Мова нашого народу - Языковедение - Скачать бесплатно
згодом по ярмарках глинських,
шаргородських та шниківських, то тепер впізнавали давніх воїнів, браталися,
кепкували зі свого минулого…”.
І примовки, і назви своїх сусідів за різними ознаками – це воістину
“народне мовознавство”.
Але ось поряд з мовою близьких і далеких сусідів з’являється ще одне
мовне явище – літературна мова. Визнання чи невизнання її масами народу –
не така проста річ, як може здатися на перший погляд. Здебільшого мова
народна і мова літературна розуміються як “буденне, звичне” і “високе,
носій освіти”. Але не завжди. Нова українська літературна мова, наприклад,
при її зародженні сприймалася як щось екзотичне. Чому? Тому що народ –
переважно селянство – розмовляв своєю “буденною, звичною” мовою, а
інтелігенція – переважно панство – російською та ще, за звичаєм російського
дворянства французькою. Тому твори Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненко,
А.Межлинського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, писані українською мовою,
викликали до себе інтерес, будили національні почуття, але не сприймалися
як провісники нової літератури, а якщо й сприймалися, то лише як зародок
провінційної літератури народною (як пісні, думи, легенди), а не
літературною мовою. Розбити стіну “провінційності” української літератури
вдалось тільки геніальному Шевченкові, в творчості якого пізнали себе і
народ і інтелігенція. Але шлях до того, щоб українську літературну мову
визнали за єдиного репрезентанта творчого потенціалу нації носії народної
мови, був довгий і тернистий. Ще й тепер інколи почує такі діалоги:
- Вчора Петро заходив, отой, що знаєш, тоді на площадці був…
- То й що?!
- Такий смішний… Як забалакає по літературному…
Цей діалог ведуть дівчата – штукатури, кожна з яких, безперечно,
закінчила принаймні восьмирічку, а отже їй прищеплювалися знання
українською літературною мовою. Звичайно, написаний українською текст
звучить для них “по-нашому”, але усна літературна мова настільки
відрізняється від щоденної побутової, що здається “не нашою”.
Кожен з нас був свідком, в офіційній обстановці чимало українців
віддають перевагу російській мові. Я пам’ятаю, яке глибоке здивування
відбилося на обличчях київських туристів, коли віденський гід попросив у
них вибачення за те, що даватиме їм пояснення не українською мовою, якої не
знає, а російською. А офіційні виступи? Відомий український письменник
Б.Олійник має підстави для такого твердження: “Авторитет української мови
одразу б піднявся, аби в наших установах вона зазвучала на повний голос,
звичайно, без примусу, в устах тих, кому од природи органічно…”
Тільки суспільно-політичними заходами можна піднести престиж мови,
сприяти дальшому процесові прилучення української нації до своєї
літературної мови.
Повернемося знову до встановлення змістового обсягу поняття “духовна
культура”. Ознайомившись із сприйняттям певним етносом літературної мови на
народній основі і об’єднавши це з властивими йому етичними настановами,
ставленням до праці як до джерела творчості, можна зробити висновок, що
духовна культура – це реалізація на практиці правил поведінки, що
випливають з досвіду в цілому та кожної нації зокрема і сприяють
утвердженню свого існування примноженням матеріальних і духовних цінностей
у процесі постійного самовідтворення. Тому духовне культура пронизує всі
без винятку соціальні явища. Вона присутня в кожному акті матеріальної
діяльності, духовного виробництва суспільної людини, обов’язково
відбиваючись при цьому в її свідомості. Активний характер такого
відображення є одночасно і його наслідком і передумовою.
А чи присутня мова в кожному акті матеріального і духовного виробницва?
Ю.Д. Детерієв відповідає на це питання так: “Особливості мови, її
структурних елементів не відображаються у всіх сферах культури, тоді як усі
сфери культури, їх структури, і структурні елементи виділювані суспільною
свідомістю, повинні всеохоплююче відображатися в мові”. Тобто значеннєва
сторона мови (а отже, не тільки національні, але й інтернаціональні
особливості культури) повинна охопити весь обсяг інформації про світ. При
цьому треба мати на увазі, що значення мовного знака – це таке культурне
утворення, яке виникає тільки в процесі людської діяльності.
Стільки в світі мов, стільки разів у них відбився історичний досвід
різних етносів у пізнанні світу й людини зокрема. Тому, звичайно, мову
недаремно називають засобом творення національної культури. Мовна
свідомість, як і комунікація, – явище соціальне; це не просто сума
індивідуальних дій, а характерне для даного колективу явище, що відбиває
його спільну діяльність.
