У період феодальної роздробленості не втратило свого зна¬чення застосування в господарстві феодалів праці холопів. їх при¬мушували працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремеслом, а також обробляти орні землі, що належали боярам.
Розвиток феодальних відносин вів до невпинного зростання числа і таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли зем¬лею, примушуючи їх цю землю обробляти. Відтак створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодально-залежного населення. Зафіксовані в статтях 56, 64, ПО П. П. джерела холопства існували і в роки феодальної роздробленості.
Суспільно-економічний і політичний розвиток Русі в XII— XIII ст. характеризується швидко зростаючою роллю міст. За літо¬писними даними, напередодні навали полчищ Батия на Русь тут налічувалося до 300 великих та малих міст. Тільки в Галицько-Во-линській землі їх було понад 80. В основі господарської діяльності міст було ремесло, промисли, торгівля та певною мірою сільськогос¬подарське виробництво.
У цей час посилилася неоднорідність соціального складу міст. У них проживали представники всіх верств феодального суспільст¬ва. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосе¬реджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експ¬луатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи зі своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту. Наступну за феодалами сходинку у становій драбині городян посідала торгово-реміснича верхівка міст.
Основна маса міського населення була представлена «чорни¬ми» «меньшими» людьми. Ними були дрібні торговці й ремісники, численні підмайстри, «убогі» люди, які не мали певних занять. До складу міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.
Форми експлуатації нижчих верств міського населення става¬ли дедалі різноманітнішими. Вводилися нові податки, встановлюва¬лося чимало повинностей, посилювався гніт лихварів. Зміни в еко¬номічному становищі різних категорій городян призвели до відмін¬ностей і в їхньому правовому становищі.
Посилення в XII—XIII ст. наступу феодалів на права селян та міських низів призводило до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їхньої залежності від представників панівного класу.
Через це загострювалися антагоністичні суперечності в давньору¬ському суспільстві, що виливалося в повстання феодально залеж¬ного населення проти гніту князів та бояр. Антифеодальний харак¬тер соціальних рухів у XII—XIII ст., незважаючи на неоднознач¬ність класової належності їхніх учасників, не викликає сумніву. Так, антифеодальними були повстання в 1157 р. у Києві, народний рух 1159 р. у Галицькій землі. Відомі антифеодальні народні рухи в Переяславській та Чернігівській землях, інших князівствах Русі. Класову боротьбу в XII — на початку XIII ст. на Русі дослідники характеризують як надто напружену.
Державний лад. Зумовлені поступовим розвитком продуктив¬них сил зміни соціальної структури та загострення класової бо¬ротьби посилили вплив економічного базису на політичну надбудо¬ву і викликали в ній настільки значні перетворення, що деякі дослідники навіть вважають, що з'явилася її нова форма. У період феодальної роздробленості Русь за формою устрою являла собою комплекс напівсамостійних державних утворень. На думку деяких учених, Давньоруська держава цього періоду — це своєрідна фео¬дальна федерація.
Зазнала змін і форма правління Давньоруської держави. У XII— XIII ст., аж до навали Батия, встановилася нова форма правління, за якої київський престол став об'єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів. М. С Грушевський не без підстав писав, що ці відносини сюзеренітету-васалітету в умовах феодальної роздро¬бленості прикривалися формою сімейно-родових відносин. Вони скріплювалися писемними договорами, в тому числі хресними і присяжними грамотами, клятвами, дарунками, а в окремих випад¬ках — взяттям заложників з числа найближчих родичів одного або двох князів — сторін в укладеній угоді.
У цей період Давньоруською державою правив не стільки ве¬ликий київський князь, скільки увесь князівський рід. Цю думку підтримують і ті вчені, котрі вважають, що політичне змагання князівських династій у Русі, а також страх боярства перед поси¬ленням князівської влади (хоч водночас вони і розуміли її необхід¬ність для охорони їхніх інтересів) сформували у середині XII ст. систему дуумвірату — одночасного співправління в Києві князів з двох найсильніших династій, які не бажали поступатися першістю один одному. Співправителями були, наприклад, Ізяслав Мстисла-вич і В'ячеслав Володимирович, В'ячеслав Володимирович і Рости¬слав Мстиславич та ін.
Таке правління позитивно впливало на розвиток політичного життя Русі XII—XIII ст. Воно не тільки скорочувало, щоправда тимчасово, міжусобиці, а й деякою мірою сприяло об'єднанню дав¬ньоруських земель навколо Києва, а також забезпечувало посилен¬ня військового потенціалу Русі в боротьбі з кочівниками. Спосіб правління Давньоруською державою, що існував у XII—XIII ст., виявився в цілому життєздатним у нестійкий час феодальної роз¬дробленості. Він забезпечував успішне поєднання тенденції еконо¬мічного і соціального розвитку окремих земель і князівств Русі з прагненням усіх верств суспільства до єдності. Як уже зазначало¬ся, навіть міжусобна боротьба різних князівських угруповань най¬частіше відбувалася на основі тієї чи іншої програми загальнорусь-кої єдності.
