Лекції по трудовому праву України - Трудове право України - Скачать бесплатно

гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. В повній мірі це сто­сується права працівника на безпечні і здорові умови праці і права власника на захист його прав власності.

Наведені конституційні положення знаходять свій роз­виток в актах трудового законодавства, зокрема в гл. IX (ст.ст. 130—138) КЗпП України, яка встановлює матері­альну відповідальність, як один із видів юридичної відпо­відальності за неналежне виконання сторонами трудово­го договору своїх обов'язків.

Стосовно цих обов'язків власник або уповноважений ним орган відповідно до ст. 131 зобов'язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна, а працівники зобов'язані бережливо ставитись до майна підприємства (установи, організації) і вживати заходів до запобігання шкоді.

Суть матеріальної відповідальності полягає в тому, що якщо в результаті неналежного виконання чи невико­нання працівником або власником (уповноваженим ним органом) встановлених обов'язків іншій стороні трудо­вого договору спричинено матеріальну шкоду, то остан­ня підлягає відшкодуванню.

В силу вищевикладеного розрізняють матеріальну відпо­відальність працівника перед власником (уповноваженим ним органом) і матеріальну відповідальність власника (уповноваженого ним органу) перед працівником. Працівник відшкодовує шкоду, спричинену ним наявному майну власника (уповноваженого ним органу), а влас­ник (уповноважений ним орган) відшкодовує збитки, які терпить працівник в результаті шкоди, спричиненої його здоров'ю, протиправного відібрання у нього мож­ливості виконувати трудову функцію, обумовлену трудо­вим договором, і заробляти таким чином собі на життя.

Отже, матеріальна відповідальність — це встановлений законом обов'язок однієї із сторін трудового договору відшко­дувати збитки іншій стороні, спричинені їй протиправними, винними діями.

Виходячи із змісту уже згаданої ст. 130 КЗІІП України, матеріальна відповідальність може бути покладена на вин­ну сторону незалежно від притягнення ЇЇ до дисциплі­нарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Але при цьому повинні бути дотримані підстави і умови покладення матеріальної відповідальності.

Відповідно до ст. 130 К.ЗІІП матеріальна відповідальність встановлюється тільки за пряму дійсну шкоду лише в ме­жах і в порядку, передбачених законодавством. Пряма дійсна шкода — це втрата, погіршення або зниження цінності майна, в результаті чого виникає необхідність, нагальна потреба для підприємства (установи, органі­зації) нести затрати на відновлення, набуття майна чи інших цінностей. Разом з тим, необхідно мати на увазі, що на працівника не може бути покладена відпові­дальність за збиток, що відноситься до категорії нормаль­ного виробничо-господарського ризику, а також за неотриманні підприємством доходи і за збиток, заподіяний працівником в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї особи або інших громадян, якщо таку небезпеку заданих обставин не можна було попередити іншими засобами і заподіяна шкода значно менша, ніж попереджена.

До умов виникнення матеріальної відповідальності відносяться:

— протиправна дія чи бездіяльність сторони трудового договору — така її поведінка, яка є порушенням норм, встановлених законодавством про працю, правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також порушен­ням чи невиконанням посадових обов'язків, визначених посадовими інструкціями, розпорядженнями і наказами керівництва;

— наявність причинного зв'язку між прямою дійсною шкодою і протиправними діями (чи бездіяльністю) сто­рони трудового договору;

— наявність вини сторони трудового договору у виник­ненні чи спричиненні збитків, які підлягають відшкоду­ванню. Вина може виникати з умислу чи необережності, що тягне за собою встановлення виду матеріальної відпо­відальності: обмеженої чи повної.

Обов'язок доказування наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника відповідно до ст. 138 КЗпП України лежить на власникові або упов­новаженому ним органові.

Правові норми, бо встановлюють матеріальну відпові­дальність, мають за мету не лише відшкодування майно­вих збитків, але і слугують засобом попередження спри­чинення шкоди. Встановлення матеріальної відповідаль­ності і ЇЇ потенціальна загроза сприяють точному і не­ухильному виконанню сторонами трудового договору їх трудових обов'язків.

2. Види матеріальної відповідальності

Відповідно до ст. 132 КЗпП України за шкоду, заподія­ну підприємству при виконанні трудових обов'язків, пра­цівники, що винні у заподіяній шкоді, як правило, не­суть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заро­бітку. Виходячи з нього, можна говорити про відшкоду­вання шкоди в передбачених законодавством межах — обмежену матеріальну відповідальність. Обмежену матеріальну відповідальність згідно п. 1 ст. 133

КЗпП несуть працівники за псування чи знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, продукції в про­цесі її виробництва, інструментів, спецодягу та іншого майна, виданого їм для користування в процесі праці.

