Осуществление и защита гражданских прав - Гражданское право и процесс - Скачать бесплатно
Таким чином, незважаючи на те, що особа, суб’єктивне право якої
порушено, може сама вибрати конкретний спосіб його захисту (в межах
визначених законом), сам цей вибір зумовлюється заначеними вище
обставинами.
Способи захисту, визначені в ст. 6 ЦК України неоднорідні за своєю
юридичною природою, що також суттєво впливає на можливості їх реалізації. У
юридичній літературі зустрічається поділ їх на способи захисту і способи
відповідальності, які різняться між собою підставами застосування,
соціальним призначенням, функціями, які вони виконують, принципами
реалізації і деякими іншими моментами[24].
Загальне правило передбачає, що способи відповідальності на відміну
від способів захисту, застосовуються тільки до винного порушника
суб’єктивного права і виражається у додаткових обмеженнях у вигляді
позбавлення правопорушника певних прав або покладання на нього додаткових
обов’язків[25]. Серед способів захисту цивільних прав ст.6 ЦК України,
способами відповідальності можуть бути визначені відшкодування збитків,
стягення неустойки та компенсація моральної шкоди – всі інші є способами
захисту.
Проаналізуємо детальніше способи захисту, визначені статтею 6 ЦК
України.
1. Визнання цивільних прав. Необхідність у цьому способі захисту
виникає тоді, коли наявність у особі певного суб’єктивного права
невизнається, заперечується або є реальна загроза такого невизнання у
майбутньому, тобто вимога про визнання права подається для підтвердження
його реального існування.
Часто невизначеність суб’єктивного права призводить до неможливості
його використання або ж перешкоджає такому використанню. Наприклад, якщо
власник жилого будинку не має на нього правоустановчих документів, він не
може цей будинок продати, обміняти та інше. Визнання права є способом
усунення невизначенності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних
умов для його реалізації і запобігання дій зі сторони третіх осіб, які
перешкоджають його здійсненню.
Визнання права (або точніше – охоронюваного законом інтересу суб’єкта)
як способу його захисту здійснюється тільки у судовому порядку. Вимога
позивача про визнання права зверенена не до відповідача, а до суду який
повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність у позивача спірного
права.
Треба зазначити, що у більшості випадків вимога про визначення
суб’єктивного права є необхідною передумовою застосування інших,
предбачених ст. 6 ЦК України, способів захисту. Наприклад, щоб відновити
становище, яке існувало до порушення права або примусити боржника до
виконання зобов’язання в натурі, позивач повинен довести, що він володіє
певним правом, захисту якого він домагається. Однак, бувають випадки, коли
вимога про визнання права має самостійне значення і не поглинається іншими
способами захисту. Так, визнання права, як способу захисту права,
застосовується при захисті права власності, права авторства, права
господарського відання та інших прав.
2. Припинення дій, що порушують право. Як і визнання права, даний
спосіб захисту може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту,
наприклад, стягенням збитків або неустойки, або мати самостійне значенння.
В останньому випадку інтерес власника суб’єктивного права виражається у
тому, щоб припинити порушення його права або ліквідувати загрозу його
порушення. Так, наприклад, автор твору, якщо він незаконно використовується
(готується до друку без відома автора, перекручується та ін.) третіми
особами, може вимагати припинення цих дій не висуваючи інших, наприклад,
майнових претензій.
3. Відновлення становища, що існувало до порушення права. Як
самостійний спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли порушене
суб’єктивне право внаслідок правопорушення не зупиняє свого існування і
може бути реально поновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний
спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, адже протиправна
поведінка може викликати зміни як у майновій так і у особистій сферах життя
особи.
Особа, яка вчинила протиправну поведінку, може бути примушена судом до
відновлення того стану, який існував до правопорушення.
