктарем ЦК  КПУ  став  В.Щербицький.  Серед  керівних
кадрів проведено чистку, усунено близьких співробітників Шелеста.
   У цей час активізовується боротьба за права людини і національні  права
України. 9  листопада  1976  року  створено  Українську  громадську  групу
сприяння  виконанню  Гельсінських  угод,   яка   мала   назву   Українська
Гельсінська Група (УГГ). До неї вступили Микола  Руденко,  Олесь  бердник,
Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко. Проти  УГГ  комуністична
влада застосувала суворі репресії 1977-1978 рр.
   В цей час команда Брежнєв-Щербицький здійснювала в Україні масштабну  й
багатопланову політику русифікації.
   Епоха характеризувалася застоєм у сфері економіці, політики, ідеології.
Вся величезна імперія втягувалася у всеохоплюючу кризу.
   Смерть Л.Брежнєва поклала початок перехідному періодові  в  радянському
керівництві. Для проведення в СРСР нового курсу керівником партії  у  1985
р. обрали М.Горбачова.
   Активне формування української політичної еліти розпочалася в 1987-1989
рр. і в  наступний  період.  Створюються  передумови  для  проголошення  і
розбудови української державності.
   З приходом до влади М.Горбачова почались еволюційні зміни в  політичній
системі й ідеології в СРСР,  названі  демократизіцією.  Найбільшого  удару
тоталітаризму й антидемократичним режимам загалом завдав 1989 р., названий
роком “осені східноєвропейських держав”. Одна  за  одною  держави  Східної
Європи відійшли від тоталітарного режиму і стали на шлях демократії.  Була
зруйнована берлінська стіна, що стало символом нової  ситуації  в  Східній
і Центральній Європі. Вінцем всього цього  процесу  був  крах  у  1991  р.
одоного  з  найбільших  колоніальних  утворень  –  створеної  більшовиками
імперії – СРСР.



                    XII. Становлення незалежної держави.

   Наростання кризових явищ в економіці  та  соціальній  сфері  переконало
керівництво  СРСР  в  необхідності  заміни   гасла   “більше   соціалізму”
лейтмотивом  “більше  демократії”.  В  оточенні  М.Горбачова  відбуваються
серйозні перестановки.
   Створення широкого об’єднання на зразок народного фронту стає  1988  р.
першочерговим завданням для демократичних сил в  Україні.  Значну  роль  в
активізації  опозиційного  руху  виконали  Українська  Гельсінська  Спілка
(УГС), заснована 1988 р. на основі Української Гельсінської групи.
   Першим серед основних принципів  УГС  стало  проголошення  “відновлення
української державності”.  Важливе  значення  мала  пропозиція  внести  до
Конституції   статтю  



Назад
 


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

© il.lusion,2007г.
Карта сайта
  
  
 
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Союз образовательных сайтов