Однак виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію. її пережитки ще тривалий час дава¬лися взнаки (особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді).
Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав, хоча за свої¬ми функціями — підтримання відносин землевласності й пануван¬ня, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки су¬спільства величезних багатств — вона була вже політичною орга¬нізацією. Тому можна стверджувати: перші паростки державності на території сучасної України з'явилися саме у скіфську добу.
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів правлячої верхівки на звичаєве право. Скі¬фи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних зви¬чаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемною, тому норми звичаєвого права не були за¬фіксовані. Поряд зі звичаєм досить рано з'являється й інше дже¬рело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися, звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї пле¬мінні союзи таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип'яті.
Норми скіфського права захищали приватну власність на ху¬добу, пересувні житла на візках, домашні речі, рабів. Судячи з по¬ховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя вироб¬ництва, прикраси.
Верховна власність на землю належала царю, який установ¬лював порядок користування пасовищами і землями.
Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, да¬рування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів ствер¬джувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламен¬тація зачіпала й данницькі відносини. Щоправда, на практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.
Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоло¬вік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала при¬вілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім'ї, а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства.
Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царсько¬му наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам царської домівки. Усі названі злочини каралися смертю. Порушен¬ня звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну ка¬ру винного.
Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство, перелюбство, образа).
Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, від¬сікання правої руки, вигнання. Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста.
Можна вважати, що справи про злочини, які не порушували основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку змагального процесу. Однак щодо найнебезпечніших зло¬чинів провадився розшуковий процес.
У III ст. до н. є. з послабленням скіфської могутності чільна роль у політичному й культурному житті величезної території Пів¬дня України належить сарматам. З І ст. до н. є. античні автори на¬зивають розташовану на цій території державу уже не Скіфією, а Сарматією. Найменування «сармати» — збірна назва різних пле¬мен, серед яких основними були аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани, котрі очолювали великі союзи племен. У сарматів відбувався розклад родового ладу, класоутворення та посилення племінної знаті. У них існувала приватна власність на худобу, що була голов¬ним багатством сарматів. У перші століття н. є. частина сарматів перейшла до осілості й займалася землеробством. Значну роль у домашньому виробництві сарматів відігравала праця рабів, яких вони захоплювали під час воєн.
Постійні грабіжницькі війни, що їх вели сармати, посилили владу вождя — «царя», навколо якого групувалася військова дру¬жина. Вже в останні століття до н. є. сармати являли собою велику політичну і воєнну силу. Вони вели дипломатичні переговори з гла¬вами європейських держав, брали участь у міжнародних договорах та воєнних союзах. Проте родоплемінний лад у сарматів утримува¬вся досить стійко, і у своєму політичному розвитку вони не пе¬рейшли до створення єдиної держави.
Сарматський період завершився на території сучасної Украї¬ни внаслідок експансії гунів у 375 р. н. є.
§ 2. Античні міста-держави
.
§ 2. Античні міста-держави
Численні осілі та кочові племена, що населяли Північне Причорномор'я, вступаючи у торговельні, воєнно-політи¬чні відносини з античними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнавали впливу античної рабовлас¬ницької цивілізації. Причому найважливішу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорноморсь¬ких земель і утворення тут грецьких міст-колоній. Переселенці з Давньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як із грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.
Колонізація давала значні прибутки. Через грецькі міста-ко¬лонії у метрополію надходили хліб, сировина, раби, забезпечувався збут продукції власного ремесла. Ці міста-держави стали складо¬вою частиною історичного процесу в Північному Причорномор'ї. Вони мали великий вплив на скіфські та інші племена, встановлю¬вали з ними тісні економічні зв'язки. Крім цього, існування таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.
Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще в VII ст. до н. є. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.
У VI ст. до н. є. вже було засновано цілу низку міст: на березі Бузького лиману — Ольвію, у східному Криму — Феодосію, Пантикапей (на місці сучасної Керчі). Пізніше (в останній чверті V ст. до н. є.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тира (м. Бел-город-Дністровський) та багато інших.
Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у VI—V ст. до н. є., після чого починається їхній занепад, зумовлений низкою чинників: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єд¬нань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх су¬перечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римської імпе¬рії, що розпочалася з І ст. до н. є., не могла істотно змінити такого становища, оскільки римляни розглядали ці міста як передавальні пункти у торговельних і дипломатичних зносинах з «варварським світом». Тому процес романізації не дуже зачепив грецьке населен¬ня античних міст-держав Північного Причорномор'я. Водночас та¬кі міста, як Ольвія, Тира, Херсонес, ставали невід'ємною частиною Римського світу, і життя їхнього населення протягом перших сто¬літь н. є. значною мірою залежало від імперії.
У III ст. н. є. міста-колонії на території Північного Причорно¬мор'я вступають у період загального економічного та соціально-по¬літичного розкладу, що більш як через 100 років призвів до їх оста¬точної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали гот¬ських і гунських племен. У IV ст. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під вла¬ду Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знище¬ний золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така сама доля спіткала Пантикапей і Феодосію.
Грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я за своєю со¬ціально-економічною сутністю мало чим відрізнялися від метропо¬лії.
Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та ін¬ших міст відводилося землеробству і скотарству. Наприклад, Оль¬вія мала свою сільськогосподарську територію-хору, на якій її жителі могли вирощувати хліб та овочі, пасти худобу. Хлібороб¬ством і скотарством займалися також жителі поселень, що оточу¬вали Ольвію. У прибережних районах було розвинуте рибальство.
Херсонес із самого початку розвивався як центр сільськогос¬подарського виробництва. Жителі міста володіли значним сільсько¬господарським районом. Західне узбережжя Криму, яке херсонесці називали «рівниною», було житницею Херсонесу, тобто постачало місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на ве¬лику кількість наділів-клерів розміром від 17 до 26 гектарів. Кож¬ний клер являв собою земельний наділ з укріпленою садибою, що складалася з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. Садиба була огороджена стіною. Головним заняттям влас¬ників клерів було виноградарство, але до складу клерів входили та¬кож сади, пасовиська й поля. Такі клери легко поділялися на три або чотири менші ділянки, які здавалися в оренду, і тому в Херсонесі переважало саме дрібне землеволодіння.
Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виро¬бів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у «скіфському звіриному стилі». Розвивалися в Ольвії керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства пра¬цювали у Херсонесі. Виготовлялася різноманітна кераміка. Херсо-неські ремісничі вироби продавалися не тільки у самому місті, а й за його межами — у скіфських поселеннях Криму. По ріках Пів¬денної України багато з цих товарів розходилося вглиб суходолу.
Торгівля взагалі посідала важливе місце у житті причорно¬морських міських центрів. Так, високий рівень внутрішньої торгівлі в Херсонесі фіксується вже на початку IV ст. до н. є., коли почалося карбування власної монети. На цей час в основному завершився процес становлення полісу в Херсонесі як певного соціально-по¬літичного організму. Надаючи монетній справі Херсонесу особливо¬го значення, окремі автори навіть розглядають херсонеську монету як «міжнародну валюту», що викликає певні заперечення в інших дослідників історії Північного Причорномор'я.
Грецькі міста вели також жваву заморську торгівлю. Основ¬ною статтею у торговельному балансі (за винятком Херсонесу) був вивіз хліба. Крім того, купці продавали у Грецію, а потім і в Рим худобу, шкіри. Поширеним товаром були також раби. У свою чергу, ці міста ввозили із Греції вино й маслинову олію, різні металеві ви¬роби, тканини, предмети розкоші та мистецтва.
З часом роль зовнішньої торгівлі зростає і досягає свого апо¬гею в перших століттях нашої ери. Херсонес стає значним центром транзитної і посередницької торгівлі, через який у сферу обміну з античним світом залучалися величезні маси варварського населен¬ня Північного Причорномор'я. З Ольвії, наприклад, херсонеське вино могло надходити в значній кількості скіфському населенню
Північного Причорномор'я, де в курганах археологи знаходять ам¬фори з херсонеським клеймом.
Грецькі міста вирізнялися високою культурою. Тут спору¬джувалися кам'яні будівлі, оздоблені скульптурою, розписом, мо¬заїкою. На вулицях стояли кам'яні стовпи з висіченими на них офіційними текстами. Значним політичним, економічним і культур¬ним центром Північного Причорномор'я був, наприклад, Херсонес.
