Екномічні дива ХХ ст. Економічне диво Німеччини - Економічні теми - Скачать бесплатно
П Л А Н
1. ВСТУП.
2. СТРАТЕГІЇ ВІДБУДОВИ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.
3. ВІДБУДОВА ЕКОНОМІК ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ.
4. ВІДБУДОВА ЕКОНОМІКИ НІМЕЧЧИНИ.
4.1. Соціальна ринкова економіка і Нова Європа.
4.2. Німецьке економічне диво.
4.3. Нова Європа (створення Євросоюзу).
5. ЧИННИКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ СТРАТЕГІЙ У ПЕРЕХІДНИХ
ЕКОНОМІКАХ.
ВСТУП
Кінець XXст. проходить під знаком трансформаційних процесів. Відбуваються зміни соціально-економічних систем у країнах колишнього соціалістичного табору, здійснюється радикальна перебудова економік країн, що розвиваються, особливо тих із них, які віднесено до групи нових індустріальних країн. Трансформаційні соціально-економічні процеси, що повною мірою стосуються української економіки, зумовили посилення уваги економістів, політиків, журналістів, широкої громадськості до тих специфічних рис, що характерні саме для нестабільних економічних систем.
У світовій та вітчизняній економічній науці такі системи вивчаються давно. Однак основну масу робіт присвячено аналізу досвіду окремих країн чи регіонів. Слід зазначити, що підходи та висновки у дослідженні багатьох аспектів даної проблеми часто діаметрально протилежні. Це, на думку автора, можна пояснити застосуванням хибних методологічних підходів у працях як радянських, так і зарубіжних науковців щодо аналізу нестабільних економік.
Країнам з централізованим плановим господарством та розвиненим ринковим економікам властиві стабільність економічної структури, розробленість механізмів формування і реалізації економічної стратегії, розвиненість інституційної інфраструктури, а внаслідок цього - високий рівень економічної безпеки. На відміну від зазначених економік, нестабільні мають суттєві характерні особливості, що зумовлені чинниками нестабільності: різкою зміною політичної та економічної систем, природними чи суспільними катаклізмами руйнівної дії тощо. Такі особливості призводять передусім до структурної неврівноваженості економік, труднощів і перешкод у створенні та впровадженні заходів економічної стратегії, до наростання загроз економічній безпеці. Тому видається вкрай необхідним застосування особливих заходів в економічній політиці держави.
Досвід українських економічних реформ продемонстрував малоефективність підходу до економічних трансформацій в Україні на методологічних засадах, властивих розвиненим ринковим економікам, та переконав у необхідності зміни реформаційної парадигми. Це зумовлює методологічну та практичну цінність досліджень досвіду економічної стратегії у нестабільних економіках для української економічної науки. Очевидно, що аналіз нестабільних економік та розробка політики стабілізації вимагають застосування специфічної теоретико-методологічної бази, відмінної від тієї, що звичайно використовується у розвинених економіках.
1. СТРАТЕГІЇ ВІДБУДОВИ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Економічні стратегія і тактика держави у країнах, економіку яких було зруйновано грубим втручанням позаекономічних факторів, насамперед війною, мають специфічні риси. Вони пов'язані з тим, що економічна структура є сформованою дією переважно ринкових важелів, хоча дестабілізація сталася не внаслідок дії внутрішніх чинників системи. Остання має інституційну систему та певні вбудовані стабілізатори, що можна задіяти через налагодження порушеного ринкового середовища і його здатність забезпечувати ефективні стратегії приватних економічних суб'єктів і держави. Значні матеріальні руйнування не можуть бути усунені дією автоматичних регуляторів або для цього потрібно надто багато часу. Слід також враховувати закономірну за воєнних умов мілітаризацію економіки, що висуває вимоги її конверсії та структурних змін.
Отже, стратегічна мета економічної політики держави у таких країнах полягає у відбудові й вдосконаленні ринкового середовища та здійсненні спеціальних заходів щодо відновлення економічного потенціалу та використання його у мирному виробництві.
Напрями державної економічної стратегії у зазначеному типі нестабільних економічних систем є переважно традиційними для ринкової економіки. До них входить також формування підсистем стимулювання інвестицій у відбудову та структурну перебудову національних економік, перерозподілу матеріальних і фінансових ресурсів відповідно до поставленої стратегічної мети.
За таких умов зростає об'єктивна необхідність у посиленні державного втручання в економічні процеси, що тимчасово набуває жорстких форм. У переможених країнах деякий час були присутні окупаційні власті, які здійснювали енергійні та часом непопулярні економічні перетворення. У державах-переможцях також протягом певного часу залишалися військові уряди, легітимність дій яких була високою завдяки перемозі у війні.
