Суспільно-політичний устрій і право України в період наступу на її автономію (XVIII ст.)
§ 1. Суспільний лад
§ 2. Державний лад
§3. Право
§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях (друга половина XVII — друга половина XVIII ст.).
Висновок
Частина друга
Вступ
Розділ перший
Суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.)
§ 1. Суспільний лад
§ 2. Державний лад
§ 3. Право
§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях (кінець XVIII — перша половина XIX ст.)
Розділ другий
Суспільно-політичний лад і право України в період утвердження і розвитку капіталізму (друга половина XIX ст.)
§ 1. Суспільний лад
§ 2. Державний лад. Реформи і контрреформи
§ 3. Джерела та основні риси права
§ 4. Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття (друга половина XIX ст.)
Розділ третій
Суспільно-політичний лад і право в Україні (початок XX ст. — липень 1914 р.)
§ 1. Суспільний лад
§ 2. Державний лад
§ 3. Право
Розділ четвертий
Суспільно-політичний лад і право в Україні у період Першої світової війни (1914 — лютий 1917 pp.)
§ 1. Суспільний лад
§ 2. Державний лад
§3. Право
§ 4. Зміни у суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і Закарпаття
Висновок
Хронологія найважливіших подій в історії держави і права України
Частина перша
Частина друга
Передмова
.
Передмова
24 серпня 1991 р. стало історичною подією в житті українсь¬кого народу. В цей день Верховна Рада України проголосила утво¬рення самостійної незалежної держави. Цим історичним актом було продовжено багатовікову традицію українського державотво¬рення. Перед українським народом постало завдання величезної ваги — побудова демократичної, правової держави. Кожний грома¬дянин, і передусім молодь, має визначити свою роль і місце у її розбудові.
У незалежній Україні значна увага має приділятися підготов¬ці висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжувати кращі традиції власного державотворення, основні моменти якого висвіт¬люються в цьому виданні.
Підручник містить основні відомості, оцінки й аналіз найваж¬ливіших подій в історії держави і права України з найдавніших часів і до сьогодення. Він покликаний сприяти правовому, демокра¬тичному і патріотичному вихованню студентів і всієї молоді, фор¬муванню у них високих моральних і правових цінностей. Опора на історичний досвід має допомогти юристу зайняти тверду громадян¬ську позицію у складному сучасному житті, бо мусить бути наступ¬ність у розвитку держави і права.
Водночас не може не турбувати й те, що в суспільно-політич¬ній свідомості українського народу ще, на жаль, існує протистояння щодо деяких питань історичного минулого нашої держави. Інколи це протистояння тягне за собою відхилення від історичної правди. Суспільно-політичне примирення громадян було б важливим кро¬ком до консолідації всіх політичних сил країни, сприяло б пошукам шляхів до правди і справедливості в оцінці нашої історії.
Історія України й історія інших країн залишили яскраві при¬клади перемог саме тоді, коли переважала політика узгоджених дій.
Сподіваємося, що висвітлення і вивчення історії держави і права України в наукових і навчальних закладах країни сприятиме просуванню до зазначеної правди і справедливості. З цією метою історичні джерела, довідкова і монографічна література аналізуються і подаються у підручнику об'єктивно, без штучного їх відбо¬ру на догоду формуванню заздалегідь визначеної концепції.
Предметом науки історії держави і права України є історія виникнення, змін і розвитку типів та форм держави і права, а та¬кож конкретних державних органів і правових інститутів народів, що населяли і населяють територію України. В курсі, що пропону¬ється, особливе місце посідає історія боротьби українського народу за утвердження в Україні суверенної державності, мрія про яку за¬родилася ще в сиву давнину.
Як наука історія держави і права України є частиною загаль¬ної історії нашого народу, тісно пов'язаної з історією розвитку еко¬номіки, культури, науки та інших галузей людської діяльності. Во¬дночас вона зберігає відносну самостійність і має особливо вираже¬ний об'єкт дослідження. Історія держави і права України є також наукою юридичною, однією з фундаментальних державно-право¬вих дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції дер¬жави на території України — її державний механізм, форму дер¬жавної єдності, право.
Виникненню тих чи інших державних або правових інститутів передують відповідні ідеї. Проте наука історії держави і права України спеціально не вивчає таких ідей, враховуючи те, що вони глибоко висвітлюються в самостійному курсі вчень про державу і право. Тут же про ці ідеї згадується лише взагалі.