Соціальне розшарування в античних містах Північного При¬чорномор'я було досить виразним. Панівний клас складався з суд¬новласників, купців, власників ремісничих майстерень, землевлас¬ників, лихварів та ін.
Було також багато вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. У ремісничому виробництві Херсонесу переважали, на¬приклад, дрібні та середні майстерні. Тому не можна недооцінюва¬ти тут ролі дрібних виробників, які становили значну частину насе¬лення.
Вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки — уродженці міста. Лише вони користувалися політичними правами, могли обіймати державні посади. Набуваючи повноліття і політич¬них прав у повному обсязі, житель Херсонесу складав присягу, в якій говорилось: «Я буду однодумним про врятування і волю дер¬жави і громадян. Я не буду скасовувати демократичного ладу... Як¬що я дізнаюся про якусь змову, що існує або зароджується, я дове¬ду це до відома посадових осіб». Чужоземці, навіть ті, що постійно мешкали тут, політичних прав не мали. Однак в окремих випадках за зроблену місту значну послугу їм могли бути надані права пов¬ноправних громадян.
З часом склад міського населення поступово змінювався: у містах з'являлося дедалі більше майстрів або багатих громадян з «варварського світу».
Значну частину експлуатованих становили раби. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля ра¬бів на невільничих ринках або у сусідніх племен. Праця рабів вико¬ристовувалася в ремісничому виробництві, на розробках солі, у до¬машньому господарстві, а частково і в сільському господарстві. Так, раби працювали на клерах Херсонесу, де кам'янистий грунт Герак-лійського півострова вимагав дуже великих витрат праці з метою створення сприятливих умов для землеробства. До того ж раби становили певну частку експорту.
Державний лад грецьких міст Причорномор'я будувався на тих самих засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління ці міста були демократичними або аристок¬ратичними республіками. Причому якщо у V—II ст. до н. є. тут переважав демократичний елемент, то починаючи з І ст. до н. є. демократична республіка поступово замінюється аристократичною.
Вищим органом державної влади у містах Північного Причор¬номор'я були народні збори, що скорочено називалися «Народ». У роботі цих зборів брали участь лише повноправні громадяни міс¬та (як правило, греки), яким виповнилося 25 років. Раби, чужозем¬ці, жінки усувалися від управління. Практично це були збори місь¬кої общини повноправних вільних громадян. Саме такими були збо¬ри ольвіополітів — еклесія.
Народні збори ухвалювали декрети й постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на міській площі — аго-рі, поблизу головних культових споруд. На зборах вирішувалися найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регу¬лювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, нагородження грамотами громадян, які мали відповідні заслуги перед містом, та ін. До компе¬тенції народних зборів належали також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю.
Значну роль в управлінні полісом відігравала Рада міста (буле) — постійно діючий орган влади. До нього входили архонти, номофілаки, продик та інші особи. Рада міста готувала рішення на¬родних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади, контро¬лювала діяльність виборних посадових осіб, і тому ольвійські дек¬рети починалися словами: «Постановлено Радою і Народом».
У Херсонесі законодавчий процес відбувався у такий спосіб. Проект декрету розробляла спеціальна комісія, до складу якої вхо¬дили три номофілаки і діойкет («той, хто стояв на чолі управлін¬ня»). Підготовлений цією комісією декрет передавався до Ради і ли¬ше потім надходив до народних зборів. Характерно, що на розгляд Ради і народних зборів пропонувалося вже готове рішення, яке ух¬валювалося без будь-яких змін і доповнень.
Третьою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи — магістрати. Обрані з числа повноправних громадян магістрати очолювали окремі галузі управління. До їхньої компетенції належали фінансові справи, ро¬бота судових установ, військові справи. Найважливішою серед місь¬ких магістратур була колегія архонтів. Вона складалася, як прави¬ло, з шести осіб, очолював її перший архонт. Колегія архонтів керу¬вала усіма іншими колегіями, могла скликати у разі необхідності народні збори. Колегія номофілаків стежила за виконанням законів. Питаннями оборони відала авторитетна колегія з шести стра¬тегів. Щоправда, військами міста командував перший архонт. Пра¬вовими питаннями займалася колегія продиків — юридичних рад¬ників. Агораноми та астіноми наглядали за порядком у місті і на ринках, за станом шляхів і громадських будівель, перевіряли пра¬вильність мір та вагів.
