Територіально-виробничі комплекси України - Розміщення продуктивних сил - Скачать бесплатно

Зміст.

Вступ.

Поняття, сутність та складові виробничого комплексу та виробничої інфраструктури.

Формування територіально-виробничих комплексів України.

Територіально виробничі комплекси України.

Висновок.

Література.

Вступ а

Важливими елементами формування і функціонування територіальних галузевих, міжгалузевих, інтегральних комплексів є економіко-екологічні і демографічні. Вони сприяють у рамках ТВК кращому забезпеченню комплексної переробки сировини, вико­ристанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, ефектив­ній організації суспільного виробництва, створенню системи посе­лень із необхідними умовами праці і життя людей.

У господарському комплексі України можна виділити 57 ТВК, які сформувалися або перебувають на стадії формування, та понад 300 різних промислових центрів, що безпосередньо не належать до територіального складу вищих за таксономічним рангом структурних елементів, оскільки переважна більшість цих структурних еле­ментів має невеликі розміри.

В Україні, де високе господарське освоєння території, зокрема Донбасу та Придніпров'я, а також густонаселених великих міст інших районів, слід удосконалювати ТВК внаслідок оптимізації їх галузевої структури, технічного переобладнання підприємств, раціоналізації внутрішніх і міжгалузевих транспортно-економічних зв'язків, поси­лення дії інтенсивних факторів. Це основний шлях розв'язання про­блеми вдосконалення територіальної організації продуктивних силі джерело економії суспільної праці в Україні.

Отже, як показує світовий досвід, в Україні потрібні нові методи вирішення регіональних питань економічного розвитку, насампе­ред більш глибоке вивчення загальноекономічної теорії розвитку ринкової економіки, оскільки вона є основою регіонального стра­тегічного планування.

1. Поняття, сутність та складові виробничого комплексу та виробничої інфраструктури

Виробничий комплекс, як складова частина національної еко­номіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфра­структури та організаційною системою управління господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатися як систе­ма, сформована учасниками економічного циклу суспільного вироб­ництва, які виробляють товари й послуги, а також приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характери­зує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах. В регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробниц­тво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах - переважну ча­стку послуг.

Національна економіка характеризується організаційно-еконо­мічною, соціально-економічною (інституціональною) та виробничо-технологічною структурами, які відображають внутрішні співвідно­шення її складових з точки зору організації виробництва, розподілу форм власності та існуючих його технологічних циклів.

Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними та виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура справ­ляє помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу.

Виробничий комплекс характеризується структурою вироб­ництва — співвідношенням між його галузями, яке виражає госпо­дарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Структура ви­робництва визначається як натуральними, так і вартісними показни­ками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чи­сельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характери­зується галузевими, територіальними, відтворювальними про­порціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Ос­новою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарст­ва являє собою цілісну сукупність організацій та підприємств, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Територіальна структура виробництва відображає виробничі пропорції у певних галузях виробництва між різними територіями країни.

В залежності від ролі галузей у національній економіці виділяють сфери виробництва товарів та виробництва і надання по­слуг.

Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва то­варів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість та сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва).

Інші галузі, пов'язані з товарним виробництвом (торгівля, по­бутове обслуговування, громадське харчування), а також сукупність галузей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню (житлово-комунальне господарство, громадський транс­порт і зв'язок по обслуговуванню населення, освіта, охорона здо­ров'я, культура і мистецтво відносяться до соціального комплексу країни.

Окремо виділяються за функціональними ознаками державна організаційно-управлінська інфраструктура (органи управління, су­дової влади, внутрішніх справ і оборони), а також ринкова інфраструктура, як сукупність галузей, що обслуговують ринкові відносини і об'єднують заклади кредитування, фінансування і стра­хування підприємств і населення. Теорію й практику функціону­вання цих галузей вивчають відповідно наука державного управ­ління, юриспруденція та наука про фінанси.

За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на:

промисловість;

аграрно-промисловий комплекс;

виробничу інфраструктуру.

Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість - найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, вироб­ництво засобів виробництва й предметів споживання. Промисло­вість є основною трудо поглинаючою галуззю товарного виробниц­тва. її розвитку загалом зобов'язаний розвиток інших галузей госпо­дарства. За характером виробництва і предметів праці промисло­вість, у свою чергу, поділяється на видобувні й обробні галузі. Видо­бувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сиро­вини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляють сировину й матеріали, включає в себе більшість ви­робництв, які створюють товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається сировинною. Структура промисло­вості України може бути представлена в генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами — паливно-енерге­тичним, металургійним, машинобудівним та хімічним.

Особливе місце займає промислове виробництво товарів з си­ровини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промис­ловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організа­ції. Основними її елементами виступають:

Промисловий (агропромисловий) район - інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як го­ловної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.)