Згідно з п. 2 ст. 133 КЗпП обмежену матеріальну відпо­відальність несуть також керівники підприємств, уста­нов, організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів і їх заступники за шкоду, спричинену над­мірними грошовими виплатами, неправильною поста­новкою обліку і зберігання матеріальних та грошових цінностей, невжиттям заходів до запобігання простоїв, випуску недоброякісної продукції, розкраданню, зниженню і псуванню матеріальних та грошових цінностей. . Іншим видом матеріальної відповідальності є повна ма­теріальна відповідальність, випадки встановлення якої пе­редбачені ст. 134 КЗпП. Згідно з цією статтею повна мате­ріальна відповідальність настає у випадках:

І. Коли між працівником і підприємством укладено письмовий договір про прийняття працівником па себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення збереження майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або з іншою метою. Відповідно до ст. 135-1 КЗпП письмові договори про повну матеріальну відпо­відальність можуть укладатися підприємством лише з пра­цівниками, що достигли 18 років і які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані із збері­ганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням в процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад, а також типовий договір про повну матеріальну відповідальність, встановлені по­становою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28.12.77 р. № 447/24 «Про затвердження переліку посад і робіт, що заміщаються або виконуються працівниками, з якими підприємства можуть укласти письмові догово­ри про повну матеріальну відповідальність за незабезпе­чення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпускання), перевезення або застосування в процесі виробництва, а також типового договору про повну матеріальну відповідальність».

Крім Індивідуальної повної матеріальної відповідальності законодавством передбачене встановлення колективної (бригадної) матеріальної відповідальності у випадках, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність. Регламентація колективної (бригадної) матеріальної відповідальності встановлена наказом Мінпраці України від 12.05.96 р. № 43 «Про зат­вердження переліку робіт, при виконанні яких може вво­литись колективна (бригадна) матеріальна відпові­дальність, умов її застосування і типового договору про колективну (бригадну) відповідальність». Вона вводить­ся власником (уповноваженим ним органом) за узгод­женням з профспілковим комітетом. Оскільки колектив­на матеріальна відповідальність розподіляється між всіма членами колективу (бригади), то їм належить право прий­няття нових членів чи відводу окремих працівників, які, па їх думку, не можуть забезпечити збереження ціннос­тей.

2. Коли майно та інші цінності були отримані праців­ником під звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами (накладною, відомістю і т.д.) Разові документи можуть видаватись лише за згодою пра­цівника, оскільки вони видаються працівникам, з яки­ми не підписується договір про повну матеріальну відпо­відальність і для яких обслуговування матеріальних цінно­стей не є їх основною трудовою функцією.

3. Коли збиток заподіяно діями працівника, що містять ознаки злочину, тобто передбаченими кримінальним по­каранням. Матеріальна відповідальність у цьому випадку повинна підтверджуватись доказами вчинення таких дій, встановленими в порядку судочинства. Тільки виправду­вальний вирок суду або припинення справи за відсутні­стю складу злочину звільняє працівника від матеріальної відповідальності. В усіх інших випадках (обвинуваль­ний вирок, ухвала суду про припинення провадження у зв'язку з амністією, звільнення від кримінального пока­рання у зв'язку з захворюванням, дострокового або умов­но-дострокового звільнення і т. ін.) працівник не звільняється від матеріальної відповідальності, якщо тільки його вина підтверджена судом.

4. Коли збиток заподіяний працівником, що знаходив­ся у нетверезому стані. Доказування стану сп'яніння здійснюється за допомогою медичного висновку, пояс­нення винного, акта чи показань свідків.

5. Коли збитки заподіяні нестачею, навмисним знищен­ням або навмисним псуванням матеріалів, напівфабри­катів, виробів (продукції). Головним для встановлення матеріальної відповідальності у повному розмірі в цьому випадку є умисне завдання школи.

6. Коли збитки спричинені підприємству при виконанні працівником безпосередніх трудових обов'язків, навіть якщо працівник і не підписував договір про повну мате­ріальну відповідальність, але його діями заподіяна шко­да у вигляді нестачі, втрати, перевитрат матеріальних і грошових витрат.

7. Коли збитки заподіяні не при виконанні трудових обо­в'язків за рахунок використання майна підприємства (ус­танови, організації) в особистих інтересах.

8. Коли посадова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, то призве­ло до виплат заробітної плати звільненому чи переведе­ному працівникові за час вимушеного прогулу. Матері­альну відповідальність у даному випадку в розмірі пов­ного відшкодування збитків підприємства (установи, організації) несе посадова особа, що підписала наказ про звільнення чи переведення працівника, яке було пізніше кваліфіковане як незаконне.