Кожному конкретному, історичному типові культури відповідає певний
спосіб використання мови як засобу розвитку культури, наприклад, у період
феодалізму твори словесної культури пригнічених і панівних класів були
протипоставлені за мовною ознакою: перші творилися на базі простої народної
мови (переважно словесний фольклор), другі послугувалися писемними
літературними мовами, що нерідко мали міжнародне вживання (латинь у
Західній Європі, старослов’янська мова в Східній Європі та на Балканському
півострові тощо). Чому? Тому що словесна творчість у середньовіччі (крім
фольклору) була невіддільна від релігії. А оскільки церква послугувалася
для своїх відправ лише кількома мовами, то й література творилася ними ж.
Нації – продукт розвитку капіталістичних відносин – сприяють утворенню й
поширенню загальнонародних літературних мов, хоч, як уже йшлося раніше, цей
процес не скрізь проходить однаково. Чим старіша нація, тим більш визнаною
в народі є її літературна мова. Отже, й на самому етапі причетність до
багатьох конкретних елементів культури, в тім числі й до літературної мови,
простає як соціальний привілей, яким, одначе, не всі охоче користуються.
Уже йшлося про стосунок маси українського панства до вироблення української
літературної мови. Але й сьогодні дійсність підтверджує: молоді нації не
завжди можуть забезпечити літературний розвиток своїм народним мовам. Так,
у колишніх колоніальних країнах, особливо на Африканському континенті,
місцева еліта всіляко гальмує розвиток народних мов у літературні. Одним із
способів, яким при цьому користуються, є національна ізоляція місцевих мов
від мов світових, що увібрали в себе досвід усього людства, прагнення
лишити місцеві мови на примітивному рівні розвитку.
У розвинутій мові діалектично поєднуються її національні і
інтернаціональні якості. Кожна мова обслуговує певну історичну спільність
людей (плем’я, народність, націю) і разом з тим є одним із різновидів мови
людства в цілому. Кожна окремо взята мова могла б обслуговувати не тільки
свій етнос, але й усю людність Землі. Приклади такого поширення окремих мов
справді є. Скажімо, південноамериканський континент майже повністю посіли
іспанська й португальська мови, північноамериканський – англійська,
частково французька, австралійський – англійська і т.д. У сучасному світі
поширюється соціальна двомовність, тобто цілі народи володіють гне тільки
рідною, але й вивченою мовою.
Поєднання національного й інтернаціонального в кожній мові визначає дві
її найважливіші якості:
1) будь який текст, представлений однією мовою, може бути адекватно
переданий засобами іншої мови;
2) кожна мова містить специфічні слова і категорії, які служать для
передачі понять, пов’язаних з особливостями культури народу-носія.
На перший погляд, ці два положення суперечать одне одному: якщо в
кожній із мов існують слова і категорії, що передають поняття, специфічні
для даної культури, то чи можна досягти адекватності при перекладі з мови
на мову? Однак ця суперечність знімається завдяки тому, що кожна мова при
належному ступені її розвитку може за допомогою інших слів і форм описати
поняття, які не властиві культурі народу-носія. Ще ширше національна
специфіка кожної мови виступає у значеннєвій мотивації слів, в особливостях
слів утворювати переносні значення, в природі загальномовних образів.
Скажімо нім. Ratte “пацюк” означає миловидну жінку, а спільнокореневе англ.
rat (теж “пацюк”) – зрадника; нім. Schaf “вівця” переносно передає значення
укр. баран, тобто “дурень”, а англ. sheep – “боязлива людина”. Богохульні
прокляття, дуже сильні в німецькій мові, не справлять при їх перекладі
ніякого враження на східного слов’янина. Для деяких народів Азії і Африки
верблюд є мірилом жіночої краси, тому вислів верблюжі очі в орієнтальній
поезії є поетичним. Для українця, росіянина, білоруса осел є символом
упертості, що межує з дурістю, а для тюркомовних народів Середньої Азії –
зразком витривалості, працездатності.
