Фашистська диктатура в Німеччині - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно
ТЕМА №23
„Фашистська диктатура в Німеччині”
ПЛАН
Вступ
Розділ 1. Механізм фашистської диктатури, державний устрій та політичний режим
Розділ 2. Карально – репресивні органи як головна опора фашистської диктатури
Висновок
Література
ВСТУП
Фашизм як політична течія виник і розвивався в період загального кризису капіталізму, початок якому поклала перша світова війна та Велика Жовтнева соціалістична революція, в стані різкого загострення класових протиріч та похитнувшихся буржуазних режимів. На політичному горизонті Німеччини фашизм з’явився відразу після закінчення першої світової війни в якості одного з багатьох різновидів реакційних націоналістичних рухів, коли антиліберальні, антидемократичні рухи здобули загальноєвропейський характер.
Під кінець 20-х років фашизм в Німеччині мав вже значні потенціальні можливості. Гітлерівська партія – НСДАП що підтримувалась розгалуженою системою „дочірніх” союзів та організацій, мала різні засоби агітації та пропаганди, а також озброєні банди, створені для терору. Сильна фінансова підтримка, яку надавали фашистам часина юнкерства та військових, дозволяла гітлерівцям не обмежувати себе в засобах, необхідних для утримання апарату партії, розширення пропаганди і оснащення терористичних бойових формувань. Світова економічна криза, яка почалась у 1929 році, здобула особливу гостроту у Німеччині. Криза вразила всі сфери економічного життя країни. Промислове виробництво скоротилось майже у двічі. Кількість безробітних сягнула 7,5 млн. чоловік. Різко погіршився стан не тільки робітничого класу, але і середніх міських прошарків. Криза промисловості перепліталась з кризою аграрною. Криза загострила класову боротьбу в країні. У січні 1931 року відбувся страйк гірняків Рура, в якому приймали участь майже 350 тис. робітників. У авангарді робітників йшла Комуністична партія Німеччини (КПН). У 1930 році вона опублікувала "Програму національного та соціального визволення німецького народу". Хоча більша частина ще йшла за соціал-демократами, авторитет КПН зростав. В умовах економічної кризи і зростаючої класової боротьби пануючі класи Німеччини схилялись до думки, що буржуазно-демократичні методи керування країною стають неможливими. Ставка була зроблена на гітлерівську партію – НСДАП. Захвативши в 1933 р. владу, гітлерівці за короткий час знищили всі демократичні інститути, які існували в державі, і розвернули терор проти революційного робочого руху, перед усім проти комуністів.
В роки свої диктатури німецький фашизм підняв методи які застосовував в період боротьби за владу ( бандитизм, тероризм, провокації, примус, шантаж ) на рівень державної політики.
РОЗДІЛ 1
Механізм фашистської диктатури, державний устрій та політичний режим
Специфікою фашистського режиму як політичного вираження розвинутих державно-монополістичних відносин була особлива форма організації суспільства,
яка характеризувалась устремлінням до максимального контролю над всіма проявами суспільного та приватного життя громадян. Вона представляла собою рішучу умову відносної стійкості впливу фашистської ідеології та стабільності фашистського режиму. Після смерті президента Гінденбурга 1 серпня 1934 р. по постанові уряду посада президента була скасована, а вся влада сконцентрована в руках Гітлера – „вождя” та довічного рейхсканцлера, якому було дано право не тільки назначати імперський уряд, але і призначати свого наступника. З цього моменту Гітлер починає послідовно знищувати всі можливі шляхи опозиції, що стало прямим виконанням програмних настанов нацистів та основного задуму – фанатичного, сліпого підкорення волі „фюрера німецького народу”.
В слід за забороною Комуністичної партії в березні 1933 р., в травні цього ж року були розпущені всі профспілки, в червні 1933 р. незаконною була об’явлена Соціал – демократична партія. Інші діючі партії до приходу Гітлера до влади самоліквідувались . В червні 1933 р. було заборонено законом існування будь – яких політичних партій, крім фашистської та управляючих нею організацій. „В Німеччині, - говорилось в законі, - існує тільки одна партія, НСДАП, всі інші заборонені”.
Намагання „підтримати організаційні структури будь – якої іншої політичної партії” наказувались позбавленням волі строком до 3-х років.
Після утворення кабінету Гітлера - Папена, наявність необхідної організації „впливу” дозволило їм в досить короткий час захватити в свої руки всі рішаючі важелі влади, обмежити вплив своїх партнерів і забезпечити собі роль єдиної політичної сили, контролюючої державне та суспільне життя країни.