Особлива увага приділялася фінансовим справам, у тому чис¬лі регулюванню грошового обігу. Наприклад, у Херсонесі така впливова посадова особа, як діойкет, була водночас вищим фінансо¬вим магістратом, котрий контролював державні доходи й витрати. Крім того, існували нижчі фінансові магістрати — скарбники. Осно¬ву державного бюджету Ольвії становила єдина система вивізних мит на товари, а також різні види податків. Збирання їх звичайно віддавалося на відкуп. Усі грошові надходження в міську казну контролювали спеціальні колегії — «семи» і «дев'яти».
Важливою статтею доходів у містах Північного Причорномо¬р'я, особливо в останні століття до нашої ери, були пожертвування багатих громадян, які вносили гроші у міську казну, безкоштовно забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори й Ра¬да міста нагороджували таких громадян почесним декретом, золо¬тим вінком та ін. Подібних почестей міг удостоїтися й чужоземець, який зробив місту значну послугу. Йому надавалися торговельні привілеї та права громадянства.
Велика увага приділялася військовій справі. Спочатку в гре¬цьких містах не було постійних армій, збройні сили були представ¬лені ополченням громадян, яке збиралося у разі війни. Пізніше в Ольвії і Херсонесі з'являється важкоозброєна піхота.
В античних містах-державах функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожний з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.
У перших століттях нашої ери міста-держави Північного Причорномор'я змогли зберегти колишню полісну структуру управ¬ління. Спроби вчинити державний переворот, як це було, наприклад, у Херсонесі в IV ст. до н. є., закінчилися невдачею. Втім, певні зміни відбувалися, насамперед змінювався характер управління цих міст: здійснювалася аристократизація міського управління, вищі адміністративні посади передавалися невеликій групі аристо¬кратичних сімей тощо. Так, у Херсонесі під тиском римських влас¬тей відбувалося скорочення кількості магістратур, занепад коле¬гіальних органів управління, заміщення вищих магістратур римсь¬кими громадянами з числа місцевих жителів, зосередження влади у руках першого архонта.
Про посилення аристократизації державного ладу свідчить і така суттєва обставина: в Ольвії приблизно до середини III ст. до н. є. найважливіші закони створювалися у формі псефісмів, які про¬понувалися приватними особами. Однак, починаючи з середини III ст. до н. є., прерогатива вносити у Раду та далі в народні збори проекти важливих постанов (почесних декретів, законів та ін.) відбирається колегією синедрів, де була представлена полісна верхівка, у при¬ватних осіб. За останніми зберігається лише право виступати ініціа¬торами пропозицій з простих псефісмів.
У II ст. до н. є. античні міста Північного Причорномор'я опини¬лися у сфері політики Понтійського царства. Громадянська община Херсонесу, наприклад, проголосила Понтійського царя Митрида-таУІ своїм «простатом» і, зберігши самоврядування, увійшла до складу його держави.
Після розгрому Понтійського царства грецькі міста не одер¬жали повної самостійності й незалежності, тому що опинилися у сфері римської політики. Завдяки вигідному географічному поло¬женню Херсонес стає основним опорним пунктом Римської імперії у Північному Причорномор'ї. У І ст. до н. є. римська адміністрація дарувала Херсонесу права елевтерія, що забезпечувало право са¬моврядування, повне громадянство та свободу розпорядження зе¬мельними угіддями полісу під контролем римської адміністрації. Ольвія отримала дещо інший статус — їй були надані права, бли¬зькі до автономії.
В основу права міст Північного Причорномор'я було покладе¬но правову систему афінської рабовласницької держави. Водночас на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї та тра¬диції місцевих племен, які проживали по сусідству з ними.
Основними джерелами права у зв'язку з цим були закони на¬родних зборів, декрети міських рад, розпорядження колегій поса¬дових осіб — магістратів, а також місцеві звичаї.