Промисловий (агропромисловий) вузол - зосередження на обмеженій території (рангу територіально-господарського підрайону, міської агломерації) виробничо-технологічного територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується й на даний час.

В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли.

Агропромисловий кущ - специфічна локальна форма ор­ганізації аграрно-промислового виробництва, яка характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами (наприклад. Ніжинський агропромисловий кущ м'ясомолочної та овочеконсервної спеціалі­зації").

Промисловий (агропромисловий) центр - місто або селище

міського типу, де зосереджено декілька промислових підприємств і які складають спеціалізовану місто утворюючу галузь.

Промисловий (агропромисловий) пункт - поселення разом з промисловим підприємством, яке виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції,

хутір з лісопильним підприємством).

В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництва виробничими послугами. У суспільному виробництві виробнича інфраструктура забезпечує економічно ефективний, швидкий та якісний прискорений процес обігу та споживання. Перш за все у виробничій інфраструктурі необхідно підкреслити постійно зростаючу роль науково-інформаційної галузі виробництва, яка розглядається як специфічна складова інвестиційно-будівельної інфраструктури. Основними центрами і регіонами, де розміщені га­лузі виробництва й інші центри економічної ділової активності, ста­ли території з передовою наукою та освітою (Київський, Львівський та Одеський регіони. Східний економічний район, Придніпров'я, Донбас тощо). Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою тери­торіальної організації науково-виробничих комплексів є технополіси (технопарки, агрополіси тощо)- цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються фінансово-кредитні заклади, науково-дослідні інститути, вищі навчальні закла­ди та наукомісткі промислові підприємства, що взаємодіють між собою. Часто технополіси мають особливі організаційно-правові умо­ви господарювання, які сприяють прискоренню економічної віддачі від виробництва. Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупну продук­тивність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів.

У виробничу інфраструктуру входить також будівельний комплекс — сукупність галузей матеріального виробництва і про­ектно-конструкторських та пошукових організацій, які забезпечують будівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій і деталей.

Промисловість будівельних матеріалів включає виробництво стінових матеріалів, цементну промисловість, видобуток і первісну обробку мінерально-будівельних матеріалів, склоробну промисло­вість, виробництво облицювальних, оздоблювальних матеріалів та санітарно-технічних виробів. Розміщення промисловості будівель­них матеріалів визначається в основному обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами та наявністю сировин­ного фактора. В останньому випадку розрізняють галузі переважно сировинної орієнтації — первинну обробку природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, облицювального, бутового каменю та ін.), виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шиферних ви­робів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін, а також галузі з орієнтацією переважно на споживача, якими є виробництво бетону, залізобетонних виробів і конструкцій, м'якої покрівлі, санітарно-технічних виробів тощо. Найпотужнішими цен­трами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь.

Виробництво будівельних конструкцій та деталей включає в себе підприємства з виготовлення збірного залізобетону і залізо­бетонних конструкцій, які тяжіють до великих промислових центрів і вузлів, населених пунктів зі значним обсягом житлового і промис­лового будівництва (основними з них є Харківське, Львівське, Кри­ворізьке, Луганське та Сумське), домобудівні комбінати (найбільш потужні зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі), а також виробництво будівельної цегли, розміщення якої орієнтується на споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слов'янськ, Бахмут тощо.

Розвиток галузі капітального будівництва України характери­зується прискоренням в останні часи тривалості виробничого циклу, збільшенням кількості нерухомих територіальне закріплених об'єк­тів, які зводяться, а також високою залежністю виробництва від економіко-географічного положення та природно-географічних умов. Основні обсяги будівництва в Україні поки що зосереджені у вели­ких містах, значними обсягами цивільного будівництва характери­зується м. Київ. У процесі розвитку будівництва в країні виділились окремі галузі спеціалізації — промислове, комунікаційне, житлове, водогосподарське, військове та ін. Найважливішими факторами, за якими обираються райони і пункти будівництва є сировинний, тру­довий, паливно-енергетичний, водний, кліматичний, фактор рельєфу та сейсмічності тощо.

Провідним є у виробничій інфраструктурі місце вантажного транспорту — однієї з найбільш важливих галузей національної економіки. Виділяють наземний (залізничний, автомобільний, тру­бопровідний), водний (морський, річковий, озерний) та повітряний його види. Усі види транспорту об'єднуються в єдину транспортну систему країни, яка являє собою територіальне поєднання шляхів сполучення, технічних засобів транспорту, служб перевезень та форм її територіальної організації, які об'єднують види транспорту і всі ланки транспортного процесу у їх взаємодії і забезпечують успішне функціонування народногосподарського комплексу країни в цілому. Функціонування транспортної системи забезпечує транс­портна інфраструктура, яка включає в себе шляхи сполучення, ру­хомий склад, вантажно-розвантажувальні господарства, а також за­соби управління і зв'язку, технічне обладнання для обслуговування транспортної сфери.

