Осуществление и защита гражданских прав - Гражданское право и процесс - Скачать бесплатно
дає визначення понять “майно” і “майнові права”.
Частиною 1 ст. 10 Закону України “Про підприємства в Україні” від
27.03.1997р. зі змінами і доповненнями визначено, що майно підприємства
складають основні фонди й оборотні кошти, а також інші цінності, вартість
яких відображається в самостійному балансі підприємства. У коло майнових
прав можна включити корпоративні права, що належать підприємству, права на
об’єкти інтелектуальної власності, права вимоги за укладеними договорами
або у зв’язку з відшкодуванням заподіяного збитку тощо.
Не можуть бути предметом податкової застави:
. майно і майнові права, які згідно з законом не можуть бути предметом
застави;
. основні фонди державного підприємства;
Передана у власність селянського (фермерського) господарства земельна
ділянка може бути об’єктом застави лише за зобов’язанням за участю
кредитної установи (ст. 25 Закону України “Про селянське (фермерське)
господарство”)[18].
Майно і майнові права платника податків з дня виникнення податкової
заборгованості, згідно ст.2 Указу, знаходиться в податковій заставі. У
триденний термін з дня виникнення податкової застави податковий орган
повідомляє у письмовій формі платника податків про те, що нележне йому
майно і майнові права знаходяться у податковій заставі.
Платник податків, який має податкову заборгованість і чиє майно і
майнові права знаходяться у податковій заставі, обмежений у здійсненні
права власності стосовно зазначеного майна.
Стаття 6 Указу визначає приорітет вимог податкового органу стосовно
майна і майнових прав, що знаходяться у податковій заставі, перед будь-
якими вимогами щодо цього майна і майнових прав крім випадків, коли ці
права інших осіб виникли і належним чином оформлені до дня виникнення
податкової застави. Тобто, податкова застава не порушує прав інших осіб як
забезпечених, так і не забезпечених заставою за умови, що до дня виникнення
податкової застави вони виникли або були оформлені в установленому законом
порядку.
Так, він зобов’язаний повідомити кожного з наступних заставодержателів
про податкову заставу, у противному разі він повинен відшкодувати збитки,
що виникли в у заставодержателя внаслідок невиконання ним цього
зобов’язання (ст. 4 Указу).
Платник податків володіє і користується забезпеченим майном на свій
розсуд, при цьому забезпечуючи збереження такого майна (ч. 1 ст. 5 Указу).
Він може відчужувати майно і майнові права, що знаходяться у
податковій заставі, тільки з письмової згоди податкового органу. Без такої
згоди можуть реалізуватися товари в обігу, якщо вони реалізуються за цінами
не нижче звичайних (ч. 2 ст. 5 Указу).
У разі заборони податковим органом здійснення угод про продаж товарів
в обігу платник податків може оскаржити таке рішення у вищестоящому
податковому органі або в судовому порядку (ч. 4 ст. 5 Указу).
Якщо зазначені в указі заходи не призвели до погашення податкової
заборгованості за рахунок коштів платника податків і сум, які йому належить
отримати від дебіторів, податковий орган, згідно зі ст. 12 Указу, може
звернути стягнення на майно і майнові права платника податків, що
знаходяться у податковій заставі:
. звернення стягнення на рухоме майно платника податків, що знаходится у
податковій заставі, і подальша його реалізація відбуваються у порядку,
який був визначений Кабінетом Міністрів України;
. звернення стягнення на нерухоме майно, цінні папери і майнові права
платника податків, а також майно і майнові права фізичної
особи–суб’єкта підприємницької діяльності здійснюється в судовому
порядку за поданням податкового органу.
У разі повного погашення платником податкової заборгованості у будь-
який день до дня реалізації рухомого майна, що знаходиться у податковй
заставі, податковий орган ухвалює рішення про припинення податкової застави
майна і майнових прав (ч. 4 ст. 12 Указу).