Існує певна схожість історії держави і права з теорією держа¬ви і права. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права вивчає переважно загальні закономірно¬сті розвитку держави і права різних народів, а історія держави і права — конкретні державно-правові системи, їхні особливості та характерні риси. Історія держави і права використовує узагаль¬нення й понятійний апарат, розроблені теорією держави і права, й водночас дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень.
Зауважимо, що історія держави і права вивчає політичні та правові інститути практично аж до сьогодення, тому вона стикуєть¬ся з чинним правом, допомагаючи певною мірою зрозуміти його сутність, негативні та позитивні сторони. Історико-правова наука, вивчаючи та узагальнюючи досвід минулого, сприяє пізнанню і ви¬користанню закономірностей державно-правового розвитку, уник¬ненню повторення помилок. Проте, як уже зазначалося, це можли¬во лише за умови правдивості історико-правового матеріалу. Користуватися сумнівними даними про минуле — значить робити хибний прогноз і на майбутнє.
Періодизація історії держави і права України здійснюється з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципо¬ве значення при цьому має розрізнення рабовласницьких, феодаль¬них, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утво¬рень. Під час періодизації враховуються і найважливіші зміни у сфері державно-правової надбудови.
Підручник складається з двох томів. У першому розглядаєть¬ся історія держави і права від часу появи найдавніших рабовласни¬цьких державних утворень на території сучасної України у Північ¬ному Причорномор'ї і Приазов'ї (ще до нової ери) і завершується ча¬сом, коли була відбулася Лютнева демократична революція 1917 р. У межах цього етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі Дві частини: перша — історія держави і права України від появи перших державних утворень на її території й до кінця XVIII ст., коли була ліквідована автономія України у складі Російської імперії, та друга частина — державний лад і право України у XIX — на початку XX ст.
У межах першої частини першого тому слід виділити такі періо¬ди: 1) рабовласницькі державні утворення і право на території су¬часної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.);
3) держава і право феодально роздробленої Русі (XII—XIV ст.);
суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних держав (кінець XIV — перша половина XVII ст.);
формування Української національної держави у період визвольної війни 1648—1654 pp. та її розвиток до 1657 p.; 6) автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 7) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царизмом (перша половина XVIII ст.); 8) остаточна ліквідація царизмом автономного устрою України (друга половина XVIII ст.); 9) суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII— друга половина XVIII ст.).
У другій частині першого тому висвітлюються: 1) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 2) суспільно-політичний лад і право в західно¬українських землях (перша половина XIX ст.); 3) суспільно-політич¬ний лад і право України в період здійснення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 4) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст.; 5) суспільно-політичний лад і право в Галичині, Північній Буковині та у Закарпатті; 6) зміни в державному апараті України і право в період першої світової війни.
Другий том містить матеріал, що характеризує етап історії держави і права України після лютого 1917 р. У першій частині другого тому виділяють такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після Лютневої демократичної революції (лютий—жов¬тень 1917 p.); 2) українська національна державність (листопад 1917—1920 pp.)* утворення УНР, гетьманату, Директорії і ЗУНР.
У другій частині другого тому виділяють такі періоди: 1) утво¬рення Української радянської республіки, держава і право УРСР у роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 2) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.); 3) держава і право України в період тоталітарно-репре¬сивного режиму (1929—1941 pp.); 4) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 5) держава і право України в перші повоєнні роки (1945 — середина 1950 років); 6) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х років); 7) держава і право Украї¬ни в період спроб відродити неосталінізм та в роки застою (середи¬на 1960-х — середина 1980-х років); 8) держава і право України в період «перебудови» (1985—1991 pp.). Другий том завершується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перевагу здобуло довічне прагнення нашого народу — створити незалежну суверенну Українську державу.
Підручник може бути використаний не лише для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. Він розра¬хований також на наукових працівників, і не тільки юристів, а й спеціалістів у галузі загальної історії України. Підручник має за мету допомогти подальшому поглибленому вивченню окремих най¬важливіших проблем історії держави і права нашої Вітчизни.
У написанні підручника брали участь викладачі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого: доктор юри¬дичних наук, професор, академік Національної академії наук Украї¬ни В. Я. Тацій; доктор юридичних наук, професор, член-кореспон¬дент Академії правових наук України В. Д. Гончаренко; кандидат юридичних наук, доцент В. М. Єрмолаєв; доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України МЛ. Панов; доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України 1 А. Й. Рогожин); доктор юридичних наук, професор
В.О.Рум'янцев; доктор юридичних наук, професор І П. Сафроно-ва; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Акаде¬мії правових наук України О. Д. Святоцький; доктор юридичних на¬ук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України М.М. Страхов; учений-практик: доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України О. Л. Копиленко; викладачі Націо¬нального університету внутрішніх справ: кандидат юридичних на¬ук, доцент Л. О. Зайцев; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України О. Н. Ярмиш; викла¬дачі юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка: доктор юридичних наук, професор, член-коре¬спондент Академії правових наук України В. С Кульчицький; кан¬дидат юридичних наук, професор Б. Й. Тищик.