Формами територіальної організації транспорту є моно та багатогалузеві транспортні вузли, станції, морські і річкові порти, пристані, аеропорти.

Залізничний транспорт відіграє провідну роль у здійсненні внутрішньодержавних і значну — у зовнішньодержавних еко­номічних зв'язках України. На нього припадає основна частина ван­тажообігу і перевезень пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко-економічні показники: регулярність руху і ви­соку швидкість перевезень, велику пропускну і провізну спроможність. Експлуатаційна довжина залізничних колій загального користування в Україні складає 22301 км. Щільність залізничних колій загального користування у середньому по країні складає 37 км на 1000 кв. км території. Найвищим показником щільності залізнич­них шляхів виділяються промислове розвинені Донецька, Луган­ська, Дніпропетровська, Харківська та Запорізька області, а також такі області, як Львівська, Закарпатська, Чернівецька і Вінницька. Електрифікованими є магістральні та найбільш вантажонапружені залізниці: Москва-Київ-Львів-Чоп, Донбас-Кривий Ріг, Харків-Запо­ріжжя-Севастополь, Харків-Лозова-Микитівка, Київ-Миронівка-Дніпропетровськ, Хирівка-Помошна-Одеса-Іллічівськ, Харків-Крас­ний Лиман-Дебальцеве. У структурі перевезення вантажів переважа­ють промислова сировина та паливо — вугілля, в т. ч. кокс, руди чорних та кольорових металів та самі метали, лісові вантажі, буді­вельні матеріали, в т. ч. цемент, а також громіздкі машини та устат­кування, продукція АПК. Основні фонди галузі складають 48 млрд. грн., а кількість працюючих - більше 300 тис. осіб.

Автомобільний транспорт є найбільш маневровим та ефектив­ним видом транспорту для перевезення масових вантажів дрібними партіями на близьку відстань. Цей вид транспорту розпочинає і закінчує транспортний процес на морському, річковому і залізнич­ному транспорті. Розвиток автомобільного транспорту та його тери­торіальна організація залежать від галузевої структури регіону, її територіальної організації, природних умов, зокрема, рельєфу, що й визначає напрями та щільність автошляхів. Автомобільний транс­порт швидкими темпами розвивається у більшості регіонів країни. Довжина автомобільних доріг загального користування з твердим покриттям становить 163,8 тис. км. Щільність автомобільних доріг загального користування з твердим покриттям у середньому по країні становить 271 км на 1000 кв. км території. Найважливішими автомагістралями України є: Київ-Полтава-Харків-Ростов-на-Дону, Київ-Москва, Київ – Санки – Петербург, Київ – Одеса, Москва-Харків - Запоріжжя - Сімферополь, Київ-Житомир-Рівне-Львів-Ужгород, Київ-Дніпропетровськ-Донецьк-Маріуполь тощо.

Водний транспорт є порівняно дешевим, він відіграє надзви­чайно важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків України, особливо з країнами далекого зарубіжжя. Серед найбільш важливих морських портів держави — Одеса, Іллічівськ, Ізмаїл, Південний, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч на березі Чорного моря та Маріуполь і Бердянськ на березі Азовського моря. Основні водні транспортні артерії України — Дніпро та його прито­ки Прип'ять і Десна, Дністер, Південний Буг. Основними річковими портами є Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ Кременчук, Черкаси, Нікополь, Чернігів, Херсон, Миколаїв, Рені, Ізмаїл. Річковий транспорт України системою каналів зв'язаний з ріками сусідніх держав: Білорусі і Польщі, що дає вихід Україні в Балтійське море. Серед рухомого складу водного транспорту пер­спективним є використання суден типу "ріка-море". Після нор­малізації політичної ситуації на Балканах очікується пожвавлення судноплавства по р. Дунай, гирло якої належить до територіальних вод нашої країни.

Трубопровідний транспорт є найбільш економічним й ефек­тивним для транспортування рідкого палива, пального і техно­логічного газу, хімічних продуктів тощо. Його розвиток обумовле­ний розміщенням в Україні нафтової, нафтопереробної і газової промисловості. Через Україну проходять важливі трубопровідні магістралі з Росії в Західну Європу. Нафтопровідний транспорт Ук­раїни включає в себе 12 основних нафтопроводів загальною про­тяжністю біля 3,0 тис. км. Транс’європейська нафтопровідна мережа представлена нафтопроводом «Дружба», протяжність якого в межах України 680 км. Крупними міжнародними нафтопроводами є Самара-Лисичанськ-Кременчук-Херсон і Мічурінськ - Кременчук. Через ці нафтопроводи в Україну надходить сибірська нафта. Протяжність трубопроводів газопровідного транспорту в Україні сягає 33 тис. км. Магістральні газопроводи Дашава - Київ-Москва, Шебелинка-Брянськ, Шебелинка – Острогожськ - Москва, Дашава – Мінськ - Вільнюс-Рига виконують також функції міжнародних.