Даний спосіб захисту застосовується, наприклад, у разі задоволення
віндикаційних та негаторних вимог. Так, наприклад, згідно зі ст. 50
Закону України “Про власність”, власник має право витребувати своє майно із
чужого незаконного володіння. А п.2 ст. 48 цього Закону визначає право
власника вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці
порушення непов’язані з позбавленням володіння[26]. Так, власник може
вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають йому
використовувати автомобіль (немає можливості виїхати з гаража). Особа, яка
поширила неправдиві, ганебні відомості зобов’язується спростувати їх, що
сприяє здійсненню захисту честі, гідності і ділової репутації громадян
(органзацій).
4. Присудження до виконання обов’язку в натурі. Іноді в юридичній
літературі цей спосіб називається ще реальним виконанням. Для цього способу
характерним є те, що порушник за вимогою потерпілого повинен реально
виконати ті дії, які передбачені зобов’язанням між сторонами. Насамперед
мова йде про виконання обов’язку за договором. За рішенням суду особа
присуджується до виконання також за змістом обов’язку, який вона не
виконала добровільно. Ст. 208 ЦК України передбачається, що у разі
невиконання зобов’язання передати індивідуально визначену річ у власність
або у користування кредиторові, останній вправі вимагати відібрання цієї
річі у боржника і передачі її йому.
Виконання обов’язку в натурі протиставляється виплаті грошової
компенсації. Однак очевидно, що інтерес потерпілого не завжди може бути
задоволений такою заміною. Він має право вимагати від контрагента
фактичного здійснення тих дій, які є предметом відповідного зобов’язання,
наприклад, реальної передачі речі, виконання робіт, надання послуг та інше.
Тільки у тих випадках, коли реальне виконання об’єктивно неможливе або
небажано для потерпілого, даний спосіб може бути замінений іншим способом
захисту за вибором потерпілого.
Важливим є ще один момент, який характерезує даний спосіб захисту.
Оскільки обов’язок тісно пов’язаний з особою, то він може бути виконаний
лише добровільно. Адже, не можна примусити, наприклад, підрядчика
побудувати певний об’єкт, про що було домовлено у договорі, чи примусити
набувача до реального виконання своїх обов’язків за договором довічного
утримання.
5. Зміна або припинення правовідношення. Спосіб зміни
правововідношення може відбуватися шляхом зміни предмета зобов’язання,
змісту прав та обов’зків.Так, покупець, якому передана річ неналежної
якості (якщо її недоліки не були застережені продавцем), має право за своїм
вибором вимагати заміни речі, відповідного зменшення купівельної ціни,
безоплатного усунення недоліків речі та інше. (ст. 234 ЦК України). За
вимогою підрядчика суд може змінити термін виконання роботи, якщо це
обумовлено обставинами, за які він не відповідає.
Припинення правовідношення, як спосіб захисту застосовується при
розірванні договорів. Так, відчужувач жилого будинку може відмовитись від
договору довічного утримання, якщо набувач не виконує обов’язків, прийнятих
ним за цим договором. Наймач може вимагати розірвання договору найму, якщо
майно в силу обставин, за які він не відповідає, виявляється в стані,
непридатному для користування (ст. 270 ЦК України).
Як правило такий спосіб захисту реалізується у судовому порядку, але
не виключається і самостійне його застосування потерпілим. Важливо, що
можливість припинення або зміни правовідношення була прямо передбачена
законом або договором.
Характерним для цього способу є те, що він може застосовуватися у
зв’язку з винними і невинними діями контрагента.
6. Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків. Це
найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав і охоронюваних законом
інтересів, який використовується у сфері як договірних, так і не договірних
відносин.
На відміну від виконання обов’язку в натурі, наприклад, обов’язок
боржника видати кредитору речі того ж роду і якості, у даному випадку
майновий інтерес потерпілого задовольняється за рахунок грошової
компенсації понесених ним майнових збитків. При цьому така компенсація може
бути прямо пов’язана за розміром завданої шкоди. Основна форма компенсації
завданої потерпілому шкоди – це відшкодування збитків (ст. 203 ЦК України).