У разі ж погашення платником податкової заборгованості у процесі
звернення стягнення на його майно і майнові права, що знаходяться у
заставі, у судовому порядку ухвалу про припинення податкової застави
виносить суд, у провадженні якого знаходиться справа по відповідному
зверненню податкового органу.
З введенням в дію цього Указу виникає потреба у внесенні змін до
Закону України “Про заставу”, оскільки Указ суперечить цьому Закону.
Зокрема, Указом Президента передбачено, що податкова застава не потребує
письмового оформлення, тоді як ст. 13 Закону “Про заставу” передбачає, що
договір застави повинен бути укладений в письмовій формі та нотаріально
посвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його
нотаріального посвідчення, як зазначалось вище, тягне за собою недійсність
договору та наслідки, передбачені законодавством.
Відповідно до Указу з дня виникнення податкової заборгованості все
майно та майнові права платника податку перебувають у податковій заставі,
тоді як статтею 16 Закону передбачено, що право застави виникає з моменту
укладання договору застави.
Згідно Указу, податковий орган в триденний термін з дня виникнення
податкової застави повідомляє платника податків у письмовій формі про
податкову заставу належного йому майна та майнових прав. Однак, при цьому
не урегульовано питання, як будуть вирішуватися непорозуміння, якщо це
повідомлення з будь-яких причин не отримане, а майно вже реалізоване.
Крім того, Указом обмежене право власників щодо визначення
першочерговості реалізації заставленого майна та ін.
Все ж, незважаючи на те, що здійснювані податковим органом заходи щодо
стягнення з платника податкової заборгованості можуть зачіпати майнові
інтереси як самого платника податків, так і третіх осіб, законами України
передбачений комплекс заходів щодо захисту їх інтересів. Зокрема, платник
податків і його дебітори мають право оскаржити в установленому порядку
рішення податкового органу про:
. знаходження майна і майнових прав платника податків у податковій
заставі;
. припинення операцій по рахунках;
. вилучення готівки платника податків;
. стягнення з дебітора сум, які він повинен сплатити платнику податків;
. звернення стягнення на рухоме майно платника податків.
Якщо зачеплені права третіх осіб, зокрема, їх права (далеко не завжди
належним чином оформлені) на майно, яке знаходиться у платника податків у
режимі податкової застави і на яке податковим органом звернене стягнення,
то третя особа може звернутися на підставі ст. 144 ЦК України з позовом до
суду (арбітражного суду) про витребування свого майна.
У відносинах між суб’єктами цивільного права широко застосовується
такий спосіб забезпечення як порука. Цивільний кодекс України (ст. 191)
визначає договір поруки як договір, за яким одна сторона – поручитель –
зобов’язується перед кредиторами іншої особи відповідати за виконання нею
свого зобов’язання в повному обсязі або в частині.
Згідно з цим договором кредитор за будь-яким зобов’язанням отримує
додаткового боржника, з якого він має право стягнути належну йому
заборгованість, якщо основний (головний) боржник з якоїсь причини не
погасив свого боргу (зобов’язання). Таким чином, договір поруки – це один
із способів забезпечення іншого, раніше укладеного між іншими особами,
зобов’язання.
Порука – найбільш дійний засіб забезпечення зобов’язання. Це
пояснюється тим, що тут перед кредитором в якості відповідальних виступають
не боржник, а нові особи, майновий стан яких не викликає сумнівів у
кредитора, що не характерно іншим способам забезпечення зобов’язань –
неустойці, задатку, заставі (якщо під заставу не передається майно, яке
належить не боржнику, а іншим особам, що зустрічається рідко).
Порука може забезпечувати не тільки основне зобов’язання (за
відсутності інших погоджень), але й додаткові зобов’язання, які випливають
з основного в силу закону або договору, наприклад, сплату відсотків,
відшкодування збитків, сплату неустойки.