Статтею 135 КЗпП України передбачена підвищена (у подвійному, потрійному — кратному розмірі) матеріальна відповідальність працівників, коли фактична шкода в результаті нестачі чи псування цінностей значно переви­щує їх номінальну вартість. Такий вид відповідальності встановлюється за умови заподіяння збитків, які можуть виникнути при закупівлі, продажу, перевезенні, збері­ганні, обробці дорогоцінних металів і дорогоцінних ка­менів, ювелірних, побутових і промислових виробів з ви­користанням вказаних металів і каменів, відходів та брухту з їх вмістом, нестачі іноземної валюти, втрати музейних експонатів та інших цінностей.

3. Відшкодування шкоди

1. Матеріальна відповідальність працівників

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно її відшкодувати повністю або частково. Зі згоди власника або уповноваженого ним органу працівник має право передати для відшкодування заподіяної ним шкоди рівно­цінне майно чи виправити пошкоджене.

При відмові працівника від добровільного відшкоду­вання заподіяних ним збитків воно провадиться таким чином. Покриття шкоди в розмірі, що не перевищує се­реднього місячного заробітку, відповідно до п. 1 ст. 136 КЗпП провадиться за розпорядженням (наказом) керів­ник;! підприємства через відрахування із заробітної пла­ні працівника. Згідно з п. 2 ст. 136 КЗІІП таке розпоряд­ження повинно бути зроблене не пізніше двох тижнів з дня виявлення школи і виконане не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівника. У разі незгоди пра­цівника з відрахуванням взагалі чи розміром встановле­ного відшкодування працівник може подати заяву про розгляд спірного питання в комісію по трудових спорах, а потім до суду.

У решті випадків згідно зі змістом п. З ст. 136 КЗпП відшкодування збитків працівником забезпечується шля­хом подання власником (уповноваженим ним органом} позову до суду. Позов може бути поданий протягом року з дня виявлення шкоди. При визначенні розміру відшкодування враховується розмір матеріальної шкоди, ступінь вини працівника і конкретні обставини, за яких було спричинено матері­альні збитки. Ст. 137 КЗпП вказує на обставини, які підлягають врахуванню при визначенні розміру відшкодуван­ня. Зокрема, розмір відшкодування зменшується, якщо шкода стала наслідком не лише винної дії працівника, але і відсутності умов збереження матеріальних ціннос­тей, крім випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника.

Розмір шкоди чи збитків, заподіяних власникові, відпо­відно до п. З ст. 135 КЗпП визначається за фактичними втратами на підставі даних бухгалтерського обліку, вихо­дячи з балансової вартості майна па день виявлення шкоди з врахуванням його зносу.

Розмір відшкодування шкоди за підвищеною матері­альною відповідальністю визначається відповідно до За­кону України «Про визначення розмірів збитків, спри­чинених підприємству, установі, організації розкрадан­ням, знищенням (псуванням), нестачею чи втратою до­рогоцінних металів, дорогоцінних каменів і валютних цінностей» від 6.06.1996 р. та Порядком визначення роз­міру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псу­вання) матеріальних цінностей, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 22.01.96 р. з подаль­шими змінами.

При колективній матеріальній відповідальності розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, визначається для кожного із членів колективу (бригади) з врахуванням сту­пеня його вини і пропорційно розміру заробітної плати.

2. Матеріальна відповідальність власника або уповноваженого ним органу

Матеріальна відповідальність власника або уповноваже­ного ним органу наступає в першу чергу відповідно до ст. 173 КЗІІП у випадку спричинення шкоди здоров'ю і життю працівника при виконанні ним обов'язків, обумовле­них трудовим договором, в результаті незабезпечення здо­рових і безпечних умов праці власником або уповноваже­ним ним органом, а також у випадку нанесення травми, заподіяної потерпілому власником фізичного чи психіч­ного впливу небезпечних або шкідливих умов праці.

Порядок і розмір відшкодування нанесеної працівни­кові шкоди визначаються Правилами відшкодування влас­ником підприємства, установи, організації або уповно­важеним ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 23.06.93 р. №472 зі змінами від 8.02.94 р., 18.07.94р.).

Відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкод­женням здоров'я, складається із виплати:

— втраченого ним заробітку (залежно від ступеня втра­ти професійної працездатності, який визначається медико-соціальною експертною комісією), розрахованого виходячи із середньомісячного заробітку, що передував втраті працездатності;

— одноразової допомоги (в установлених випадках), розмір якої визначається в колективному договорі;

— компенсації на медичну та соціальну допомогу, яка може передбачати додаткове, більш калорійне харчуван­ня, придбання ліків, спеціальний медичний та соціаль­ним догляд, протезування і санаторно-курортне лікуван­ня і т. ін.