В останні роки пожвавлюється діяльність повітряного транс­порту, розвиток котрого спирається як на базу рухомого складу власного виробництва, так і на імпортні літаки й гелікоптери.

Роль повітряного транспорту є найважливішою для виконання стра­тегічних швидкісних перевезень, відносин з іншими країнами, вико­нання спеціальних завдань транспортування вантажів у важкодоступні регіони. В Україні в усіх областях є благоустроєні аеропорти, серед яких виділяється аеропорт міжнародного класу у м. Бориспіль. І Розвитку повітряного транспорту сприяє діяльність на українських традиційні листи й телеграми, заміну газет і журналів, як джерела інформації багатоканальним телебаченням та радіомовленням, елек­тронними публікаціями на Інтернет - сторінках.

Так, замість трьох-чотирьох каналів телебачення, які можна було прийняти в містах України за допомогою звичайного теле­приймача на початку 90-х років, їх кількість збільшилась на поря­док. Зокрема, в мережі кабельного телебачення у великих містах (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг та ін.) можна прийняти до трьох десятків каналів (з них біля двадцяти - українською й російською мовами). З урахуванням розвитку супутникового, кількість каналів телемовлення, які можна прийняти в Україні сягає сотень й обмежується можливостями теле­приймача. На території, де проживає більша частина населення Ук­раїни, кількість популярних каналів радіомовлення в загальнодо­ступному ультракороткохвильовому діапазоні перевищує десяток. Свою частку у зміну структури послуг зв'язку вклали зміни способу життя, викликані ринковими відносинами. Відносно неприбуткові періодичні видання припинили своє існування, або різко зменшили тиражі, а їх аудиторія читачів, серед яких левову частку складали пенсіонери та люди похилого віку, змінили структуру особистого споживання у бік товарів першої необхідності. Згідно з основними світовими тенденціями, за останні 15 років частка поштових та теле­графних послуг в Україні зменшилась з 43% до 18%, в той час, як послуги телефонного зв'язку збільшились з 44% до 73%. Причому зростає кількість та покращується якість послуг по прийому та пере­дачі телевізійних та радіопрограм, електронного зв'язку, в той час, як частка послуг дротового мовлення, спецзв'язку та фельдзв'язку постійно знижується. Однак існування та розвиток традиційних за­собів зв'язку не є проблематичним, оскільки вони є найбільш надій­ним засобом передачі повідомлень і не залежать від наявності електро та радіокомунікацій.

У країні спостерігається значна регіональна диференціація у показниках розміщення та розвитку продуктивних сил галузі. Так, у відправленні газет та журналів на столицю України припадає майже 40%. Це пояснюється помітною територіальною диференціацією до­ходів населення, а також тим, що Київ є найбільшим діловим та культурним центром країни. Значною є частка Києва і в розвитку нових видів зв'язку — електронної пошти, Інтернету, мобільного зв'язку, пейджингу. На Київ припадає 11,3% телефонних апаратів домашнього користування. На частку Донецької, Дніпропетровської та Харківської областей припадає відповідно 8,3%, 7,8% та 6,7% до­машніх телефонних апаратів. Таким чином найбільш розвинуті про­мислові області припадає більше третини всієї кількості телефонних апаратів.

Для зв'язку України характерними є всі недоліки розвитку продуктивних сил інфраструктури у трансформаційному періоді:

нерівномірна щільність охоплення території послугами, фізичний знос і моральне за старіння обладнання, низький рівень розвитку цифрової первинної мережі, недостатня кількість телевізійних ка­налів для потреб державного і комерційного мовлення на більшості географічної території країни, висока питома вага ручної праці в поштовій галузі, а також низька якість поштових послуг, помітні територіальні диспропорції у рівні розвитку галузі в цілому в індустріальних регіонах та на периферії.

На початок 2000 -х років існуюча в Україні первинна мережа, а також найбільш розгалужені вторинні мережі телефонного і теле­графного зв'язку оснащені переважно достатньо застарілими анало­говими системами передачі і таким же комутаційним обладнанням. Цим системам притаманна низька якість каналів зв'язку, особливо помітна при передаванні дискретних сигналів. Пріоритетним на­прямком розвитку первинної мережі є будівництво магістральних цифрових волоконно-оптичних (ВОЛЗ) та радіорелейних (ЦРРЛ) ліній зв'язку, які забезпечують значно більшу пропускну спро­можність ліній зв'язку (на два-три порядки).

