Економічна думка Росії в період кризи і ліквідації кріпацтва - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

До середини XIX ст. в Росії чітко виявились ознаки кризи кріпо­сництва. Феодальна монополія дворянства, що охоронялась само­державством, гальмувала розвиток продуктивних сил на селі. Крі­пацтво затримувало розвиток капіталістичного виробництва в промисловості, що посилювало відставання Росії від капіталістич­них країн Заходу.

Криза кріпосництва стала причиною значного пожвавлення су­спільної думки в усіх її проявах, появи нових її напрямків. Це по­жвавлення було зумовлено цілою низкою передумов. Передовсім, суспільно-економічний стан Росії потребував вирішення гострих соціально-економічних проблем, зв'язаних із дальшим розвитком країни. Це значно активізувало розвиток суспільної думки.

Напрямки суспільно-економічної думки, які проявились і скла­лися за цих умов, були безпосередньо зв'язані з вирішенням проб­леми кріпацтва. До вирішення цієї проблеми по-різному ставилися дворяни-кріпосники і дворяни-ліберали. Формується демократичний напрям у критиці кріпацтва.

Економічні погляди консервативного дворянства. Дворяни-кріпосники навіть за умов кризи кріпосництва намагались зберегти старий економічний лад. Уже в 40-х роках починається активне об­говорення заходів, спрямованих на зміцнення барщинного госпо­дарства. На сторінках журналів і газет настійно доводилася можли­вість збільшення прибутковості дворянських маєтків створенням у них мануфактур, посиленням експлуатації кріпаків, «раціональні­шою» розкладкою барщинних повинностей.

Найбільш помітними економістами в таборі кріпосників були Д. Шелехов і А. Бутовський. Шелехов у своїх лекціях, прочитаних на засіданнях «Вільного економічного товариства» і виданих згодом під назвою «Курс дослідного російського сільського господарства», обстоює барщинну систему господарства. Її кризу він пояснює не­здатністю керуючих маєтками організувати раціональне ведення го­сподарства, що потребує знань з політичної економії. У недостатно­сті таких знань Шелехов звинувачував і дворян. Отже, з допомогою політичної економії він сподівався знайти вихід із кризи, пристосу­вавши барщинне господарство до умов товарного виробництва.

А. Бутовський у праці «Досвід про народне багатство, або Про основи політичної економії» виходить з позицій непорушності мо­нополії поміщиків на землю і працю кріпаків. Захист засад кріпос­ництва має в нього надто цинічний, лицемірний характер. Працю кріпаків на поміщиків він називає винагородою поміщикам за їхню допомогу селянам.

Бутовський, як і Шелехов, надає великого значення знанням з політичної економії для зміцнення позицій поміщиків, упорядку­вання їхнього господарства. Політичну економію він називає нау­кою, котра має сприяти зміцненню моралі й державного порядку, тобто зміцненню феодально-кріпосницького ладу й царської влади.

З поглибленням кризи кріпосництва можливість його відкритого захисту ставала все більш проблематичною. Проте залишались іще ідеологи кріпацтва, які прямо виступали за його збереження. У дру­гій половині 50-х pp. на захист кріпацтва виступили члени «Вільно­го економічного товариства» Є. Ладижинський і Г. Бланк. Вони ли­цемірно зображували відносини між поміщиками і селянами як такі, що є благом для селян, і ратували за їхнє збереження. Бланк узагалі характеризував кріпацтво як соціальну форму, що забезпечує гар­монію інтересів поміщиків, селян і держави.

Засновник і видавець «Журналу землевласників» А. Желтухін не виступав відкрито проти ліквідації кріпацтва. Він пропонував сис­тему обов'язкового викупу «барщинної повинності», причому оці­неної за цінами вільного найму. Це, на його думку, забезпечило б поміщиків коштами, достатніми для найму вільних робітників. Щоб у поміщиків не виникало проблем з наймом робітників, згідно з йо­го проектом не всі селяни наділяються землею. Безземельні селяни становили б дешеве джерело вільнонайманої праці. Отже, якщо крі­посники й погоджувались на ліквідацію особистої залежності селян, то намагалися максимально зберегти економічну владу поміщиків на селі.