У цивільному законодавстві вживається два терміни – це “відшкодування
збитків” та “відшкодування шкоди”. Розмежовуються вони в залежності від
сфери виникнення негативних наслідків. Якщо вони виникають через
невиконання договору, то вживається слово “збитки”. А, якщо з інших причин
– пошкодження чи знищення майна, смерть, каліцтво, ушкодження здоров’я і
інших причин, не повов’язних з договірними відносинами, то вживається слово
“шкода”. Але зміст їх один і той же[27].
Під збитками розуміють витрати, які особа, право якої порушено,
зробила або мусить зробити для відновлення свого права, знищення або
пошкодження майна (реальні збитки), а також неотримані доходи, які ця особа
мала б за звичайних обставин отримати, якби її право не було порушене
(неодержана користь).
7. Стягнення неустойки (штрафи, пені). Неустойку, штраф та пеню
об’єднує те, що вони є певними грошовими сумами, які визначені законом або
договором і сплачуються у разі невиконання договірного обов’язку.
Стаття 204 ЦК України встановлює механізм взаємозв’язку неустойки та
збитків. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання
встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині,
непокритій неустойкою (штрафом, пенею).
Більш детальний аналіз неустойки даний у розділі про способи
забезпечення виконання зобов’язання.
8. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як цивільно-правовий
спосіб захисту з’явилося в нашій правовій системі порівняно недавно.
На сьогодні цей інститут права вбирає окремі статті спеціальних
законів, зокрема, ст. 49 Закону України “Про інформацію”, ст. 12 Закону
України “Про охорону праці”, ст. 24 Закону України “Про захист прав
споживачів”, ст. 5 Закону України “Про службу безпеки” та інші, які
передбачають можливість чи обов’язок відшкодування моральної шкоди в певних
випадках, а також ст. 6 чинного Цивільного кодексу України, яка називає
компенсацію моральної шкоди серед способів захисту прав, ст. 7, яка надає
право особі вимагати відшкодування немайнової шкоди у випадках посягання на
честь, гідність чи ділову репутацію, та ст. 440’, що регулює загальний
порядок відшкодування такої шкоди[28].
Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України від 31 березня
1195 року №4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди” під моральною (немайновою) шкодою треба розуміти втрати
немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших
негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями
або бездіяльністю інших осіб[29].
Однак, слід зазначити, що на думку багатьох фахівців таке визначення
не є точним, оскільки в ньому поняття “моральні страждання” відокремлюється
від поняття “фізичні страждання”.
Якщо визначати моральної (немайнової) шкоди для фізичних та юридичних
осіб доцільно було б відійти від визначення моральності в заподіянні шкоди,
замінивши поняття “моральна шкода” поняттям “немайнова шкода”.
Зокрема, останне може мати таке визначення: немайнова шкода – це
негативні наслідки морального або іншого немайнового характеру, які виникли
внаслідок фізичних страждань, порушень немайнових або тісно пов’язаних з
майновими прав чи інших негативних явищ, викликаних неправомірними
діяннями.
Пленум Верховоного Суду України роз’яснюючи в постанові порядок
застосування норм чинного законодавства, у п. 2 зазначає, що такі спори
розглядаються судами у випадках, коли право на компенсацію моральної шкоди
передбачено спеціальним законодавством[30]. Що ж до її відшкодування у
сфері трудових відносин Пленум взагалі дав роз’яснення про таку можливість
лише у випадках, коли це було передбачено умовами укладеного сторонами
контракту або коли така шкода є наслідком небезпечних чи шкідливих умов
праці.
Відповідно до такого роз’яснення рішенням Радянського районного суду
м.Києва від 12 січня 1996 р. відновлено у відшкодуванні моральної шкоди гр.