Правовій регламентації підлягали майнові відносини. Існувала приватна власність на житловий будинок, рухоме майно, худобу тощо. Земля могла перебувати як у приватній власності, так і в державній або передаватися храмам. Отже, весь земельний фонд, що контролювався громадянською общиною Херсонесу, можна по¬ділити на три частини: 1) земельні ділянки, що належали громадя¬нам; 2) земельні ділянки, що залишалися власністю усієї громадян¬ської общини й доходи від яких ішли на потреби усього полісу; 3) храмові землі.
Частина земель у Північно-Західному Криму, очевидно, була власністю херсонеської общини, яка наділяла цю землю вільним, але неповноправним верствам населення. За це останні були зобо¬в'язані сплачувати «форос» і брати участь у захисті Херсонесу.
Поряд із приватними рабами були також і міські раби. У Хер¬сонесі практикувалося звільнення раба у формі посвячення його будь-якому божеству. При цьому храм ставав начебто покровите¬лем такого вільновідпущеника. В Ольвії в 331 р. до н. є., коли місто оточили війська одного з воєначальників Олександра Македонсько¬го, міські власті були змушені вдатися до такого надзвичайного кроку, як звільнення рабів й зарахування їх до складу війська.
Детально розробленим було зобов*язальне право. Жвава зов¬нішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Бага¬тий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у скрутному становищі. Як правило, більшість важливих угод купів-лі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відкупщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приват¬ному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, указував розмір одержаної суми і разом з покупцем сплачував спеціальний податок-збір.
Існувала й оренда землі. Досить поширеною вона була в Херсонесі, де громадяни охоче здавали в оренду свої земельні діля¬нки. Застосовувалася тут і наймана праця, що мала сезонний ха¬рактер.
Що стосується злочинів і покарань, то згідно з такою епігра¬фічною пам'яткою, як Херсонеська присяга, на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна зарахувати змову, спроби повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці. Жорстокому покаранню підда¬вався кожний, хто зраджував, віддавав ворогам місто, а також його володіння, замишляв щось лихе проти Херсонесу або його грома¬дян. Охоронялася, безперечно, й приватна власність.
До вільних людей застосовувалися такі покарання, як смертна кара, штрафи, конфіскація майна. Вільновідпущеника, котрий учи¬нив злочин, можна було знову повернути в рабство. Фізичне зни¬щення повсталих рабів свідчило про те, що панівна верхівка охоро¬няла тут свою владу, як і в метрополії, вдаючись до найжорстокіших покарань.
§ 3. Боспорське царство
.
§ 3. Боспорське царство
Населення берегів Керченської протоки розпочалося в першій половині VI ст. до н. є. У V ст. до н. є. оформився союз кількох грецьких держав-полісів, розташованих на обох берегах протоки. Так виникло Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи.
У середині IV ст. до н. є. після об'єднання ще кількох грецьких міст Боспор перетворився у значну за своїми розмірами державу, що займала весь Керченський півострів, Таманський півострів з бе¬реговою смугою до Новоросійська, а також прилеглу до Тамані те¬риторію низу Кубані й східний берег Азовського моря. До її складу увійшли великі міста-держави Північного Причорномор'я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Нім-фей, Кіммерик та ін.) і, крім того, землі, заселені численними пле¬менами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї дер¬жавності. Становлення держави у скіфських племен — основної частини населення Керченського півострова — тільки починалося. Центром цієї території було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке мало дуже вигідне економічне й політичне становище. Воно і стало столицею Боспорського царства.
Свого розквіту Боспорське царство досягає у IV—III ст. до н. є. Саме до цього періоду належить спроба Боспору поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Але вже з III ст. до н. є. Боспор вступає в пору поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна зазнає глибокої економічної кризи, загострюються класові суперечності, спалахують повстання рабів. Хоча фінансові труднощі й були подолані, а повстання рабів і підкорених скіфських племен, яке спалахнуло у Пантикапеї в 107 р. до н. є., жорстоко придушено, колишнього процвітання Боспору повернути вже не вдалося.
