Законність  та  правопорядок

Вид: курсовая работа
Краткое описание:
Поняття  законності  та  правопорядку .
Юридичні гарантії  законності  в Україні.
Шляхи вдосконалення законодавства з питань  законності  та  правопорядку . Правове регулювання представляє собою складний  і  багаторівневий процес.

 

ЗМІСТ:

Вступ______________________________________________________________3
Розділ  І. Поняття  законності  та  правопорядку__________________________5
1.1.  Суть визначення  законності. Основні засади  законності  та її вимоги__5
1.2.  Структура, особливості та вимоги правопорядку____________________12
1.3. Основні поняття суспільного, військового та громадського  правопорядку_______________________________________________________14
Розділ ІІ. Юридичні гарантії  законності  в Україні._______________________17
2.1. Гарантії  законності та їх різновиди_______________________________17
2.2. Законність як режим точного виконання діючого закону. Ознаки правоохоронної діяльності__________________________________________21
2.3. Шляхи вдосконалення законодавства з питань  законності  та  правопорядку_____________________________________________________26
Висновки __________________________________________________________29
Список використаних джерел _________________________________________30

 

 

ВСТУП

Метою написання даної роботи є пошук удосконалення законодавства стосовно питань законності і правопорядку в Україні та більш глибоке вивчення таких понять як  законність  та  правопорядок .
Дана робота складається з трьох розділів, кожний з яких має свою назву.
Правове регулювання представляє собою складний і багаторівневий процес, що здійснюється за допомогою визначених засобів юридичного впливу на суспільні відносини.
Юридична наука розрізняє поняття правового впливу і правового регулювання. У цьому є певний зміст. Право вже своїм існуванням значно впливає на поведінку людей. Як культурна й інформаційна цінність, право виділяє напрямок людської діяльності, вводить її в загальні рамки цивілізованих суспільних відносин. Саме в цьому змісті правовий вплив ширше, ніж правове регулювання суспільних відносин.
Проте варто відзначати суворо визначені засоби правового впливу на суспільні відносини, спеціально призначені для їхнього безпосереднього регулювання. Ці засоби утворюють цілий системно юридичний механізм, що забезпечує урегульованість всієї сукупності суспільних відносин, що є предметом правового регулювання.
Механізм правового регулювання – це система правових засобів, за допомогою яких здійснюється упорядкованість загальносуспільних відносин відповідно до цілей та завдань правової держави.
В юридичній науці і практиці правові норми зовсім справедливо вважаються нормативною основою механізму правого регулювання, тому що в них сконструйована та модель суспільних відносин, що відповідають потребам  і  інтересам громадян правової держави.
Втілення розпоряджень правових норм у поводженні людей здійснюється через інші елементи механізму правового регулювання суспільних відносин.
Правовідносини встановлюють персональну міру можливої  і  належної поведінки учасників суспільних відносин. При попаданні в сферу конкретного правового впливу можлива реалізація волі дії в передбачених межах.
Основними формами реалізації права й обов'язків є використання наданих нормами права можливостей, виконання зобов'язуючого правового розпорядження, дотримання правових заборон. При неможливості самостійної реалізації суб'єктами права юридичних прав, що належать їм, і обов'язків, держава в особі своїх компетентних органів здійснює правозастосовуючу діяльність, покликану забезпечить їхню повну реалізацію.
Генеральною метою правового регулювання є встановлення такого порядку в суспільному житті, який би максимально відповідав розпорядженням правових норм, закладеним в інших принципах соціальної справедливості.
З правом та законом тісно пов'язане і таке юридичне явище, як  законність.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  І .
ПОНЯТТЯ ЗАКОННОСТІ ТА ПРАВОПОРЯДКУ.

1.1. Суть визначення  законності. Основні засади  законності  та її вимоги.

