Мова нашого народу - Языковедение - Скачать бесплатно
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЦИВІЛЬНОЇ АВІАЦІЇ
РЕФЕРАТ
на тему:
"Мова нашого народу"
Виконала: студентка 306 навчальної групи
Антонець Ірина Сергіївна
Київ – 2000
… На москалів не вважайте, нехай вони
собі пишуть по-своєму, а ми по-
своєму. У їх народ і слово, і у нас
народ і слово. А чиє краще, нехай
судять люди.
Тарас Шевченко
Спробуйте відповісти на таке запитання: що таке культура? Це слово
входить у найнесподіваніші сполучення: давня культура, новітня культура,
культура поведінки, культура думки, культура праці, культура мови, городня
культура, вирощена культура і т.д. А ще ж є культурний шар (в археології),
культурна людина, культурна політика і т.ін. Отже, культурою є все, що
створила людина для забезпечення своїх матеріальних і духовних потреб. Тому
серед тих багатьох значень, які має слово культура, виділяються два
головних: матеріальна культура і духовна культура.
Мова теж створена людиною для потреб спілкування і для утворення в
пам’яті людства банку даних колективного досвіду у пізнанні світу. Та
зрештою й сама людина є продуктом своєї діяльності, адже як справедливо
зазначав Ф.Енгельс, “спочатку праця; а потім і разом з нею членоподільна
мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи
поступово перетворився в людський мозок. Оскільки в основі культури лежить
спільне прагнення людства до перетворення навколишнього середовища в сферу
життєдіяльності, у засіб розвитку людського суспільства, то слід визнати,
що немає і не може бути природної мови, первинною функцією якої не було б
обслуговування процесу творення культури. Отже, мова – один з видів
культури, покликаний разом із працею творити всі інші види культури. Більше
того, мова є не тільки засобом творення культури, але й, що треба
підкреслити, одним із її складових компонентів. На думку Є.М.Верещагіна і
В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної, бо
природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного
господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й
малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”.
Незаперечною аксіомою є те, що мова є своєрідним генетичним кодом
нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова
наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з
найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.
Говорити про мову протиукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже
писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного
дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного
розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити
неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-
європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі
фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків.
Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених:
Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та
ін. Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці
"Давність української мови" наголошував, що українська мова не тільки
старіша від усіх слов’янських, а й від санскритської, грецької, латинської
та інших арійських.
Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори,
особиво календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець
Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в
Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою
мовою? А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських
часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже
християни не мали в тому потреби.
Багато наукових дискусій викликає також питання про існування
писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують
наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за
трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо – певної
відповіді дослідження поки що не дали.
Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури
бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори
свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник
Марваруді констатує, що у "хазар є також письмо, що походить від руського",
і що воно схоже на грецьке.
Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола
Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок між
трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими
системами.
Висловлюється припущення, що писемність на території України мала
кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалася абеткою,
ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо
скіфо сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як
сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.
Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити
тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на
навощених дерев’яних дощечках або на бересті – матеріалі, який погано
зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих
стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій
глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку,
простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з
цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності)
майстрів.
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і
Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне
дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український
філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов’янське
письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді ченця
Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця
подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що
ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом
кількох століть.
Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у
праці "Походження слов’янської писемності".
Збереглося "Житіє Кирила", написане, як вважають, його братом Мефодієм.
З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у
проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство вже
відчувало теологічні суперечності між Римом і Константинополем.
Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою,
успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до
Константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі
б знали слов’янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії,
де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання
слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для
проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них
богослужебних книжок.
Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже
чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги,
написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?
Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що
більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських.
Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії" повідомляється
про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з
кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою
глаголиці і мала не звичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять
аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором
однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний
характер і давніші прототипи.
Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр
Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю – штучний
алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через
свою ускладненість. Назва ж "кирилиця" закріпилась за нашою та деякими
іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через
плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.
Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на
стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих
написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму
абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам’яті. Адже йому, напевно,
доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які
були написані такою азбукою.
Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона
простіша – має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш,
Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в
пізнішому – 43. частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в
пізніших руських книгах такі знаки як юси, глухі голосні, омега та інші
поступово зникали як зайві.
Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови
створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Це
не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже
безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика
стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих
відхилень від норм церковнослов’янської мови! І саме такі помилки
літописців, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того
середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.
Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією
народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація
української літературної мови тісно пов’язана з Істрією українського
народу.
Довгий час серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації
історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації виявилися
спірними, адже вони ґрунтувалися на принципі зміни суспільних формацій:
мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно,
не могла відобразити всіх етапів розвитку української літературної мови,
оскільки сама по собі зміна формацій не відбила ні на звуковій системі, ні
на граматичній будові української мови. Українська літературна мова
розвивається і збагачується насамперед за допомогою нової лексики,
вироблення чітких граматичних і правописних правил, розширення літературних
стилів, засобів вираження думки тощо.
Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина
"давньоруська" мова, спільна для "трьох братніх народів".
Ця ідеологічна догма нав’язувалися всім, без винятку науковим
інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам
СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї
доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій
Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова розпалася на
окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку IX
віку".
Олександр Шахматов – один з небагатьох російських вчених, який
відстоював права української мови ще у 1905 р. У 1916 р. він присвятив
дослідженню української мови працю "Короткий нарис історії малоруської
(української) мови". Агатангел Кримський – український енциклопедист,
мовознавець, дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний
і відлучений від наукової праці в 30-х роках і вивезений в ешелоні
заарештованих у 1942 р. до Казахстану, де і помер. Його праці з
українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі будують
свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою виваженістю
та сумлінністю.
У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася"
(1922) Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х – ХІ ст..
(Ізборник Святослава, 1073 р.), простежив розвиток південно руської мови
XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української мови, а також мову
літературних творів XV – XIX ст. в її розвитку. Вчений також вказав на
необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та
наддністрянської) на основі української мови центральної України.
Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це
насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося,
ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол"
церкви) та ін.
Для уважного читача давньоруських пам’яток відкривається ряд фонетичних
рис української мови: німая, сім’я, стіни (пор. з рос. немая, семья,
стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена,
человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л;
ходив, косив, брав. Ці явища академік А.Кримський знайшов у збірнику
Святослава 1073 р. Досить часто в пам’ятках староруського письменства
зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-
З, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге,
девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі
(рос. тебе, себе) тощо.
Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як
дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх
переконливо засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями
українського походження. Це м’яке закінчення 3-ої особи: носить, косить
(пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере
(замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, що в українській мові
збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською:
знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця форма мала
такий вигляд: знати + имамъ (де имамъ – допоміжне слово, яке загубило
початкове И і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також
кінцівка –МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим).
Агатангел Кримський стверджує: "... порівняльно-історичні міркування
показують, що оце –МО далеко старіше навіть від доби Київської держави". У
своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" він
робить висновок: "Мова Наддніпрянщини і Червоної Русі часів Володимира
Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські
особливості". Про сучасну російську мову він писав: "Північ витворила свої
власні язикові риси, чужі для Півдня".
Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія – галузь
мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої
історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так
"Повість врем’яних літ" має кілька місць, які можна назвати тлумаченням
імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику
Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з
Євангелія та інших книг. На сторінках церковних книг трапляється чимало так
званих "проізвольників" – записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам
вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це
свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської
Русі.
У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник "Р?чъ жидовскаго
языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ", де так пояснювалися
давньоєврейські імена: Сара – приди, Ревекка – радость, Рахіль –
прис?щеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього
тут пояснено 174 слова, а в XV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Другим
відомим в Україні словником був словник 1431 р. під назвою "Тл?кованіє
неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ…", в якому пояснювались слова
грецької, сербської, болгарської та словенської мов.
Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а
не з якоїсь давньоруської спільності. Українці – безпосередні нащадки
населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови
полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших
давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії,
бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо мови відмінний як від
росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Галацький);
"Українці – стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж
перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до
московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма
літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці – це нащадки Київської Русі"
(Мальт-Брюн, 1807); "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою
мовою, а не тільки діалектом великоруської мови" (Шафарик).
Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): "Історія не повинна
забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутинами, звався
руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ,
який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В
кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти
Русь від Московії".
Питанням порівняльної лексикографії української та російської мов
займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад, професор
Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності:
слов’яноруси (українці) і фіноруси (московіти). Він пише, що в кінці XIX
ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського
населення і лише 15 млн. чисто слов’янського . тому процес ослов’янення
Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини – величезні території,
прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було
заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті
великоруси, фінно-угри, татари та інші народи.
Але офіційною мовою стала мова великоруська, яка формувалась на базі
церковнослов’янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської
верхівки), і яка до того ж була значною мірою спотворена фонетично, адже
місцеві угрофіннські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад,
"цокання", "акання", проривний Ґ, "ковтання" голосних, що особливо поширене
в Московській обл. Крім того, фінноруси (за Карлом Абелем), приймаючи
слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення; вони надали
іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися
майже без змін.
Наприклад: українське лихий – злий, поганий, у московітів лихой –
смелый, удалой; українське лаяти – сварити, у московитів лаять – гавкати;
українське дитина, у московитів детина – здоровий чоловік; українське
запам’ятати, – у московитів запамятствовать – забути; українське вродливий
– красивый, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного
переосмислення слів можна навести безліч.
Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і
дочірність великоруської мови стосовно української.
Такої ж думки дотримуватися і академік Микола Марр. У праці "Скифский
язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і
скіфська мова.
У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова
переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки
агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення
ними "панівної" мови.
Філологи відзначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки
перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного
словника інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати
складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду.
Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо
нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна
газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився
загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.
Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська
насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст
народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня
досконалості.
Ідеологічна наша домінанта визначалася століттями і ґрунтується вона на
високих національних цінностях, що вирізняли нашу націю з-поміж всіх інших
і поширювались на величезних наших етнічних просторах. Наша національна
свідомість формувалась на філософії, яка мала в своїй основі
життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі
нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній
зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш
перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній
думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.
Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона
повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із
складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального
функціонування української мови в усіх сферах життя українського
суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова,
виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності,
забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.
Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти
живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне
відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці
Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:
"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову
– і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу –
вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї
недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя
багатовікової особистості народу?"
Отже, будучи творінням людини, мова весь час перебуває під її впливом.
Традиції нормування мови існують, мабуть, стільки, скільки існує людство.
Кожна мова засвідчує в своєму складі слова, які “оцінюють” характер
мовлення: промовляти “говорити чітко, урочисто”, мовити “користуватися
мовою”, ректи “урочисто виголошувати істини”, говорити “здійснювати акт
говоріння”, белькотати “говорити плутано, невиразно”, лебедіти “говорити з
почуттям любові до співбесідника” і т.д. В розвинутому в кожній мові
синонімічному гнізді дієслів мовлення криється уявлення людини про мову
вироблену й невироблену, “високу” й “низьку”. А ще, звичайно, про мову свою
і чужу, зрозумілу і незрозумілу. Ще й досі в багатьох великих селах
України, особливо на Чернігівщині й Житомирщині, у різних кутках є
відмінності і в назвах предметів, і у вимові слів. Прислухаються,
наприклад, “ікаючи” мешканці села Кобинці до мови свого ж таки, але
“ухаючого” кутка Мальківки (Малькувки) і складають про них таку
характеристичну примовку: На Малькувці грун кушку вбив; за хвуст, та на
вуз, та й повюз. Скільки таких примовок по всій Україні і за її межами! А
скільки назв мешканців різних кутків і навколишніх сіл. Ось уривок з роману
В.Земляка “Зелені млини”: “Уже прибули і “каштеляни”, і “чорні клобуки”, і
“зокоті мухи” (донедавна ще звалися “дохлими мухами”), і всі менші народи,
з якими Вавілон затівав колись многолітні та невтихомирні війни, а нині жив
у мирі та злагоді. Декотрі знали один одного ще по тих війнах, за часів
відомого вавілонського отамана Журавки, а
|