2. ВІДБУДОВА ЕКОНОМІК ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ
Головну причину розбіжностей у стратегіях повоєнної відбудови економік Німеччини, Італії та Франції слід шукати, у наслідках другої світової війни. У переможених Німеччині та Італії було фактично зруйновано інституційну систему державної влади, перші кроки з економічної відбудови здійснювалися під контролем окупаційних властей. Проте не слід розглядати зазначений процес як перехiд вiд центрального планового господарства до ринкового. Як вiдзначав В.Ойкен, пiд час вiйни економiку Нiмеччини скеровували центральнi органи, на які впливали приватні структури [5, с.81]. Натомість у Франції державна влада не лише зберегла свою інституційну основу, а й завдяки особистій популярності героя війни генерала Ш.деГолля, ентузіазму, природному для переможців, зміцнила її. Тому ця країна мала досить сили для проведення власної економічної стратегії відбудови.
Незважаючи на статус Німеччини як переможеної країни, економічна відбудова у Західній Німеччині проходила під впливом концепції соціального ринкового господарства (СРГ), що органічно поєднувала традиційні суспільні цінності та ідею вільного ринку.
Як зазначалося вище, інституційна система в Німеччині була фактично зруйнованою, і для забезпечення своєї легітимності політика економічної відбудови мусила включати суттєві заходи щодо досягнення соціального миру. За визначенням Г.Бласко, СРГ - це ще і "метод соцiальної полiтики, що поєднує в собi принцип свободи на ринку з принципом соцiального вирівнювання" [8, с.9].
Ключовим елементом концепцiї є поняття господарського порядку як сукупності форм, де розгортаються економічні стратегії держави та економічних суб'єктів. Цi форми тiсно пов'язані з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок, на думку теоретикiв, можливий лише за умови, якщо поведiнці людей властива дисциплiна, а дисциплiна визначається саме ринковими відносинами. За висловом В.Ойкена, "така поведiнка можлива лише там, де з духу вірно усвідомленої свободи виходить пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [5, с.83].
За Ойкеном, до традиційних принципів господарського порядку (окрім підтримки приватної власності, свободи укладення угод та економічної відповідальності підприємців) входять тісний взаємозв'язок усіх економічних важелів, постійність економічної політики, підтримання стабільності економічних показників [7, c.35-38]. Фактично, відповідно до прийнятої у даній роботі термінології роль держави, за концепцією СРГ, полягає саме у забезпеченні стабільності економічної системи.
А.Мюллер-Армак, теоретик СРГ, вважав основними елементами економiчної стратегії держави забезпечення конкурентної органiзацiї економiки, пiдтримку рiвних шансiв у пiдприємництві, полiтику зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки у рамках можливого, вирiвнювання доходiв економiчними засобами, соцiальне житлове будiвництво, розвиток кооперативної взаємодопомоги. Тобто створення на пiдприємствi такого соцiального порядку, що сприятиме позитивній мотивації як робітників, так і підприємців [4, с.69-70].
Оскiльки грошового обiгу - неодмінної складової механізму ринкової саморегуляції - практично не iснувало, головною метою Ради стало проведення грошової реформи як першого кроку широкомасштабної економiчної та соцiальної реформи. За висловом професора Х.Херберга, "захiднонiмецьке економiчне диво є дитиною вiд шлюбу грошової реформи та ринкового порядку" [4, с.74]. За процедурою обмiну 20 червня 1948р. кожний житель Західної Нiмеччини отримав "подушнi" грошi у розмiрi 40 марок, через два мiсяцi - ще по 20 марок. Приватнi накопичення та кредитнi активи, інші грошовi зобов'язання обмiнювалися у співвідношенні 10:1, зарплати, пенсiї та орендна плата - 1:1. Половину рахункiв у банках було збережено, 70% другої половини пiсля перевiрки джерела коштiв - анульовано. Накопичення банкiв, держустанов, пошти, залiзничного вiдомства було анульовано, борги рейху банкам погашено лише у 1957р. у пропорції 10:1. У цiлому 100 рейхсмарок обмiнювалися на 6,5DM [4, с.73]. Незабаром було створено Центральний банк, незалежний вiд уряду, мiсцевим органам заборонялося формувати дефiцитнi бюджети. Одночасно з реформою було вiдмiнено більшість карток, звiльнено основнi цiни.
Отже, грошова реформа ліквідувала "інфляційний навіс", що виник внаслідок концентрації фашистською Німеччиною ресурсів на військові потреби та значного відкладення попиту. Це повернуло грошовій системі роль економічного регулятора та носія економічної інформації. Важливе значення мала виплата "подушних" грошей на початку реформи, завдяки чому було штучно створено купiвельну силу у 10млрдDM. Це забезпечило можливiсть змiни структури цiн. За таких умов приватні економічні суб'єкти стали спроможні здійснювати ефективні та координовані економічні стратегії.