Важливим елементом поруки є чітке визначення волі поручителя прийняти
на себе відповідальність за борги іншої (третьої) особи. Тому, на практиці,
порука оформлюється не тільки шляхом формального укладення договору, а й
наявністю напису поручителя на розписці головного боржника про прийняття
ним на себе відповідальності за належне виконання божником свого
зобов’язання, або шляхом видачі кредитору документу про прийняття поруки
(лист, телеграма, факс-повідомлення і т.ін.). Порука повинна завжди мати
чітку вказівку, якого боргу конкретного боржника вона стосується. Не можна
визнати порукою просту рекомендацію або довідку про платоспроможність
божника без точного вираження наміру виступити в якості поручителя.
Слід зазначити, що порука – це не вступ в чужий борг. Поручитель –
сторона з іншого, окремого зобов’язання, яке не змінює перше, головне
зобов’язання, а є лише доповненням до нього. Його зміст відмінний від
змісту головного зобов’язання.
Згідно ч. 3 ст. 191 ЦК України договір поруки укладається у письмовій
формі. Невиконання цієї вимоги тягне недійсність договору.
Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу, а не вимогу, яка,
можливо, з’явиться в майбутньому. Це означає, що якщо основне (головне)
зобов’язання визнається недійсним, то і договір поруки (який носить
додатковий (акцесорний) характер) вважається недійсним.
При поруці виникає два види зобов’язальних правовідносин: головне між
кредитором і боржником і доповнення до нього – між кредитором та
поручителем. Саме тому зобов’язання поручителя не може бути більшим за
обсягом, ніж зобов’язання головного боржника, однак, воно може бути меншим,
стосуючись лише частини боргу. Навіть, якщо поручитель в силу будь-яких
причин поручився в обсязі, більшому за основний борг, він буде відповідати
перед кредитором головного боржника тільки у розмірі основного боргу.
Наряду з цим, поручитель має право на всі заперечення проти вимог
кредитора, які випливають із самого зобов’язання головного боржника[19].
Згідно ст. 192 ЦК України у випадку невиконання або неналежного
виконання зобов’язання головний боржник та поручитель відповідають перед
кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбачене договором
поруки.
Поручитель повинен відповідати перед кредитором головного боржника
лише тоді, коли кредитор не може стягнути суму боргу безпосередньо з
боржника, або ж не може стягнути її в повному обсязі. У тих випадках, коли
поручитель несе з боржником відповідальність солідарно, кредитор має право
стягнути всю суму боргу безпосередньо з поручителя без попереднього
стягнення з боржника.
Поручителю, який виконав зобов’язання, переходять усі права кредитора
за цим зобов’язанням, він має право регресу (зворотньої вимоги) до боржника
в розмірі виплаченої ним суми.
Порука припиняється з припиненням забезпечуваного нею зобов’язання.
Порука також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня
настання строку зобов’язання не пред’явить позову до поручителя (при
несплаті боргу боржником). Якщо строк виконання основного зобов’язання не
зазначений або визначений моментом вимоги кредитором боргу, то за
відсутності іншої домовленості відповідальність поручителя при несплаті
боргу боржником припиняється після закінчення одного року з дня укладення
договору поруки (ст. 194 ЦК України).
Строки, передбачені ст. 194 ЦК України, погашають саме право на
стягнення боргу і не можуть подовжуватися судом.
Поручитель, якщо він заперечує проти висунутого до нього позову, має
право посилатися на обставини, які вплинули на виконання боржником
зобов’язань, що виникли вже після прийняття ним поруки. Він має право також
висунути проти позову ті ж заперечення, які міг би пред’явити боржник,
включаючи і ті, від яких боржник відмовився.
Боржник, який знає від поручителя про висунутий до нього позов
кредитора, повинен приймати участь у справі на стороні поручителя-
відповідача.
Якщо боржник від цього зобов’язання ухиляється, то він не має права
висунути проти наступного регресного позову до нього поручителя (який став
кредитором) ті заперечення, які він мав проти первісного кредитора.