Кожна мова невіддільна від національної культури, саме вона лежить в
основі її змістової сторони. Але в процесі розвитку людського суспільства в
кожній культурі дедалі виразніше виступають її інтернаціональні риси. Отже,
і мова, яка бере незмінну участь в інтернаціоналізації національної
культури дістає можливість передавати будь-які досягнення світової
цивілізації. Таким чином, можливість адекватного перекладу з мови на мову
стає дійсністю в тих випадках, коли культура кожного з цих двох народів, по-
перше, однаковою мірою взаємно пізнана, а по-друге, стає інтернаціональною
за своїм основним змістом, зберігаючи при цьому національну самобутність.
Особливо активно процес інтернаціоналізації культур відбувається в
багатонаціональних країнах.
Чи може один народ повністю засвоїти культуру іншого народу, розчинивши
в ній свої попередні культурні здобутки? Такі випадки траплялися в
минулому, очевидно, вони можливі і в наш час. І все ж як кожна людина, так
і цілий народ прагне до збереження своєї неповторності, іноді йдучи при
цьому на певні жертви.
Прийнято вважати (насправді так воно здебільшого і буває), що
літературна мова – це мова писемна, а народнорозмовна й діалектна – усна.
Насправді все значно складніше. По-перше літературна мова нерозривно
пов’язана з народнорозмовною і діалектною, при чому вона не тільки вбирає
їх у себе, але й віддає діалектам, і особливо народнорозмовній мові свої
записи; по-друге деякі діалекти можуть ставати основою літературних
мікромов.
Може виникнути запитання: яка різниця між народнорозмовною мовою і
діалектами? Народнорозмовна мова, як і літературна – наддіалектне явище,
але вона не має вільніші норми. Може, навіть, точніше було б сказати, що в
народнорозмовній мові вільніший вибір слів і форм. Як і діалектні явища,
народнорозмовні широко представлені в художній літературі для
індивідуалізації мовних партій персонажів.
Літературна мова зароджується завжди як писемна, але в національний
період вона настільки активно впливає на народнорозмовну, що виробляється
усний різновид літературної норми. Якось мене запитали: чи правда, що
розмовляти літературною мовою не зовсім зручно, чи не вважається це ознакою
снобізму? Це і так і не так. У народі кажуть: “Говорить як по писаному”.
Говорити по писаному доречно з кафедри, з трибуни, взагалі перед багатьма
слухачами. Аудиторія не вибачає мовних помилок. У розмові з близькими
знайомими, у невимушеній обстановці мовлення повинно бути розкутим, більше
наближеним до розмовної мови. Але ми завжди відрізнимо людину, яка говорить
усно-розмовним варіантом літературної мови, від тих, хто не пройшов
мовнолітературної виучки. Освічена людина, вживаючи те си інше
народнорозмовне чи й діалектне слово, робить це не тому, що не знає
відповідного літературного, навпаки – вона сама тому звертається до
народнорозмовного, що свідомо відштовхується від літературного. Те саме з
діалектизмом. Якщо в якійсь сім’ї користуються словами утюг чи залізко, то
це не означає, що ці люди не знають нормативного слова праска: просто
нелітературними словами в цій місцевості послуговуються частіше. Те саме з
діалектизмами: вони використовуються напівсвідомо, завдяки існуючій
традиції.
Інша річ – мова письменника. Уже йшлося про те, що тут діалектизми, як
і інші нормативні слова, відіграють роль будівельного матеріалу в образному
мовленні. І письменник не повинен про це забувати, щоб текст його твору не
ставав для читача “сліпим”.
Коли якийсь діалект довго відірваний від масиву рідної мови, він може
перетворюватись в літературну мікромову. Такою, скажімо, є русинська – з
походження українська – мова в Югославії. Працюють над примноженням
багатств писемної мови польські лемки. В основі швейцарського варіанту
німецької мови лежать місцеві діалекти. Вони, проте, постійно взаємодіють з
літературною німецькою мовою, що створює сприятливі умови для підвищення
соціального статусу діалектів. Якщо швейцарець заговорить літературною
німецькою мовою із своїми земляками, то він зустріне іронічне, навіть
негативне ставлення до себе. Швейцарсько-німецький діалект виступає як
засіб національного відособлення та ідентифікації германо-швейцарців.