До 1951р. перший етап реформи переходу до економiчних методiв регулювання було завершено. Хоча, на думку дослідників [7], реальним поштовхом до ефективного розвитку німецької економіки стало зростання попиту на інвестиційні товари з початком війни у Кореї. Так, якщо у 1949р. виробництво становило 94% від рівня 1936р., то у 1950р. - вже 122%(рис.2). З кiнця 50-хроків розпочався iнтенсивний розвиток соціального компонента СРГ. Темпи зростання суспiльного продукту
Рис. 2. Зростання промислового виробництва у Німеччині після другої світової війни (1936=100%) [9, с.328]
Німеччини знаходилися на рiвнi 5% на рiк, iнфляцiя - 1-2%, частка державних витрат зросла з 34,2% у 1961р. до 39,1% у 1970р. З 1959р. по 1973р. соціальні виплати на одного жителя зросли у середньому в 3,4 разу [4, с.77]. Такі швидкі темпи спричинили накопичення структурних диспропорцій та економічну кризу 1965-1967рр.
Уряд "великої коалiцiї", що прийшов до влади пiсля поразки Л.Ерхарда, iнтенсифiкував державне регулювання економiки. Було прийнято двi iнвестицiйнi програми на суму 7,8млрд марок, після чого економічне становище почало покращуватися [4, с.78].
Слід зазначити, що повоєнна вiдбудова в країнах Західної Європи вiдбувалася пiд значним впливом плану Маршалла.
План передбачав надання протягом чотирьох років (1948-1951рр.) допомоги шістнадцяти країнам Західної Європи за двосторонніми угодами із США для здійснення національних програм відбудови економіки. Він включав цільове визначення основних економічних параметрів та засоби їхнього досягнення. Надання допомоги поєднувалося із загальною спрямованістю економічних політик країн-реципієнтів на розвиток ринкової економіки та з реалізацією узгоджених проміжних завдань. Слід зауважити, що при розробці планів визнавалася компетентність національних урядів. Їхні рекомендації стали основою цих планів. З метою координації виконання плану було створено Комітет з Європейського економічного співробітництва. За підрахунками фахівців, було надано 65,4млрддол. у цінах 1989р., 60% цих коштів отримали Великобританія, Франція, Італія та ФРН.
Однією з поширених схем плана Маршалла було постачання зi США до країн-реципієнтів продовольства, що реалізовувалося за ринковими цiнами. Отриманi кошти передавалися для вiдбудови промисловостi, що незабаром повернула Америці надані кредити. Ця операцiя виявилася вигiдною як для промисловостi реципієнтів, так і для американських фермерiв і уряду США.
Отже, зазначений план вимагав чіткого цільового спрямування коштів. Контроль за їхнім використанням покладався на відповідну інституційну систему. Федеральний уряд ФРН володів значною власністю. Навіть у 60-х роках він контролював не менше, ніж 40% видобутку кам'яного вугілля та руди, 62% виробництва електроенергії, 72% - алюмінію, 62% банківських установ та Центробанк [1, c.198]. В Італії iснували могутнi державні холдинги, що контролювали усi важливi галузi промисловостi.
Незважаючи на те, що надходження спрямовувалися до пріоритетних та перспективних галузей промисловості, їх було недостатньо для відновлення у країнах відтворювальних процесів. Тому важливою складовою стало формування схем перерозподілу на потреби відбудови внутрішніх фінансових ресурсів. Зокрема, у 1947р. в Італії було створено Фонд фінансування машинобудування, до якого перераховувалися дотації казначейства та кредити експортно-імпортного банку США. На нього покладалося завдання перерозподілу внутрішніх ресурсів та коштів, що надходили за програмою Маршалла на відбудову та перебудову італійської економіки, розвиток виробництва інвестиційних товарів. Вжиті стабілізаційні заходи принесли результат. Промисловість, що спершу відреагувала на монетарні рестрикції спадом виробництва, почала зростати. Різко знизилися оптові ціни. Протягом 1954-1960рр. зростання ВВП становило 5,8% на рік. Слід підкреслити, що річний темп збільшення інвестицій в основний капітал випереджав економічне зростання і становив 6,5% [6, с.116]. У 1952р. для надання фінансової допомоги підприємствам і банкам, фінансування довготермінових інвестиційних програм у Німеччині було створено спеціальний Банк реконструкції.
Порівняно з ФРН стратегія відбудови в Італії мала менш структурований та комплексний характер. Низькі витрати на робочу силу, ціна якої в промисловості становила у 1948р. близько 20% рівня США, дозволили цій країні тривалий період забезпечувати розвиток національної промисловості на тлі обмеженого попиту внаслідок скорочення витрат державного бюджету та кредитних рестрикцій. Наявність такої значної конкурентної переваги було посилено спеціальними заходами зі збільшення експорту, обсяги якого у 1951-1957рр. зросли у півтора рази [6, с.50]. Однак відмова від засобів бюджетного та кредитного регулювання не надавала державі засобів дієвого впливу на розподіл отриманих підприємствами високих прибутків. Це загальмувало розв'язання актуальних проблем як у технологічній, так і у регіональній економічних структурах, і примусило італійський уряд з 1955р. розширити кредитну експансію з метою фінансування програми розвитку півдня країни.