Доказом вини власника є:

— акт про нещасний випадок або про професійне за­хворювання;

— висновок службових осіб (органів), які здійснюють контроль і нагляд за охороною прані та дотриманням за­конодавства про працю;

— медичний висновок про професійне захворювання; -- вирок або рішенця суду, постанова прокурора, вис­новок органів дізнання або попереднього слідства: — рішення про притягнення винних осіб до адмініст­ративної або дисциплінарної відповідальності;

— рішення органів соціального страхування про відшко­дування власником або уповноваженим ним органом витрат на допомогу працівникові в разі його тимчасової непрацездатності у зв'язку з ушкодженням здоров'я;

— показання свідків та ін.

Власник звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з його вини, а умови прані не с причиною моральної чи фізичної шкоди.

Матеріальна відповідальність власника або уповнова­женого ним органу настає зокрема при порушенні ним обов'язку щодо своєчасної видачі працівникові документів про працю і заробітну плату, що призвело до затримки його подальшого працевлаштування.

Матеріальною відповідальністю с виплата заробітної плати працівникові за дні вимушеного прогулу в такому випадку, а також у випадку незаконного звільнення пра­цівника чи відмови у прийнятті на роботу деяких категорії працівників (вагітних жінок, молодих спеціалістів, які прибули на роботу за направленням, та ін.).

Спори про відшкодування матеріальної шкоди вирішу­ються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

Тема13. Правове забезпечення охорони праці

1. Поняття охорони праці

Забезпечення права працівників на безпечні і здорові умови праці, закріпленого в Конституції України, нале­жить до компетенції охорони прані.

Під охороною праці трудове законодавство розуміє сис­тему забезпечення безпеки здоров'я і життя працівників, яка включає правові, соціально-економічні, організаційно-технічні, санітарно-гігієнічні, лікувально-профілактичні, ре­абілітаційні та інші заходи. Хоча в більш широкому зна­ченні охорона праці — не визначені трудовим законо­давством норми, що встановлюють гарантії щодо охоро­ни трудових прав працівників.

Правове регулювання охорони праці в Україні здійснюється положеннями К.ЗІІП України (гл. XI, XII, XIII), Закону України «Про охорону праці», прийнято­му 14.10.92 р., та розробленими і прийнятими на їх ос­нові численними державними галузевими і міжгалузеви­ми нормативними актами.

Правове регулювання включає розробку правил та інструкцій з охорони праці, норм щодо організації робо­ти з питань охорони прані, норм щодо компенсацій і пільг за роботу в важких, шкідливих і небезпечних умо­вах, прані жінок, неповнолітніх осіб та осіб зі зниженою працездатністю, правил розслідування та обліку нещас­них випадків на виробництві.

Воно базується на принципах визнання і забезпечення пріоритету життя і здоров'я працівників стосовно резуль­татів виробничої діяльності підприємства чи організації, встановлення єдиних нормативних вимог з охорони праці для підприємств всіх форм власності, державного управ­ління діяльністю в галузі охорони праці, в тому числі нагляду і контролю за дотриманням законодавства про охорону праці, повної відповідальності власника за ство­рення безпечних і здорових умов праці. Складність завдань, що стоять перед охороною праці, потребує її тісної співпраці з іншими галузями науки: технічними (забезпечення безпечних умов експлуатації обладнання та устаткування), медичними і біологічними (оскільки основним об'єктом охорони праці є людина і довкілля), ергономікою, інженерною психологією, тех­нічною естетикою (взаємодія людини з технікою). І зви­чайно ж, з охороною праці тісно пов'язана правова на­ука, оскільки вона розробляє та встановлює норми, що визначають міру відповідальності за незабезпечення без­печних для життя та здоров'я умов праці.

2. Забезпечення охорони праці і організація роботи з цих питань на підприємстві

Обов'язок по забезпеченню безпечних і нешкідливих умов прані покладається на власника або уповноваже­ний ним орган. Виконання цього обов'язку вимагає від них точного дотримання вимог нормативних актів (інструкцій, правил, стандартів) з охорони прані, роз­роблених на державному міжгалузевому і галузевому рівнях.

Нормативно-правові акти, то містять єдині вимоги з охорони праці, яких повинні дотримуватись підприєм­ства і організації всіх форм власності, розробляються На­ціональним науково-дослідним інститутом охорони прані і базовими організаціями міністерств і відомств. Робота ця проводиться під керівництвом і за участю спеціалістів Державного комітету України з нагляду за охороною праці, а з питань санітарної, пожежної, ядерної та раді­аційної безпеки — за участю відповідних органів держав­ного нагляду.

Нормативні акти з охорони праці, які діють в межах підприємства (положення, інструкції, що встановлюють правила поведінки працівників, виконання робіт), роз­робляються безпосередньо в організаціях і на підприєм­ствах і повинні відповідати вимогам, визначеним державними міжгалузевими і галузевими нормативними ак­тами з охорони праці.