Але найбільш важливу роль наявність розгалуженої організації „впливу” зіграло на більш пізньому етапі, коли після перших місяців перебування при владі НСДАП стала перед необхідністю платити по векселях, які сама і видала, перебуваючи в опозиції.
Обіцянки які давала НСДАП були на стільки не реальними, що ніяка соціальна демагогія сама по собі не видержала б натиску соціальних сил, які вимагали хоча б їх частинної реалізації. І якби не утворений до того часу механізм фашистської диктатури, нацистський режим не зміг би втримати владу.
Цей механізм був досить розгалуженим. З одної сторони, це був апарат терору, основною задачею якого було придушення та фізичне винищення всіх дійсних та потенційних супротивників. З другої - апарат організаційного впливу на населення, який забезпечував контроль над всіма формами суспільної діяльності. З третьої - це був апарат пропаганди народних мас, який займався формуванням суспільної думки та ідеології.
З перших днів приходу до влади Гітлер почав виконувати свою програму, за якою Німеччина повинна була добитися нового верховенства. Виконання програми передбачалось здійснити в два етапи:
1. згрупувати німців в „народну общину”
2. перетворити „народну общину” в „бойову общину”.
Для згрупування німців в єдину общину необхідно було очистити арійську расу від „чужої крові”, подолати класові, конфесійні, ідеологічні протиріччя, що виконувалось шляхом ліквідації політичних партій, крім НСДАП, ворожої ідеології, суспільних організацій, крім нацистських, вірних „фюреру та рейху”, а також шляхом „уніфікації державного апарату”. Рішенням задач першого етапу фашистський уряд та НСДАП займались до 1935 р. З 1935 р. почалась підготовка другого етапу ( підготовка до війни ).
Зміна гітлерівських „етапів” знайшла безпосереднє відображення в законодавстві та в змінах в механізмі фашистської диктатури. 24 березня 1933р. рейхстаг приймає закон „Про захист народу та держави”, на основі якого уряд отримує законодавчі права, в тому числі і по питанням бюджету. Допускалось також, що норми законів, прийнятих урядом, можуть прямо відхилятись від норм Конституції 1919 р., яка формально продовжувала діяти.
В законі спеціально підкреслювалось, що договори рейху з іншими державами та виконання умов договорів не потребують затвердження рейхстагом, уряд є уповноваженим видавати необхідні постанови для виконання цих договорів.
Формально закон був прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 р., фактично він став постійно діючим основним законом фашистської держави. Безпосередню участь в підготовці всіх імперських законів віднині приймала канцелярія націонал-соціалістичної партії, підпорядкованій Гітлеру.
Проводячи „інтеграційну політику держави та партії”, нацисти провели уніфікацію не тільки партії але і преси. Видавництва, крім нацистських або, ліквідовувались, або включались в систему фашистської пропаганди. Законом від 24 березня 1933 р. „Про захист правління національного відродження від підступних посягань” кримінальній відповідальності в виді позбавлення волі до 2-х років підлягали всі хто допускав „грубе відображення дійсності, виказувались судження, які могли причинити тяжку шкоду благополуччю імперії або окремим німецьким землям, авторитету державної влади або – „окремих земель та правлячих партій”. Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, які проводили широкомасштабну ідеологічну обробку німецького народу. В березні 1933 р. було створено міністерство суспільного інформування та пропаганди, керівником якого став Геббельсон, йому підпорядковувалась преса, радіо, книжкові видавництва. В міністерстві була „імперська палата культури”, яка контролювала музику, образотворче мистецтво, театр. Культурна політика „Третього рейху” була направлена на створення „ідейно однорідного суспільства в расовому та світоглядному планах”, на перетворення літератури та мистецтва „в зброю партії”.
При цьому особливий нагляд встановлювався „за духовним та світоглядним навчанням та вихованням партійних кадрів”, з цією метою в 1934 р. було створено спеціальне державне відомство. З академії літератури виганялись ліберально і демократично налаштовані кращі представники німецької культури, а також „не арійці”. Одною з перших акцій „імперської палати культури” була реорганізація німецької академії літератури з детальною перевіркою її членів, коли кожний працівник академії повинен був дати відповідь чи збирається він „приймати участь в вирішені національних культурних задач”. Всі працівники повинні були також заповнити спеціальну анкету, як професійні чиновники, в якій однією з вимог було пред’явлення доказів про „арійське походження”. В травні 1933 р. була проведена акція підпалу книг противників націонал-соціалізму та „расово-негідних” авторів. Особлива увага приділялась обробці в дусі мілітаризму, шовінізму і расизму молоді, контроль над якою здійснювався фашистськими молодіжними організаціями (Юнгфольк, Гітлерюгенд...). Лідер „Гітлерюгенд” офіційно признавався „лідером молоді Німецького рейху” і особисто ніс відповідальність перед Гітлером як фюрером і рейхсканцлером. Після 1937 р. участь в гітлерівських молодіжних організаціях стала обов’язковою. Ці організації включались в розгалужену систему різних нацистських організацій, контролюючих всі сторони життєдіяльності держави.