Закони є обов'язковими для всіх.
І держава приймає їх для того, щоб вони виконувалися, втілювалися в життя. Коли органи держави, службові особи, громадяни та їх об'єднання виконують закони, тоді у суспільстві панує  законність. При цьому слід особливо підкреслити, що дотримуватись законів повинні всі суб'єкти суспільного життя. Всі рівні перед законом  і  ніхто не може бути звільнений від безумовного підкорення його вимогам.
Що ж таке  законність?
Законність – це стан суспільного життя, який характеризується неухильним дотриманням  і  виконанням законів всіма суб'єктами [3].
Тоді як закон закріплює загальнообов'язкові правила поведінки,  законність  “прокладає” шлях до повного  і  безперешкодного їх здійснення. Інакше кажучи, вона є неодмінною умовою реального втілення законів у життя. Отже, дотримання законів приводить до встановлення  законності  у суспільстві, а  законність, в свою чергу, забезпечує їх реалізацію.
Основними засадами  законності  вважають [3]:
а) верховенство закону в системі нормативних актів;
б) єдність  законності;
в) незаперечність закону в соціальній практиці;
г) реальний характер  законності ;
д) забезпечення прав людини;
е) невідворотність відповідальності за правопорушення;
є) взаємозв'язок  законності і доцільності,  законності і культурності,  законності   і  справедливості та ін.
Розглянемо кожну з них детальніше.
В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Всі інші нормативно-правові акти (включаючи конституцію  і  закони Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України.
 Відносно громадян діє принцип “дозволено все, що не заборонено законом”. Тобто існує демократія, яка обмежує дії людини тільки законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом “дозволено лише те, що визначено законом”. Це означає, що зловживання своєю посаду переслідується законом.
Єдина  законність  означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах  і  щодо різних людей в Україні. На всій території України закон в однаковій мірі повинен діяти по відношенню до всіх суб'єктів права, тобто не може бути якихось виключень для іноземців чи громадян іншого походження (національності, раси та ін.).
Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може відмінити закон, крім органу, який його прийняв. Так, якщо людині не подобається закон чи цілком Конституція це не означає, що вона має право його порушувати чи взагалі відмінити.
Реальний характер  законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя. Гарантіями реального впровадження закону в життя є саме суспільство (як чиновники, так  і  прості громадяни).
Забезпечення прав людини. Одним з важливих принципів законності  є ідея здійснення законів в інтересах людини  і  для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини  і  громадянина закріплені в Конституції України  і  деталізуються у чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності. Закон передбачає всі можливі ситуації в житті та діяльності людини і регулює їх згідно чинного законодавства.
Невідворотність відповідальності за правопорушення. Кожне скоєння правопорушення повинно потягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоб винний був тяжко покараний за правопорушення, а те, щоб жодне правопорушення не залишалося не розкритим. Також тут важливо пам'ятати, що винність особи необхідно доказати.
Взаємозв'язок законності і доцільності. Закони, і на його основі підзаконні нормативні акти, повинні установлювати все, що доцільно, забороняти все, що не доцільно для громадянського суспільства  і  суспільних інтересів. Закон не повинен захищати інтереси лише якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права перестає бути доцільною, вона має бути негайно відмінена, а до відміни її дію повинен припинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.
Взаємозв'язок законності і культурності. За відсутності єдиної  законності  немає  і  культурності. Ці два поняття взаємозумовлюють одне одного. Якщо немає достатньої культурності, то немає  і  достатньої  законності . Якщо суспільство в цілому культурне, то громадяни свідомо виконують всі приписи закону.
Взаємозв'язок  законності   і  справедливості. Не тільки сам закон, але й шляхи його здійснення, а також його здійснення в повсякденному житті повинно ґрунтуватися на справедливості.
Законність і демократія. Демократія означає:
а) широку участь громадськості в управлінні справами держави і суспільства;
б) підвищення активності політичних партій і громадських організацій, інших громадських об'єднань;
в) зміцнення правової основи державного і  суспільного життя;
г) утвердження прав і  свобод громадян і людини;
д) свободу інформації  і  постійне врахування громадської думки;
е) удосконалення системи державних органів і органів місцевого самоврядування
 Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Конституція України має вищу юридичну силу,  і  її норми мають пряму дію. Всі інші правові акти не повинні суперечити Конституції  і  конституційним законам України.
Державні органи, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти в межах своєї компетенції. Перевищення своїх повноважень, зловживання службовим становищем переслідуються законодавством України.
Законність - це суворе й повне здійснення розпоряджень правових законів  і  заснованих на них юридичних актів усіма суб'єктами права.
