Осуществление и защита гражданских прав - Гражданское право и процесс - Скачать бесплатно
прав інших осіб та їх інтересів,
які охороняються. Так, явним зловживанням права повинні бути визнані дії
власника суб’єктивного права, якщо вони здійснюються з однією метою –
завдати шкоди іншій особі. Не викликає сумніву кваліфікація в якості
зловживання правом розглянутих раніше дій підприємців, які направлені на
обмеження конкуренції. В обох випадках права неправомірно здійснюються,
тобто в протиріччі з їх призначенням.
Достатньо поширеною формою зловживання правом є реалізація наданих їм
можливостей не дозволеними засобами. Наприклад, якщо автор скористається
правом на псевдонім, який може ввести публіку в оману, то таке використання
права повинно кваліфікуватися як зловживання ним.
Зловживання правом можна визнати і ті випадки, коли суб’єктом
використовуються недозволені засоби для його захисту. Так, якщо власник
майна з метою захисту його від крадіжки використовує такі засоби, які
становлять смертельну небезпеку для оточуючих, то він, безумовно, виходить
за межі наданих йому законом можливостей, і тому, зловживає своїм правом.
В якості загальної санкції до цих цивільних правопорушень (зловживань
правом) виступає відмова у захисті суб’єктивного права.
Як зазначалося вище, у Конституції України значна кількість статей
містить положення про правообмеження. Проаналізуємо деякі з них для
розкриття специфіки рис різних меж і способів обмеження прав людини і
громадянина.
1. Залежно від сфери юридичної обов’язковості нормативні правообмеження
поділяються на загальні, спеціальні та одиничні, але більше місця
відведено спеціальним. Наприклад, інтереси національної безпеки є
підставою для обмеження права на свободу думки і слова, вільно
виражати свої погляди і переконання (ст. 34), а також право мирно,
без зброї, збиратися і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації
(ст. 39).
Зустрічаються й одиничні правообмеження. Так, судимість є підставою
для обмеження права громадянина бути обраним народним депутатом
(ст. 76).
Загальні ж правообмеження передбачені у статті 64 Конституції
(підстава умови воєнного або надзвичайного стану).
2. Залежно від онтологічної сутності явища, яке є фактором обмеження прав
людини і громадянина, межі поділяються на природні та соціальні. До
природних треба віднести, наприклад, такий фактор, як здоров’я
населення. Так, ст. 35 Конституції передбачає, що здійснення права на
свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в
інтересах здоров’я населення. При цьому треба зазначити, що такий
обмежувач, як здоров’я населення стосується як особистих (ст. 35), так
і політичних (ст. 36, 37) та економічних (ст. 36, 44) прав людини і
громадянина. Межами використання одного з економічних прав – права
власності, можуть бути згідно зі статтею 41 Конституції екологічна
ситуація і природні якості землі.
Соціальні межі можуть розглядатись у вузькому (власне соціальні межі)
та у широкому (економічні, політичні, духовно-ідеологічні) розумінні.
До власне соціальних меж належить, зокрема, громадський порядок. Так,
у ст. 34 Конституції встановлено, що здійснення права на свободу думки
і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути
обмежене законом в інтересах громадського порядку (статті 35, 36,
39). Однак у статтях 34, 35 громадський порядок виступає обмежувачем
особистих прав людини і громадянина, а в статтях 36 і 39 – політичних.
Економічний добробут суспільства, як соціальне обмеження в контексті
ст. 32 Основного Закону застосовується до особистих прав людини і
громадянина.
До соціальних меж у широкому розумінні належить і таке політичне
явище, як національна безпека. Як межа здійснення права вона є
найбільш широко застосовуваним конституційним обмеженням прав і свобод
людини і громадянина. При цьому цей обмежувач застосовується до різних
видів прав людиии. Наприклад, у статті 32, 34 Конституції України
національна безпека є обмежувачем особистих, у статті 36 і 39 –
політичних, а у статті 44 – економічних прав людини.
До духовно-ідеологічних факторів обмеження прав людини належить
моральність населення (згідно зі ст. 35 Конституції цей фактор обмежує
особисті права).
3. Межі прав людини можна класифікувати за характером зв’язку з волею
суб’єкта на абсолютно-об’єктивні, відносно-об’єктивні, суб’єктивно-
об’єктивні та суб’єктивні.