Отже, на першому етапі феодальної роздробленості до навали орд Батия Русь зберігала багато рис відносної єдності свого дер¬жавного організму. Аж до ординського нашестя центром усієї Русь¬кої землі був Київ.
Одним із чинників підтримки відносної єдності політичного розвитку Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодаль¬ної роздробленості, були князівські з'їзди. Порядок скликання і проведення з'їздів князів, як і раніше, не регламентувався жодним юридичним документом. Він засновувався на звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого з'їзду. Феодальні з'їзди скликалися для обговорення важливих питань. На¬приклад, на князівському з'їзді, який відбувся в 1155 p., зіткнулися два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоюва¬ли єдинодержавність, другого — непорушність батьківських спад-щин.
Феодальні з'їзди скликалися і тоді, коли необхідно було обго¬ворити питання, пов'язані з відведенням зовнішньої небезпеки. Так, у 1167 р. на з'їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки проходження купецьких караванів, які прямували Грець¬ким та Залозним торговельними шляхами. Питанням оборони від кочівників були присвячені й наступні з'їзди князів.
Великий князівський з'їзд був скликаний у Києві в 1223 р. Князі зібралися, щоб досягти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі за допомо¬гою. Князівські з'їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити протилежні інтереси феодалів, але в справі об'єднання давньоруських князів проти зовнішньої загрози відіграли важливу роль.
Структура державного апарату в князівствах XII — першої половини XIII ст. зберігала наступність щодо Давньоруської дер¬жави першого періоду її розвитку. Тому основні державні інститу¬ти, які сформувалися ще тоді, продовжували розвиватися і в нових умовах. Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулува¬вся «великим», подібно до київського князя. Великий київський князь за традицією ще вважався «старійшим» серед інших князів, однак колишньої влади він уже не мав. Титул «великий князь» придбали, наприклад, князі володимиро-суздальський, чернігівсь¬кий, галицько-волинський, полоцький, а пізніше і князі деяких ін¬ших українських князівств. У васальній залежності від місцевого великого князя, який князював у політичному центрі землі — най¬більшому місті, перебували менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.
Заснування в окремих князівствах особистих династій дуло одним із чинників, що сприяли зміцненню панівного класу феода¬лів. Але в межах цього класу між боярством та князями, котрі пра¬гнули до посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Перебіг цієї боротьби в тому чи іншому князівстві, або землі, безпо¬середньо впливав на становище князівської влади, а відтак і на форму правління цього князівства, чи землі. У Новгородській землі, наприклад, боярство виявилося настільки могутнім, що повністю підкорило своїй волі князівську владу, закріпивши за Новгородом статус своєрідної «феодальної республіки», в якій влада належала великим боярам-землевласникам. У Галицько-Волинській землі вна¬слідок боротьби між князями і боярством, яка була тут особливо тривалою і напруженою, перші домоглися значних перемог. Ще серйознішою виявилася перевага сил на боці князівської влади у Володимиро-Суздальській землі, де князі дуже рано почали вияв¬ляти прагнення до «єдинодержавності».
У період феодальної роздробленості, коли у боротьбі з боярст¬вом і під час міжусобних війн князі часто втрачали свої «столи», особливого значення набув порядок їх захоплення. В нових умовах він став ще різноманітнішим, ніж це було раніше. «Вокнязіння» здійснювалося за рішенням з'їзду князів, частіше — за рішенням лише кількох (двох або трьох) найвпливовіших князів, ще час¬тіше— за згодою (інколи у формі писемного договору) з князем-сюзереном, а також за заповітом унаслідок «добровільної» відмови від престолу попередника або «обміну» столами, за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі. Нарешті існував явочний порядок займання столу князем, котрий здійснювався шляхом пря¬мого насильницького захоплення престолу. Відомий випадок, коли боярин Володислав у 1213 р. проголосив себе галицько-волинським князем.
На відміну від попереднього періоду існування Давньоруської держави князі під час суперечок про переважне право на займання князівського столу дедалі частіше стали посилатися на право одер¬жання його в спадщину як «вотчини».
