Лучшие автора конкурса
1. saleon@bk.ru (277)
4. patr1cia@i.ua (45)
Мир, в котором я живу:
Результат
Архив

Главная / Украинские Рефераты / Економічні теми / Територіальний поділ праці як основа формування економічних районів


Територіальний поділ праці як основа формування економічних районів - Економічні теми - Скачать бесплатно


На формування економічних районів впливають різні факто­ри: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є су­спільний територіальний поділ праці, який є результатом просто­рового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спе­ціалізації окремих частин території країни на різних видах вироб­ничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних тру­дових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до мак­симального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енер­гетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використо­вують, а також використання навичок та виробничого досвіду на­селення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Найбільш спеціалізованим районом України є Донецький. Він характеризується найвищою територіальною концентрацією індустріального виробництва. Важкі умови склалися у вугільній промисловості Донецької та Луганської областей. Сьогодні вона потребує вкладення інвестицій. Єдиний шлях виведення спеціалізації промисловості Донбасу з глибокої кризи – структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисловому виробництві.

Характерною особливістю розвитку промисловості Придніпров’я є те, що у чорній металургії та машинобудуванні зосереджено ¾ основних фондів і 70% людських ресурсів. Потребує також вирішення проблема раціонального використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування.

Для Причорноморського району важливо зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морського транспорту, реконструювати і технічно переобладнати портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. У промисловому комплексі району доцільно розвивати і поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, розвиток основної хімії на базі солей Сиваша і соляних озер.

Отже, у кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.

Регіональна політика в умовах розвитку ринкових відносин в Україні має стати вираженням соціально-економічної природи взаємин між центром і регіонами. Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішного функціонування їх господарських комплексів і створення належних соціально-економічних умов. На сьогодні економічний потенціал зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській та Київській областях, в яких розміщено 47% усіх створених в Україні основних фондів. Головна увага в регіональній політиці України зараз має бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах. Некерований перехід економіки України до ринкових відносин створив процес подальшої диференціації рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Особливо помітна поляризація між західними та східними областями.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похід­ним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формуван­ня галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'я­заних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені техноло­гією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємо­пов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях про­мисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комп­лекс, який охоплює значну частину економічного району. В ме­жах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні цен­три із зонами економічного тяжіння до них периферійних тери­торій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколиш­ню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпе­чується зв'язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального цент­ру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні та­кими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Районоутворююче значення мають також основні форми те­риторіальної організації виробництва — промислові центри, про­мислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногоспо­дарський комплекс економічного району. Важливу роль у фор­муванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність роз­винутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формуван­ня зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, ко­ли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються ко­оперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми ор­ганами управління господарством. У їх межах функціонують те­риторіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого еко­номічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як прави­ло, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів економічного районування. До основних з них належать такі:

загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарсь­кої спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

розміри територій великих економічних районів повинні від­повідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів ра­йонів повинні бути близькими між собою (Економічний потенціал району може визначатися чисельністю населення, розмірами ва­лового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.)

економічний район повинен являти собою виробничо-еконо­мічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внут­рішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарс­тва у масштабі країни;

на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комп­лекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплек­си з такою галузевою структурою:

• профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисло­вості і сільського господарства;

• галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних мате­ріалів тощо);

• галузі, які забезпечують потреби населення району промис­ловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спе­ціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;

врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;

до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автоном­них республік без порушення їх меж.

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економіч­них районів.

Науково обгрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузе­вих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними об­слуговуючих виробництв, їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природ­них передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'яз­ків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райо­ни виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургій­ної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову об­грунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації терито­ріальних комплексних програм і схем природокористування, проек­тів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктив­них сил та розселення населення. Територіальні схеми розмі­щення і розвитку продуктивних сил певних районів являють со­бою прогнозні, науково обґрунтовані розробки прикладного харак­теру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так І ви­значення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрун­товуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас од­ним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдоскона­лення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.


Література

1. Аломпиев П. М. Экономическое районирование СССР. — М: Изд-во зкономической литературы, 1963. — 96 с.

2. Закономерности й фактори развития экономических районов СССР.— М.: Наука, 1965. —256с.

3. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С. 349—380.

4. Колосовский Н. Н. Теория экономического районирования. — М.Мысль, 1969.— 335с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398.

6. Регионы Украйни: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А. П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.



Назад
 


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

© il.lusion,2007г.
Карта сайта
  
  
 
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Союз образовательных сайтов