Невирішеність питань технологічної структури, непослідовність та некомплексність заходів економічної стратегії у 1963р. знову призвели до посилення інфляційних тенденцій та спаду у промисловості. Це змусило державу переглянути комплекс засобів здійснення економічної політики і перейти до активнішого та адресного втручання в економіку. Останнє, зокрема, набуло вигляду "асистенціалізму" - всебічної підтримки підприємств на усіх етапах відтворення. Держава стимулювала розширення взаємозв'язків сільгосппідприємств із суміжними галузями, підтримувала дрібних сільгоспвиробників. Така переорієнтація державної політики відбилася, зокрема і на частці державних витрат у ВВП, що у 1964-1969рр. зросла порівняно з 1961-1963рр. з 30,9% до 38,7% [6, c.116].
На вiдмiну вiд зазначених країн, Францiя у повоєннi роки обрала стратегію державної експансії в економіці, керуючись висловом президента Ш.деГолля: "Завдання держави полягає не в тому, щоб начепити залiзний нашийник на нацiю, а в тому, щоб керувати її еволюцiєю". Заходи щодо економічної стабілізації французький уряд здійснював через розширення частки державної власності насамперед у фінансовому секторі, з огляду на значну потребу у фінансових ресурсах. Наприкiнцi 40-хроків було націоналізовано 4 провiдні банки, 34 страховi компанiї [2, с.63], утворено кiлька державних трестiв, що встановили контроль у вугiльнiй, газовiй, електроенергетичнiй промисловостi, на залiзничному транспортi. Обраний шлях виявився ефективним, оскiльки темпи вiдбудови у нацiоналiзованих галузях були вдвiчi вищими, нiж у цiлому по промисловостi [3, с.131].
Слід зазначити, що націоналізація у Франції відбувалася у цивілізованих формах, маючи характер викупу, а конфіскація майна застосовувалася лише до підприємців-колабораціоністів. Це дало можливість уникнути значної соціальної напруженості. Через те, що у зруйнованому війною економічному середовищі багато підприємств втратили прибутковість, деякі бізнесмени вважали викуп порятунком від неминучого банкрутства. Процес націоналізації розпочався з фінансових структур, тому стало можливим підтримувати відносну стабільність грошової системи.
Деголлiвська полiтика "дирижизму", крім націоналізації фінансових установ та підприємств, передбачала значний бюджетний перерозподiл коштiв, створення системи централiзованого планування, участь робiтникiв у справах компанiй, а з 1967р. було запроваджено обов'язкову участь робiтникiв великих компанiй у прибутках. З 1947р. розпочалася розробка п'ятирiчних планiв - національних програм, що визначали прiоритети та стратегiю розвитку економiки. Національні програми 1947-1952рр. та 1953-1957рр. було спрямовано насамперед на відбудову та структурну перебудову народного господарства. Засоби виконання цих програм модифікувалися залежно від стану ринкових регуляторів. У серединi 60-хроків поширилася практика держзамовлень, а у 60-70-х роках - полiтика укладення угод мiж державою та пiдприємствами щодо досягнення планових показникiв пiд надання державою ресурсiв.
Таким чином, у повоєннi десятирiччя Нiмеччинi та Італії поєднанням грошової, промислової та соцiальної полiтик, встановленням реального зв'язку виробництва і споживання, ефективностi та справедливостi вдалося спрямувати активнiсть економічних суб'єктів у позитивне русло i узгодити їхні iнтереси із стратегічною метою - побудовою потужної розвиненої держави. У 50-60-хроках темп зростання ВВП у ФРН становив 7,8%, в Італії - 5,8%, що значно вище, ніж у цілому в Європі [1, с.32]. Слід зазначити, що завдяки наявності чіткої концепції економічної стратегії відбудовчі процеси у Німеччині мали значний успіх, а в Італії через непослідовність у проведенні економічних реформ були менш виразними.
Франція мала такий самий як у цих двох країн рівень повоєнної зруйнованої економіки та поставила аналогічну стратегічну мету. Спираючись на особливості інституційної системи як суб'єкта економічної стратегії, вона визначила дещо інші напрями економічної політики, що також принесли успіх. Темпи зростання ВВП у 50-60-хроках там становили 4,6%, що нижче за показник Німеччини. Однак, якщо в останній у 60-70-хроках зростання ВВП скоротилося до 4,8% на рік, то у Франції воно залишалося сталим - 5,7% [1, с.32]. Потреба корегування стратегічної мети, форм і методів економічної політики держави виникла у наступному десятиріччі.