Економічні погляди ліберального дворянства. На відміну від консерваторів, ліберали розглядали кріпацтво як гальмо суспільно­го розвитку, вони зазначали, що воно невигідне самим дворянам. У 40-х pp. економічну програму ліберального дворянства було розроблено групою економістів, що працювали в міністерстві державного майна, очолюваного А. Заблоцьким-Десятовським та К. Веселовським. Ця група розробляла проекти буржуазних ре­форм, які уряд почав здійснювати в 60-х pp. Вони розуміли необхід­ність ліквідації існуючих феодальних відносин і оголошували їх «антиекономічними», такими, що загрожували як дворянству, так і державному ладу. Цим відносинам протиставлялись нормальні, природні (тобто буржуазні) відносини.

Відбиваючи буржуазні тенденції економічного розвитку, ця гру­па виступала за розвиток капіталістичної промисловості і торгівлі, за розвиток фермерського господарства на селі.

У період підготовки селянської реформи виразником ідей дво­рянського лібералізму були Б. Чичерін, К. Кавелін, І. Горлов.

Б. Чичерін розглядав селянську реформу як прогресивний акт, котрий забезпечить свободу економічної діяльності, але обстоював думку про збереження станового ладу і верховенства дворян.

Чичерін виступав за наділення селян землею за викуп, тобто за збереження селянського господарства. Проте він негативно його оцінював, зазначав, що воно нездатне до прогресу. Збереження се­лянського господарства мислилося ним лише як запорука зміц­нення поміщицького господарства, забезпечення його робочою силою.

Чичерін був противником общини. Він сподівався, що її знищен­ня сприятиме розвитку капіталістичних відносин на селі за умов збереження поміщицької власності на землю.

К. Кавелін як ліберал виступає проти кріпацтва. Він бачить не­раціональність господарства, що грунтується на праці кріпаків. Во­дночас він — апологет дворянства, яке називає найосвіченішим і відносно найбагатшим з усіх станів. Він провіщає оновленому дво­рянству панівну роль у майбутньому буржуазному суспільстві. І са­ме з цих позицій, з позицій захисту інтересів дворянства, збережен­ня його як панівного класу й після реформи, він підходить до вирішення питання скасування кріпацтва.

Кавелін — прихильник звільнення селян із землею за викуп. Ви­куп мав був винагородити поміщика не лише за землю, що лиша­лась у селян, а й за саме звільнення. На відміну від Чичеріна, він намагався зберегти общинне землеволодіння як засіб пом'якшення соціальних конфліктів і запобігання диференціації селянства.

І. Горлов — професор Казанського, а згодом Петербурзького університетів. Еволюція його світогляду характеризувалась перехо­дом з позицій захисника кріпацтва на позиції дворянського лібералі­зму. Як викладач політичної економії Горлов схиляється до буржуа­зних ідей. Проте у вирішенні аграрного питання він, майже до кінця 50-х pp., виступає як кріпосник і лише напередодні реформи визнає необхідність економічних перетворень. Він прихильник викупу се­лянами землі і кріпосних повинностей.

Горлов намагається використати західноєвропейську економіч­ну науку для вирішення аграрних проблем у Росії, пристосувати її до потреб класу поміщиків, що став на шлях капіталістичного гос­подарювання. У підручнику «Засади політичної економії» (1859), наслідуючи теорію факторів виробництва Сея, він заміняє катего­рію «праця» надуманою категорією «економічні сили людини», усіляко пропагує концепцію фізіократів щодо ролі природи у створенні багатства. Як захисник інтересів дворянства він пере­більшує його роль, називає діяльність «благородного» стану про­дуктивною. Горлов виступає як захисник мальтузіанства. Визнаю­чи необхідність звільнення селян, він, проте, головну увагу зосереджує на тих негативних наслідках, до яких могла б призвес­ти очікувана реформа. Застерігаючи поміщиків, він посилається не на досвід звільнення селян у Західній Європі, а на наслідки лікві­дації рабовласництва в англійських і французьких колоніях: «З економічного погляду... емансипація була справою руйнівною» . Отже, економічний занепад колоній він пояснює не існуванням рабства, а його ліквідацією.