Якщо боржник, виконав основне зобов’язання, але не повідомив про це
поручителя (що він повинен зробити), а той, в свою чергу, також виконав це
зобов’язання перед кредитором, то поручитель має право вимагати від
боржника повернення виконаного ним (поручителем) зобов’язання. Якщо
поручитель такої вимоги не висунув, боржник може відповідно до ст. 469 ЦК
України вимагати від кредитора необгрунтовано придбану ним суму боргу з
наступним поверненням її поручителю.
За одного й того ж боржника може поручитися декілька осіб, уклавши
один договір з кредитором, або декілька автономних договорів. Їх
відповідальність згідно договору може носити незалежний один від одного
характер і кожен з них буде відповідати перед кредитором самостійно. Другий
і наступні поручителі при цьому можуть бути звільнені від відповідальності.
Якщо ж порука декількох осіб була нероздільною, то вони повинні відповідати
перед кредитором солідарно (ст. 192 ЦК України).
При передачі боргу, тобто при появі у головному зобов’язання нового
боржника, за якого поручитель не поручався, договір поруки може бути в
односторонньому порядку за ініціативою поручителя розірваний без
обов’язкового звернення до суду, якщо порука за нового боржника не буде ним
прийнята.
Після сплати поручителем боргу, кредитор зобов’язаний надати йому всі
документи, які підтверджують вимоги до боржника, передати право застави,
якщо нею було забезпечене зобов’язання, та інші права.
Поряд з договором поруки у законодавстві деяких держав знаходить
відображення так звана банківська гарантія. Вона полягає в зобов’язанні
банку нести майнову відповідальність за несприятливі наслідки, які можуть
настати для клієнта внаслідок якоїсь дії або події.
Банківську гарантію, яку діюче законодавство України не знає, але яка
достатньо повно регламентується, наприклад, у новому ЦК Росії (статті
368–379), треба відокремлювати від страхування поруки в звичайній страховій
компанії України, яка одержала відповіду ліцензію. Така можливість
передбачена Інструкцією про порядок видачі … ліцензій на здійснення
страхової діяльності …, затвердженої наказом №18/78 Ліцензійної палати при
Міністерстві економіки України та Укрстрахнадзору від 15 червня 1996
року[20].
Згідно з Уніфікованими міжнародними правилами по договірним гарантіям
(в редакції 1978р.), затверджених Міжнародною торговою палатою, банки
можуть видавати гарантії (а під гарантією у Правилах мається на увазі
гарантія, порука і т.ін.) таких видів:
. гарантія (порука) виконання – зобов’язання, яке видає банк на прохання
постачальника товарів, послуг, підрядчика, виплатити при невиконанні
контрагентом умов котракту суму, яка передбачена у гарантії (поруці);
. гарантія (порука) повернення платежів – зобов’язання, яке видає банк
на прохання постачальника товарів, послуг, підрядчика, виплатити
покупцеві, замовнику суми, авансовані виконавцю та повернуті ним у
зв’язку з невиконанням умов котракту;
. тендерна гарантія (порука) – виплата улаштовувачу торгів сум, які не
отримані ним від учасників торгів і т.ін.[21]
Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується у
відносинах між юридичними особами. В той же час, в ст. 196 ЦК України
міститься вказівка, що на гарантію поширюються правила статей, які
стосуються поруки.
Чинне цивільне законодавство України не містить визначення гарантії.
Сутність забезпечувальної дії гарантії полягає у тому, що при невиконанні
боржником забезпеченого гарантією зобов’язання, кредитор має право стягнути
суму непогашеної заборгованості з гаранта.
При цьому слід зауважити, що договір гарантії не передбачає наявність
іншого, основного зобов’язання, він має самостійний, а не додатковий
характер.
Гарантом може виступати лише юридична особа або держава. Зокрема,
прийнята Постанова Кабінету Міністрів України від 14 грудня 1995 року “Про
порядок відшкодування збитків державного бюджету, що виникли внаслідок
настання гарантійних випадків за іноземними кредиторами, одержаними
юридичними особами під гарантію уряду України” встановлює порядок
компенсації затрат за позиками, стосовно яких гарантом була держава[22].