На початку І ст. до н. є. понтійський цар Митридат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорно¬мор'я, у тому числі й Боспорське царство. Щоправда, Боспор пере¬бував у складі Понтійської держави недовго. Після поразки й загибелі Митридата VI у боротьбі з Римом у середині І ст. до н. є. він опинився під владою римлян. Поступово залежність від Риму стала слабшати. Боспорське царство накопичувало сили. Однак у середи¬ні III ст. н. є. на нього нападають готські племена. Наслідком цього стала загибель значної кількості дрібних боспорських поселень, ро¬зорення і занепад великих міст. Останній удар по царству був за¬вданий гунами. Кочові орди гунів і підвладних їм племен вторглися сюди в останній чверті IV ст. й учинили жахливий погром. Боспор¬ське царство було зруйноване. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії як її безпосереднє володіння. На цьому його існування припинилося.
Соціально-економічні відносини у Боспорському царстві були такими самими, як і в окремих грецьких містах-колоніях і місцевих племінних союзах, котрі входили до його складу.
Економічну основу Боспору становило розвинуте землеробст¬во, яке не тільки давало продукти харчування для власного насе¬лення, а й забезпечувало значний експорт хліба та інших сільсько¬господарських продуктів. Густа мережа сільських поселень покри¬вала його територію. Родючий грунт сприяв успішному веденню зернового господарства, городництва, вирощуванню садів. Жителі Боспору до III ст. до н. є. перетворили виноградарство в одну з ос¬новних галузей господарства, а виноробство — у добре розвинуте товарне виробництво. Розвивалося також тваринництво, велике значення мало рибальство. У містах процвітало ремісниче виробни¬цтво, що досягло у багатьох галузях високого рівня. Одним із про¬відних ремесел стало керамічне. Серед боспорських майстрів були металурги, які обробляли залізо й бронзу, каменярі, теслі, ткачі та представники інших професій. Надзвичайно розвинутим було юве¬лірне виробництво. Ніде в античному світі немає такої кількості чудових виробів ювелірного мистецтва, як у Північному Причорно¬мор'ї.
Різноманітними були торговельні зв'язки Боспору. Основу бо-спорської торгівлі становив експорт зерна, передусім в Афіни та ін¬ші міста материкової й острівної Греції. Крім хліба, Боспор вивозив худобу, шкіру, рабів. В обмін на ці товари держави Греції відправ¬ляли до Боспору вино, маслинову олію, металеві вироби, дорогі тка¬нини, дорогоцінні метали та ін.
З IV ст. до н. є. Боспор стає основним постачальником ан¬тичних товарів у північно-чорноморські степи.
Активна зовнішня й внутрішня торгівля, яку вів Боспор, ви¬магала створення власної монетної системи. Пантикапей почав кар¬бувати власну срібну монету ще в VI ст. до н. є., інші боспорські міс¬та — у V ст. до н. є. Надалі право власного карбування було закріп¬лено тільки за Пантикапеєм, срібна та золота монети якого стали загальнодержавними.
Досить виразно виявлявся у Боспорському царстві поділ на ра¬бовласників і рабів, вільних і невільників. Панівний клас складався з правителів з їхнім оточенням, чиновників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майсте¬рень — ергастерій. Серед експлуататорів було чимало представників скіфської та меотської знаті, які перейняли грецьку культуру й пе¬ретворилися у таких самих рабовласників, як і грецькі аристократи. Саме ця рабовласницько-купецька знать (як грецька, так і місцева) відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.
Основною формою соціальної залежності у Боспорській дер¬жаві було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоп¬лювали у сутичках із сусідніми племенами. Боспорські купці купу¬вали рабів у кочівників. Рабська праця використовувалась у реміс¬ничих майстернях, у виноробстві, на різних промислах, будівель¬них роботах. Багато рабів було зайнято у домашньому господарстві. Працювали вони й у сільському господарстві, але тут їх кількість була незначною.