Буржуазна критика кріпосництва. У боротьбі ідей навколо аг­рарної реформи активну участь брали представники російської бур­жуазії та її ідеологи. Вони були безумовними прихильниками лікві­дації кріпацтва. Однак підхід до вирішення цієї проблеми не був у них однозначним. Так, наприклад, підприємець В. Кокорєв обсто­ював капіталістичну перебудову поміщицького господарства, нада­ючи великого значення новим способам обробітку землі й застосу­ванню техніки, що, у свою чергу, стало б поштовхом для розвитку промисловості.

Він, проте, визнає необхідність залишити всю землю, навіть общинну, в руках поміщиків. Селяни, на його думку, могли б вику­повувати або відробляти за землю, яку одержали від поміщиків. Розуміючи, що селянство неспроможне виплатити великі викупні платежі, Кокорєв висунув цікавий проект, котрий передбачав мож­ливість купівлі дворянських маєтків купецтвом і фабрикантами за умови передавання землі в оренду селянам. Трохи згодом Кокорєв припускає навіть можливість безкоштовної передачі частини такої землі селянам, якщо купці матимуть достатній зиск від придбання маєтків. Як бачимо, Кокорєва турбувало не стільки питання наді­лення селян землею, скільки проблема вільної купівлі землі торго­вельно-промисловою буржуазією. Річ у тім, що в Росії купці й фаб­риканти не мали права купувати маєтки з селянами, і Кокорєва це обурювало. «Населені землі, — писав він, — тепер може купувати лише один дворянський стан... Чому ж не всі, хто має кошти без різниці станів?.. Усі повинні мати право володіти землею в міру своїх коштів»1.

Д. Струков, на відміну від Кокорева, питання перебудови сіль­ськогосподарського виробництва не зв'язував з технікою і агротех­нікою, а висував на перший план суспільні умови.

Як буржуазний ідеолог Струков виступає проти монополії помі­щицького землеволодіння. Він висловлює сподівання, що повна свобода земельної власності забезпечить перемогу прогресивних форм землеробства, але їх носіями вже не будуть дворяни. Він ви­словлював сумнів щодо економічних можливостей дворян та їхніх господарських здібностей. Для перебудови на нових засадах помі­щицьким господарствам потрібні капітали, яких дворяни не мають. На відміну від дворянських лібералів, котрі заперечували можли­вість нагромадження капіталів у селянському господарстві, Струков вірить у таку можливість. Він упевнений, що вільний селянин, який матиме ділянку землі, зуміє нагромадити капітал.

Струков виходить з того, що масштаби господарства не будуть визначатись розмірами землеволодіння. Він писав, що можуть бути вигідними і невигідними як малі, так і середні й великі господарст­ва. Струков є прихильником співіснування різних за розмірами гос­подарств, що ефективно функціонують за умов вільної конкуренції і керуються «особистою вигодою».

Струков був проти общинного землеволодіння, котре розглядав як одну з перешкод на шляху вільного розвитку селянського госпо­дарства.

Критика кріпацтва О. Герценом і М. Огарьовим. В обговорен­ні проблем скасування кріпацтва взяли участь не лише кріпосники й ліберали. Як ідеологи селянства виступили революційні демократи, котрі розробили справді антикріпосницьку програму.

Уже в 40-х pp. на захист інтересів селянства виступив В. Бє­лінський, який у питаннях звільнення селянства й повалення само­державства орієнтувався на народну революцію. Той самий період позначений діяльністю петрашевців, очолюваних М. Буташевичем-Петрашевським. Петрашевці різко критикували кріпацтво, і деякі з них виступали за негайну революцію для повалення самодержавства й скасування кріпацтва. Майбутнє країни вони зв'язували з реаліза­цією соціалістичних ідей.