Для систем персонального радіо виклику (радіо пейджингу), оптимальних для використання у службах оперативного виклику, перспективними є стандарти ЕК.МЕ8 та РЬЕХ.

Мережі стільникового зв'язку, які поступово витісняють з ринку комунікацій радіо пейджинг, для підвищення якості та збіль­шення асортименту послуг, розвиваються через використання нових діапазонів радіочастот та способів доступу до мереж, а також впро­вадження сучасніших, порівняно з широко вживаними зараз в Ук­раїні, стандартів.

На даний час в Україні поки що найбільшу територію покрит­тя мають мережі аналогового стільникового зв'язку достатньо за­старілого стандарту NN4^450, доступ до яких надає компанія UМС.

Тому в Україні, згідно з концепцією розвитку рухомих мереж зв'язку, більш перспективними визнано цифрові стандарти другого покоління С8М-900 (ЕС8М-900) та ОС8-1800 (05М-1800), які вже впроваджуються переважною кількістю операторів і мають цілу низку переваг, зокрема — широкі можливості міжнародного роумінгу (доступу до мережі стільникового зв'язку відповідного стан­дарту поза межами покриття власного оператора за кордоном Ук­раїни). Поки що обмеженими в Україні є можливості розвитку стан­дарту ОАМР5, доступ до мережі якого переважно у лівобережній України надає компанія ОСС (найближчим часом вона відкриває доступ до мережі стільникового зв'язку також у стандарті 08М-1800). Достатньо прогресивним є розвиток мережі стаціонарного стільникового зв'язку в стандарті СОМА, причому не виключеним є і впровадження цього стандарту для доступу у мережу мобільного зв'язку. У найближчі десять років передбачається впровадження системи мобільного зв'язку третього покоління ІЛУ1Т5, яка зможе забезпечувати передавання інформації на певних ділянках зі швидкістю до 2 Мбіт/с.

Перспективним для роботи в Інтернеті комплексної безпроводової системи "персональний комп'ютер-мобільний телефон" є впровадження високошвидкісного протоколу доступу до мережі та; передачі даних ОРК8.

Використання транкінгових систем (персо­нальних радіостанцій з виходом у телефонну мережу) в Україні, внаслідок низької ефективності використання радіочастот, є доціль­ним, в першу чергу, для відомчого зв'язку, а також у невеликих на­селених пунктах, де розгортання стільникової мережі не є виправда­ним з точки зору відшкодування витрат.

З точки зору організації транзитних інформаційних маршрутів на шляху із Європи в Азію є вигідним географічне розташування України, чим і зумовлена її участь в багатьох міжнародних телеко­мунікаційних проектах.

Для вирішення питання інформатизації України необхідно провести значні структурні зміни у зв'язку, наслідком яких має ста­ти:

• демонополізація галузі,

• залучення вітчизняного та зарубіжного приватного капіталу,

• створення сучасного регульованого ринку телекомунікацій.

Для розв'язання вказаних завдань необхідно знайти компроміс між інтересами держави, яка відповідає за інфраструктурні системи життєзабезпечення суспільства, та інтересами приватних власників, які забезпечують надходження інвестицій та інновацій у галузь.

Основним напрямом розвитку техніко-технологічної основи галузі є реконструкція та розширення ємності мереж, а також Їх цифровізація. Цифрові системи передачі у поєднанні з волоконно-оптичними кабелями дозволяють значно збільшувати ємність станцій телефонного зв'язку. Також вони дають змогу створювати комбіновані станції, які використовуються на місцевих, міжміських та міжнародних мережах зв'язку.

2. ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНЙЧИХ КОМПЛЕКСІВ УКРАЇНИ

Господарство кожної незалежної держави являє собою структуровану систему, в якій усі галузі матеріального виробництва і сфери гос­подарської діяльності організаційно, економічно і технологічно взаємо­зв'язані, а її функціонально-компонентна і територіальна структури під­порядковані максимальному забезпеченню населення продовольчими і промисловими товарами, постійному підвищенню його життєвого рівня, розширеному відтворенню в природі й суспільному виробництві, раціо­нальному використанню природних багатств.

Структурна перебудова господарського комплексу постає першочер­говим і головним завданням нашої держави. З огляду на це, істотно зро­стають роль і значення конструктивної та регіональної економік. Пер­ша з них має бути націлена на конструювання і моделювання нових те­риторіально-виробничих комплексів, а друга — на розробку конкретних практичних заходів, спрямованих на підвищення економічної ефектив­ності їх функціонування. Формування територіально-виробничих комп­лексів (ТВК) — це складний і тривалий процес, який ґрунтується на за­кономірностях територіального поділу праці. Кожний ТВК повинен яв­ляти собою збалансовану та інтегровану систему, відзначатися комп­лексністю, єдністю, виробничою цілісністю і відносною самостійністю функціонування. Як цілісна система ТВК виступає складовою господар­ського комплексу держави, основною ланкою територіального поділу праці.