Князі — правителі князівств і земель Русі були виразниками волі панівного класу феодалів і здійснювали свою владу передусім в їхніх інтересах. Ця обставина значною мірою визначала характер влади князя і його державних функцій. Верховна влада в князівстві належала великому князю. Йому підкорялися збройні сили, насам¬перед князівська дружина, на яку князь спирався, придушуючи виступи пригнічених народних мас. Придушення опору експлуато¬ваних мас було однією з найважливіших функцій князя як глави князівства, найзначнішого його феодала. У XII—XIII ст. виступи пригнічених мас були виявом передусім класового антагонізму, який існував у давньоруському суспільстві. Те, що князі нехтували ■інтересами народу та їх відірваність від нього, міжусобиці, спо¬дівання на приязнь та допомогу зовнішніх сил обернулися розпадом та занепадом Київської Русі, зумовили тривале татаро-монгольське іго.
Якщо визнати часом створення Поширеної редакції Руської Правди першу третину XII ст., то це свідчить про незначну законо¬давчу діяльність великих князів у другій половині XII — першій половині XIII ст. Водночас процес зміцнення і розширення фео¬дального адміністративного апарату, підлеглого князям, гарантував їм можливість ефективного застосування, а з боку населення — до¬тримання норм Руської Правди — цього збірника феодального пра¬ва, який забезпечував зміцнення феодальних відносин у Давній Русі, в усіх її князівствах і землях.
До сфери діяльності князів входило керівництво центральни¬ми і місцевими органами управління. Судова функція князів мала класовий характер, котрий особливо яскраво виявлявся тоді, коли однією зі сторін у судовому процесі були представники простого вільного населення- Судив князь також своїх бояр і дружинників. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах свідчать, що судова діяльність князів у XII ст. була досить активною.
Князь як правитель князівства вирішував питання, пов'язані з обороною земель від уторгнення ззовні (про цю функцію князів згадують літописи). Князі займалися також дипломатичною дія¬льністю, метою якої було гарантування безпеки землі в умовах постійної загрози з боку кочівників. Князі брали участь і в організа¬ції торговельних шляхів.
У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав особливу раду — думу. До її складу входили передусім представники старшої дружини — бояри, або, як їх іменує літопис, «передні», «кращі мужі», а також духовні феодали — єпископ, ігумени. Дума мала великий вплив на політику князя.
Під час здійснення своїх функцій князь спирався на числен¬ний адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апа¬раті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники. Будучи двірськими чинами, особистими агента¬ми князя в його домені, вони керували певною галуззю управління всього князівства і водночас здійснювали і загальне управління територіями, пов'язаними з цією галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, на котрих населення займалося конярством. Поява в центральному апараті управління вказаних посадових осіб свідчить про розвиток двірсько-вотчинної системи управління.
З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких, воєвод. У їхньому підпорядкуванні перебували тіуни, вирники, отроки, дитячі, мечни¬ки та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації здійснювати адміністративні та судові функції на місцях.
Характерною рисою управління залишалася система «корм¬ління», за якої частина прибутків від волостей, що їх збирали аген¬ти центральної влади князівства, йшла їм на «корм». Про судові збори як про одне з джерел утримання представників адміністра¬тивно-судової влади свідчать, наприклад, статті 9, 20, 74, 107, 108, 114 Поширеної правди.
Певна роль у місцевому управлінні належала сільській общи¬ні, яку князівська адміністрація мобілізовувала на збирання подат¬ків, для виконання усім «миром» деяких поліцейських функцій (ви-ловлення збіглих холопів, розшук убивць, татя та ін.).
Збройні сили в князівствах визначалися ієрархією земельної власності. Об'єднання збройних сил кількох князівств Русі було можливим тільки у разі фактичного збігу інтересів їхніх прави¬телів. Хоча збройні сили Русі періоду феодальної роздробленості стали дещо слабшими, ніж вони були в ранньофеодальний період, загальна кількість війська збільшилася. Війська-окремих князівств у воєнний період налічували до кількох тисяч воїнів.
Найнадійнішою з погляду захисту класових інтересів феода¬лів була дружинна частина війська. Князь міг покладатися лише на свою постійну дружину, яка розташовувалася в стольному місті або в укріплених центрах поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і «шукати» йому слави, а собі «честі». При цьому зростало значення молодшої дружини, бо старші дру¬жинники перетворилися у великих землевласників-вотчинників і поповнили боярство. Молодші дружинники охороняли князя, були рухомим каральним загоном у межах князівства і князівського до¬мену, а в період воєнних дій — ядром військових сил князівства. Дружинники виконували деякі поліцейські, судові й адміністратив¬ні функції. Власні дружини мали й інші великі феодали, чиї об'єд¬нані сили інколи переважали сили великого князя. На випадок значних воєнних дій скликалося численніше, ніж дружина, війсь¬ко — рать (народне ополчення). По закінченні воєнних дій рать роз¬пускалася.