До абсолютно-об’єктивних треба віднести ті явища (феномени), які є
незалежними від волі як усього суспільства, так і кожного його члена.
Прикладом такого явища може бути, наприклад, повінь (її виникнення не
залежить від волі суспільства). Внаслідок цього явища людина може втратити
можливість реалізувати право на те житло, яке було зруйноване внаслідок
зазначеного стихійного лиха9.
Відносно-об’єктивні межі – це межі, які не залежать від волі якогось
окремого носія права, хоч і є результатом суспільного волевиявлення. До
цього виду меж належить обмеження щодо реалізації прав, встановлювані
Конституцією (статті 36, 39, 41) і законами України, тобто законодавче
обмеження. Так, ст. 39 Конституції встановлює, що підставами обмеження
права громадян на мирні збори є інтереси національної безпеки, громадського
порядку, запобігання заворушенням і злочинам, охорони здоров’я населення,
захисту прав і свобод інших людей10.
Прослідкуємо відповідність закріплених правообмежень у Конституції і,
наприклад, у законах України “Про власність” і “Про друковані засоби
масової інформації (пресу) в Україні”.
Проаналізувавши наведені у роботі приклади здійснення права власності,
можна зробити висновок, що Закон “Про власність” у принципі не суперечить
Конституції.
Що ж до Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні”, то його слід привести у відповідність із Конституцією, оскільки у
ній (ст. 34) є більше підстав на обмеження права на свободу думки і слова.
Такими додатковими конституційними підставами є охорона здоров’я населення,
підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Таким чином, у всіх випадках, закріплюючи принципи свободної
реалізації належних громадянам суб’єктивних прав, чинне законодавство
повинно додержуватися принципу, закріпленого статтею 3 Конституції України.
§ 5. Представництво і довіреність.
Однією із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних ім
прав і обов’язків є представництво. Представництвом, згідно статті 62
Цивільного Кодексу України, звуться такі відносини, при яких угода,
укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку
представляють), створює, змінює або зупиняє права і обов’язки безпосередньо
для особи, яку представляють.
Представництво має місце як за власною волею суб’єкта цивільного
права, так і у зв’язку з відсутностю у нього юридичної здатності чи
фізичної можливості.
Тобто потреба у представництві виникає тоді, коли особа (яку
представляють) в силу закону (наприклад, відсутність дієздатності) або
конкретних життевих обставин (наприклад, тривала відсутність за місцем
проживання, тяжка хвороба, відрядження, зайнятість) не може особисто
здійснювати свої права і обов’язки. Але часто до послуг представників
звертаються для того, щоб використати спеціальні знання і досвід
представника, зекономити час і кошти і т. ін. Юридичні особи (підриємства,
установи, організації) завдяки представництву мають можливість захищати
свої інтереси у суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих
юристів. За своїм суб’єктивним складом представництво це складне
правовідношення, адже в ньому беруть участь представник, особа, яку
представляють, і третя особа, з якою представник укладає угоди або чинить
інші юридичні дії.
Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії
представника породжують юридичні наслідки (права і обов’язки) для особи,
яку представляють. Таким чином внаслідок угод та інших юридичних дій
представника права і обов’язка виникають тільки між особою, яку
представляють, і третіми особами. При цьому, у представника ніяких прав і
обов’язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.
Через представників можуть здійснюватися різні юридичні дії –
отримання заробітньої плати, пенсії, стипендії, поштового переказу,
керування автомобілем, купіля або продаж дому, виступ у суді та інше.
Однак, не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Це стосується
таких угод, які за своїм характером можуть бути укладені лише особисто, а
так само інших угод, зазначених у законі. Зокрема, у ст. 54 ЦК України
зазначається, що заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і
обов’язково нотаріально посвідчений11.
Через представництво не можуть здійснюватися дії, які не мають
безпосереднього юридичного значення (фактичної дії, наприклад, виконання
роботи).
Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він
представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи,
представником якої він одночасно є (за винятком комерційного
представництва)12. Наприклад, представник не може сам купити майно, яке
йому доручено передати.
Представництво має місце між громадянами, між організаціями і
громадянами, а також між самими організаціями.
В ролі особи, яку представляють, може виступати будь-який суб’єкт
цивільного права, – юридична особа або громадянин незалежно від стану
дієздатності.
Представником же може бути не кожний суб’єкт цивільного права.