Одним з головних завдань теорії та практики комплексоутворення е розробка принципово нових методичних положень територіального пла­нування, проектування і моделювання територіально-виробничих утво­рень різних ієрархічних рівнів. У цьому і полягає весь науково-практич­ний зміст територіальної організації суспільного виробництва. Створен­ня її високоефективних форм в умовах самостійності української дер­жави і розвитку ринкової економіки пов'язане з необхідністю переходу до конструювання і моделювання як усієї господарської системи, так і ТВК, і навіть окремих інтеграційних утворень. Щоб забезпечити високу економічну ефективність її функціонування, слід розпочати конструю­вання і моделювання «системи систем», а для цього потрібне досить чіт­ке її трактування. Вона повинна являти собою комплекс економічно, ор­ганізаційно і технологічно взаємозв'язаних головних, допоміжних і об­слуговуючих галузей, які збалансовані між собою і утворюють єдину ін­теграційну систему. Для того, щоб забезпечити її ефективне функціонування, необхідним є їх комплексно - пропорціональний розвиток.

Важливо підкреслити, що Рада по вивченню продуктивних сил Ук­раїни НАН України, яка вже багато років займається прогнозуванням розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу, фактично про­гнозувала розвиток не комплексів, а суми галузей на території республі­ки та її окремих районів. Хоча в умовах планової економіки такі прог­нози і створювали певну наукову основу для розвитку продуктивних сил, але комплексно - пропорціональне забезпечення всієї господарської сис­теми та її збалансованість не вдавались.

Як наслідок, ми одержали структурно незавершене, незбалансоване, нескомплексоване господарство, що не відповідає умовам і параметрам високоефективного господар­ського комплексу. Основною причиною такої ситуації стало те, що тео­рією комплексів і комплексоутворення займалися переважно економгеографи, які не брали участі у проектуванні, моделюванні та прогнозу­ванні їх функціонально-територіальної структури на перспективу, у ви­борі територій і майданчиків для розміщення підприємств і господарств. А саме проектна діяльність створює інформаційну базу для теоретичних узагальнень і формування наукових основ організації ТВК. До остан­нього часу має місце значний організаційний розрив між теорією і прак­тикою реального проектування комплексів. Для ліквідації такого роз­риву до розробки теоретичних основ комплексоутворення, конструюван­ня і прогнозування їх розвитку на далеку перспективу необхідно залуча­ти спеціалістів конструктивної та регіональної економік з науково-дос­лідних і проектних інститутів, які б могли розробляти організаційні та технологічні моделі первісних комплексів, доводячи їх до якісних і кіль­кісних параметрів складніших і масштабніших інтеграцій.

Практика нового господарського будівництва в Україні ставить пе­ред економічною наукою завдання розробити такі системи територіаль­ної організації суспільного виробництва, які б дозволяли бачити перс­пективу не як суму окремих галузей, а як господарство в цілому, в усіх його взаємозв'язках. Необхідно вивчати, конструювати і прогнозувати не окремі галузі чи елементарні комплекси, а більш складні територі­ально-виробничі утворення.

Саме в цьому полягає наукове забезпечення високоефективного розвитку господарства України.

Матеріальними умовами об'єднання всіх галузей суспільного ви­робництва в комплекс або спеціалізовану виробничу систему є виробни­чий і природноресурсний потенціали даної території: земельні, водні, мінерально-сировинні, біологічні та інші ресурси, населення і трудові ресурси, транспортно-економічні, виробничі та технологічні зв'язки, га­лузі господарства і окремі підприємства. Тому конструювання і моделю­вання ТВК передбачають оцінку ресурсозабезпеченості території, її по­треб у різних видах продукції, рівня розвитку окремих галузей матері­ального виробництва, економічних, технологічних, транспортних та ін­ших зв'язків між ними, виробничої та територіальної структур виробни­цтва, його економічної ефективності, рівня забезпеченості місцевих пот­реб у промисловій і сільськогосподарській продукції, фінансових мож­ливостей щодо капітальних вкладень у розвиток різних галузей матері­ального виробництва і сфери їх обслуговування, а також можливостей щодо інтеграції в господарському комплексі України і в світовому еко­номічному просторі.