А як же із впливом дво- і багатомовності на формування свідомості? У
минулому столітті вважалося, що це явище стоїть на перешкоді нормальному
розвиткові людської особистості. Сучасні психолінгвісти вважають, що дво- й
багатомовність не веде до зміни психіки і не є наслідком зміни її,
організація пам’яті у двомовної людини така ж сама, як і в одномовної, хоч
двомовна має переваги над одномовною – у неї докладніше членування
навколишньої дійсності. І це природно. Коли людина починає вивчати другу
мову, світ понять у неї вже в основному сформувався рідною мовою, а тому
засвоєння другої (третьої, четвертої і т.д.) мови іде паралельно з
розбудовою понятійної системи, закладеної на базі рідної мови. Отже, чим
більше мов знає людина, тим глибше знає вона навколишній світ, або, як
образно висловлювався Гете, людина стільки разів народжується, скільки мов
вона знає.
Досі йшлося про мову як знаряддя культури і як певний вид культури,
вироблений суспільством. Але вона є також і матеріалом для певного виду
духовної культури – словесно-художньої творчості. Між обома функціями мови
– пізнавально-комунікативною і художньо-творчою – існує певний причиновий
зв’язок. Письменник перетворює мову як засіб спілкування в матеріал
художніх творів, в одну із знакових систем, що використовуються в
мистецтві. Точніше кажучи, він переводить мову із засобу інформації в ранг
знаряддя впливу на людські емоції, хоч перехідна межа між цими двома
функціями мови не завжди виразна. Чим всебічніше використовує письменник
загальнонародну мову, тим більший вплив справляє його творчість на її
розвиток. Спроби використати як матеріал мову, створювану (саме створювану,
а не нормалізовану!) самим письменником, не увінчалися успіхом ні в плані
збагачення художньої культури, ні в плані розвитку загальнонародної мови.
Отже, один із видів виробленої людством духовної культури – загальнонародна
мова у всіх її національних різновидах – перетворюється в матеріал для
індивідуальної творчості в галузі іншого виду культури – художньої
літератури. Немає і не може бути письменника, який би не залежав у виборі
матеріалу від загальнонародної мови. У цьому полягає відмінність словесно-
художнього мистецтва від багатьох інших видів художньої культури, зокрема
архітектури, скульптури, живопису, що використовують як матеріал продукти
матеріальної культури. Сполучною ланкою між художньою літературою і
живописом є музика, яка, подібно до мови, має своїм будівельним матеріалом
звук, що, як і в мові, може бути записаний. Відмінність між мовою і
музикою, однак, велика: у мові певні звукові комплекси служать позначенням
предметів і явищ об’єктивної дійсності – конкретних і узагальнених – і
тільки через цю співвіднесеність вернені до почуттів, тоді як у музиці
звукові комплекси творяться для апеляції тільки до почуттів.
Отже, мова – матеріал мистецтва, але матеріал дуже своєрідний,
пов’язаний з мислительною діяльністю, що відбувається на базі рідної (або
другої рідної) мови. Тому особливістю мови як матеріалу мистецтва є її
національна неповторність. Статуя, створена українським скульптором із
італійського мармуру, є твором українського мистецтва. Повноцінний художній
твір, написаний українським автором російською мовою, – це внесок
насамперед в російську культуру. Наприклад, повісті Т.Г.Шевченка, написані
російською мовою, хоча і збагачують духовну культуру українського народу,
все ж насамперед належить російській культурі. М.В.Гоголь і В.Т.Наріжний –
російські письменники, хоч за національністю українці. Поезії Є.Гребінки,
писані українською мовою, явище української культури, його проза –
російської і т.ін. Національна належність письменника виступає на перший
план у тому випадку, коли твір написаний полінаціональною мовою. Так,
твори, матеріалом яких є англійська мова, можуть належати англійській,
американській, канадській, австралійській та іншій англомовній культурі.
Отже, мова – це найбільш специфічний матеріал культури, який досить часто,
хоч і не завжди, визначає її національну належність. Віднесення словесно-
художнього твору до тієї чи іншої національної культури врешті-решт
замовлення введенням його в систему цінностей даної культури. У цьому
зв’язку варто пригадати слова В.Г.Бєлінського про національний характер
художнього твору: "Коли ми почуємо про новонароджену людину, то не питаємо,
чи є в неї очі й руки, скільки має ніг і чи не має рогів і хвоста; якщо це
людина, то вже само собою зрозуміло, що в неї є очі й руки, ніг усього дві,
а не чотири, а рогів і хвоста немає. Так і в мистецтві: якщо твір художній,
то, само собою, він і національний".