Система управління військовими силами у воєнний час буду¬валася у такий спосіб: великий князь як верховний командувач ра¬зом з найзначнішими феодалами (князями і боярами), а також з тисяцьким (керуючим «воями») утворював військову раду. Безпосередньо перед битвою призначалися командири головних полків
І центру, флангів, сторожових і засідкових полків, Русі періоду феодальної роздробленості, яка склалася ще у першому столітті Давньоруської держави, не зазнала значних змін, але разом з великим київським князем як вер-I ховним суддею судову функцію такого рівня здійснювали й місцеві і великі князі.
У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи, котрі вже давно перетворилися в знаряддя князівсь¬кої волі. Віче збиралося в головних містах князівств. Значну цін¬ність являють відомості про київське віче 1146—1147 pp., про віча в інших містах. До складу віча входили передусім князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме цим представникам панівного класу належала вирішальна роль на вічевих зборах, хоча в них брало участь і рядове міське населення.
До компетенції віча входили насамперед питання війни і миру. Віче розглядало також питання, що стосувалися законодавства, фінансових справ, призначення і зміщення представників держав¬ної адміністрації. Вічеві збори відбувалися з дотриманням правил, розроблених на основі практики. Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі.
Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і зе¬мель Русі XII—XIII ст. відігравала церква. На чолі давньоруської православної церкви стояв митрополит. У його підпорядкуванні бу¬ли єпископи, які очолювали єпархії — своєрідні церковно-адмініст¬ративні округи, що територіально охоплювали найбільші князівст¬ва Русі.
У період феодальної роздробленості політика, яку проводила церква, була неоднозначною. Розуміючи, що посилення політичної роздробленості і безперервні міжусобиці, зіткнення князів могли негативно вплинути на приріст землеволодінь церкви, її фінансові інтереси, верхівка церковної організації підтримувала ідею єдності Русі. Церква була політичним чинником доцентрового характеру, тоді як князівські міжусобиці давали імпульс відцентрового харак¬теру. Водночас місцеве духовенство, перебуваючи в економічній і політичній залежності від місцевих князів-правителів, нерідко під¬тримувало міжкнязівські усобиці, в котрих відображалися децент-ралістські прагнення князів та їхнього найближчого оточення. Така політика місцевих церковних феодалів, звичайно, не сприяла зміцненню єдності Русі.
Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо бра¬ли участь у політичному житті князівств. Вони могли входити до складу князівської думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з іншими князями. Так, літопис 1148 р. по¬відомляє про послів київського князя Ізяслава Мстиславича до Ольговичів. Князь надіслав до Чернігова «білгородського єпископа Федора і печерського ігумена Федоса, і мужі свої з ними».
Інколи на час відсутності в адміністративному центрі князя виконання його функцій покладалося на єпископа.
У період феодальної роздробленості не втратила свого зна¬чення і судова діяльність церкви, що давала їй значні прибутки. Аналіз співвідношення світської та церковних юрисдикцій дає змо¬гу зробити висновок про те, що в XII—XIII ст. церква розширила межі своєї юрисдикції, не зазнаючи при цьому відчутних протидій з боку князівської влади.
У цілому державний устрій князівств і земель Русі XII — першої половини XIII ст. характеризувався подальшим зміцненням політичного панування феодалів, а також розгалуженою системою васально-ієрархічних зв'язків між ними. Це відбилося на складі, структурі, формах і методах діяльності органів центрального і міс¬цевого управління. Князі і бояри використовували адміністративні органи, а також військові дружини для придушення опору експлу¬атованих мас, охорони своєї власності, передусім земельної, а та¬кож інших своїх привілеїв та інтересів. Активну допомогу у цьому їм надавали церква і духовенство.
§ 2. Зміни в суспільно-політичному ладі Південно-Західних земель у період поглиблення феодальної роздробленості і боротьби Русі проти навали кочових орд та інших іноземних загарбників (XIII—XIV ст.)
.
§ 2. Зміни в суспільно-політичному ладі Південно-Західних земель у період поглиблення феодальної роздробленості і боротьби Русі проти навали кочових орд та інших іноземних загарбників (XIII—XIV ст.)
Після поразки руських дружин у 1223 р. на річці Калці в * битві з ординськими військами над Руссю нависла грізна небезпека. У 1237—1238 pp. унаслідок спустошливих по¬ходів полчищ Батия у Володимиро-Суздальську Русь, а в 1239—1241 pp. — у напрямку Південно-Західної Русі від¬носно розвинуті області Давньої Русі було перетворено на руїни та попелища. У 1242 р. війська Батия, знекровлені опором Русі, припинили загарбницький похід на захід і повернули до пониз¬зя Волги. Тут Батий заснував державу — Золоту Орду із столицею Сарай-Бату (біля сучасної Астрахані). Але захоплені ординцями землі Русі не припинили боротьбу за свою незалежність. Золото-ординським ханам знадобилося ще більше десяти років, щоб за¬кріпитися на Русі. Русь, героїчно відстоюючи свою незалежність, прийняла на себе головний удар і цим врятувала народи Західної Європи, її матеріальні та культурні цінності від нещадного розо¬рення ордами кочівників.