Роботу щодо забезпечення охорони прані на підприємстві організовує служба охорони праці, яка повинна створюватись на підприємствах виробничої сфе­ри, де кількість працюючих становить 50 і більше чо­ловік. Структура і чисельність служби охорони прані виз­начаються власником (уповноваженим ним органом). На підприємствах з меншою чисельністю працюючих вико­наний функцій служби охорони праці може бути покла­дено па посадову особу, обізнану з питаннями охорони прані, за сумісництвом.

У своїй діяльності служба охорони праці керується Ти­повим положенням, затвердженим Державним коміте­том України з нагляду за охороною праці (наказ № 73 під 3.08.93 р.) і підпорядкована безпосередньо керівникові підприємства. Саме на службу (відділ) охорони праці покладено обов'язок організувати забезпечення підприєм­ства нормативними документами з охорони праці і техні­ки безпеки: інструкціями, стандартами, правилами: розробку і затвердження правил поведінки працівників на виробничих територіях І в приміщеннях, правил екс­плуатації устаткування і обладнання, що діють тільки па ньому підприємстві.

Служба (відділ) охорони праці організує навчання та проведення інструктажу з техніки безпеки, організує роботу з метою досягнення встановлених нормативів без­пеки, розроблення і здійснення заходів для створення здорових і безпечних умов праці.

Організація робіт з охорони прані включає:

— забезпечення безпеки виробничою устаткування, ви­робничих процесів, будинків, споруд;

— нормалізацію санітарно-гігієнічних умов прані:

— інструктаж з техніки безпеки і навчання працюючих безпечним умовам прані;

- забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту; — забезпечення оптимальних режимів праці і відпочин­ку;

— організацію лікувально-профілактичних заходів, соціально-побутового обслуговування робітників, профе­сійний відбір працюючих щодо окремих спеціальностей.

Забезпечення безпеки виробничого устаткування і техно­логічних процесів досягається проведенням організаційно - технічних заходів з боку власника або уповноважено­го ним органу, які включають впровадження нових про­гресивних технологій, сучасного устаткування, засобів механізації і автоматизації, досконалих засобів з техніки безпеки, своєчасне проведення ремонту будівель і спо­руд, що гарантує їх безпечну експлуатацію.

Нормалізація санітарно-гігієнічних умов праці включає забезпечення нормального функціонування вентиляції ви­робничих приміщень, опалювальних та освітлювальних систем, каналізації, водопостачання, забезпечення пра­цівників миючими засобами і т. ін.

Навчання працюючих безпечних умов праці — це одна з головних складових в охороні праці. Починається воно з прийому працівника на роботу, коли власник (уповно­важеним ним орган) знайомить майбутнього працівника з умовами і станом охорони праці, правилами поведінки на території підприємства в повсякденній практичній діяльності і в екстраординарних ситуаціях. Державний комітет України з нагляду за охороною праці затвердив Типове положення, згідно з яким всі працівники при прийомі па роботу повинні проходити вступний інструк­таж за програмою, складеною на підставі орієнтовного переліку питань, викладених в ньому положенні. Це сто­сується і інших видів інструктажу. Вступний інструктаж проводиться з усіма працівниками, які постійно або тим­часово будуть працювати наданому підприємстві, праців­ником служби охорони праці в спеціально обладнаному для цієї мсти приміщенні.

Далі, до початку роботи па робочому місці, з новоприй­нятим (чи переведеним з іншого підрозділу) працівником його безпосередній керівник проводить первинний ( всі наступні) інструктаж з техніки безпеки. Повторний інструктаж передбачає періодичне (один раз на півріччя, на роботах з підвищеною небезпекою — раз у квартал) повторення з усіма працівниками правил поведінки на робочому місці з точки зору дотримання вимог правил техніки безпеки.

Позаплановий інструктаж проводиться з працюючими при введенні нового обладнання чи устаткування, зміні вимог нормативних актів з охорони праці, в надзвичай­них ситуаціях, у випадку, якщо стався або існує загроза нещасного випадку, та інших, передбачених Типовим по­ложенням, випадках.

Ще один вид інструктажу — цільовий — проводиться з працівником при виконанні ним робіт, не пов'язаних з його прямими посадовими обов'язками (наприклад, за­лучення до разових вантажно-розвантажувальних робіт, аварійні роботи і т. ін.).

Проведення інструктажу завершується перевіркою знань з техніки безпеки шляхом усного опитування працівників І перевірки засвоєння набутих ними безпечних методів роботи.

Про проведення інструктажу у журналі, заведеному на підприємстві, робиться відповідний запис, який підтвер­джується підписами того, хто проводив інструктаж, і того, кою інструктували.

Контроль за якістю і періодичністю інструктажу з тех­ніки безпеки с однією із основних функцій служби охо­рони праці.