Як правило, гарантія застосовується для забезпечення належного
виконання обов’язків в кредитних договорах. Практично договір гарантії
оформлюється видачею установі банку гарантом листа. Факт видачі свідчить
про те, що договір здійснено у письмовій формі.
Гарант, на відміну від поручителя, несе субсідіарну відповідальність.
Настає вона в разі, якщо боржник не має відповідних коштів для повернення
кредитору.
Гарантія як правовий засіб, який становить забезпечувальну функцію,
зараз набула особливого значення. Межі використання цієї форми значно
розширились, особливо тепер, у період масових неплатежів за договірними
зобов’язаннями. Великі фірми, асоціації, корпорації, спілки, які об’єднують
декілька підприємств, або інші об’єднання вправі виступати гарантом
організації–члена об’єднання при укладенні кредитного договору з банком,
наприклад, з постачальницькою, заготівельною та іншими організаціями.
Гарант разом з основним боржником відповідає перед кредитором, що посилює
впевненість у належному виконання договірного зобов’язання і створює
належну правову основу у взаємовідносинах між кредитором і боржником разом
з гарантом.
Завдаток як вид забезпечення застосовується у відносинах між
громадянами. Під завдатком розуміють грошову суму, що видається однією з
договорних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій
стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання.
Основною формою завдатка є грошова сума.
Сутність зобов’язальної дії завдатку полягає у тому, що певна частина
належних контрагенту платежів сплачується наперед і є для кредитора
забезпеченням (запорукою) реального виконання зобов’язання.
Правовий вплив завдатка на невиправну сторону проявляється в тому, що
якщо за невиконання договору відповідальна сторона, яка дала завдаток, він
залишається у другої сторони, а якщо є винною сторона, яка отримала
завдаток, вона зобов’язана сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.
Суб’єктами у даному правовідношенні виступають задаткодавець, який є
боржником, та задаткоотримувач, який є кредитором.
Моментом виникнення договору про завдаток вважається внесення завдатку
на основі досягнутої згоди.
Якщо сторона, яка дала завдаток, ухиляється від виконання договору,
вона втрачає завдаток. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання
договору, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки з урахуванням суми
завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.
Завдаток слід відрізняти від авансу. Аванс – це певна грошова сума або
цінності, які покупець або замовник передає продавцю або виконавцю робіт в
рахунок майбутніх платежів за передачу майна, виконання роботи або надання
послуг.
Аванс і завдаток мають певну схожість, а саме:
. вони виконують платіжну функцію, адже грошові суми в обох випадках
передаються кредитору в рахунок належних платежів. Разом з тим, вони
цим і різняться від звичайних платежів по зобов’язанню, оскільки ці
суми вносяться наперед, тобто до виникнення зобов’язання;
. аванс і завдаток виконують доказову функцію, адже факт їх видачі
доводить встановлення зобов’язання і т.ін.
Але суттєва відмінність авансу від завдатку полягає у тому, що аванс
не забезпечує виконання передбачених сторонами обов’язків. Він виплачується
однією стороною другій стороні не для забезпечення зобов’язання, а в
рахунок належних платежів. Тому незалежно від того, яка сторона несе
відповідальність за невиконання зобов’язань, той, хто отримав аванс,
повинен його повернути.
Завдаток, як правило, не використовується у відносинах між юридичними
особами. Але він може бути засобом забезпечення у відносинах між фізичними
особами і організаціями. Якщо у договорі прямо не передбачено, що передана
сума вважається завдатком, то її слід вважати авансом.
Глава 3. Захист цивільних прав.
§ 1. Поняття і зміст захисту цивільних прав.
Однією з умов прийняття України до Ради Європи були ухвалені
Парламентською Асамблеєю 1995 року рекомендації, щодо концепції правової
політики у галузі захисту прав людини.