Збитки, які завдали Русі полчища Батия, були величезні. За¬войовники спустошили та зруйнували багато міст. Значна частина населення була знищена або взята у полон. У пожежах, що супро¬воджували військові походи Батия, були зруйновані палаци, храми, архіви і бібліотеки, знищено багато інших скарбів культури давніх міст. Унаслідок захоплення земель полчищами Батия на Русі на¬довго встановилося нещадне та виснажливе золотоординське іго — система владарювання ординських феодалів на руських землях. На населення руських земель було накладено дань, воно страждало від різних поборів та нескінченних грабувань.
Вітчизняні дослідники однозначно оцінюють це історичне яви¬ще. Реакційна сутність ординських завойовницьких походів і тяж¬кого іноземного іга розкрита в численних історико-правових пра¬цях. Переконливо доведено повну необґрунтованість тверджень окремих представників закордонної історіографії про нібито пози¬тивний вплив держави відсталих кочівників на економічний, політичний та культурний розвиток Давньої Русі. Наслідки навали орд Батия на Русь були негативними, регресивними.
Золотоординське іго безперестану руйнувало продуктивні сили Русі. Спустошення захоплених територій давньоруських земель від¬сталими в соціально-економічному відношенні кочівниками і система¬тичне виснажливе пограбування народу золотоординськими правите¬лями тяжко позначилися на сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, затримали подальшу еволюцію товарно-грошових відносин і в цілому на тривалий час законсервували феодальний натураль¬ний спосіб ведення господарства. Цьому сприяло також руйнування міст — носіїв економічного прогресу. Особливо страждала економіка українських земель Русі, зокрема Київщини і Переяславщини, розта¬шованих безпосередньо біля ординських кочовищ. Постійна небезпека загибелі, захоплення людей у неволю примушували давньоруське на¬селення тікати у важкодоступні для ординців райони. Однак незважа¬ючи на те, що економіка Русі була підірвана завойовниками і, почина¬ючи з другої половини XIII ст., опинилася в глибокій кризі, золотоор-динцям не вдалося повністю зупинити процес розвитку феодальних відносин на українських землях.
Надзвичайно негативним було іноземне іго і в політичному відношенні. Воно затримувало політичне об'єднання окремих зе¬мель Русі, сприяло їх роздробленості. Тяжкий стан південнорусь-ких земель, які були позбавлені політичної єдності і перебували під виснажливим золотоординським ігом, використали у своїх інте¬ресах сусідні держави — Польща, Угорщина, Молдавське князівст¬во. Внаслідок тривалої боротьби їм вдалося подолати впертий опір місцевого населення і до кінця XIV ст. захопити українські землі. Здобиччю Польщі стали Галичина та Західна Волинь, Закарпаттям заволоділа Угорщина, Буковиною — Молдавське князівство. Східна Волинь, Поділля, Київщина та Чернігово-Сіверщина були включені до складу Великого князівства Литовського.
Суспільний лад. І після ординського завоювання основними антагоністичними класами на Русі залишилися клас феодалів-зем-левласників, пов'язаних між собою поземельними економічними (а відповідно й політико-юридичними) відносинами сюзеренітету-ва-салітету, і клас феодально залежного селянства, яке ще більше за-кабалялося.
В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі де¬яких місцевих князів та великих бояр, керуючись прагненням збе¬регти феодальні повинності, експлуатацію залежного населення і своє привілейоване політичне, а також правове становище, знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснювати проор-динську політику, співробітничала з ханами Золотої Орди.
Звичайно, далеко не всі представники класу феодалів перехо¬дили на службу до ординців. Серед них були і патріоти. Але й при цьому головною та послідовною силою в боротьбі з золотоординсь¬кими феодалами виступали широкі народні маси усіх земель Русі. Так, у Куликовській битві (1380 p.), яка мала величезне історичне значення, у складі об'єднаних військ Русі воювали народні опол¬чення з руських, українських та білоруських земель.