Законність  характеризується наступними основними ознаками [4]:
 По-перше, найважливішою рисою законності є її спільність. Вимога дотримувати юридичні норми відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Ніхто не може ухилятися від виконання встановлень, що виходять від держави, точно так само, як  і  держава не може ухилитися від забезпечення  і  захисту законних прав особистості.
Пріоритетним суб'єктом правового регулювання є громадяни держави. Держава зобов'язана створювати найбільш сприятливий режим для задоволення різноманітних інтересів своїх громадян.
Загальність, як необхідна риса  законності , однаковою мірою відноситься  і  до держави, і до його громадян. Держава відповідальна перед громадянином, а громадянин перед державою. Якщо в законах держави виражаються дійсні інтереси його громадян, то правові розпорядження реалізуються без примусових заходів державного впливу. Зрозуміло, що держава не може врахувати всю гаму індивідуальних інтересів, та й не повинно. Однак за допомогою законодавчої діяльності вона може  і  повинна надавати своїм громадянам можливість самостійно розпоряджатися власними благами вільної діяльності.
Забезпечення загальності дотримання правових розпоряджень - задачі держави і його органів. Володіючи необхідними організаційними, матеріальними  і  примусовими засобами, вона покликана надійно охороняти законні права й інтереси громадян. Самі громадяни за межами державно-правових структур не можуть установити режим  законності  в суспільному житті.
 По-друге,  законність  нерозривно зв'язана з правом, юридичними нормами. Однак оцінити стан режиму  законності  в країні можна тільки на підставі того, якою мірою закони держави відбивають об'єктивні потреби суспільного розвитку. Якщо правові норми, що даються державою, закріплюють  і  охороняють інтереси тільки окремих облич  і  визначених соціальних груп, не з огляду на загальних  і  індивідуальних інтересів усього населення країни, - законність відсутня. Якщо правові норми лише формально відображають інтереси різних прошарків населення, але не гарантують їх, - то  і  тут не може йти мови про законність.
Таким чином, режим  законності  в правовій державі обумовлює наявність двох взаємозалежних факторів:
 зробленого, чітко відпрацьованого законодавства, що відповідає потребами суспільного прогресу;
 повна  і  безумовна реалізація розпоряджень законів  і  підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами  і  різними об'єднаннями.
Основні вимоги законності [3] представлені нижче:
1. Верховенство закону стосовно всім іншим правовим актам. У правовій державі закон володіє вищої юридичної чинності. Він виступає головним, основним регулятором суспільних відносин. Ті відносини, що в силу об'єктивних умов повинні знаходитися в сфері правового впливу, регулюються, як правило, законом. Підзаконні акти діють лише в тих випадках, коли які-небудь відносини законодавчо не врегульовані. При цьому він повинні видаватися в строгій відповідності до закону  і  на основі закону.
2. Єдність розуміння  і  застосування законів на всій території їхньої дії. Закони представляють абсолютно однакові вимоги до всіх суб'єктів, що знаходиться в сфері тимчасової  і  територіальної дії. Закони федеративної держави мають однакову силу на території всіх державних утворень. Єдине розуміння сутності  і  конкретного змісту законів забезпечує  законність  правозастосовуючої дії компетентних органів  і  посадових осіб. Вона відповідає дійсному змісту законів  і  проводить у життя закладені в ньому регулятивні функції.
3. Рівна можливість усіх громадян користатися захистом закону  і  їхній рівний обов'язок випливати їх розпорядженням (рівність усіх перед законом  і  судом). Інший ефективний режим  законності  в суспільстві можливий тільки в умовах рівності всіх людей перед законом  і  судом. З одного боку, суб'єкти права повинні в повному обсязі виконувати покладені на них обов'язку, підкорятися вимогам закону.
4. Здійснення прав  і  воль людиною не повинне порушувати права  і  волі інших облич. В умовах правової державності ця вимога має принципове значення, оскільки свобода однієї людини не може бути реалізована на шкоду волі другої. Закон не допускає обмеження прав одних за рахунок прав інших громадян держави.
5. Неприпустимість протиставлення  законності   і  доцільності. Чому не можна протиставляти  законність  та доцільність? Насамперед тому, що правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. У них максимально відображаються як суспільні, так  і  індивідуальні інтереси людей. Доцільність закону не може ігноруватися доцільністю життєвої. Порушуючи вимоги закону, деякі посадові особи  і  громадяни виправдують свої протиправні дії місцевою й індивідуальною доцільністю. Вони стверджують, що в даних конкретних умовах дотримання закону недоцільно,  і  підмінюють його суб'єктивними протизаконними діями, із точки зору більш корисними  і  потрібними для даного випадку.
6. Запобігання й ефективна боротьба з правопорушеннями -важлива вимога  законності. Правова держава створює необхідні матеріальні, політичні, соціальні й інші вимоги для запобігання  і  припинення правопорушень. Пристойні матеріальні умови життя, соціальна захищеність населення, політична стабільність у країні, наявність справедливих правоохоронних законів складають реальну основу режиму  законності .