3. ВІДБУДОВА ЕКОНОМІКИ НІМЕЧЧИНИ
Задушена репараціями союзників Німеччина на початку 20-х років переживала голод і гіперінфляцію. У липні 1923 року долар коштував 4 мільярди марок, платню німцям видавали двічі на день — в обід і ввечері. Після першої видачі платні робили годинну перерву, щоб люди витратили зароблене, — до вечора ціни могли зрости чи не в півтора разу. В цей важкий час Кельн під керівництвом Аденауера мав чи не найкраще правління в Німеччині — місто не просто виживало, а й розвивалося. Обер-бургомістр запроваджував у життя два амбітних проекти: створення зеленого поясу на місці знесених фортифікаційних споруд навколо міста і реконструкція річкового порту, з тим, щоб він міг приймати і морські кораблі.
Наприкінці 20-х життя почало налагоджуватися, але 1929 року почалася Велика криза. Життєвий рівень німців знову впав, і на хвилі соціального невдоволення до влади почали рватися дві тоталітарні партії — комуністи та нацисти. Аденауер украй негативно ставився до обох. Розгорнулася галаслива кампанія проти бургомістра. Його звинувачували в надміру високій платні та представницьких витратах, відпустках у Швейцарії, зв’язках із єврейською громадою. Нацисти почали збирати кошти: «Купи кулю для Аденауера».
17 лютого 1933 року новопризначений рейхсканцлер Адольф Гітлер відвідав Кельн. Аденауер демонстративно послав в аеропорт зустрічати його свого заступника, заборонив вивішувати на вулицях міста нацистські прапори, а два вже вивішених наказав зняти. Гітлер страшенно розгнівався й відмовився ночувати в Кельні. 1 березня як голова прусської Державної ради Аденауер висловив офіційний протест проти «охорони» виборчих дільниць штурмовиками з СС та СА. А 10 березня він з Гуссі змушений був тікати з рідного міста — нацисти розпочали проти нього судовий процес за звинуваченнями у фінансових зловживаннях та сепаратизмі (за «гріхи» 1919 року).
У 57 років Аденауер, здавалося, став повним банкрутом — ні грошей, ні домівки (його будинок в Кельні було конфісковано), ні роботи, ні перспектив. Він переховувався то в Берліні, то у віддалених католицьких монастирях, а жив на гроші, які йому передавав його друг Данні Хейнеман — німецький єврей, що мав американське громадянство і мешкав у Брюсселі. Влітку 1934 року нацистський суд змушений був закрити справу проти Аденауера за браком доказів, і йому було призначено пенсію як екс-бургомістру. Родина Аденауерів придбала будинок на березі Рейну в селі Рендорф неподалік Бонна. В цьому будинку Аденауер прожив 35 років — до самої смерті.
Аденауер ніби впав в анабіоз. Він не підтримував жодних контактів ні з новим режимом, ні з антигітлерівською опозицією, став таким собі патріархальним добрим дідусем, вирощував у садочку квіти та дерева, а ще зайнявся... винахідництвом. Ось назви деяких винаходів, які він намагався запатентувати: «Електрична щітка-граблі для знищення гусені», «Усунення куряви, що її створює автомобіль», «Виведення димоходу не на дах, а в каналізацію». Але насправді ці довгі 12 років нацистської ночі стали для Аденауера роками напруженої внутрішньої роботи. Він розробляв нову модель громадсько-політичного устрою для повоєнної Німеччини. Християнсько-соціальну модель, яка б стала альтернативою як комуно-соціалістичним та нацистським тоталітарним схемам, так і дикому капіталізму часів Веймарської республіки.
Наближався крах «тисячолітнього рейху».
3.1. Соціальна ринкова економіка і Нова Європа
15 вересня 1949 року новообраний бундестаг щойно створеної Федеративної Республіки Німеччини обирав першого канцлера нової держави. Доктор Конрад Аденауер переміг із перевагою в один голос — за нього проголосувало 202 з 402 депутатів. Зайве казати, що той вирішальний голос був його власний — Аденауер проголосував за себе сам. Але до цієї тріумфальної хвилини йому довелося пройти тяжкий звивистий шлях.
1945 року німецьку державність фактично було ліквідовано. Вся повнота влади в країні належала американо-британо-франко-радянській Чотиристоронній комісії, яка поділила країну на чотири зони окупації. Єдності поглядів щодо майбутнього Німеччини не було не тільки між СРСР та Заходом, а й у таборі західних союзників. Чимало хто в Британії та Франції обстоював поділ країни на кілька дрібних держав, які, будучи розділеними, ніколи б не дали змоги відродитися німецькій економічній та військовій потузі. Французи хотіли за будь-яку ціну відірвати від Німеччини лівобережжя Рейну чи хоча б Саарську область.