Раби становили основну продуктивну силу боспорського су¬спільства. Однак у землеробстві були й інші форми залежності та експлуатації. Поряд з рабською тут використовувалася праця зале¬жного населення. Із залежного сільськогосподарського населення збиралася подать натурою за право обробітку земель, власниками яких були боспорські правителі та великі землевласники. І все ж основною соціальною суперечністю Боспорського царства було про¬тистояння рабів та рабовласників. Найяскравіше воно виявилося у повстанні в Пантикапеї у 107 р. до н. є., коли прапор повстанців під¬няв «раб, якого вигодували у палаці Перісада» — Савмак, скіф за походженням.
Державний устрій Боспорського царства не лишався незмін¬ним. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших правителів Боспору Археанакти-дів був своєрідним. Усі вони вважалися архонтами Пантикапею і всього Боспору. Однак, якщо в грецьких державах посада архонта була тимчасовою, то в Боспорській державі вона набула характеру спадкової влади. У 438 р. до н. є. влада переходить до династії Спартокідів, засновником якої став Спарток І. Нова династія прави¬ла до кінця II ст. до н. є. Спартокіди, як це було й раніше, вважали¬ся архонтами Боспору й одночасно — царями підвладних варварсь¬ких племен. При цьому влада боспорських правителів поступово посилюється, дедалі більше наближаючись до монархічної- Коли Спартокіди у IV ст. до н. є. у боротьбі за розширення держави зу¬міли приєднати до своїх володінь такий великий торговельний центр, як Феодосія, правитель Левкон І обрав собі титул «архонта Боспору і Феодосії, який царює над сіндами, торетами, дандаріями і псесами». Відомий тут у IV ст. до н. є. інститут співправителів, коли Левкон І одержав в управління європейський Боспор, а Гор-гіпп — азійський. У середині IV ст. до н. є. на боспорський престол вступили одночасно Спарток II і Перісад І.
Подвійний титул зберігався до початку III ст. до н. є., доки Спарток НІ (304—284 до н. є.) не відмовився від нього і не став іме¬нувати себе «царем Боспору», як називалися надалі усі інші прави¬телі Боспорської держави. Поступово ліквідовувалися деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній пе¬ріод існування грецьких міст Причорномор'я. Боспорська держава перероджувалась у монархію.
У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, який розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами царства. У його руках зосереджується вер¬ховна влада, командування військом, судові функції та ін. Прави¬телі стають володарями величезних земельних угідь, найбагатши-ми торговцями, власниками майстерень і промислів. Вони іменують себе «великими царями царів», а піддані називають царя «своїм бо¬гом і застуг шком», інколи навіть «спасителем». На початку III ст. н. є., коли боспорські царі підкорили скіфські володіння у Криму, правитель Рискупорид III був названий в одному із написів не тіль¬ки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів.
У перші століття нашої ери Боспор стає союзним Риму царст¬вом. Уже у І ст. н. є. Боспорська держава остаточно переходить під безпосередній контроль римських намісників. Саме з цього часу на території Боспору періодично перебувають воїни римських допо¬міжних підрозділів. Опинившись у залежності від Риму, правителі Боспору дістали офіційний титул «друга кесаря і друга римлян». Під час вступу на престол боспорський цар обов'язково здобував затвердження римського імператора і регалії своєї влади — куру-льне крісло, скіпетр та інА Статус союзного царства накладав на боспорських правителів певні обов'язки щодо імперії. Ними, зокре¬ма, передбачалося комплектування підрозділів допоміжних військ для римської армії. Крім того, боспорські царі у II ст. передавали римській адміністрації «щорічну данину».
Центром державного апарату був палац боспорського царя, де вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближ¬че оточення правителя — військову і цивільну знать, яка дістала найменування «кращих біля брами». Особливу роль відігравав глава палацу (дворецький) та особистий царський секретар.
Існувало багато усіляких управителів: охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечу¬вали спеціальні чиновники під керівництвом головного переклада¬ча. Важливу роль відігравали фінансові органи. Спеціальна колегія відала доходами держави.
До складу Боспорського царства входили як грецькі міста, так і землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку деякою автономією користувалися міста: у них зберігалися тради¬ції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, міської ра¬ди, виборних посад. Дуже довго зберігав таке міське самоврядуван¬ня Пантикапей — столиця Боспорського царства. Певна автономія була у місцевих племен, які проживали у внутрішніх областях дер¬жави. Так, у деяких племен, що визнали владу боспорського царя, залишалися свої царки, або вожді. Вони були зобов'язані платити боспорським правителям данину хлібом та іншими продуктами, але у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.