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Структура, особливості та вимоги правопорядку.

Результатом  законності  визнають  правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, в яких діяльність суб'єктів права є правомірною.
Правопорядок – це система суспільних відносин, що встановлюються в результаті точного  і  повного здійснення розпорядження правових норм всіма суб'єктами права [3].
Структура правопорядку – це єдність і одночасне розділення врегульованої правової системи суспільних відносин у відповідності з особливостями їхнього галузевого змісту [3].
Правопорядок - це реалізована система права. Він включає конституційні, адміністративні, фінансові, земельні, сімейні й інші види суспільних відносин, врегульовані з нормами відповідних галузей права. У цьому зв'язку в структурі  правопорядку  виділяються не тільки галузеві, але й більш дробові групи відносин, що врегульовані підгалузями та інститутами права.
Особливість  правопорядку  як специфічної системи суспільних відносин виражається в тому, що складається він тільки на основі правових норм  і  в силу цього охороняється державою [3].
Правопорядком  охоплюються далеко не всі відносини, що мають місце в суспільстві. Визначена частина громадського життя не має потребу в правовій регламентації. Вона знаходиться в сфері здійснення норм моралі, норм різних громадських організацій та інших неправових нормативних регуляторів. У цьому змісті  правопорядок  є лише елементом загальної системи суспільних відносин, що створюється під впливом нормативного регулювання. Це частина суспільного порядку.
Правопорядку  притаманні такі вимоги [4]:
а) непорушення загальноправових заборон;
б) безперешкодне здійснення правового статусу людини  і  громадянина, державних  і  громадських організацій, їх об'єднань; реалізація учасниками правовідносин суб'єктивних прав  і  виконання юридичних обов'язків;
в) невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків, порушення прав  і  законних інтересів.
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Основні поняття суспільного, військового та громадського  правопорядку.

Із  законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як “суспільний порядок”, “громадський порядок”, “дисципліна”.
Суспільний порядок – це реальний порядок суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й іншим соціальним нормам. Суспільний порядок являє собою всю сукупну систему суспільних відносин, що складається в результаті реалізації соціальних норм:
 норм права,
 норм моралі,
 норм суспільних організацій,
 норм неправових звичаїв, традицій  і  ритуалів.
У правовій державі всі елементи суспільного порядку взаємодіють між собою і знаходяться під його захистом. Однак тільки порядок охороняється спеціальними державно-правовими мірами.
Інші елементи суспільного порядку забезпечуються своїми засобами впливу:
 моральними,
 особисто-суспільними,
 природними навичками  і  звичками,
 силою традиції.
Військовий  правопорядок – складова частина загального  правопорядку. Він формується на основі загальних принципів права, відбиває визначені потреби життя суспільства, без яких воно не може нормально функціонувати [3].
 Оскільки збройні сили – це специфічна державна організація, спеціально призначена для ведення збройної боротьби, зміст її діяльності значно відмінний від поведінки інших учасників суспільних відносин, що не входять до складу даної організації. Цим визначаються особливості  і  специфічні риси військового  правопорядку .
Військовий правопорядок – це така система відносин, що складається між суб'єктами військового права в результаті суворого  і  точного здійснення ними запропонованих військово-правових норм.
 Особливості військового  правопорядку  виражаються в наступному:
 По-перше, військовий правопорядок  формулюється на основі таких правових норм, що спеціально призначені для регулювання специфічних суспільних відносин, що виникають в області будівництва, життя і діяльності збройних сил. Ці норми містяться в різних актах військового законодавства.
 По-друге, військовий  правопорядок  має специфічний зміст. Він включає тільки ті суспільні відносини, що мають місце у процесі бойової підготовці військ, при несенні військовослужбовцями внутрішній  і  вартовій службі, у ході виконання бойових завдань у воєнний час. Такі суспільні відносини по своєму характерні тільки для військової організації і не мають поширення в умовах цивільного життя.
Складовою частиною військового  правопорядку  є порядок уставу, що представляє собою систему взаємин, між військовослужбовцями, що будується в суворій відповідності з військовим статутом і наставлень.
Військовий  правопорядок  складається на основі  законності , в результаті точної реалізації правових норм усіма військовослужбовцями, військовими посадовими особами, військовими організаціями. Він втілює у собі соціальну справедливість, рівність усіх перед законом, демократію  і  інші принципові правові положення. Відносини між військовослужбовцями в процесі їх службової діяльності будується на засадах гуманізму, товариської взаємодопомоги й відповідальності за свої дії.
Громадський порядок – це порядок у громадських місцях. Його основою насамперед служать не нормативно-правові акти, а культурність та вихованість суспільства.
Дисципліна – це своєчасна і точне виконання вимог, що випливають з нормативних та індивідуально - правових актів, технологічних, організаційних. Моральних, громадських та інших соціальних норм.
Розрізняють такі види дисципліни:
а) державну;
б) партійну  і  громадських організацій;
в) виробничу;
г) трудову;
д) військову;
е) навчальну;
є)екологічну та ін.
Враховуючи все, що було сказано вище стає зрозуміло, що основою  законності  є сама правова держава та система її законодавчої бази. Результатом втілення норм  законності  в життя є  правопорядок , який притаманний всім сферам людської життєдіяльності.