В меті подальшої концентрації влади, чи „уніфікації політичного режиму в імперії та землях”, законом від 7 квітня 1933 р. „Про злиття земель з імперією” в провінціях почали призначати намісників (штатгальтери), які мали всі владні повноваження. 30 січня 1935 р. був прийнятий новий закон „Про імперських намісників”. Імперські намісники, за законом являлись на підвідомчих територіях „представниками імперської влади”, в задачу яких входило „нагляд за виконанням політичних директив фюрера та рейхсканцлера”.
Фюрер та рейхсканцлер (одна особа) міг накласти на імперського намісника керівництво земельним правлінням, але право призначення чи звільнення чиновників земель (провінцій) він зберігав за собою. Ландтаги земель спочатку були відсторонені від формування земельних правлінь, а 30 січня 1934 р. законодавчим шляхом були ліквідовані. Провінційна (земельна) влада була підпорядкована імперській, а намісники почали підпорядковуватись міністерству внутрішніх справ. Законом „Про ліквідацію рейхсрата” від 14 лютого 1934 р. був ліквідований орган представництва земель в імперському парламенті (рейхстаг). Землі були облишені статусу об’єктів федерації. В 1935 р. положенням „Про німецькі общини” були ліквідовані залишки місцевого самоврядування. Всі бургомістри міст стали призначатись міністром внутрішніх справ на 12 років з кандидатів , які висувались місцевими партійними організаціями нацистів. Йому ж надавалось право верховного надзору за всіма общинами.
Перетворення рейхстага в безправну організацію, ліквідація органів місцевого самоврядування були тісно пов’язані з загальною бюрократизацією державного апарату. Проводились чистки державного апарата від „негідних осіб”, від всіх хто почав працювати в апараті після 1918 р., від осіб „не арійського походження”, заборонялись шлюби чиновників з „не арійками”.
Функції партійних та державних органів тісно переплітались. Разом з імперським урядом який продовжував існувати в Німеччині були створені Рада міністрів з питань оборони імперії (урядовий орган, який займався питаннями переозброєння та підготовки до війни), Таємний кабінет (заснований Гітлером 4 лютого 1938 року особливий кабінет міністрів, на який покладались питання зовнішньої політики, в його склад входили командуючі трьома родами військ та начальник штабу верховного головнокомандування Вермахт), Колегія трьох уповноважених, в яку входили: начальник партійної канцелярії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу верховного командування збройних сил, в задачу яких входило проведення тотальної мобілізації та рішення великого кола економічних та військових питань. Всі ці організації (підкорялись безпосередньо Гітлеру) мали законодавчі повноваження. Німеччина була поділена на 32 партійні області в главі з партійними гауляйтерами, але зберігся і старий адміністративний поділ на землі та провінції, адміністрація яких продовжувала існувати та грати важливу роль введення в життя нацистських планів.
Юридична система "Третього рейху" повністю відповідала особистим уявам фюрера про юстицію. Ставши канцлером Німеччини, він прагнув не допустити контролю чи обмежень своєї влади з боку закону. Прийшовши до влади, Гітлер приступив до перегляду німецької юридичної системи. Його мало цікавили розділи цивільного права, він дозволив залишити їх фактично без змін. Основним принципом проекту нового цивільного кодексу, робота над яким була почата в 1938 р., стала формула: „право - це те, що корисно народу і рейху”. Відповідно до цього переглядалися поняття „власність”, „юридична особа”, відкидалася така його форма, як „товариство з обмеженою відповідальністю”, неодмінною умовою діяльності акціонерного товариства ставало його партійне керівництво і партійний контроль. У ст. 70 Закону „Про акціонерні товариства”, прийнятого в 1937 р. прямо вказувалося, що правління акціонерного товариства повинне керуватися „свідомістю відповідальності перед загальним благом народу і рейху”.