Значним феодалом у цей період залишалася церква. Частина ієрархічної верхівки православного духовенства перейшла на слу¬жбу до золотоординців, закликаючи народні маси до покірності. Така поведінка деяких церковників Давньої Русі пояснюється виключно корисливими міркуваннями. Золотоординські хани на¬давали їм усілякі привілеї. Але й серед церковних ієрархів були такі полум'яні борці за свободу Русі, як Сергій Радонежський, та інші організатори боротьби з Ордою. Церква і в цей період збільшу¬вала свої земельні володіння, передусім за рахунок князівських по-жалувань. Так, на початку XIV ст. князь галицький Лев Данилович пожалував церкві Святого Спаса село Страшевичі, а перемишльсь¬кому єпископству — село Рушевичі. У 1322 р. князь Любарт Геди-минович подарував кілька сіл Соборній церкві Іоанна Богослова в Луцьку.
Установлення тяжкого іноземного іга призвело до посилення феодального гноблення. Сплачуючи золотоординським ханам дани¬ну, феодали Русі немилосердно експлуатували залежне селянство. Кількість експлуататорів в Південно-Західних землях поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники ремісничих майстерень.
Експлуатація трудящих у Південно-Західній Русі посилюва¬лася внаслідок участі в ній колоністів — вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли руські міста. Отримуючи великі привілеї по¬рівняно з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орендарями, наглядачами над землями феодалів, виноторговцями.
Основним експлуатованим класом було селянство, окремі вер¬стви якого перебували на різних ступенях феодальної залежності. Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземелювання, зрос¬тання заборгованості феодалам і загалом посилення закабаления широких мас селянського населення. З'явилися нові категорії зале¬жного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, які змушені були через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь бага¬тих сусідів, халупники, котрі не мали навіть своїх господарських будівель і тулилися по дворищах тих самих багатих сусідів, доль¬ники, яким залишалася лише частка виробленого ними продукту, полоненики та данники, чиє правове становище зрозуміле вже з са¬мих їхніх назв. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, називалися «сябрами», «товаришами», «поплічниками», «по-тужниками» та ін. Наступ феодалів-землевласників на селянські общини продовжувався. Це призводило до подальшого руйнування їхньої давньої економічної основи і появи усе нових категорій зале¬жного селянства.
Перебуваючи у тій чи іншій феодальній залежності, селяни зазнавали подвійного гніту; місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Основним видом податків була грошова рента («подимщина»). Збиралася і данина натурою (медом, воском, хутрами, зерном, сіном, худобою, птицею та ін.). На плечі трудового народу лягло та¬кож 14 видів ординських «даней» та повинностей. Основними з них були: «вихід» або «царева дань»; податок безпосередньо для ордин¬ського хана; торгові збори («мит», «тамка»); візничі повинності («ям», «підводи»); утримання ханських послів («корм»); різні «дари» та «почесті» хану, його родичам і наближеним. Кожного року з руських земель виходило у вигляді данини багато срібла. Періодично збиралися великі «запити» на військові та інші потреби. Причому збирання данини з населення Русі ординські хани нерідко віддава¬ли на відкуп так званим бесерменам, що означало для населення Русі додаткові побори, кабалу, призводило до ще більшого свавіл¬ля, а нерідко й до продажу людини, яка заборгувала, у рабство.
До експлуатованих верств населення входили й низи міста: підмайстри, учні майстрів, слуги, нерідко численні позацехові ре¬місники та усякий інший «чорний» і «дрібний» люд. Це була най-численніша частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося.
Ординське іго та поглиблення внутрішніх антагоністичних феодальних суперечностей призводили до посилення і подальшого загострення класової боротьби, вогнищами якої були здебільшого міста. Часто, набираючи форми визвольних виступів, передусім ан-тиординських, ця боротьба за своєю сутністю мала врешті-решт антифеодальну спрямованість.
Державний лад. Завоювання земель Русі ордами Батия і встановлення іга іноземних загарбників не могло не впливати на державний лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князів¬ствах місцеву адміністрацію, військо. Проте тепер князі повинні бу¬ли визнавати хана Золотої Орди своїм вищим сюзереном, вважати за «отця» (батька) і приймати з боку хана звернення до себе «діти наше». Князі зобов'язувалися на вимогу хана постачати йому війсь¬кові сили.
Одним із наслідків установлення золотоординського іга була зміна порядку приходу до влади. Князь, який претендував на за¬ймання значного князівського столу, мусив підтвердити це право отриманням від хана Золотої Орди або його представника особли¬вого символу, так званого ярлика (грамоти), який потрібно було викупити та вислужити. З 1242 р. князі почали їздити за цим ярли¬ком у ставку Орди — Сарай. Отримання його пов'язувалося з вели¬кими труднощами, які штучно посилювались ординськими прави¬телями, котрі вимагали величезних подарунків. Князі, які прибува¬ли у ставку Орди, змушені були дотримуватися принизливого етикету та язичницького ритуалу, бо відмова від цього призводила до неминучої смерті. Наприклад, відмова виконати язичницький об¬ряд стала приводом для вбивства князя Чернігівщини, претендента на київський стіл Михайла Всеволодовича.