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІ.
ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ЗАКОННОСТІ

2.1. Гарантії  законності та їх різновиди.
 

Гарантії  законності – це засоби й умови, за допомогою яких держава забезпечує повне  і  послідовне здійснення її вимог.
Розрізняють загальні  і  спеціальні гарантії.
Загальні гарантії – це економічні, політичні, ідеологічні, соціальні, моральні та інші засоби  і  умови, в яких функціонує правова система  і  підтримується відповідний  правопорядок .
Спеціальні гарантії – це спеціально-юридичні засоби й умови, які реально забезпечують вимоги  законності . До них належать: виявлення правопорушень; попередження правопорушень; припинення неправомірних діянь, що почали скоюватися; міри захисту від правопорушень; міри відтворення порушеної  законності ; юридична відповідальність.
У правовій державі існує ціла система гарантій законності і   правопорядку. Під гарантіями  законності  і правопорядку розуміються такі умови суспільного життя і спеціальні міри, прийняті державою, що забезпечують міцний режим законності і стабільність правопорядку в суспільстві.
Розрізняються матеріальні, політичні, юридичні і моральні гарантії  законності і правопорядку [4].
До матеріальних гарантій відноситься така економічна структура суспільства, у рамках якої встановлюються еквівалентні відносини між виробниками  і  споживачами матеріальних благ. При еквівалентних ринкових товаровідносинах створюється реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства. У цих умовах будь-який суб'єкт права стає економічно вільним  і  самостійним.
Знаходячись під захистом закону та маючи його підтримку, він повною мірою реалізує свої можливості в сфері матеріального виробництва, що є найважливішою гарантією  законності і правопорядку в суспільстві. Матеріально забезпечений і соціально захищений індивід, як правило, погодить своє поведінку з правом, оскільки його інтереси гарантуються режимом  законності  й одержують об'єктивне втілення в  правопорядку .
Політичними гарантіями законності і правопорядку є всі елементи політичної системи суспільства, що підтримують  і  відтворюють громадське життя на основі юридичних законів, що відбивають об'єктивні закономірності суспільного розвитку. Держава, її органи, різноманітні суспільні об'єднання  і  частини організацій, трудові колективи, тобто всі ланки сучасної політичної системи суспільства, в інтереси всього життєзабезпечення всіляко підтримують необхідний режим  законності і стабільність  правопорядку. Ті політичні організації, ділові політичні діячі, що протиставляють себе порядку, встановленому законом, позбавляються захисту з боку держави.
До юридичних гарантій відноситься діяльність державних органів та установ, спеціально спрямоване на попередження  і  припинення порушення  законності   і   правопорядку . Її здійснюють законодавчі, виконавчі  і  судові органи державної влади. Основні напрямки боротьби з правопорушеннями формують законодавчі органи, видаючи відповідні нормативно-правові акти, що передбачають юридичну відповідальність за протиправні дії. При наявності досить міцних економічних  і  політичних гарантій правоохоронна діяльність держави ефективно забезпечує оптимальний режим  законності і стійкості  правопорядку .
Моральними гарантіями законності і правопорядку є стабільні морально-психологічна обстановка, у якій реалізуються юридичні права й обов'язки учасників правовідносин; рівень їхньої духовності  і  культури; чуйність  і  увага державних органів  і  посадових осіб до людини, його інтересам  і  потребам. У створенні здорової моральної обстановки в сфері правового регулювання беруть участь усі ланки політичної системи суспільства, у тому числі благодійні організації, установи культури  і  мистецтва, школи, вищі навчальні заклади, церква.
Морально здорове суспільство – це суспільство, що функціонує на основі законів, в умовах стабільного  правопорядку .
Законність і правопорядок у суспільстві забезпечується всієї системою гарантій, що органічно взаємодіють між собою, взаємнообумовлюють  і  доповнюють один одного.
До юридичних умов слід віднести:
 удосконалення правової системи,
 повноту,
 непротиріччя,
 рівень розвитку діючого законодавства,
 правосвідомості  і  правової культури;
 ефективні систему контролю й нагляду за  законністю ;
 якісну й ефективну роботу юридичних органів;
 високоефективні засоби державного примусу тощо.
Проте сама законність також потребує певних засобів, які могли б охороняти її від різних порушень, впроваджувати її у життя. Серед таких засобів важливе місце займають юридичні гарантії законності – передбачені законодавством спеціальні засоби реалізації, охорони і  відновлення  законності.
Існує багато різноманітних юридичних гарантій. Назвемо головні з них.
По-перше, законодавство. Воно є основною  законності і водночас - її гарантією. Це пояснюється насамперед тим, що саме в законодавстві закріплюється обов'язок усіх людей  і  організацій, службових осіб  і  державних органів не порушувати  законність; визначаються завдання  і  повноваження відповідних органів по охороні і забезпеченню законності  тощо. Отже, законодавство є гарантією  законності  тому, що передбачає всі юридичні засоби реалізації, охорони  і  відновлення  законності .
По-друге, діяльність судових органів. Виконуючи свою основну функцію - захист прав людини, суд стоїть насторожі законності, а в разі порушення відновлює її.
По-третє. Діяльність прокуратури, завданням якої є здійснення нагляду за дотриманням законів органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, службовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.
По-четверте, діяльність інших правоохоронних органів, зокрема міліції, яка охороняє громадський порядок, веде боротьбу з правопорушеннями тощо.
 Внаслідок втілення приписів законів у практичну поведінку людей, їх відносини, наше життя стає більш організованим, впорядкованим, а в суспільстві в цілому складається певний порядок. Такий порядок називається  правопорядком . Він визначається як порядок суспільного життя, який утворюється за умов  законності . Отже,  правопорядок  є наслідком здійснення законів і законності, кінцевим результатом правового регулювання суспільних відносин.