І за позовом до гр. М. За матеріалами справи гр.І був безпідставно (що
встановлено судом і незаконне рішення скасовано) відсторонений від роботи
на посаді президента компанії, чим порушені його особисті права та завдана
моральна шкода, яка на думку позивача полягагла у тому, що принижені його
гідність, ділова репутація, зруйновані налагоджені ним раніше зв’язки з
вітчизняними та закордонними колегами, не відбулася його участь у багатьох
переговорах з представниками іноземних компаній, зірваний виступ з
доповіддю на міжнародній конференції за кордоном, організатором якої він
особисто виступав та ін., і нарешті, в нього загострилися хронічні
захворювання і суттєво погіршився стан здоров’я.
Суд відмовив у позові гр. І, посилаючись на відсутність спеціального
закону, оскільки ст. 173’ Кодексу про працю України передбачає
відшкодування моральної шкоди лише у випадках, коли до неї призвели
небезпечні або шкідливі умови праці.
Однак рішення суду не узгоджується з вимогами закону про повне
відшкодування шкоди, зокрема ст. 6 та ст. 440’ ЦК України, якими
передбачена можливість захисту цивільних прав поряд з іншими способами
шляхом відшкодування моральної шкоди. Таке правило має поширюватися на всі
зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди і передбачених гл. 40 ЦК
України.
Більш правильним є роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 29
лютого 1996 року “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з
відшкодуванням моральної шкоди (далі роз’яснення Вищого арбітражного суду),
в якому, зокрема, зазначено, що чинне законодавство не містить вичерпного
переліку обставин, за яких юридична особа може вважати, що їй заподіяно
моральну шкоду[31].
Таким чином, відповідно до ст. 440’ ЦК України фізична або юридична
особа має право вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди у разі
порушення її права неправомірними діями в будь-яких правовідносинах.
Найпоширенішими випадками, коли вирішується питання про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди, є:
1) поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей,
що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать честь,
гідність, ділову репутацію;
2) ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням трудових обов’язків;
3) неправомірні дії посадових та службових осіб, органів державної влади,
дізнання, слідства, прокуратури, суду;
4) порушення авторських прав;
5) порушення прав споживачів.
Правило ст. 443 ЦК України обмежує дію ст. 440’ ЦК тим, що суди
можуть нести відповідальність за шкоду, заподіяну громадянину, тільки у
певних випадках і в порядку, встановленому законом.
Законом не передбачено розгляд у судовому порядку вимог про
відшкодування шкоди, пов’язаної з розглядом і вирішенням цивільних страв.
Відповідно до цього положення ухвалою суду Кіровоградського обласного
суду від 5 квітня 1994 р. було відмовлено у прийнятті позовної заяви
громадянина Т.
Т. звернувся до суду з позовом до Світловодського міського суду
Кіровоградської обл. і управління юстиції цієї області про відшкодування
моральної шкоди. Свої позовні вимоги Т. обгрунтував тим, що міський суд
тривалий час не розглядає його скарги на дії адміністративних органів, а
управління юстиції не вжило належних заходів до усунення тяганини за його
скаргою, що завдало йому моральної шкоди.
Судова колегія Верховного Суду України погодилась з висновком судді
Кіровоградського обласного суду про відмову у позовній заяві.
Як уже зазначалося, моральна (немайнова) шкода є наслідком будь-якого
правопорушення. Тому деякі автори вважають, що що факт її заподіяння не
потребує доведення: він стає очевидним, як тільки буде доведено протиправну
поведінку. Однак, це твердження не узгоджується з положеннями ст. 30 ЦПК
України. Адже відповідно до цієї статті, кожна сторона повинна довести ті
обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
таким чином, звільнення особи від доведення факту моральної (немайнової)
шкоди не відповідає наведеній правовій нормі.
Моральна (немайнова) шкода проявляється по-різному. По-різному вона
сприймається особою, так само по-різному проявляється вона зовні у особи в
залежності від її внутрішнього сприйняття. Тому, спори, пов’язані з її
відшкодуванням, мають свої особливості. Однак, вони повинні розглядатися на
підставі загальних норм і принципів цивільного судочинства. Так, в п.17
постанови Пленуму Верховного Суду України зазначено, що суддя повинен
залежно від конкретних обставиин справи, витребувати від позивача подання
доказів про порушення його законних прав і заподіяну цим моральну
шкоду[32].