Необхідною умовою правосуб’єктності працівника є його правоздатність і
дієздатність (ст. 11 ЦК України). Як виняток, представниками юридичних осіб
у сфері торгівлі і обслуговування можуть виступати громадяни, які досягли
трудового повноліття, тобто 16 років. В ролі представників не можуть
виступати особи, які знаходяться під опікою або піклуванням.
Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про
надання юридичної допомоги з порушенням встановлених правил, а також особи,
які виключені із колегії адвокатів (ст. 116 ЦПК України). Суддям, слідчим і
прокурору також заборонено виконувати обов’язки добровільного представника
окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як представники закону і
представники відповідного суду чи прокуратури, які є стороною у справі.
У судовій практиці дуже поширеним є представництво, яке здійснюють
адвокати, надаючи кваліфіковану юридичну допомогу громадянам і
організаціям.
Юридичні особи також можуть приймати на себе функції представників,
якщо це не розходиться з тими задачами і цілями, які вказані в їх статутних
документах (або якщо це прямо передбачено статутом чи положенням про дану
юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути представником у межах
спеціальної правоздатності) (ч. 1 ст. 26, ч. 2 ст. 64 ЦК України, ст. 20
Закону України “Про об’єднання громадян”, ст. 2 Закону України “Про товарну
біржу”)13.
Третьою особою, з якою особа, яку представляють, за допомогою
представника укладає цивільно-правову угоду або здійснює іншу юридичну дію,
може виступати будь-який суб’єкт цивільного права.
Як уже зазначалося, за угодою, що здійснена представником, суб’єктом
прав і обов’язків визнається та особа, яку представляють. Однак, дії
представника створюють, змінюють або зупиняють цивільні права і обов’язки
особи, яку представляють, лише тоді, коли вони здійснюються в межах
наданих представнику повноважень. Повноваження – це міра можливої поведінки
представника по відношенню до третіх осіб. Саме завдяки наданим йому
повноваженням представник укладає угоди з третіми особами, а також здійснює
інші юридичні дії від імені і в інтересах особи, яку представляє. Якщо ж
представник перевищує свої повноваження, то особа, яку він представляє,
звільнена від будь-яких зобов’язань перед третіми особами з якими
представник вступив у правові відношення від її імені.
Виникнення у представника необхідного повноваження зв’язано перш за
все з волевиявленням того, кого представляють, а також з іншими юридичними
фактами. Згідно зі ст. 62 ЦК України повноваження представника можуть
визначатися довіреністю, законом або адміністративним актом, а також
випливати з обставин, в яких діє представник (це, наприклад, стосується
працівника пошти, продавця магазину, касира тощо). Обсяг і характер
повноважень представника, а також умови їх здійснення напряму залежать від
юридичних факторів, які лежать в основі представництва14.
Отже, наявність у представника повноважень – обов’язкова умова любого
представництва. Однак, мають місце і такі випадки, коли угоди і інші
юридичні дії від імені і в інтересах одних осіб здійснюються іншими
особами, які не мають для цього необхідних повноважень. Така ситуація
виникає, наприклад, коли між участниками цивільного обороту відсутня будь-
яка попередня домовленість про представництво. Наприклад, громадянин,
знаючи, що його знайомий потребує дачне приміщення, але не маючи від нього
на цей випадок ніякого конкретного доручення, укладає від його імені
договір про аренду приміщення.
Частіше, в реальному житті має місце удаване представництво. Удаване
представництво – це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої
особи без відповідних повноважень. Наприклад, особа представляє інтереси
іншої особи по довіреності, яка не має юридичної сили (довіреність
нотаріально не посвідчена, закінчився строк її дії та ін.). Бувають також
випадки, коли представник має повноваження, але при його здійсненні
виходить за його межі, наприклад, укладає договір про придбання майна в
значно більшій кількості, іншої якості та ін., ніж йому було доручено.
Як правило, угоди, укладені особою без повноважень або з перевищенням
повноважень, не породжують для довіряючого ніяких юридичних наслідків.
Разом з тим така діяльність представника при певних умовах може потягнути
за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Так,
особа, від імені якої виконана угода або інша юридична дія, може доповнити
відсутність або недолік повноважень шляхом наступного схвалення виконаної
угоди. Таке схвалення повинно відбутися в межах нормально необхідного або ж
установленого при укладанні угоди терміну15.