Олександр Іванович Герцен (1812—1870), Микола Платоно-вич Огарьов (1813—1877). Герцен був позашлюбним сином бага­того поміщика, навчався в Московському університеті. 1834 p. був заарештований за революційну діяльність і перебував у засланні. З 1847 p. і до кінця життя Герцен жив за кордоном. 1853 p. він створив у Лондоні «Вільну російську друкарню», з 1855 p. почав видава­ти журнал «Полярная звезда». 1856 р. до нього в Лондон приїхав Огарьов. З цього часу їхня суспільно-політична діяльність відбува­лася спільно: з 1857 p. вони почали видання «Колокола» — російсь­кого загальнодемократичного позацензурного журналу.

Основу економічних поглядів Герцена й Огарьова становила бо­ротьба з кріпосництвом, розробка революційної програми звільнен­ня селян. Ці проблеми висвітлено Герценим у працях: «Росія» (1849), «Про розвиток революційних ідей в Росії» (1851), «Російсь­кий народ» (1853) та ін. Огарьовим було написано такі праці, як «Що зроблено для звільнення кріпосних людей» (1857), «Іще про звільнення селян» (1858), «Що потрібно народові» (1861) та ін. У цих творах гостро критикувалося кріпосництво. Критика кріпос­ництва, як і в цілому світогляд двох видатних мислителів, не лиша­лись незмінними. Вони пройшли складну еволюцію від позицій дворянських революціонерів до революційного демократизму.

Спільність соціально-економічного й політичного світогляду Герцена й Огарьова не означала нівелювання їхніх індивідуальностей. Слід зазначити, що в літературі, як дореволюційній, так і радянсь­кій, роль Огарьова у спільній праці недооцінювалась. Безумовно, Герцену належить пальма першості в галузі суто літературної твор­чості, стосовно ж економічних проблем, то Огарьов у багатьох пи­таннях виявився далекогляднішим за Герцена.

Безправне становище селян, криза поміщицького господарства турбували Огарьова і як поміщика, і як прогресивну, освічену лю­дину. Він звертається до економічної літератури, де шукає відповіді на злободенні питання. За невеликий викуп Огарьов звільняє своїх кріпаків, будує цукрові заводи, ґуральні, з використанням вільно­найманої праці. Цей досвід став у пригоді за опрацювання ним агра­рної програми.

Огарьов був прихильником звільнення селян із землею. Проек­туючи майбутнє поміщиків, Огарьов радив їм включитися у розви­ток промисловості. Розуміючи, що це потребує капіталів, він висту­пає за викуп селянами землі.

Аналогічно вирішує проблему й Герцен. Він теж палкий прихи­льник звільнення селян із землею, закріплення за ними всієї землі, що перебувала в їхньому користуванні. Проте Герцен, як і Огарьов, не бачив нічого несправедливого в тім, що поміщики одержать пев­ну компенсацію за втрату права користуватися «вигодами минулої кричущої несправедливості»

У літературі таку позицію Герцена й Огарьова зв'язували із ро­зумінням ними необхідності компромісу з дворянством. Це так. Але слід враховувати й інші фактори. І Герцен, і Огарьов самі були дво­рянами. А напередодні реформи навіть найбільш прогресивна час­тина суспільства, навіть такий революціонер-демократ, як Чернишевський, схилялись до викупу землі. Різниця між ними полягала лише у визначенні величини викупу.

У питанні звільнення селян Герцен і Огарьов виявляли схиль­ність до лібералізму. Вони апелювали і до дворянства, як до розви­нутого й освіченого класу, і до уряду. «Ми думали, — писав Герцен у 1860 p., — що самодержавство може ще в Росії здійснити подвиг звільнення селян із землею»'. Ці сподівання виявились марними, і після реформи Герцен та Огарьов стали на позиції революційного вирішення селянського питання.