На основі оцінки ресурсної забезпеченості території, територіально-компонентної структури економічних районів і вільних економічних зон, інвентаризації всіх господарських об'єктів можна визначити ті галузі, підприємства і господарства, які у взаємозв'язку з уже існуючими мо­жуть забезпечити формування нових ТВК з принципово новими функці­онально-компонентною і територіальною структурами, безвідхідним і мало відхідним виробництвами. Отже, основним завданням конструктив­ної та регіональної економік в умовах структурної перебудови має ста­ти дальше вдосконалення територіальної організації виробництва. І на основі його комплексування, комбінування, кооперування та інтегруван­ня необхідно спроектувати такі територіально-виробничі системи (еко­номічні райони, вільні економічні зони, промислові вузли), які б забез­печували розширене відтворення як у суспільному виробництві, так і в природному середовищі, і були максимально економічно ефективними.

Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути зв'язаними, скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою, за­безпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне вико­ристання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і ма­теріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість високоякіс­ної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного середовища. Ха­рактеризуючись певними функціонально-компонентною і територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарському комплексі та в світовому економічному просторі.

Структурну перебудову господарства України слід базувати на мак­симальному врахуванні об'єктивних законів розвитку продуктивних сил та їх територіальної організації, теорії та практиці комплексоутворення, використанні досвіду високо розвинутих країн світу, конструктивній і ре­гіональній економіках, перспективних конструкціях і моделях ТВК (еко­номічних районів, вільних економічних зон, промислових вузлів). Треба зауважити, що існуючі нині функціонально-компонентна і територіаль­на структури України не відповідають вимогам незалежної держави і параметрам високоефективної економіки і тому потребують докорінної реконструкції, а ТВК—значного реформування та пере спеціалізації. З огляду на це, в Україні необхідно розробити і прийняти на урядовому рів­ні довгострокову програму докорінної структурної перебудови національ­ної економіки. Вона має передбачати будівництво нових промислових підприємств (які в поєднанні з уже існуючими покликані створити струк­турно завершену, збалансовану і високоефективну господарську систе­му); повну модернізацію і переведення на нові технології існуючих про­мислових підприємств і всіх провідних галузей; удосконалення їх тех­нологічних і фінансово-економічних взаємозв'язків; комплексування всіх видів транспорту (автомобільного, залізничного, річкового, морського і повітряного) у єдину, добре налагоджену транспортну систему респуб­ліки; здійснення економічної реформи; залучення всіх економічних ме­ханізмів стимулювання розвитку продуктивних сил.

Пріоритет у розвитку ТВК України повинен надаватися паливно-енергетичному і аграрно-промисловому комплексам, наукомістким, неметаломістким, низькоенерго-, фондо-, матеріале- і трудомістким га­лузям виробництва (це — сільськогосподарське, автомобільне, середнє, точне, технологічне, комунально-побутове та ін. машинобудування, при­ладобудування, електронна, електротехнічна, радіотехнічна і комп'ю­терна галузі промисловості). Паралельно мають відбуватися модерні­зація і переведення на нові технології всіх базових промислових галузей, тобто чорної та кольорової металургії, важкого і середнього машинобу­дування, електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів.

Сільськогосподарські ресурси дозволяють набагато збільшити по­тенціал харчової промисловості, і зокрема — таких її підгалузей, як бо­рошномельна, хлібопекарська, макаронна, круп'яна, комбікормова, плодоовочеконсервна, виноробна, харчосмакова, кондитерська та ін. Не­обхідно здійснити реконструкцію і переведення на нові технології цук­рової промисловості, а також прискорений розвиток молочної та м'ясної. Далеко відстає від потреб і сировинних можливостей легка промисло­вість, а найбільше — її текстильна, швейна, шкіряна, взуттєва та ін. підгалузі. Отже, промисловий потенціал України може бути збільшений за рахунок і цих галузей.

У перспективі Україна повинна стати державою високоінтенсивного сільського господарства. Тому для нього необхідно створити відповід­ну індустріальну базу, основою якої слугувало б високо розвинуте сільсь­когосподарське машинобудування. Випускові технічно досконалих, неметаломістких, насичених електронікою і автоматикою, дуже високо­продуктивних машин і обладнання для комплексної механізації вироб­ничих процесів у господарствах усіх форм власності треба надати пер­шочергового значення. Паралельно з розвитком сільського машинобуду­вання повинні розвиватися хімічна, тукова, мікробіологічна, комбікор­мова та інші галузі промисловості, які б змогли повністю забезпечити сільське господарство промисловими засобами виробництва і предмета­ми праці. При його повному ресурсному забезпеченні воно може стати великим товаровиробником багатьох видів продукції землеробства і тваринництва, а також продуктів їх переробки. В майбутньому Україна має всі передумови, щоб стати великим товаровиробником твердих і силь­них сортів озимої пшениці, пивоварного ячменю, молока, яловичини, м'ясної та беконної свинини, цукру, олії, спирту, крохмалю, м'ясних, плодово-ягідних і молочних консервів та багатьох інших видів продук­ції. АПК України має являти собою добре структуровану, збалансова­ну виробничу систему з високою ефективністю агропромислового вироб­ництва, здатну повністю забезпечити внутрішні потреби країни у продо­вольстві, а також вивозити значну його кількість на світовий ринок.