За своєю юридичною природою наступне схвалення угоди є односторонньою
угодою, виконаною за бажанням особи, яку представляють. Воно може бути
виражене у письмовій формі (наприклад, у вигляді листа, телеграми та інше)
і у відповідних діях (наприклад, прийняття виконання, проведення
розрахунків та інше). Важливим моментом при цьому є те, щоб із дії особи,
яку представляють, однозначно випливало схвалення виконаної угоди.
Схвалення угоди діє із зворотньою силою, тобто робить угоду дійсною з
моменту її виконання.
Правові наслідки від вищезгаданих угод наступають для третіх осіб, з
якими вони укладалися. Передбачається, що ці особи знали або повинні були
знати про неправомочність представника, так як у них була можливість шляхом
знайомства з довіреністю перевірити повноваження останнього. Тому, якщо
третьою особою буде проявлена безпечність, або якщо така угода укладена нею
свідомо, то вона вважається зв’язаною з виконаною угодою. При схвалені
угоди особою, яку представляють, третя особа, про неправомочність
представника, не може відмовитися від прийнятого на себе зобов’язання,
посилаючись на цю обставину.
Діяльність без повноважень або з перевищенням повноважень може мати
серйозні юридичні наслідки для особи, яка виступає у ролі представника.
Адже, якщо особа, яку представляють, прямо не схвалила дану угоду, то вона
вважається укладеною від імені і в інтересах представника.
Зрозуміло, що це лише загальне правило, воно застосовується у тих
випадках, коли неправомочний представник може виступати стороною у такій
укладеній ним угоді.
При укладанні вищезгаданих угод робітниками юридичних осіб, якщо вони
не схвалюються особою, яку представляють, такі угоди вважаються
неукладеними і не породжують тих юридичних наслідків на які вони були
направлені. Що ж стосується представника, то якщо його дії носили
протиправний і винний характер, він може бути притягнений третьою особою до
відповідальності за заподіяну шкоду.
Залежно від того, ким визначається представник і на чому грунтується
його повноваження, виділяють наступні види представництва:
1) представництво, яке грунтується на адміністративному акті –
представництво при якому представник зобов’язується діяти від імені
представляємого в силу адміністративного розпорядження останнього.
Таке представництво має місце тоді, коли орган юридичної особи видає
наказ про призначення робітника на посаду, яка пов’язана з здійсненням
певних представницьких функцій, наприклад, представництвом у суді,
укладанням угод та інше. Повноваження представника у цьому випадку
визначаються виданим адміністративним актом або витікають із службової
інструкції робітника, або з обстановки, в якій діє представник. До
цього виду представництва відноститься і таке представництво, яке
грунтується на членстві в кооперативних або громадських організаціях;
2) представництво, яке грунтується на законі – тобто відношення виникають
в силу прямої вказівки закону. Так законними представника малолітніх
дітей є батьки, повноваження яких грунтуються на факті материнства і
батьківства. Таку ж роль відіграє усиновлення, встановлення опіки і
ряд інших юридичних фактів (ст.ст. 14, 16 ЦК України, ст. 144 КпШС
України). Важливою особливістю цього представництва є те, що особа,
яку представляють, не приймає участі в призначенні представника, і
вона не може особисто відмінити чи змінити повноваження представника,
бо ці повноваження визначаються законом;
3) представництво, яке грунтується на договорі (або, як його ще
називають, добровільне) – на відміну від двох вищезгаданих видів
представництва виникає по волі особи, яку представляють, і яка не
тільки обирає особу представника, але й визначає його повноваження.
Крім того, на здійснення юридичних дій від імені представляємого
потрібна згода самого представника. Між представляємим і представником
укладається договір доручення або ж видається довіреність;
4) можна виділити ще один вид представництва – це комерційне
представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та
самостійно виступає представником від імені підприємців у сфері
підприємницької діяльності16.
Повноваження комерційного представника може бути підтверджене
письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю.
Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржевими
брокерами, обов’язки яких полягають у виконанні доручення членів біржі на
здійснення біржових операцій (ст. 16 Закону “Про товарну біржу”).
Можливо комерційне представництво як новий вид представництва буде
закріплено у нормах нового Цивільного кодексу України, як це зроблено у
законодавстві Росії.
Зокрема, стаття 184 ЦК Росії предбачає такий вид представництва, як
комерційне представництво. Однією із особливостей правового режиму
встановленого для цього вида представництва є те, що комерційний
представник має право укладати крім звичайних також угоди, які ніхто, крім
нього, укладати не може.