Вони гостро критикували реформу 1861 p., називаючи її обма­ном, «новим кріпацтвом», оскільки вона не дала селянам ні землі, ні волі. Відображаючи інтереси селянства, яке боролося проти помі­щицького землеволодіння і поміщицької власності, Герцен і Ога­рьов проголосили й обгрунтували гасло «Земля і воля». Це гасло, писав Герцен, не видумане, його підказав сам народ. Нова платфор­ма видавців «Колокола» щодо аграрного питання передбачала лікві­дацію поміщицького землеволодіння, передачу всієї землі селянам. Вирішення цієї проблеми зв'язувалось із селянською революцією.

Герцен і Огарьов критикували не лише кріпосництво, а й капіта­лізм, як нову форму експлуатації, «нову форму рабства». Порівню­ючи економічні процеси, які відбувались у пореформеній Росії, з економічним розвитком Заходу, Герцен виступив з обгрунтуванням особливого — некапіталістичного шляху розвитку Росії. Основою цього розвитку в нього була община, общинний селянин. «Людина майбутнього в Росії — мужик, так само як у Франції робітник»"", -— писав Герцен. Він не ідеалізує общинний лад. Мало того, ще до реформи Герцен, як і Огарьов, убачав в общині лише «уламок кріпосного побуту». У пореформений період їхні погляди на общи­ну змінилися. Саме в общині вони бачили запоруку соціалізму. Га­рантована общиною рівність селянського землеволодіння, на думку Герцена й Огарьова, мала відвернути небезпеку пролетаризації селянства.

Герцен став основоположником «селянського соціалізму», який, на його думку, складався з трьох засад: 1) право кожного на землю;

2) общинне володіння землею; 3) громадське управління. Лише на цих засадах, писав Герцен, «може розвиватись майбутня Росія».

Герцен виступав з гострою критикою капіталізму, поєднуючи її з критикою буржуазної політичної економії, яку він тлумачив як науку, котра, орієнтуючись на приватну власність, стоїть на сторожі капіталістичної системи господарства. Щодо Росії, то буржуазна політична економія з її орієнтацією на приватну власність виступала в ролі захисника поміщицького землеволодіння, обстоювала капіта­лістичний розвиток країни, що суперечило ідеям селянського соціа­лізму Герцена. Аналогічну позицію займав і Огарьов. Критикуючи буржуазну політичну економію, Герцен і Огарьов проголошують необхідність створення нової економічної науки, яка б виступила проти основ капіталізму, за обгрунтування соціалізму.

Микола Гаврилович Чернишевський (1828—1889) — наро­дився в м. Саратові в сім'ї священика, учився в духовній семінарії, закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького універ­ситету. 1862 року його було заарештовано за організацію револю­ційного підпілля і 1864 p. заслано на каторгу в Забайкалля, а згодом у Вілюйський острог. У засланні він провів 20 років.

В історію російської економічної думки Чернишевський увій­шов, як представник революційно-демократичного руху. Журнал «Современник», який він очолював, справив великий вплив на вихо­вання цілого покоління революціонерів у Росії. Чернишевський за­лишив не тільки літературну, а й велику наукову спадщину, яку й досі належно не оцінено. Більшість його праць присвячено критиці кріпацтва: «Про нові умови сільського побуту» (1857), «Про позе­мельну власність» (1857), «Листи без адреси» (1861), «Панським се­лянам від їхніх прихильників уклін» (1861).

Критика кріпацтва, обгрунтування необхідності його знищення грунтувались у Чернишевського на глибокому аналізі суті кріпос­ницької системи як примусової праці. Обов'язкова праця, писав Че­рнишевський, є невигідною не лише для селян, а й для поміщиків, вона є головною причиною убозтва держави в цілому.