ЧАСТИНА ПЕРША - Вступ
.
ЧАСТИНА ПЕРША - Вступ
Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. є., коли у наро¬дів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші дер¬жавні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й становлення класового суспільства.
Протягом І тис. н. є. на території сучасної України у східних слов'ян відбувався процес формування державності. Цей процес закінчився в IX ст. н. є. створенням Київської Русі — могутньої феодальної держави східних слов'ян. У період феодальної роздроб¬леності функціонувала власне українська держава — Галицько-Волинське князівство.
У першій частині підручника висвітлюється боротьба україн¬ського народу проти іноземних загарбників, створення в процесі бо¬ротьби держави Богдана Хмельницького, входження цієї держави до складу Росії в ролі суб'єкта міжнародного права, а потім існу¬вання України як автономії до її ліквідації царизмом наприкінці XVIII ст. Аналізується також суспільно-політичний лад і право за¬хідноукраїнських земель у другій половині XVII — другій половині XVIII ст.
Розділ перший - Рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.) - § 1. Держава скіфів
.
Розділ перший - Рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.) - § 1. Держава скіфів
VII—III ст. до н. є. у степових районах Північного Причор¬номор'я на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію — від низин Ду¬наю до гирла Дону і Приазовья. Більшість сучасних дослід-ників вважає, що формування племені скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причор¬номорські степи датується звичайно кінцем VIII—VII ст. до н. є.
До VII ст. до н. є. у скіфів складається могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, дає грецький історик Геродот (V ст. до н. є.). Головним, найчисленнішим племенем, стверджує він, були скіфи царські, які «вважають інших скіфів своїми рабами». Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степово¬му Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-ко-чівники. Між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Оль¬вії мешкали елліноскіфи. І нарешті, на північ від царських скіфів, скоріше за все в межах степової смуги України, жили скіфи-орачі. Геродот вважав скіфів одним народом, проте спосіб життя, господа¬рювання свідчить про інше. На думку деяких учених, скіфів-орачів можна, більш імовірно, вважати прапращурами українського наро¬ду. А В. І. Петрук дотримується точки зору, за якою необхідна взагалі заміна історичної парадигми з «Історії Руси-України» на «Історію Скіфії-України».
У VII—VI ст. до н. є. більшість скіфських племен вже перебу¬вала на останній сходинці первіснообщинного ладу, хоча родові зв'язки все ще були сильними. Основною суспільною одиницею бу¬ла родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріар¬хальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в той час ще не існувало.
У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, але земля, як і в землеробів, була общинною, племінною власністю. Родова організація відігравала велику роль у кочівників під час розподілу пасовищ, перекочівель та ін.
Водночас у VII—VI ст. до н. є. у скіфському суспільстві вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осілих зем¬леробів — виокремилася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, дедалі поміт¬нішою ставала майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправ¬да, роль рабської праці у Скіфії була незначною.
Досягнутому скіфами розвитку відповідала й організація уп¬равління у формі воєнної демократії. Найважливіші питання роз¬глядалися на народних зборах воїнів.
Великий вплив мали ради родових старійшин, і передусім союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вож¬дям — царям, які очолювали скіфське військо під час походів. Вла¬да царів уже передавалася у спадщину, проте кандидатури царя і його спадкоємця ще затверджувалися народними зборами.
Розвиток виробництва, зростаюча майнова і соціальна дифе¬ренціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли поси¬ленню влади скіфських військових проводирів, розвитку зародків спадкової знаті та справжньої царської влади.
Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіль¬стві, війна скіфів із військами перського царя Дарія І в 514—513 pp. до н. є. За Геродотом, скіфське військо, що вступило в боротьбу з персами, складалося з трьох основних угруповань, кожне очолював свій військовий проводир — цар. Один із царів, на ім'я Іданфірс, вважався головним, і йому підкорялася решта вождів. Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії.
У цій боротьбі кочові племена, насамперед скіфи царські, ви¬ступили на захист усього союзу, чим забезпечили собі панівне ста¬новище серед племен. Це дало їм можливість експлуатувати земле¬робські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм І влада царів і військово-дружинної знаті.