Країна лежала в руїнах після масованих бомбардувань, обладнання уцілілих заводів вивозилося на Захід та Схід в рахунок репарацій, натомість до Німеччини привезли 12 мільйонів німців із її східних земель, що відійшли до Польщі та СРСР, а також із Чехо-Словаччини і Угорщини. Ці люди не мали ні житла, ні роботи, ні засобів до існування. Але найстрашнішою була моральна зневіра. Попри радянські міфи, нацистська пропаганда часів Другої світової базувалася не так на ідеї всесвітнього панування германської раси, як на новому, «справедливому» порядку в Європі. Німці, мовляв, звільнилися від всевладдя «плутократів» (перш за все, звичайно, єврейського походження), а тепер мають у тому допомогти решті європейських народів, стати їхніми «вчителями», йти заради них на жертви. Про жахливі злочини нацистів проти людства більшість німців не знала, точніше — воліла не знати, так само, як радянські люди в масі своїй «не знали» про злочини сталінського режиму. Коли ж правда стала загальновідомою, мільйони німців утратили повагу — і до себе особисто, і до своєї нації в цілому. Більшість німців переживали zusammenbruch — «відчуття поразки». Причому аж ніяк не лише поразки у війні.
Аденауер запропонував християнську альтернативу. Вперше в історії Німеччини представникам двох головних конфесій — протестантам і католикам — вдалося об’єднатися в єдину політичну партію — Християнсько-демократичний союз із його баварською «сестрою» — автономним Християнсько-соціальним союзом. Аденауер почав створення ХДС влітку 1945 року спершу в британській зоні, далі — по всій Західній Німеччині.
Під час перших загальних виборів 1949 року блок ХДС/ХСС здобув 31 відсоток голосів, 1953 року — 45,2%, 1957 року — 50,2 і лише 1961 року, наприкінці правління Старого Конрада, якому було вже 85 років, відбувся певний «відкат» — «лише» 45,3% виборців підтримали Аденауера та його блок.
П’ятдесяті-початок шістдесятих років і прибічники, і опоненти канцлера одностайно називають «ерою Аденауера». У Західній Німеччині існувала своєрідна «диктатура» канцлера — при тому, що все відбувалося цілком демократично, Аденауер мав такий авторитет, таку політичну вагу, що суперечити його рішенням не міг практично ніхто — ні у його власній партії, ні за її межами. Вищим керівним органом офіційної політики фактично стало відомство федерального канцлера, а не парламент. Через відомство канцлера здійснювався контроль над міністерствами, ХДС/ХСС, а через більшість від ХДС/ХСС у бундестазі — і контроль за парламентом.
Політика Аденауера базувалася на двох китах — соціальній ринковій економіці та «новій Німеччині в новій Європі».
Основи теорії соціального ринкового господарства були викладені Аденауером та його соратниками в Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 року і відтоді тільки розвивалися й уточнювалися, не зазнаючи принципових змін. Головну ідею тез Аденауер сформулював так: «Капіталістична система економіки не відповідає життєвим політичним і соціальним інтересам німецького народу. Нова структура німецької економіки має ґрунтуватися на врахуванні того факту, що час необмеженого панування капіталізму минув». Ішлося насамперед про збільшення частки робітників та інших осіб найманої праці у «спільному пирозі», «депролетаризацію» трудящих шляхом «утворення майна» в руках найманих працівників, а також про гідний рівень життя для безробітних та непрацездатних.
Першим кроком до цього стало «соціальне» житлове будівництво — відносно дешеві будинки і квартири для робітників за рахунок бюджету. Наступним — «динамічна» пенсія, яка не лише залежала від пенсійного внеску, а зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування по хворобі та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам ощадкас, підвищуючи відсоткові ставки по внесках та виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. Провадилося «розсіювання» акціонерного капіталу — шляхом випуску «народних акцій», які продавалися особам найманої праці за пільговим курсом. Для цього було частково приватизовано державні концерни «Пройссаг», «Фольксваген» та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини заробітної плати в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали.
Тільки за п’ять перших років правління Аденауера валовий внутрішній продукт зріс на 48%, реальна заробітна платня — на 80%. У світі заговорили про «німецьке економічне диво». Не знижувалися темпи й надалі. До кінця 50-х Німеччина Аденауера вже мала найпотужнішу і найдинамічнішу економіку в Західній Європі.
Аденауер разом зі своїм французьким колегою Шарлем де Голлем був, мабуть, найпослідовнішим прибічником європейської економічної, політичної та військової інтеграції. Становище Старого Конрада ускладнювалося тим, що в першій половині ХХ століття в Європі почалися дві світові війни і призвідницею обох стала його країна. Недовіра до німців і образа на німців були ще надто сильними не лише в мільйонів пересічних європейців, а й у представників політичних еліт. Навіть після створення ФРН Західна Німеччина ще кілька років мала обмежений суверенітет у зовнішньополітичних та військових питаннях, і стати повністю незалежною їй вдалося лише 1955 року.