Характеризуючи кріпацтво як гальмо економічного розвитку, Чернишевський розробляє програму його знищення. Ця програма не обмежується вимогою ліквідації примусової праці, особистого зві­льнення селян. Основу програми становить питання про землю. Че­рнишевський виступає за ліквідацію поміщицької власності на зем­лю без викупу, передачу землі в державну власність з общинним володінням.

Ідеалом Чернишевського є така форма поземельної власності, яка поєднує власника, господаря й робітника в «...одній особі. Дер­жавна власність із общинним володінням з усіх форм власності най­більш підходить до цього ідеалу»'.

Здавалося б, що цій вимозі найбільш відповідає селянське прива­тне господарство, а не община. Справді, селянське господарство Чернишевський оголошує вищою з усіх існуючих форм виробницт­ва, але тільки за перехідних умов. Тенденція дальшого розвитку має полягати в поступовому розширенні сфери панування державної власності з общинним володінням і скорочення сфери приватновла­сницького виробництва. Це уможливить початок поступового пере­ходу до соціалістичних форм господарства.

Чернишевський наголошував на можливості не допустити в Ро­сію капіталізм, котрий, на його думку, є не обов'язковим, та й не бажаним шляхом економічного розвитку. Після ліквідації феодаліз­му країна, за Чернишевським, розвиватиметься через «перехідний стан» до панування колективних форм виробництва. «Перехідний стан» Чернишевський розуміє як період співіснування секторів — общинного, колективного і приватного. Причому общинний сектор має витісняти приватний.

На зміну приватній власності має прийти суспільна власність як більш справедлива, як така, що відповідає потребам трудящих і зв'язана із суспільним виробництвом. Перемога соціалізму в Чернишевського є невідворотною. Соціалізм стає закономірним резуль­татом розвитку свідомості і матеріального виробництва. І якщо ідея соціалізму виникла на Заході, то її здійснення можливе насамперед у Росії, тому що тільки тут збереглась вихідна форма колективної власності — община. На Заході її давно зруйновано розвитком капі­талізму.

Проте община в Чернишевського не є готовою соціалістичною формою виробництва. Такою вона стане в майбутньому, після пере­ходу до колективної праці і високорозвиненої техніки. Чернишевсь­кий захищав общину як засіб запобігання класовому розшаруванню села, що вже стало помітним. «І між общинниками, — писав він, — дехто служить наймитом у інших домовласників, не маючи свого господарства...» Перешкодити цьому процесу, отже, зберегти об­щину, на думку Чернишевського, може лише держава. Він виділяв три етапи у розвитку общини: общинне володіння, общинне вироб­ництво й общинне споживання. Останній етап він відносив до дале­кого комуністичного майбутнього.

Чернишевський виступив як глибокий критик капіталізму і бур­жуазної політичної економії у наукових працях: «Молінарі. Курс політичної економії» (1857), «Принципи народного господарства В. Рошера» (1858), «Капітал і праця» (1860), «Примітки до «Основ політичної економії (за Міллем)» (1860—1861) та ін.

Капіталізм Чернишевський розглядає як експлуататорський, але прогресивний порівняно з феодалізмом лад. Щодо політичної еко­номії, то Чернишевський зробив, по суті, критичний аналіз історії буржуазної політичної економії й утопічного соціалізму. Він про­аналізував усі основні напрямки економічної думки, починаючи з меркантилістів. Чернишевський високо оцінює класичну політичну економію і називає основним її теоретичним досягненням «...висно­вок, що будь-яка цінність створюється працею»*.

Буржуазних економістів пізнішого періоду Чернишевський нази­ває «рутинними економістами», нездатними розвивати науку. До цих економістів він відносить Сея, Бастіа, Мальтуса, Kepi, Рошера, Мак-Куллоха та багатьох інших. Теорії вищеназваних економістів Чернишевський називає «політичною економією капіталістів» і про­тиставляє їй особливу «політичну економію трудящих». Її завдання він бачив у захисті інтересів трудящих, і передовсім селянства.