А як бути з перекладом? Відповідь буде категоричною: повноцінний
переклад художнього твору стає фактом національної культури. По-перше, він
засвідчує ступінь готовності певної національної мови сприйняти й
відтворити факт іномовної культури; по-друге, в переклад нерідко
вкладається творча індивідуальність перекладача, а тому така праця є
продовженням оригінальної творчості. Письменник Г.Горишин згадує, що коли
Ю.Казаков перекладав роман-трилогію казахського письменника А.Нурпеїсова
"Кров і піт", то вносив у текст багато свого, казаковського, нікому іншому
неприступного словесного тонкого вишивання, мистецького проникнення в кожен
образ, в кожну сцену і душу. Це не власна вигадка інтерпретатора, проти
якої палко виступають теоретики перекладу, а той необхідний творчий процес,
коли образи однієї мови проходять крізь поетичну свідомість носія іншої
мови і в такий спосіб стають фактом рідної літератури. "Витязя в тигровій
шкурі" дав українцям М.Бажан, "Євгенія Онєгіна" і "Пана Тадеуша" –
М.Рильський, болгарську поезію великою мірою відкрили нам Д.Павличко і
Д.Білоус. Згадаймо, як підшукував українські слова-відповідники до смислу
Пушкінових казок М.Рильський. "Пошёл поп по базару посмотреть кой-какого
товару", каже О.Пушкін. І ми бачимо цього жадібного попа, якому страшенно
хочеться купити побільше, а заплатити якнайменше. І український поет
підшукує для цієї ситуації такі слова: "Пішов піп по ринку, чи не купить
яку дешевинку".
Варто згадати, що окремі оригінальні літератори починають з перекладів,
хай навіть неточних, а травестованих. Російська література ще в XVII ст.
(українська і білоруська також) увібрали в себе мандрівні сюжети про сім
мудреців, Бову-королевича, Ахіра прекрасного. Нову українську літературу
започаткував І.Котляревський своєю "перелицьованою" "Енеїдою". Таким чином,
художній переклад – органічна частина кожної національної літератури.
Постійним життєдайним джерелом національної літератури є також
фольклор. Причому усна народна творчість живить літературу не стільки
сюжетами (хоч казкова, міфологічна алегорія часто присутня в художньому
творі), скільки усталеними образами, порівняннями, метафорами. В епосі,
казці розмовляє усе: земля і небо, ліс і море, птахи і звірі. А який же
художній твір обходиться без одухотворення природи? Згадаймо ожилий по
весні дуб у романі Л.Толстого "Війна і мир", грізний, ревучий Дніпро в
поезії Т.Шевченка, навіть людський ніс в однойменній повісті М.Гоголя.
Метафора в художній літературі постає як вузол, що зв’язує мову з мисленням
і культурою в її національно-часовій специфіці. Осмислення світу людиною
починається як художня (художньо-фантастична) творчість. Метафора в
первісній мові – це несвідомо-художнє відображення дійсності, або, за
словами С.Д.Кацнельсона, "метафора в собі". Вона є необхідною сходинкою до
сучасної поетичної творчості, де використовуються як елемент свідомо-
художнього опрацювання буття. Чим не казковий у І.Драча вечір в образі
хлопчика, що віддаляється, поцьвохкуючи батіжком? Але колишня несвідома
метафора входить тепер навіть у логічно ввірену наукову мову. Наприклад:
багатогранний талант, дерево життя, корінь числа, кришталик ока і под. Крім
того, в науці свідомо користуються метафорами: багато наукових метафор у
момент свого народження є гіпотезами, які потребують свого доведення.
Процес творення культури безконечний, нове нашаровується на старе,
зливається з ним, витворюючи нові й нові модифікації. Культурні витвори
набувають індивідуального обличчя, їх підоснова, зберігаючи національні
традиції, вбирає в себе інтернаціональний культурний досвід.
Усе це відбивається в мові. Вона як засіб організації трудових процесів
бере участь у створенні культури матеріальної і духовної, змінючись і
збагачуючись разом із їх розвитком. У сучасній науці прийнято вважати, що
культура як творчість є одночасно і специфічною формою розвитку суспільства
і формою його самозбереження, відтворення. Традиції формують новий
матеріал, навіть інтернаціональний, відповідно до естетичних уявлень
народу. Мова входить обов’язковим компонентом як у процес розвитку
суспільства, надаючи в його розпорядження найновіші досягнення творчої
думки, так і в процес його самозбереження, виступаючи засобом зв’язку між
різними поколіннями, що беруть участь у творенні національної культури.