На рубежі V—IV ст. до н. є. у Скіфії, як вважає чимало скіфо-логів, відбувається формування класового суспільства та виникнен¬ня рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших царів й узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і до 40-х років IV ст. до н. є. зумів об'єднати під своєю вла-дою майже всю країну від Азовського моря до Дунаю і перетворити Скіфію в могутнє царство. Центр держави Атея був розташований на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. є. виникло велике укріплене поселення, так зване Кам'янське городище в районі сучасного Нікополя. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н. є. з маке¬донським царем Філіппом II закінчилася поразкою і загибеллю у битві 90-річного скіфського царя Атея. Царство скіфів збереглося, хоча розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною з економічного та воєнного поглядів. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало близько півтораста років — з IV до III ст. до н. є.
Міцнішою виявилася Скіфська держава, що виникла близько Ш ст. до н. є. з центром у Криму. Столицею нової держави стало місто Неа¬поль Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними кам'яними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. є. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. є. і було знищене готами.
Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Головну роль в економіці відігравало орне земле¬робство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури, орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Оранка землі здійснювалася за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирали залізними серпами, зерно змолочували у зернотерках. Ве¬личезними стадами худоби й табунами коней володіли скіфи-кочів-ники. Добре були розвинуті у скіфському суспільстві виробництво шкіри, ткацтво та ін.; установлювалися міцні й широкі торговельні зв'язки з прибережними грецькими містами. Скіфи постачали сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби.
Успіхи економічного розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації у скіфському су¬спільстві. Основи родоплемінної структури підтримувалися зрос¬танням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком раб¬ства. У руках імущих опинилися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби.
Ще в V ст. до н. є. Геродот повідомляв про скіфських багатіїв, найблагороднішими серед яких вважалися ті, котрі володіли «найбільшим майном», і про скіфську бідноту, яка належала до числа людей найнижчого «походження».
Отже, із загальної маси вільних землеробів і скотарів виокре¬милася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військо¬ва аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, та багаті торговці. Саме у неї зосереджува¬лись основні багатства, джерела яких були досить різноманітними. Так, важливим засобом збагачення залишалися, як і раніше, гра¬біжницькі воєнні походи. З часом дедалі більшого значення набува¬ла експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала торгівля, особливо хлібом, із грецькими містами Північного Причорномор'я. У скіфів, за даними Геродота, було ба¬гато жерців — відособленої соціальної групи. Соціальне становище окремих категорій жерців було досить високим.
Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили різну данину, виконували повинності. У найважчому становищі були скіфи-орачі, які опинилися в залежності від степових кочівників.
У скіфському царстві з центром у Криму основну частину міського населення становили вільні ремісники і торговці.
Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства посідали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий по¬лон, підкорення сусідніх народів. У виробництві рабство не відігра¬вало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була значною. Як правило, вони використовувалися в домашньому господарстві, для охорони худоби, часто слугували товаром у торгівлі з грецьки¬ми містами.
Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову струк¬туру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіо¬зних курганів скіфської знаті, відомих у літературі як царські. Такі кургани скіфської знаті IV—III ст. до н. є. були висотою від 8 м і вище. У таких курганах археологи знаходять кераміку, багату зброю. Різко контрастують з царськими курганами поховання прос¬тих скіфів під невисокими земляними насипами зі скромним набо¬ром речей або взагалі без будь-якого інвентаря.
Скіфське царство може бути віднесене до держав рабовласни¬цького типу. За формою правління воно являло собою один з різно¬видів рабовласницької монархії.
Главою скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. На той час вже склалося уявлення про божественне походження царської влади, у багатьох випадках правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар виконував також судові функції.
Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей одноособово вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у II ст. до н. є. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н. є. — Фарзой та Інісмей, які зосе¬реджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець.
Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Дуже красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Скіфських царів ховали у глибоких і складних поховальних спорудах. Поруч із царем поміщали вбитих дружин і наложниць, слуг, рабів та ін.У Неаполі Скіфського царя ховали у кам'яному мавзолеї, поруч з яким містилися гробниці його наближених і поховання коней.
Навколо царя функціонував апарат державного управління. Як і в багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. Особлива роль в управлінні належала царським синам. За повідомленням Страбона (63 р. до н. є. — 23 р. н. є.), у II ст. до н. є. скіфи у Криму перебували «під владою Скілура і його синів з Па лаком на чолі». А синів у Скілура було, за одними відомостями, шістдесят, а за ін¬шими — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим же пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найвпливовіші помічники правителя входили до складу царської ради.