Розробляючи свою «теорію трудящих», Чернишевський аналізує майже всі основні проблеми політичної економії. Особливе місце в «теорії трудящих» належить теорії трудової вартості. Чернишевсь­кий називає працю єдиною матеріальною субстанцією вартості. Ви­ходячи з цього він робить висновок про справедливий розподіл. Якщо попередня теорія стверджувала, що «все створюється пра­цею», то нова додає, що «все має належати праці». Саме з цих пози­цій Чернишевський аналізує такі економічні категорії, як цінність виробництва, мінова цінність, внутрішня цінність.

Капіталістичне господарство регулюється цінністю виробництва й міновою цінністю. А в майбутньому соціалістичному господарстві буде діяти внутрішня цінність. Як Чернишевський розуміє ці кате­горії? Цінність виробництва відображає об'єктивні витрати на виро­бництво товарів. Мінова цінність (ціна) регулює обмін товарів. Крім відшкодування витрат виробництва, вона забезпечує одержання ка­піталістами прибутку.

Капіталістична система господарства з її формами розподілу не сприяє необхідному й можливому зростанню виробництва, що прояв­ляється у невідповідності мінової цінності внутрішній цінності. Хоч мірою внутрішньої цінності (як і мінової) є праця, проте умови їхньо­го утворення різні. Умовою функціонування мінової цінності є попит окремих платоспроможних осіб. Внутрішня цінність передбачає оцін­ку предмета з урахуванням добробуту всіх трудящих. Це досягається планомірним визначенням суспільних потреб і реальних можливостей їхнього задоволення в майбутньому соціалістичному суспільстві.

У соціалістичному суспільстві метою виробництва є забезпечен­ня добробуту трудящих. Відповідно внутрішню цінність матимуть лише продукти, які задовольняють потреби трудящих. Чернишевсь­кий здійснює класифікацію потреб і продуктів, які їх задовольня­ють. Продукти він поділяє на предмети першої необхідності, предмети комфорту і предмети розкошів. Поки не задоволене потреб у предметах першої необхідності, предмети комфорту, а тим більше розкошів, не можуть мати внутрішньої цінності.

Капітал Чернишевський не обмежує лише речами. Капітал у ньо­го — продукт праці, який служить виробництву. Відтак капіталом стають і продукти харчування робітника, зайнятого у виробництві. Предмети розкошів — не капітал. Отже, капітал здобув у Чернишевського соціальну характеристику як суспільний фонд виробниц­тва, тобто та частина суспільного продукту, що її суспільство виді­ляє для вигідного виробництва й вигідного споживання.

Капітал у Чернишевського — вічна категорія. Проте за умов ка­піталізму він не забезпечує необхідного зростання виробництва, то­му що капіталісти витрачають великі кошти на предмети розкошів.

Чернишевський чітко формулює обернену залежність між при­бутком і заробітною платою. Підкреслюючи експлуататорську при­роду прибутку, він зазначає, що в майбутньому, соціалістичному су­спільстві, коли трудящі будуть власниками засобів виробництва, прибуток зіллється із заробітною платою і всі результати праці на­лежатимуть робітникам.

Ренту Чернишевський розглядає як надприбуток. Він, у цілому, поділяє теорію диференційної ренти за родючістю землі, теорію розроблену Рікардо, але категорично заперечує її зв'язок із законом спадної родючості грунту. У його працях висловлено думку про утворення ренти і на гірших ділянках, тобто абсолютної ренти.

Велику увагу приділяє Чернишевський характеристиці конкуре­нції і закону вартості, поділу праці за умов капіталізму, проблемам продуктивної праці тощо.

Нищівно критикуючи кріпосництво й капіталізм, Чернишевський протиставляє їм соціалізм. Його вчення про соціалізм займає пере­важну частину в «Політичній економії трудящих». Чернишевський розглядає питання організації соціалістичного виробництва, його переваги перед капіталізмом, аналізує матеріальні передумови соці­алізму. Його настання зв'язує з революційною боротьбою.