 

 

 

 

2.2. Законність як режим точного виконання діючого закону. Ознаки правоохоронної діяльності.

Законність – явище багатогранне. Її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. 
Законність  трактують  і  як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе місце належить  і  таким категоріям, як “зміцнення  законності ”, “порушення  законності ”, “стан  законності ” та ін.
Передусім спинимося на законності, як режимі точного виконання діючого закону, бо закон тільки тоді має свою соціальну цінність, коли він виконується.
Звідси випливає, що  законність – це правовий режим точного виконання діючих законів усіма суб'єктами права в сфері правотворчості і  право реалізації, в інших сферах життєдіяльності людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і  громадянським суспільством.
Таким чином, законність як режим відповідності суспільних відносин діючим законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється в результаті їх здійснення суб'єктами права, характеризується  правопорядком .
 Згідно з діючою Конституцією України українські громадяни мають право на судовий захист від посягань на життя  і  здоров'я, честь  і  гідність, на особисту свободу і майно. Це право деталізується нормами галузевого законодавства: кримінального, адміністративного, цивільного та ін. Кримінальне законодавство забезпечує охорону й захист життя, здоров'я, свободи, честі й гідності особи.
 Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за скоєння злочинів:
а) проти життя;
б) проти здоров'я;
в) статевих злочинів;
г) що створюють небезпеку для життя  і  здоров'я людини;
д) що посягають на особисту свободу;
е) проти честі  і  гідності особи.
Особисте майно також захищається кримінальним законодавством.
 За діючою Конституцією України, “ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину”. У Конституції прямо записано: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку  і  встановлено обвинувальним вироком суду”.
Право на захист забезпечується й при розгляді справ про адміністративні правопорушення. Особа, що притягається до адміністративної відповідальності, може користуватися юридичною допомогою адвоката.
Право на захист своєї честі й гідності в судовому порядку мають громадяни й організації в цивільному процесі. Названі суб'єкти мають право вимагати від суду спростування відомостей, які порочать їх честь  і  гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Захист цивільних майнових  і  зв'язаних з ними особистих особистих немайнових прав здійснюється в установленому порядку судом або арбітражним судом. В окремих (передбачених законом) випадках захист названих прав може здійснюватися товаристськими судами, профспілковим та іншими громадськими організаціями в адміністративному порідку.
Таким чином, діюче законодавство України передбачає право громадянина на захист свого життя, здоров'я, честі й гідності, особистої свободи та майна. Такий захист може здійснюватися в судовому, адміністративному порядку.
В Україні захисту суб'єктивного права людини й громадянина від правопорушення надається важливе значення.
Правоохоронна система охоплює всю сукупність державно-правових засобів, способів  і  гарантій, що забезпечують охорону й захист людини  і  громадянина від протиправних діянь, а саме: об'єкти й мету правоохорони; суб'єктів правоохорони; правоохоронну діяльність.
У сучасній літературі поняття “правоохоронна діяльність” визначається по-різному. В основі різних визначень лежить наявність державних  і  недержавних суб'єктів такої діяльності. Більшість авторів вважають, що правоохоронна діяльність може здійснюватися не тільки державою, її органами, посадовими особами та іншими державними організаціями, а й недержавними структурами.
Немає єдиного підходу і до характеристики місця й ролі правоохоронної діяльності держави зі здійснення її функцій.
Ознаки правоохоронної діяльності:
 в її основі - завдання з розгляду юридичної справи;
 вона здійснюється компетентними державними  і  недержавними суб'єктами, коло яких визначається чинними законодавчими актами;
 використовуються різні форми реалізації правових норм;
 приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що мають офіційний характер  і  передбачену законодавством форму;
 вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі та з використанням різноманітних методів.
Отже, правоохоронна діяльність – це закріплені чинними процесуальними нормами діяння компетентних суб'єктів державних  і  недержавних організацій та їхніх посадових осіб із розгляду юридичних справ, охорони й захисту суспільних відносин від правопорушень  і  прийняття спеціальних правових норм із метою забезпечення  законності  та охорони  правопорядку .
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки  і  є правопорушення.
Кожне правопорушення - конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці.
Правопорушення характеризуються конкретно визначеними ознаками, до яких належать: суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків; протиправність діяння; винність особи, яка скоїла протиправне діяння; деліктоздатність суб'єкта правопорушення; покарання  і  стягнення [4].
Види правопорушень:
 злочин,
 адміністративні проступки,
 дисциплінарні проступки,
 цивільно-правові проступки.
Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана  і  допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних  і  колективних суб'єктів, що проявляється у здійсненні норма права, гарантується та охороняється державою
До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість  і  необхідність; бажаність і  допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість  і  охорону державою; відповідність поведінки нормам права.
Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями, як-от: за складниками юридичних фактів - юридичні вчинки та індивідуальні акти; за формою реалізації права - додержання, виконання, використання, правозастосування; за змістом правовідносин - здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів; за формою вияву назовні - дія та бездіяльність; за способом формулювання в нормативних актах - прямо  і  побічно передбачена правовими нормами.
Можна навести й інші підстави класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта:
 соціально активна;
 позитивна (звичайна);
 конформістська;
 маргінальна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Шляхи вдосконалення законодавства з питань законності та правопорядку .