Структурна перебудова економіки України не можлива без нового економічного районування, суть якого полягає у визначенні ТВК (еко­номічних районів, підрайонів, промислових вузлів, вільних економічних зон). Тільки після його здійснення можна за допомогою конструювання і моделювання спроектувати їх функціонально-компонентну і територі­альну структури, а потім уже прогнозувати розвиток кожного економіч­ного району на перспективу. Економічний район — це категорія регіо­нальної економіки, економічної та соціальної географії. Тому фахівці з цих напрямів повинні взяти найбільшу участь у такій роботі. Науково обґрунтований поділ на економічні райони, що історично склалися в про­цесі територіального поділу праці та розвитку продуктивних сил, дозво­лить більш цілеспрямовано управляти їх розвитком на основі плануван­ня, конструювання і прогнозування на далеку перспективу. Утво­рення і розвиток економічних районів відбуваються як об'єктивний про­цес територіального поділу праці і мають свої особливості на різних ета­пах економічного розвитку країни. В умовах перебування України у скла­ді колишнього СРСР вони формувалися і розвивалися під впливом за­гальносоюзного поділу праці. З утворенням Української держави доко­рінно змінюється і її економічна функція, яка тепер полягає у забезпе­ченні стабільного розвитку господарського комплексу, підвищенні його економічної ефективності та життєвого рівня населення. Поділ країни на економічні райони, що характеризуються господарською своєрідністю і сталістю внутрірайонних зв'язків, дозволить диференційовано керувати розвитком економіки країни в територіальному розрізі. Економгеографами вже зроблено перші спроби економічного районування. Але ос­таточної сітки економічних районів ще немає. Тим часом на території України вже досить чітко визначилися певні ТВК, розвиток яких мож­на прогнозувати на перспективу. Найбільш чітко серед них виділяється Донбас.

Основними галузями промисловості, що визначають його структуру і виробничу спеціалізацію, є вугільна, хімічна, коксохімічна, чорна і ко­льорова металургія, важке машинобудування і електроенергетика — ті, які є найбільш природомісткими і створюють найбільше техногенне навантаження на природне середовище. Щороку тверді відходи промисло­вості сягають майже 500 млн. т (проти 1680,5 млн.—у цілому по Украї­ні).

3. Територіально виробничі комплекси України.

В Донецькій і Луганській областях знаходяться 1200 териконів, з яких майже 900 горять. Місцеві територіальні можливості щодо складу­вання нових відходів уже давно вичерпано. Щороку до річок і водойм скидається 3200 млн. м3 забрудненої води (проти 17435 млн. м3—у ці­лому по республіці). На колектори стічних вод перетворилися всі річки Донбасу, а їх вода стала не придатною для господарського використан­ня. Шкідливі викиди до атмосфери становлять 3400 тис. т на рік (проти 10015 тис. т—в цілому по Україні). Рівень забруднення природного се­редовища перевищує граничне допустимі норми в 25—ЗО разів, а по де­яких інгредієнтах — навіть у 100 разів. За цими показниками Донбас посідає 1-е місце у світі. На відміну від інших районів, він опинився у найважчому, кризовому становищі. Спрацювання ОВФ у промисловості та сільському господарстві коливається в межах 58—89 %. Застаріле устаткування, відсталі технології, дуже низький рівень НТП стали го­ловними причинами не комплексного використання сировини, надміру ве­ликих відходів, забруднення навколишнього природного середовища і випуску низькоякісної продукції.

Отже, для Донбасу важливе значення матимуть, насамперед, ін­вентаризація нагромаджених промислових відходів, встановлення у їх складі всіх корисних компонентів, які можуть бути використані як вто­ринна сировина. Згодом необхідно розробити технології утилізації та використання всіх цих відходів. Наявність великої кількості териконів, відвалів і флотаційних хвостів є наслідком не комплексного використан­ня сировини.

А тим часом багато з елементів, які складають їх, можуть бути використані в інших галузях промисловості. Наприклад, відходи чорної металургії, теплових електростанцій, коксохімічних і хімічних підприємств являють собою цінну сировину для виробництва будівель­них матеріалів. Отже, ця галузь промисловості повинна комплексувати. ся з уже існуючими.

У зв'язку з вичерпанням промислових запасів вугілля чимало шахт (і зокрема — нерентабельних) закриваються. Значну кількість шахтарів треба буде працевлаштувати в інших галузях економіки. Тому комплек­суючими галузями Донбасу повинні стати малоприродомісткі, низькоматеріало-, енерго- і фондомісткі, а також ті, що найменше забруднюють природне