Мова йде про те, що ст. 184 ЦК Росії допускає укладання договору
комерційним представником, який в той же час є представником обох сторін
(продавця і покупця, підрядчика і орендатора та ін.).
Приймаючи до уваги особливий характер таких відносин ЦК Росії
встановлює ряд обов’язкових умов при здійсненні таких відносин. Відсутність
хоча б одної з них – достатня умова для визначення угоди, укладеної
комерційним представником, недійсною.
До числа таких умов відносяться:
1) сторони виразили згоду на одночасне комерційне представництво.
Виключення з цього правила можливі тільки у випадках, встановлених
законом;
2) комерційний представник може мати визначені повноваження, які
передбачають його права на одночасне представництво. Такі повноваження
можуть бути у письмових договорах, які обидві сторони майбутньої угоди
уклали з комерційним представником або ж у визнаній кожною стороною
довіреності17.
Комерційний представник наділяється Цивільним кодексом відповідними
правами і разом з тим на нього покладаються обов’язки, які витікають з
характера його статусу. Так, для захисту інтересів обох сторін встановлено,
що при відсутності у договорах умов оплати винагороди та відшкодування
витрат представнику, останні повинні виплачуватися сторонами у рівних
долях. Комерційний представник зобов’язаний зберігати в таємниці відомості
про виконувані ним торгові угоди. Це зобов’язання зберігається і після
того, як комерційний представник виконає доручення.
Як зазначалося вище, представництво може здійснюватися за довіреністю.
Згідно зі ст. 64 ЦК України довіреність – це письмове уповноваження, яке
видається однією особою (довіряючим) іншій особі (довіреному) для
представництва перед третіми особами. Частіше довіреність видається для
підтвердження повноважень добровільного представництва. Зміст довіреності
визначається межами правоздатності особи, яку представляють. Однак, якщо це
добровільне представництво має в основі договір (грунтується на договорі)
між особою, яку представляють, і представником, то видача довіреності за
своєю юридичною природою є одностороннью угодою, яка здійснюється за
власним розсудом представляємого. Тобто, для видачі довіреності і набуття
нею юридичної сили згода представника не обов’язкова.
Договір або інший юридичний факт, на основі якого видана довіреність,
третіх осіб, як таких, не торкається. Будь-які угоди або інші юридичні дії,
які здійснює представник в межах наданих йому повноважень, носять для
представляємого обов’язковий характер. Так, представляємий не може
відмовитися від виконання договору, який був укладений на основі
довіреності, посилаючись на те, що представник порушує укладений між ними
договір про представництво, наприклад, відступив від даних йому вказівок,
якщо вони не були чітко обумовлені у договорі і у довіреності. Тобто, у
випадку розбіжності між договором і довіреністю, права і обов’язки
представляємого, які витікають з угод, укладених представником з третіми
особами, визначаються повноваженнями, які зафіксовані у довіреності, а не
у договорі про представництво (наприклад у договорі доручення).
Довіреність, яка юридичній особі, може бути видана тільки на укладання
угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню
про організації даного виду.
Однією з основних вимог, які пред’являють до довіреності – це її
форма. Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі
(ст. 64 ЦК України). В окремих випадках ставиться вимога, щоб довіреності,
які видаються громадянам, були посвідчені уповноваеними на це органами.
Так, у відношенні угод, які потребують нотаріальної форми, довіреність
повинна бути посвідчена нотаріусом (наприклад, довіреність на
купівлю–продаж будинку). Нотаріального посвідчення потребує також
довіреність на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших
громадських організацій. Однак, тут законодавством предбачені винятки (ч. 1
ст. 65 ЦК України). Згідно з ч. 2 ст. 68 ЦК України довіреність, за якою
повноваження передбачаються в порядку передоручення, також повинна бути
нотаріально посвідчена.
Зустрічаються випадки, коли письмові довіреності, які оформлюються
особливим чином, можуть замінити собою натаріальне посвідчення, тобто такі
довіреності прирівнюються до нотаріально посвідчених довіреностей. Такі
випадки законодавство пов’язує з особливим положенням, в якому опинилися
представляємі особи (ч. 2 ст. 65 ЦК України). До цього переліку входять:
1) довіреності військослужбовців та інших осіб, які перебувають на
лікуванні
|