Предметом доведення повинна бути і глибина моральної (немайнової)
шкоди, від якої фактично в кінцевому підсумку залежить розмір та форми
відшкодування останньої.
Відповідно до ст. 440’ ЦК України моральна шкода відшкодовується на
підставі рішення суду, який також встановлює розмір відшкодування.
Обмеження щодо відшкодування цієї шкоди лише судом входить в
суперечність з іншими правовими нормами. Так, відповідно до ст. 2 ЦК
України цим Кодексом регулюються відносини юридичних осіб між собою. Ст. 6
ЦК України визначає, що захист цивільних прав здійснюється не тільки судами
загальної юрисдикції, а й арбітражними та третейськими судами, а також
встановлює, що одними із шляхів такого захисту є компенсація моральної
шкоди. Тобто, коло органів, які можуть визначати розмір та форми
відшкодування моральної шкоди фактично ширше, ніж визначено у ст. 440’ ЦК
України. Тим більше, що як свідчить практика, відшкодування цієї шкоди
однією юридичною сособою іншій здійснюється на підставі рішень арбітражних
судів. Відповідно до роз’яснення Вищого арбітражного суду юридична особа
має право вимагати відшкодування цієї шкоди відповідно до ст. 7 і 440 ЦК
України, а також інших спеціальних законодавчих актів[33].
Відшкодування моральної (немайнової) шкоди однією юридичною особою
іншій у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням договірних
зобов’язань за рішенням арбітражного суду неможливе. Відповідно до листа
Вищого арбітражного суду України від 27 квітня 1995 р. “Про деякі питання
практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні
спорів” обов’язком щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди ,
передбаченої ст. 440’ ЦК України, пов’язаний із зобов’язанням, що виникає
внаслідок заподіяння шкоди, а не із зобов’язання, яке виникає з договору чи
з інших підстав (ст. 4 ЦК України)[34]. Якщо однією з сторін спору щодо
відшкодування моральної (немайнової) шкоди виступає фізична особа, такий
спір розглядається лише в суді.
Серед органів, які мають право вирішувати питання про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди, крім судів та арбітражних судів, всупереч
ст. 440’ ЦК України деякими нормативними актами передбачені власник
підприємства, установи, організації; профспілковий орган; комісії по
розгляду трудових спорів; органи державного соціального страхування
(пп. 11, 33 Правил відшкодування власником підприємства, установи і
організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові
ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків,
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. №
472; п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в
справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди)[35].
Разом з тим при вирішенні питання про органи, які можуть вирішувати
проблеми відшкодування моральної (немайнової) шкоди треба виходити з вимог
Конституції України, яка передбачає можливість захисту громадянами своїх
прав з будь-яких правовідносин безпосередньо в судових органах. Тобто
звернення до позасудових органів комісій по розгляду трудових спорів,
профкомів тощо) не є обов’язковим. Підтвердження цього положення
знаходиться у ст. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11
листопада 1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя”[36].
Статтею 440 ЦК України встановлено лише мінімальний розмір
відшкодування цієї шкоди – п’ять мінімальних розмірів заробітної плати.
Максимальний же розмір даною правовою нормою не обмежується, адже це
питання у кожному конкретному випадку повинно вирішуватися з урахуванням
фізичних страждань, рівня порушення душевного спокою, ділової репутації та
інших критеріїв.