Система охорони праці передбачає надання працівни­кам, які зайняті на роботах, що пов'язані з забруднен­ням, а також з небезпечними умовами праці, з особли­вим температурним режимом і т. д., засобів індивідуального захисту. До них відносяться такі: спеціальне взуття, спец­одяг, маски, респіратори, захисні пояси, каски, окуля­ри і т. ін. Засоби індивідуального захисту надаються праців­никам відповідно до порядку, затвердженого Державним комітетом по нагляду за охороною праці (наказ № 170 від 29.10.96 р.). Він передбачає безоплатне їх надання згідно з нормами, встановленими за виробничою озна­кою. В разі ненадання цих засобів власник зобов'язаний компенсувати працівникові його витрати на придбання відповідних засобів індивідуального захисту.

Згідно з переліком робіт, пов'язаних із забрудненням, встановленим безпосередньо власником або уповнова­женим ним органом, працівникам, які зайняті на цих роботах, видасться мило за встановленою нормою, а за наявності на робочому місці токсичних шкідливих речо­вин — знешкоджуючі засоби. Для нейтралізації токсич­них речовин працівникам в день роботи безплатно ви­дасться молоко або інші продукти харчування, рівноцінні для підвищення захисної функції організму від впливу шкідливих речовин.

Для працюючих в особливо шкідливих умовах підприєм­ствами організовується замість молока видача лікуваль­но-профілактичного харчування у вигляді гарячих сніданків в дні роботи. Порядок видачі лікувально-профі­лактичного харчування регулюється діючою на сьогодні постановою Держкомітету Ради Міністрів СРСР з праці і соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7.01.77 р. № 4/П-1 і здійснюється на підприємствах відповідно до рішення власника або уповноваженого ним органу за узгоджен­ням з профспілковим комітетом.

Нормативними актами встановлені також інші норми, спрямовані на забезпечення охорони праці працівників. Так, для працівників, що працюють на відкритому про­сторі в холодну пору року, передбачені спеціальні пе­рерви в роботі для обігріву і відпочинку; робітники, які працюють па гарячих виробництвах, безплатно забезпе­чуються газованою водою; на вантажно-розвантажуваль­них роботах встановлені граничні норми щодо підійман­ня і перенесення вантажів.

З метою охорони здоров'я працівників власник або упов­новажений ним орган зобов'язаний за свої кошти організовувати проведення попереднього та періодичних ме­дичних оглядів працівників деяких галузей і спеціально­стей. Як і будь-яка правова норма ця вимога врегульова­на Положенням про медичний огляд працівників певних категорій (наказ Міністерства охорони здоров'я України № 45 від 31.03,94 р.). При невиконанні працівником ви­моги щодо проходження медичного огляду власник має право відсторонити працівника від роботи без збережен­ня заробітної плати і притягнути його до дисциплінарної відповідальності. Це ж стосується працівників, які не пройшли в установленому порядку навчання та інструк­таж з техніки безпеки.

Отже, для забезпечення охорони прані і техніки безпе­ки на виробництві обов'язковим є не тільки суворе ви­конання обов'язків з боку власника або уповноваженого ним органу, а також всіх найманих працівників. Вони зобов'язані дотримуватись норм, правил і інструкцій які встановлюють правила виконання робіт і поведінки на виробничій території і в приміщеннях, вимоги щодо пра­вильного користування знаряддями праці, засобами ко­лективного та індивідуального захисту.

Працівники повинні негайно повідомляти свого без­посереднього керівника про ситуацію, небезпечну для життя і здоров'я людей, про будь-який нещасний випа­док, що стався на виробництві.

Таким чином, забезпечення охорони праці на вироб­ництві — це результат взаємних зусиль власника або упов­новаженого ним органу і працівників.

Організація роботи з охорони прані базується на по­єднанні оперативної діяльності адміністративно-техніч­ного персоналу підприємства з діяльністю служби відділу) техніки безпеки і органів контролю за дотри­манням законодавства про працю та охорону праці.

Функція контроль за дотриманням законодавства з читань охорони праці притаманна в першу чергу службі відділу) охорони праці на підприємстві. Вона підкріпле­нь правами, наданими спеціалістам служби (відділу) охорони праці: видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для виконання приписи щодо усунення виявлених недоліків; вимагати відсторонення від роботи осіб, які не виконують вимог нормативних актів з охорони праці, тим більше пору­шують їх; зупиняти роботу виробництв, цехів, дільниць, машин, механізмів, які створюють загрозу життю чи здоров'ю працюючих; подавати керівникові підприєм­ства подання щодо притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги нормативних актів з охорони праці.

На підприємстві передбачено також контроль за дотри­манням законодавства з питань безпеки праці і з боку тру­дових колективів та профспілкових органів — так званий громадський контроль. Трудові колективи здійснюють його через обраних ними уповноважених, які діють на підставі Типового положення, затвердженого Держкомітетом Ук­раїни по нагляду за охороною Прані (наказ № 135 від ; 28.12.93 р.). Вони наділені правом безперешкодно пере­віряти на підприємстві виконання вимог з охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду власника пропозиції щодо усунення недоліків, виявлених при перевірці. На час виконання своїх повноважень по перевірці дотримання за­конодавства з охорони праці представники трудових ко­лективів звільняються від виконання основної роботи із збереженням середнього заробітку.