Отже, мова є одним із головних засобів, за допомогою яких створюється
соціальний механізм успадкування культури від покоління, тобто вироблення
тієї культурної традиції, про яку вже йшлося. Однак ми пам’ятаємо, що в
духовній культурі мова є не тільки організатором праці (як, наприклад, у
танці, живопису, архітектурі і т.ін.), але й матеріалом культури. І якщо в
першому випадку вона, як і будь-який інший вид культури, є окремим об’єктом
розвитку, то в другому виступає як складова часина об’єкта – матеріал
художньої літератури. Тому не можна бути справжнім літературознавцем, коли
не знаєш структурної організації мови: фахівець, який знає матеріалу
досліджуваного об’єкта, мало що може сказати і про його форму і про
невіддільний від неї зміст.
Звичайно, розуміння мови як специфічного загальнолюдського виду
культури і сприйняття її як матеріалу одного з видів культури відкидають
будь-яку можливість приписувати мові здатність служити визначальним
чинником у розвитку культури взагалі, як це робив відомий німецький учений
В.Гумбольдт і особливо його сучасні послідовники – неогумбольдтіанці.
Головна помилка авторів, які дотримуються цієї ідеалістичної концепції,
полягає в тому, що вони розглядають мову не як засіб і матеріал розвитку
культури, а як єдиний фактор розвитку мислення. Тому-то вони й поширюють
хибну ідею про те, ніби мова визначає певний – вищий чи нижчий – рівень
мислення народів, а звідси вже рукою подати до справжнього расизму.
Культура, – це робота, фізична й інтелектуальна. Робота – вид
колективної діяльності, який перетворив людину в творця культури. Але це не
означає, що індивідуальність розчиняється в колективній праці. Завжди були,
є і будуть люди, які можуть побачити в камені, що котиться з гори, прообраз
майбутнього колеса, в парі, яка піднімає кришку чайника, рушійну силу,
люди, які здатні виділити з хаосу звуків мелодію, які краще за інших
будують житло, ведуть танець, складають пісню. Чим кращий розподіл праці в
суспільстві, тим важливіша роль у ньому творців нових ідей – як у
матеріальній, так і в духовній сферах. Але ідей не з’являються самі собою:
їх появі передує вся історія творчості народу і людства в цілому. Чим вищий
культурний рівень суспільства, тим легше виявляються в ньому таланти.
Згадаймо про те, що найактивніший процес оволодіння мовою відбувається
в дошкільний період. У школу приходить маленька людина із сформованим
творчим апаратом, що дає їй змогу оволодівати основами тих знань, які
виробило людство. Дізнавалися ми й про те, що мов у світі багато – навіть
важко всі їх полічити. Учені сходяться на тому, що їх близько п’яти тисяч,
але тільки двадцята частина їх має літературну форму втілення. Краса мови –
в устах людини-носія. Мова – це складова частина культури, оскільки слово
присутнє у всіх процесах творення, і разом з тим – це матеріал літературно-
художньої творчості. Усі мови гарні, але по-справжньому вони розквітають,
коли стають багатофункціональним знаряддям розвитку нації, народності. Тому
суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише
спонтанно, не тільки як даним від природи даром, а свідомо, як знаряддям
найактивнішого розкриття своєї особистості.
Навчання мистецтву слова – один з найдавніших засобів виховання, а
мовознавство, тобто встановлення мовних закономірностей, – одна з
найдавніших наук. Чому? Тому що мова не тільки засіб спілкування, а й
природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ; мова –
це мобілізуючий фактор, і дух, що єднає невидимими нитями людину з людиною,
батьків із дітьми, кожного з усіма співвітчизниками, з рідними краєм і з
світлом. Тому-то інших мов людина повинна вчитися тоді, коли встановляться
її інтимні зв’язки зі своєю батьківщиною через свою рідну мову, коли
розширення знань про світ йтиме далі насамперед через посередництво рідної
мови. Засвоєння іншої мови – це здебільшого перекодування уже здобутих
знань, вираження ї засобами іншої мови, а також нове бачення світу крізь
систему нерідної мови. І скільки нових мов засвоює людина, стільки разів
вона хоча ю частково по-новому членує світ, як це протягом віків робили
носії цих мов.
Мова формує людину, вона ж є знаряддям розвитку суспільства, виконуючи
пізнавальну, комунікативну й художньо-образну функції. Якщо мові властиві
всі три функції, то це означає, що процеси її життєдіяльності відбуваються
нормально, а це відображається в її значеннєвій
|