3 грудня 1951 року в Лондоні відбулася таємна зустріч Аденауера з Наумом Голдманом, головою Всесвітнього єврейського конгресу. На таємності наполягав саме Голдман — ще надто свіжим був у пам’яті жахливий Голокост, і зустріч із будь-яким німецьким політиком, навіть ненацистом, могла його скомпрометувати. Голдман висловив бажання, щоб Німеччина, окрім репарацій, які вона виплачувала державам-переможницям у Другій світовій, сплатила ще 1,5 мільярда доларів євреям: один мільярд державі Ізраїль і ще півмільярда єврейським організаціям у всьому світі. Навіть нині це величезні гроші, а тоді, та ще для зруйнованої війною Німеччини, це була взагалі астрономічна сума. Голдман очікував, що Аденауер буде торгуватися, але той погодився відразу і беззастережно. Міністри його кабінету, яких канцлер поставив перед фактом, стверджували, що це неможливо, що таких грошей просто ніде взяти, але Аденауер був непорушним: «Це ще дуже низька плата за хоча б часткове відновлення доброго імені Німеччини». І гроші таки знайшлися.
Окрім того, Аденауер вибрав для своєї країни нелегку і досить ризиковану роль форпосту західного демократичного світу проти комуністичної експансії. Аденауер відкидав солодкі сталінські обіцянки про об’єднання Німеччини взамін за нейтральний статус країни, «рівновіддаленість» її від Заходу і від Сходу. Він вважав це пасткою, прямим шляхом до підкорення всієї країни Москвою, як це сталося, наприклад, із Чехословаччиною в 1948 році. «Лише включивши в себе вільну Німеччину, — стверджував Аденауер, — Європа може побудувати греблю проти червоного потопу». А ще він казав: «Ми сьогодні знаємо, що тепер потрібен інший погляд, ніж той, який встановить нові кордони в Європі, змінить їх або пересуне. Ми повинні кордони ліквідувати, щоб у Європі виникли господарські регіони, які могли б стати основою європейської єдності народів». Тому Аденауер по праву вважається одним із батьків-засновників і Європейського об’єднання вугілля і сталі, і Євроатому, і Європейського економічного співтовариства, з яких згодом виросла велична будівля Європейського Союзу.
Конрад Аденауер пішов у відставку 15 жовтня 1963 року у віці 87 років. «За сто років багатої на події німецької історії ми вперше є свідками того, що людина, котра тривалий час перебувала на верхівці влади, залишає її не в результаті свого банкрутства як політика, а з доброї волі, у мирі та злагоді», — сказав у цей день голова бундестагу Герстенмайєр.
Старий Конрад прожив ще чотири роки і помер у Рендорфі 19 квітня 1967 року. А один із його наступників, канцлер Гельмут Коль сказав: «Те, що створив Аденауер, ми хочемо не лише зберегти, а й розвинути далі, відповідно до принципів, які він поклав в основу християнсько-демократичної політики». Новий уряд Німеччини на чолі з Ангелою Меркель матиме таку нагоду.
3.2. Німецьке економічне диво
У поєднанні різних типів економік бачив перший канцлер майбутнє народів Європи.
Соціал-демократи наполягали на побудові планового господарства при твердому державному регулюванні. Інакше, доводив їхній лідер Шумахер, країні загрожує економічний хаос. Аденауер дотримувався прямо протилежної думки. Ознайомившись з лекціями баварського економіста Л. Ерхарда, він і разом з ним ХДС узяли на озброєння теорію соціального ринкового господарства.
Головне в ній: держава створює умови для розвитку економіки на ринковій основі й одночасно піклується про те, щоб неухильно зростав життєвий рівень населення. Було потрібно забезпечити не тільки виробництво, але й попит на його продукцію. Навіщо виробляти товар, якщо населення не в змозі його купити?
Уряд усіляко заохочував підприємництво, насамперед за допомогою вмілої податкової політики. Виробників пізніше обкладуть високими податками, а поки вони одержували значні пільги. Збільшувалася кількість робочих місць. Ринок наповнювався товарами, доступними усім. Уряд відбивав усі спроби збільшити інфляцію. Він сам заощаджував і змушував заощаджувати людей.
Відбувалося деяке зростання цін, але його випереджало збільшення доходів населення: заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Реальні доходи людей за першу половину 50-х років збільшилися вдвічі. Швидко та надійно вирішувалася житлова проблема. Половина квартир, що будувалися, були соціальними, тобто надавалися населенню за зниженими цінами. Практично зникло безробіття.
3.3. Нова Європа (створення Євросоюзу)
Післявоєнна Європа - це територія, що відчувала справжнє захоплення перед Сталіним. Комуністичний ідеалізм європейської інтелігенції був сильний, як ніколи. У Франції та Італії комуністи мали великі, згуртовані бойові партії, що, здавалося, от-от прийдуть до влади.
Сталін уже заявив у 1952 році, що буржуазія Європи випустила з рук прапор демократії і його от-от підхоплять комуністи Європи. Це була майже успішна тактика захоплення влади на всій європейській території аж до самих Піренеїв.