Участь профспілок у здійсненні громадського контро­лю за дотриманням власником нормативних актів з охо­рони праці проявляється через діяльність їх виборних органів і представників. Реалізуючи свої повноваження, вони перевіряють стан охорони праці на підприємстві, виконання умов колективного договору стосовно ство­рення безпечних і нешкідливих умов для працюючих, належних виробничо-побутових умов. Професійні спілки мають право вносити власнику, державним органам уп­равління подання з питань охорони прані і одержувати аргументовану відповідь.

В систему органів контролю і нагляду за дотриманням законодавства про працю і охорону праці на підприєм­ствах всіх форм власності входять спеціально уповнова­жені на те органи, які не залежать в своїй діяльності від власника підприємства або уповноваженого ним органу.

Органи державного нагляду і контролю — це місцеві органи державного управління — місцеві державні адмі­ністрації і ради народних депутатів, а також міністер­ства, державні комітети і відомства, що здійснюють відом­чий контроль.

Функції місцевих органів державного управління, виз­начені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», включають, окрім іншого, забезпечення в ме­жах відповідної території реалізації державної політики Із галузі охорони праці шляхом здійснення контролю за дот­риманням нормативних актів з охорони прані, розробки програми заходів щодо забезпечення безпеки і гігієни праці, організації аварійно-рятувальних формувань і робіт в разі необхідності.

Державне управління охороною праці в Україні здійснює Кабінет Міністрів України через Міністерство праці і соціальної політики.

Центральним виконавчим його органом є Комітет з нагляду за охороною праці, основним завданням якого є комплексне управління охороною праці, державний нагляд за дотриманням вимог праці і виробничого сере­довища, координація робіт з профілактики травматизму невиробничого характеру, проведення експертизи про­ектної документації і видача дозволу на введення в експ­луатацію нових або реконструйованих підприємств (об'єктів), координація науково-дослідних робіт з охо­рони праці і підвищення ефективності державного на­гляду за охороною праці.

Відповідно до цих завдань Положенням про Держав­ний комітет з нагляду за охороною праці визначені і його функції. Для їх здійснення Комітет з нагляду за охороною праці створює державні інспекції і територіальні управління, посадові особи яких мають право безперешкодно в будь-який час проводити перевірки на підконтрольних підприємствах щодо дотримання ними законодавства з питань охорони праці, вимагати і отримувати від їх поса­дових осіб пояснення та інші матеріали, за результатами перевірок направляти керівникам підприємств обов'яз­кові для виконання розпорядження про усунення вияв­лених порушень аж до зупинки експлуатації виробництв і цехів, а також подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді, накладати штрафи і т. їй.

Державний контроль за додержанням норм і правил ядерної та радіаційної безпеки здійснюють Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки, Голов­на державна інспекція з нагляду за ядерною безпекою, підпорядковані Міністерству охорони навколишнього природного середовища. Ці ж питання входять до компе­тенції Міністерства охорони здоров'я згідно з Законом України «Про використання ядерної енергії І радіаційну безпеку» від 8.02.95 р.

До органів нагляду і контролю відносяться також уп­равління Державної пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи, установи і заклади Державної санітарно-епідеміологічної служби Міністер­ства охорони здоров'я, які у випадку виявлення пору­шень вимог законодавства щодо пожежної безпеки, сані­тарних норм наділені правом обмежувати, тимчасово призупиняти і навіть забороняти виконання робіт, діяльність підприємств, застосування і використання на них небезпечних для життя і здоров'я працівників речо­вин, устаткування та ін.

Загальний і виший нагляд за дотриманням і правиль­ним застосуванням законодавства з питань охорони праці (згідно з Законом «Про прокуратуру») здійснюється Ге­неральним прокурором і підпорядкованими йому проку­рорами.

Важливе значення, яке надається в нашій державі збе­реженню життя і здоров'я працівників, підкреслюється встановленням відповідальності посадових осіб за пору­шення законодавства про працю і вимог з охорони праці. "За наявності таких фактів винні посадові особи притяга­ються до дисциплінарної, адміністративної, матеріаль­ної і навіть кримінальної відповідальності.

3. Охорона праці жінок

Стверджуючи рівність усіх громадян суспільства, зокре­ма за ознакою статі. Конституція України проголошує надання жінкам рівних з чоловіками можливостей у гро­мадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті ос­віти і професійній підготовні, у праці та винагороді за неї.