Безпосередній захист інтересів суб'єктів права, будь-якого громадянина, що проживає на території держави, здійснюється спеціальними правоохоронними органами: судом, прокуратурою, арбітражем, міліцією. Забезпечуючи законне функціонування суспільних відносин, ці органи в необхідних випадках застосовують до правопорушників різні примусові заходи.
Рішення конституційного суду є кінцевим, опротестуванню не підлягає. Таким чином, вимоги  законності  в забезпечують стабільність  і  гармонійність суспільного життя, сприяють розвитку громадянського суспільства у відповідності з об'єктивними законами історичного процесу.
Законність являє собою процес здійснення законів.
Режим законності  означає такий стан громадського життя, при якому учасники правовідносин вільно реалізують особисті юридичні права й обов'язки.  Законність  є основою такого порядку в суспільному житті, що відповідає розпорядженню правових норм. Іншими словами, у результаті дії  законності  у суспільстві створюється правовий порядок, що є метою правового регулювання суспільних відносин.
Порядок складає реальну основу сучасного цивілізованого життя суспільства. Якість ступеня  правопорядку  громадського життя багато в чому визначає загальне "здоров'я"  усього суспільного організму  і  його індивідів. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої  і  судової влади, активно здійснюється діяльність різних суспільних і часток організацій, реально гарантується вільний розвиток людини, максимально задовольняється її матеріальні і духовні потреби.
У формуванні правового порядку беруть участь всі елементи механізму правового регулювання суспільних відносин. Їх причинно - наслідковий зв'язок складає основу правового життя суспільства, що і приводить у кінцевому рахунку до встановлення правового порядку.
Основні структурні елементи механізму правового регулювання:
 Норми права - це нормативна передумова  правопорядку, первинна ланка механізму правового регулювання, що моделює "ідеальний"  правопорядок .
 Правовідносини - елемент механізму правового регулювання, що забезпечує перехід від ідеального, передбачуваного законодавцем  правопорядку  до встановлення конкретного можливого чи обов'язкового поводження учасників суспільних відносин, передбаченого правовими нормами. На цьому етапі до механізму правового регулювання приєднується  законність, покликана гарантувати можливу  і  належну поведінку суб'єктів правовідносин.
 Акти реалізації юридичних прав і обов'язків є завершальною передумовою  правопорядку . В умовах режиму  законності  права й обов'язковості учасників правовідносин реально втілюються в їхньому поводженні, досягають своєї мети  і, таким чином, переходять у таку систему суспільних відносин, що  і  утворить правовий порядок.
 Зміст правопорядку  складає правомірне поводження суб'єктів, тобто таке поводження, що врегульоване нормами права і досягло мети правового регулювання.
 Законність – основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, усіх ланок його політичної системи. Охоплюючи своєю дією найбільш важливі сфери людського життя, законність  вносить у нього відповідну гармонію, забезпечує справедливу диференціацію інтересів людей.
 Як стійке явище громадського життя,  законність  виникає  і  формується в умовах цивілізованого суспільства, здатного забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються ринковими економічними відносинами, при яких воля частої власності стає рівною можливістю для всіх. Забезпечити рівність у сфері виготовлення матеріальних благ, поставити виробників в однаково вигідні умови - головна задача закону правової держави. Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної людини. Тому доти, поки в суспільстві існують нерівне положення людей у сфері виробництва матеріальних  і  духовних цінностей, не можна говорити про їхню рівність перед законом, а отже,  і  про  законність .
Законність, як необхідна умова гармонічного функціонування людського суспільства, стає реальною силою в більш пізній час, коли суспільні відносини здобувають нову якість, тобто коли з відносин залежності, придушення й пригноблення вони поступово перетворюються щодо незалежних  і  вільних продуктивних матеріальних благ.
Цим створюється необхідна база для дії справедливих, правових, законів, однаковою мірою захищаючих інтереси всіх членів суспільства, що приймають участь у його відтворенні.
У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально існують чіткий поділ і гармонічна взаємодія законодавчої, виконавчої  і  судової влади.
Якщо розглядати законодавство України в цілому, то можна сказати, що воно є ще не цілком досконалим, в ньому наявні факти двоякості, невизначеності, нечіткості. Кожен, хто намагається уникнути закону, знаходить в ньому двояке тлумачення. Хоча останнім часом помітно покращилась ситуація. Почались видаватись пояснення до нових законів, поправки до вже діючих.
ВИСНОВКИ