Конституція України встановила гарантії реалізації та захисту прав і
свобод громадян та організацій. Конституційні норми, які закріплюють ці
права і інтереси, виступають основою для деталізації їх у галузевому
законодавстві, регулювання усіх аспектів їх дії, і для визначення
юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального
порядку захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових (цивільних)
прав, охороняємих законом інтересів і свобод, у тому числі засобами
цивільного процесуального права.
Так за особою завжди зберігаються певні, так звані, “законні” права.
Прикладом таких прав можуть бути права, встановлені в статтях 55, 56 та 59
Конституції України. В цих статтях йдеться про право на судовий захист;
право на оскарження в суді рішень, дій та бездіяльності органів державної
влади і органів місцевого самоврядування; право на відшкодування за рахунок
держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної
шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідних
органів; право на юридичну допомогу з боку держави тощо.
Діяльність держави виражається в захисті цивільних прав і охоронюваних
законом інтересів різними методами і способами.
§ 2. Способи захисту цивільних прав.
Способи захисту суб’єктивних цивільних прав – це закріплені законом
матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких
здійснюється встановлення, визначення, порушених спірних прав і вплив на
правопорушника[23].
Правовий захист здійснюється різними способами. Стаття 6 ЦК України
визначає такі способи захисту:
1) визначення цивільних прав;
2) відновлення становища, яке існувало до порушення прав, і припинення
дій, що порушують право;
3) присудження до виконання обов’язку в натурі;
4) зміна або припинення правовідношення;
5) компенсація моральної шкоди;
6) стягення з особи, яка порушила право заподіяних нею збитків, а у
випадках, передбачених законом або договором, – неустойки (штрафу,
пені).
Даний перелік навряд чи можна назвати довершеним, адже він має суттеві
недоліки, які стосуються структури (зокрема об’єднання окремих самостійних
способів зхисту в один) та змісту визначених способів.
Однак, закріплення у законі способів захисту навіть у такому
недовершеному вигляді має дуже важливе значення, адже потерпілі мають
можливість зоорієнтуватися у виборі способу захисту, що значно полегшує їх
вибір.
Як правило, особа, право чи інтерес якої постраждали, може використати
не будь-який, а конкретний спосіб захисту свого права. Часто спосіб захисту
порушеного права прямо визнаний спеціальним законом, який регламентує
конкретне цивільне правововідношення. Так, наприклад, власник, який
незаконно позбавлений права володіння майном, згідно за ст. 145 ЦК, має
право тільки витребувати його із чужого незаконного володіння, тобто
відновити становище, яке існувало до порушення права. Однак, частіше,
власнику суб’єктивного права надається можливість самому вибирати спосіб
захисту свого порушеного права. Наприклад, за договором підряду, якщо
підрядчик допустив відступи від умов договору, що погіршили роботу, або
допустив інші недоліки в роботі, замовник вправі за своїм вибором вимагати
безоплатного виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або
відшкодування понесених ним необхідних витрат по виправленню своїми
засобами недоліків роботи (якщо договором передбачено таке право
замовника), або відповідного зменшення винагороди за роботу (ст. 344 ЦК
України).
Визначення у спеціальних нормах тих чи інших способів захисту, так
само, як і вибір способу захисту із перелічених ст. 6 ЦК України (якщо у
спеціальних нормах немає вказівок на конкретні способи захисту), залежать
від специфіки права, яке потребує захисту, та характеру порушення. Так,
наприклад, такі способи захисту, як відшкодування збитків та стягення
неустойки застосовуються у випадках порушень майнових прав. І, навпаки,
припинення дій, що порушують право (або створюють загрозу його порушення),
застосовуються для захисту особистих немайнових прав.
Достатньо очевидний вплив на вибір способу захисту і характеру
правовопорушення. Так, якщо внаслідок правопорушення суб’єктивне право
повністю знищується і відновити становище, яке існувало до порушення права,
практично неможливо – виникає потреба у таких способах захисту, які
направлені на відновлення завданої шкоди, це може бути стягнення збитків і
неустойки, виконання обов’язку в натурі та інше.
|