На підвладній же їм території князі зберігали усі свої повнова¬ження. Вони відносно самостійно правили своєю землею. Водночас князі перебували під постійним наглядом представників золотоор-динських ханів на землях Русі — баскаків. Система баскацтва була введена в Північно-Східній та Південно-Західній Русі у 1257 р.
З першої половини XIV ст. золотоординські хани припинили посилати на Русь баскаків. До цього їх змусили виступи народних мас Русі наприкінці XIII — у першій чверті XIV ст. Ліквідація бас¬кацтва, а також ординського відкупу-данини створювала необхідні умови для відновлення, а згодом і піднесення господарського життя на землях Русі, активізації процесу їх політичного єднання.
Залишаючи практично недоторканною державну систему в князівствах Русі, в тому числі у південно-руських землях, ординсь¬кі хани мали при цьому певні цілі. Вони прагнули поставити собі на службу державно-правові порядки, які склалися на Русі протягом ряду століть, видаючи ярлики на займання столів тим князям, які здавалися їм надійними. Ненадійні ж, з погляду ординських прави¬телів, князі ліквідовувалися. Для ординських ханів була традицій¬ною політика на Русі, яка полягала в тому, щоб приборкати одного князя з допомогою іншого, сіяти між ними чвари, доводити сили князів до рівноваги і не давати змоги жодному з них зміцнитися. Робилося це з метою закріплення політичної та економічної влади Орди над руськими землями. Крім цього, Орда привласнила собі право збирати данину (наприкінці XIII ст. збирання данини доруча¬лося руським князям), а також затверджувати князів у руських землях. Однак вона неспроможна була домогтися глибших змін у внутрішньому устрої земель Русі.
§ 3. Галицько-Волинське князівство
.
§ 3. Галицько-Волинське князівство
Зі великих князівств, які в цей час існували на території Украї¬ни, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Метиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзна¬чався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціаль¬но-економічного й політичного розвитку, все ж у головно¬му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Пів-денно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваю¬чи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській дер¬жаві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна вла¬да: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управ¬ління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.
Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю на¬лежало право збирання податків, карбування монет і розпоряджен¬ня скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.
Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа¬цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.
Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Да¬нила, котрий безпосередньо «тримав» Галичину, а також Дорого-чинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці ХНІ ст. з'явилася потенційна можливість установити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними він не був реалізований. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони нази¬вають себе «князями всієї Русі, Галичини та Володимири».
Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», «принцепсів», «князів Руської землі». Поширювалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, пе¬чатка. Так, сподіваючись створити за допомогою папи римського антиординську коаліцію в європейському масштабі, князь Данило Романович погодився в 1253 р. прийняти запропоновану йому Іно-кентієм IV королівську корону. Про можливу наявність королівсь¬кого титулу у князя Юрія свідчить його зображення на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Ко¬роль Русі і князь Володимирії ».
Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому переш¬коджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь у Галицько-Волинській землі в окремі періоди вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, факти¬чно він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя водночас як знаряддя для охо¬рони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласника¬ми, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населен¬ням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди Галиць¬ко-Волинської Русі значення князівської влади настільки прини¬жувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Це дає підставу вва¬жати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-Во¬линській Русі існувала така форма правління, як феодальна монар¬хія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.
Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький епископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права склика¬ти боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися об¬межити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилася, що найважливіші документи під¬писувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, бо¬ярська рада, однак, відіграла велику роль у політичному житті цієї землі. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською землею.
У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівст¬вах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вот¬чинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсь¬ко-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Га¬лицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.
Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського доме¬ну. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинст¬во, будучи «суддею князівського двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.
Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князів¬ські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні пи¬сарів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.
Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням до¬ходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомо¬сті про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли князя в по¬ходах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і вті¬лення в життя різноманітних державних актів.
У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та по¬садники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адмініс¬тративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судови¬ми повноваженнями.
Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпо¬рядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання де¬яких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, най¬вищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.
Така система центрального та місцевого управління в Галиць¬ко-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежно¬го від них населення і придушувати його опір.
Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинсь¬кої землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншо¬го — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для при¬душення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярсь¬ких загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.
У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з про¬фесійною дружиною входило народне ополчення. Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і пере¬озброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держа¬телі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також за¬лежні селяни, які «сиділи» на цих ділянках — феодах. До складу «пішців» могли входити і жителі міста. Командував військом най¬частіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати вій¬ськову раду.
У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церков¬ними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.
Галицько-Волинська держава мала велике значення для за¬хідних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного по¬літичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.
Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після приєднання їх до складу Вели¬кого князівства Литовського, то жодних докорінних змін у ньому не відбулося. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, за¬лежних від великого князя литовського, і перебували з ним у відно¬синах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами висо¬чіли органи влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньо¬руської держави. Велике князівство Литовське значною мірою ус¬падкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуван¬ням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, перебуваючи в становищі удільних, південно-руські князівства користувалися відомою авто¬номією. Влада на їхній території зосереджувалася в руках уділь¬них князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впли¬вові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.
Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Вели¬кого князівства Литовського та удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні по¬літики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками ве¬ликого князя. Складався також слухняний великокнязівський владі військовослужилий стан — місцеве дворянство.
14 серпня 1385 р. в Крево була підписана Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німець¬ких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам польських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити панування на білоруських та українських землях, литовські феода¬ли шукали підтримки у польських феодалів та польського короля. Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погірши¬лося становище південно-руських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських земель були значно ослаблені, що стало однією з передумов здійснення загарбницької політики поль¬ських феодалів щодо населення цих земель.
§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша половина XIV ст.)
.
§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша половина XIV ст.)
Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті інтересів великих землевласників й усього па¬нівного класу феодалів продовжувало відігравати фео¬дальне право. В 30-ті роки XII — першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в ^^ загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і зафіксована в нормах Руської Правди. Водночас унаслідок змін у суспільно-економічних відносинах відбувається перегляд де¬яких правових норм. З'являються нові редакції Руської Правди. Однак це було не нове законодавство, а лише часткова кодифікація чинного, творчість переписувачів, які «підправляли» текст закону, прийнятого ще в часи розквіту Давньоруської держави.
У період феодальної роздробленості регулятивна роль права посилилася за рахунок збільшення кола конкретних об'єктів фео¬дального господарства, які захищалися правом, розширення складу різних за своїм правовим становищем соціальних груп, передусім феодально залежних верств населення, а також зміцнення основ права-привілею. Для правової системи цього періоду характерне посилення місцевих особливостей (партикуляризм) права, хоча в князівствах Русі воно не досягло тієї глибини, яка мала місце в ін¬ших державах, наприклад у країнах Центральної та Західної Євро¬пи. Особливості у нормах права, що застосовувалися в окремих князівствах та землях (наприклад Галицько-Волинській), не усу¬вали їхньої схожості з давньоруським правом та їх наступності. Зберігалися загальні принципи, інститути та форми цього права на всіх землях Русі.
Розглядаючи право українських земель після золотоординської навали, слід мати на увазі, що навала полчищ кочівників супро¬воджувалася масовим руйнуванням міст Русі, разом з якими заги¬нули найцінніші давньоруські законодавчі й актові пам'ятки. Цим пояснюється відсутність актових матеріалів з історії Київської, Чернігівської та інших Південно-Східних земель періоду феодаль¬ної роздробленості.
Відомості, які дійшли до нас, уривчасті і, як правило, посеред¬ні, дали змогу дослідникам зробити висновок, що в часи феодальної роздробленості поряд із застосуванням насамперед законодавчих збірників періоду Київської Русі створювалися й нові. До того ж зроблено припущення про існування збірника постанов про право¬суддя.
Дослідники одностайні в тому, що в усіх князівствах і землях Русі, як і в перший період феодальної роздробленості, після ордин¬ської навали залишалися чинними норми Руської Правди, Жит¬тєстійкість Руської Правди визначалася тим, що вона була збірни¬ком феодального права, а її норми активно сприяли захисту та зміцненню феодального правопорядку, забезпечували правові умо¬ви для подальшого закабаления селян. її норми відображені в па¬м'ятках права Галицько-Волинської Русі, Новгорода і Пскова, усієї Північно-Східної Русі, а також Великого князівства Литовського. В подальшому норми Руської Правди стали одним із джерел Суде¬бника 1497 р.
В усіх князівствах Південно-Західної Русі в період феодаль¬ної роздробленості чинними були норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. Але й вони зазнали деяких змін. З'явили¬ся, наприклад, такі редакції церковного статуту князя Ярослава, які посилювали санкції, встановлені на основі принципів феодаль¬ного права-привілею. Інтереси панівного класу захищалися в та¬ких збірниках права, як «Кормча» і «Номоканон», які включали за¬позичені з Візантії церковні правила.
«Кормчі» застосовувалися церковними судами, зокрема, на¬прикінці XII ст. На землях Південно-Західної Русі під час вирішен¬ня судових справ використовувалися також збірники, що мали на¬зву «Мерил праведних», які містили витяги з візантійських право¬вих актів, церковних статутів, а також норм Руської Правди.