Водночас деякі законодавчі та інші акти встановлюють можливість
застосування іншого мінімального розміру відшкодування моральної
(немайнової) шкоди. Так, згідно зі ст. 13 Закону України “Про порядок
відшкодування шкоди, завданої громадянинові діями органів попереднього
слідства, прокуратури і суду” та п. 17 Положення про його застосування
відшкодовування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом
проводиться, виходячи не менше як з одного мінімального розміру заробітної
плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Якщо враховувати,
що слідство або суд можуть бути проведені менш ніж за п’ять місяців, то
виявиться, що мінімальний розмір відшкодування може бути меншим, ніж це
передбачено ЦК України[37].
Неузгодженість норм, які регулюють однорідні правовідношення створює
колізії чинного законодавства, це відноситься і про питання про розмір
відшкодування моральної шкоди. Так, 3 жовтня 1997 р. Постановю Кабінету
Міністрів України № 1100 внесено зміни та доповнення до Правил
відшкодування власником підприємства, установи і організації або
уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням
здоров’я, пов’заним з виконанням ним трудових обов’язків, які змінили
основу розрахунків моральної (немайнової) шкоди, передбачену ст. 440’ ЦК
України. Якщо ст. 440’ пов’язує мінімальний розмір відшкодування з
мінімальною заробітною платою, то постанова Кабінету Міністрів України,
встановлюючи максимальний розмір відшкодування моральної шкоди, виходить з
неоподаткованого мінімуму доходів громадян[38].
Всупереч мінімальному розміру відшкодування моральної шкоди є
положення п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України, який зобов’язує
суд визначити розмір такого відшкодування в межах заявлених вимог. А якщо
вимоги менше встановленого чинним законодавством мінімального розміру?
Безумовно, моральну шкоду неможливо відшкодувати у повному обсязі,
оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного
болю, спокою, гідності особи. Будь-яка компенсація цієї шкоди не може бути
адекватною справжнім стражданням, а тому будь-який її розмір може мати лише
чисто умовний вираз. Тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної
особи.
Існують певні критерії при визначенні виплат по відшкодуванню
моральної (немайнової) шкоди. Головне в них – це глибина, тривалість
психологічних страждань (для людини), втарати немайнового характеру (для
юридичної особи), які виникли в результаті протиправного діяння, і
можливість якмога швидшого відновлення цих втарат, досягення психологічної
рівноваги.
Важливим чинником визначення розміру відшкодування моральної шкоди є
наявність і вид (намір або необережність) вини особи, яка заподіяла шкоду.
Однак існують обставини, при наявності яких законодавство звільняє винну
особу від відповідальності. До них, наприклад, відносяться: поширення
відомостей, що не відповідають дійсності, які містяться в офіційних
повідомленнях, були одержані від інформаційних агентств або прес-служб
державних органів і органів об’єднань громадян або є дослівним відтворенням
матеріалів, опублікованих іншими засобами масової інформації (з посиланням
на джерело, тобто на друковане видання або телерадіоорганізацію (канал)),
наводились в офіційних виступах посадових осіб державних органів, народних
депутатів або в авторських виступах, які передаються в ефір без
попереднього запису.
При визначенні розміру та форми відшкодування моральної шкоди треба
також враховувати функції, які повинно виконувати таке відшкодування
(сатисфакція, компенсаційна функція)[39].
Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір
відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально
адекватним заподіяній шкоді.
Доведення наявності моральної шкоди, глибини останньої є важливим
фактором вирішення питання про її відшкодування.
Доведення наявності цієї шкоди здійснюється у відповідних
юрисдикційних органах. Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на
підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або
відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 27 ЦПК
України).
Ці дані встановлюються показаннями свідків, висновками експертів,
письмовими доказами (наприклад, медичними довідками, висновками).
Відповідно до ст. 83 ЦК України на вимоги, що випливають з порушення
особистих немайнових прав, як правило, позовна давність не поширюється.
Винятком з цього правила є правовідносини, пов’язані з відшкодуванням
моральної (немайнової) шкоди:
1) заподіяної поширенням відмостей, що не відповідають дійсності та
ганьблять честь, гідність чи ділову репутацію – згідно з ч. 3 ст. 7 ЦК
|