Але оскільки жінки, беручи участь у суспільне корисній діяльності, несуть подвійне навантаження в зв'язку з тим, що змушені поєднувати політичну, громадську, вироб­ничу діяльність з виконанням функції материнства, на­родженням і вихованням дітей, піклуванням за членами сім'ї і т. д.. то держава прагне захистити їх спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встанов­ленням пенсійних пільг, матеріальною і моральною підтримкою материнства.

Конкретним підтвердженням тому є норми трудового законодавства, які забороняють використання праці жінок на небезпечних для їх здоров'я роботах, на важких робо­тах, на роботах в гірничодобувній промисловості та на будівництві підземних споруд, за винятком робіт нефізичного характеру, пов'язаних з санітарно-побутовим об­слуговуванням. Міністерством охорони здоров'я затвер­джено Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і не­безпечними умовами праці, на яких забороняється зас­тосування праці жінок (наказ № 256 від 29.12.93 р.),

Законодавство забороняє застосування праці жінок па роботах, пов'язаних з підняттям та переміщенням важких речей з перевищенням граничних норм, зат­верджених Міністерством охорони здоров'я України (наказ № 241 від 10.12.1993 р.). Законодавством передбачені обмеження щодо застосу­вання праці жінок у нічний час. Вона дозволяється лише в тих галузях народного господарства, де це викликано особ­ливою необхідністю і як тимчасовий захід. Перелік таких галузей встановлено Кабінетом Міністрів України. Ст. 175 КЗпП України дозволяє застосування праці жінок в нічний час на підприємствах, де зайняті члени лише однієї сім'ї.

Особливі гарантії і пільги встановлені для жінок у зв'яз­ку з виконанням їх функції материнства. До них відносять­ся: гарантії при прийомі на роботу вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до трьох років, а також одиноких матерів; заборона їх звільнення з ініціативи адміністрації, а у випадках ліквідації підприємства — обов'язкове пра­цевлаштування; надання вагітним жінкам легшої роботи за наявності медичного висновку, причому зі збережен­ням середнього заробітку за попередньою роботою, якщо легша робота є нижче оплачуваною; зниження для цієї ка­тегорії працівників норм виробітку, норм обслуговуван­ня; надання жінкам оплачуваних відпусток у зв'язку з ва­гітністю і пологами (до і після пологів) загальною трива­лістю 126 (140 при ускладнених пологах) календарних днів; можливість приєднання щорічної відпустки до цих соці­альних відпусток; надання частково оплачуваної відпуст­ки по догляду за дитиною до досягнення нею віку двох років і відпустки без збереження заробітної плати до трьох-річного віку дитини, а за наявності медичного висновку — до шести років; надання жінці, яка здійснює догляд за дитиною, на її прохання роботи па умовах неповного ро­бочого дня. Всі вказані види відпусток зараховуються до загального і безперервного стажу роботи жінки, хоча не враховуються при визначенні стажу для щорічної оплачу­ваної відпустки. На час перебування у відпустках вказаних видів за жінкою зберігається її посада чи місце роботи.

Гарантії і пільги, передбачені законодавством для жінок у зв'язку з материнством, поширюються на батьків або інших родичів, які виховують дітей без матері, в т.ч. опі­кунів.

4. Охорона праці неповнолітніх

Неповнолітніми згідно з законодавством вважаються особи, які не досягли 18 років.

Особливості правового регулювання трудових відносин з неповнолітніми зумовлені піклуванням з боку держави про фізичне здоров'я і соціальну пристосованість моло­дого покоління. Саме цим пояснюються додаткові пільги і гарантії забезпечення трудових прав неповнолітніх. Суть їх зводиться до того, що неповнолітні користуються всіма правами в трудових правовідносинах нарівні з повноліт­німи працюючими (ст. 187 КЗІІП), а в деяких випадках навіть мають певні переваги.

Починаючи з реалізації права кожного громадянина на працю, держава допомагає молоді, яка часто не мас достатньої кваліфікації, а інколи і спеціальності, влаш­туватись на роботу, тим самим сприяючи ЇЇ соціальній адаптації. Цю функцію держава здійснює через свої служ­би зайнятості і органи місцевого управління, які забез­печують працевлаштування неповнолітніх в межах виз­наченої квоти (броні) робочих місць.

Для неповнолітніх встановлені спеціальні правила пра­цевлаштування. Трудовий договір з ними згідно зі ст. 188 КЗІІП може бути укладено лише тоді, коли вони досягли шістнадцяти років. Лише у виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, на роботу можуть прийматись особи, які досягли 15 років. Допус­кається прийняття молоді (учнів) на роботу з 14 років під час канікул, у вільний від навчання час для виконання легкої роботи, яка не шкодить їх здоров'ю, і лише за зго­дою одного з батьків або особи, що його замінює.

При працевлаштуванні відповідно до ст. 191 КЗпП Ук­раїни неповнолітні приймаються на роботу лише після проходження