Але тільки "майже". План міг здійснитися, якби у Європі не знайшлося трьох християнських демократів - людей творчих, консервативних переконань - Де Гаспери в Італії, Аденауера в Німеччині, Шумана (а пізніше - Де Голя) у Франції.
У березні 1946 р. у своїй першій публічній промові Аденауер намітив головні цілі: нова держава більше не повинна панувати над індивідом; християнська етика має стати основою німецького суспільства і Європи. Кінцева мета держави - стати частиною Сполучених штатів Європи... Саме з цього виступу Аденауера почалася нова історія Старого світу - історія Європейського Союзу.
Ключовим стало співробітництво Аденауера з Де Голем. Перша зустріч "старого француза зі старим німцем" відбулася 1957 року. Аденауер відгукувався про Де Голя як про людину "чесну, коректну та моральну". Напевно, це була вища похвала, на яку він був здатний.
За чотири роки Аденауер і Де Голь провели близько сорока зустрічей. Звичайно, над новою Європою працювало багато людей, але без цієї взаємної людської симпатії двох старих, що не закостеніли, а були гнучкими й дотепними, сьогоднішня Європа не існувала б. При цьому обидва були по суті анти-британцями, вважаючи, що і Францію, і Німеччину британці здадуть, якщо зачують вигоду.
Аденауер вважав важливою американську присутність у Європі. 1955 року Західна Німеччина увійшла як рівноправний член у Північноатлантичний союз - НАТО. Це був особистий тріумф політики Аденауера. Треба розуміти, який важливий історичний крок був зроблений 1955 року. Це ми по наївності вважаємо Німеччину країною Заходу. Німецька ж традиція, що існувала до того, як у Західній Німеччині Аденауер став канцлером, визнавала Заходом усе, що за Рейном. Німецьке антизахідництво ретельно культивувалося ще з часів Французької революції. Аденауер зі скепсисом дивився на історію Німеччини. Він більш за все не довіряв "німецькому духу", просякнутому зарозумілим моралізуванням. "Німці - це бельгійці, що страждають мегаломанією", - казав він. Гіршими за всіх у Німеччині, на думку Аденауера, були прусаки: "Прусак - це слов'янин, що забув, ким був його дід".
Не зроби Аденауер Німеччину справді західною державою - не було б жодного шансу на створення єдиної Європи.
4. ЧИННИКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ СТРАТЕГІЙ У ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІКАХ
Процес переходу від адміністративно-командної до ринкової системи економічної координації потребує, як було відзначено вище, застосування послідовної та комплексної державної економічної стратегії з чітко визначеною структурою мети, напрямів, завдань та пріоритетів. Проте найголовнішою характерною рисою економічної стратегії більшості перехідних економік на межі 80-90-хроків під впливом значною мірою суб'єктивних та політичних чинників стало "розмивання" дійсної стратегічної мети - економічного зростання - та її підміна стратегічними напрямами (лібералізацією, монетарною стабілізацією, приватизацією). Відповідно відбулося зміщення завдань економічної стратегії, через що значна частина стратегічних напрямів, необхідних для забезпечення реальної стабілізації економічної системи та тривкого економічного зростання, залишилася поза увагою. Тому в перші пореформені роки у більшості країн стався значний спад, що характеризується як трансформаційний.
Його тривалість залежала від того, наскільки різкими були зміни умов, в яких функціонувала економічна система. Перша причина значного трансформаційного спаду в більшості перехідних економік - інституційний вакуум, що утворився за умови зруйнування старої інституційної системи у ході політичних криз і відсутності нової. Водночас навіть після початку економічного зростання у перехідних економіках зберігаються значні суперечності та диспропорції, що не дозволяють вважати ці економіки стабільними і дають підстави прогнозувати тривалий період макроекономічної стабілізації.
Безперечно, вже сьогодні перехідні економіки демонструють певні успіхи. Значна частина економічних суб'єктів знайшла своє місце у новій економічній системі, населення пристосувалося до ринкових умов, утворилися законодавча система та інститути ринку, формується інституційна система економічної влади. У більшості країн відновилося економічне зростання. Збільшується приплив зарубіжних капіталів, відбуваються процеси технологічного та організаційного оновлення виробництва. У ряді країн поступово підвищується рівень життя населення. Однак економічні реформи у перехідних економіках мають і негативні наслідки.
Як продемонстрував досвід, монетаристська стратегія жорсткого обмеження грошової маси в обігу не дала довготривалих позитивних результатiв у жоднiй з країн, хоча і виявилася результативною у досягненні стабілізації грошово-кредитної системи. Темпи інфляції не є визначальними для економічного зростання. Тому ефективною монетаристська політика "шокової терапії" може бути лише у разі її нетривалого використання. Після усунення основних дисбалансів грошової сфери повинні значно посилюватися промислова та інституційна складові державної стратегії економічної трансформації. Рівень інфляції не може вважатися критерієм успіху "шокової терапії", оскільки у
|