Правове регулювання представляє собою складний і багаторівневий процес, що здійснюється за допомогою визначених засобів юридичного впливу на суспільні відносини. Правовідносини встановлюють персональну міру можливої  і  належної поведінки учасників суспільних відносин.
Генеральною метою правового регулювання є встановлення такого порядку в суспільному житті, який би максимально відповідав розпорядженням правових норм, закладеним в інших принципах соціальної справедливості. Закони є обов'язковими для всіх  і  держава приймає їх для того, щоб вони виконувалися, втілювалися в життя.
В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Всі інші нормативно-правові акти (включаючи конституцію та закони Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України. Не може бути різної дії закону в різних регіонах  і  щодо різних людей в Україні.  Законність  є невід'ємним елементом демократії, але повна демократія обмежується чинним законодавством. Втіленням законності в реальне життя є  правопорядок. 
Правопорядок базується лише на чинному законодавстві та на свідомості громадян. Особливість правопорядку як специфічної системи суспільних відносин виражається в тому, що складається він тільки на основі правових норм  і  в силу цього охороняється державою. Із  законністю   і   правопорядком  тісно пов'язані такі юридичні категорії, як “суспільний порядок”, “громадський порядок”, “дисципліна”.
Дійсно, держава визначає норми поведінки людей, але втілення цих норм, та інших приписів закону залежить лише від свідомості людини.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України. – К., 1996.
2. Венгеров А.Б. Теория государства и права. – М., 2000.
3. Правознавство / За редакцією М.Настюка. - Львів: Світ, 1995. - c.289.
4. Основи держави  і  права / За редакцією А.М. Колодія, -- К.: Либідь,1997.-c.413
5. О. Михайленко. Основи держави  і  права. К., 1995.
6. Основи правознавства / Під ред. Усенка. - К .: Ірпінь;1997.
7. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.,1985.
8. Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского, В.Д.Перевалова. – М., 1998.
9. Теорія держави і права / За заг.ред. В.В. Копєйчикова – Київ, “Юрінформ”, 1995.
10.  Общая теория права и государства / Под ред. В.В.Лазарева. – М., 1996.
11.  Общая теория права. / Под ред. Г.Ф. Шершеневич,   "Юридический колледж МГУ", Москва, 1995, т.2, 363с.