Однак поступово і міста, і місцеві племена стали втрачати свою колишню владу й елементи автономії. У перші століття нашої ери управління найважливішими областями й містами країни стало доручатися царським намісникам. Особливий намісник — «началь¬ник острова» — управляв азіатською частиною Боспорського цар¬ства. Були також посади намісників прикордонних міст: Феодосії — на заході і Горгіппії — на сході. Особливе управління було надано місту Танаїс, де вища влада належала царському послу — пресбев-ту. Пояснювалося це тим, що в Танаїсі, крім греків, мешкала впли¬вова група сарматського населення. Тут була заснована подвійна адміністрація: елінарх очолював грецьку частину населення, а ар¬хонт — сарматську.
Військова організація Боспорського царства мала таку струк¬туру: основною силою, на яку могли опиратися правителі, були на¬йманці, переважно греки та фракійці. Боспорська аристократія формувала кінноту. У складі боспорських військ були також воїни з підвладних Боспору або союзних племен. У разі потреби склика¬лося ополчення громадян боспорських міст. Боспорські правителі мали і власний військовий флот.
Характерно, що у перших століттях нашої ери Рим щорічно давав гроші на утримання боспорського війська, яке розглядалося як оплот усього рабовласницького світу проти «варварських» пле¬мен на крайньому північному сході цього регіону.
Збереглося надто мало відомостей про боспорське право. Його джерелами, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були пра¬во грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського цар¬ства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також норми та інститути римського права.
У Боспорському царстві існувала державна і приватна влас¬ність на землю, худобу, рухоме майно. Були як палацові, так і при¬ватні раби.
Характерною особливістю поземельних відносин була наяв¬ність різних форм землеволодіння: по-перше, полісного, по-друге, царського землеволодіння. Існували також особливі общинно-вар¬варські території. Всередені цих форм були свої різновидності: наділи військових поселенців і найманців, храмове землеволодіння, землі, які належали боспорській аристократії тощо.
Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної грошової системи стимулювали розвиток договір¬них відносин: купівлі-продажу, дарування, позики тощо.
Найнебезпечнішими злочинами вважалися: повстання, змова проти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти влас¬ності, проти особи. Як покарання застосовувалися смертна кара, конфіскація майна, штрафи.
У І тисячолітті до н. є. на землях сучасної України відбували¬ся важливі події. її територію заселяли різноманітні етнічні спіль¬ноти, народи, племена, хвилями рухалися численні кочівники. Всі вони залишали свій слід в історії, впливаючи на економічний, со¬ціальний, культурний розвиток, у тому числі й ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я.
Важливу роль у цьому процесі взаємного впливу й збагачення відігравали державні утворення, які сформувалися у цей час на те- ренах України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північ¬ного Причорномор'я, Боспорське царство. Виникали та розвивалися сталі економічні й політичні зв'язки між названими державними центрами і войовничими степовиками, а також землеробами укра¬їнського Полісся та Лісостепу. Так, у Скіфській державі значну ча¬стину місцевого населення становили скіфи-орачі. Постійні зв'язки з населенням Подніпров'я, носіями черняхівської культури, різни¬ми етнічними групами Таврії підтримували грецькі міста-держави Північного Причорномор'я. Завдяки цьому місцеве населення — східні слов'яни — знайомилося з передовим для тих часів грецьким та римським технічним і культурним надбанням, а також з їхніми політичними та правовими інститутами.
Скіфи, греки, римляни — всі вони на різних етапах через свої державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або й назавжди стаючи його частиною.
Розділ другий Становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.) - § 1. Формування державності східних слов`ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі
.
Розділ другий Становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.) - § 1. Формування державності східних слов'ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі
Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій по¬ловині І тис. н. є. добре відображена в археологічних мате¬ріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на по¬чатку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно системати¬чне вивчення процесу зародження у давніх слов'ян класових відно¬син як обов'язкової умови становлення державності.
До середини І тис. н. є. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріч¬чям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним
Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'я¬вилися східні, західні та південні слов'яни.