Однак велику увагу він приділив карному праву, як базовому моменту для збереження власної диктатури. За ініціативою Гітлера була видана ціла серія драконівських законів, направлених проти всіх, хто опирався, чинив опір чи намагався організовувати змову проти його держави, і в першу чергу Закон „Про надзвичайні повноваження”, який зробив владу фюрера безмежною. Судові процеси проходили постійно протягом всіх років існування „Третього рейху”. Одною з головних турбот Гітлера було звільнити німецьку юридичну систему від євреїв. Практикуючі адвокати, правознавці, судді єврейського походження були звільнені. Конституційна система Німеччини була змінена в умовах „Третього рейху” структурою, заснованою на особистих уявах Гітлера про юридичну систему. Була відмінена виборність та незалежність суддів, усунутий інститут присяжних. Всі судді призначались нацистським міністром юстиції. Їх патріотичним обов'язком було прийняття судових рішень, виходячи з принципів нацистського світогляду. Роль прокурорів у судових процесах була підсилена, в той же час коли роль суддів та адвокатів послаблена. Адвокатські групи на карних процесах затверджувались прокурором. Судові процедури та вердикти на місцях знаходились під повним контролем місцевого керівництва або керівництва СС. Ввійшло в практику призначати на ключові юридичні посади молодих недосвідчених нацистів, котрі вважалися надійними. Студенти університетів, що вивчали право, знаходились під постійним контролем і проходили обробку нацистською ідеологією. Суди „Третього рейху” набули сумної слави внаслідок насильству та свавільству. Політичних звинувачених часто засуджували до примусового ув'язнення в психіатричну лікарню. У 1937 році був виданий наказ міністерства юстиції про те, що побиття арештованих у процесі слідства вважається припустимим в інтересах справи. У 1939 році було засновано особливий підрозділ Верховного суду, котрий здійснював подання позову в обхід судів нижчих інстанцій. Після початку 2-ої світової війни нацистська юридична система набула ще більшої жорсткості. Число страт збільшилось, причому не було ніякої різниці між дорослими і підлітками; починаючи з 1941 року смертні вироки могли бути винесені хлопчикам у віці 14-16 років. До 1942 року зникла остання ознака незалежності суддів, коли стало стандартною прцедурою визначати вихід справи до початку суду. Для захисту власного режиму від якого-небудь посягання Гітлер у 1942 році заснував Народний трибунал, що займався особливо небезпечними державними злочинами і став пародією на законність. Уникнути смертного вироку в цьому суді не було ніякої можливості. В зв'язку з заснування Народного трибуналу юридична система нацизму повністю відкинула останні ознаки якої-небудь законності.
Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом безпосереднього втручання фашистської держави в економіку. У липні 1933 року була створена Генеральна рада німецької економіки з метою мілітарізації економіки "Третього рейху". В її склад входили представники провідних монополій країни. Це був перший крок до встановлення тоталітарної форми правління у сфері економіки, що проіснувала з середини 30-х до середини 40-х років. Закон „Про підготовку органічної побудови народного господарства” від 27 лютого 1934 р., що утілив нацистські ідеї „фюрерства” і „самоврядування” в промисловості (як і в інших сферах економіки), наказував утворення господарських об'єднань, які ставали єдиними представниками в відповідних галузях господарства. Всі галузі господарства були розділені на „імперські групи”, число яких спочатку було 12, а потім скоротилося до 6: промисловість, банки, торгівля, страхування, енергетика, ремісниче виробництво. Паралельно створюється територіальна структура управління господарством - окружні групи промисловості в господарських округах. І галузеві, і територіальні промислові групи очолювалися "фюрерами" - представниками монополістичного капіталу, які були наділені широкими повноваженнями. Загальне керівництво промисловістю здійснювалося спочатку Міністерством імперського господарства". Таємним законом від 21 травня 1935 року "Про імперську оборону" була заснована Рада імперської оборони і особливе відомство - Управління генерального уповноваження по військовій економіці. Німеччина використовувала на озброєння колосальні суми. Кошти для цього витягалися шляхом експлуатації мільйонів людей, бесперервного зросту податків, використання фондів страхування по безробіттю, інвалідності та старості, примусових зборів. У вересні 1936 року на черговому з'їзді фашистської партії Гітлер проголосив чотирирічний план, який повинен був забезпечити самозадоволення німецької економіки. На чолі цього плану був поставлений Геринг. Централізоване планування торкалось розподілення ресурсів, обмежувало підприємницьку свободу та створення нових підприємств, усувало конкуренцію. Дуже напруженим було становище в сільському господарстві, котре з метою підготовки до війни було поставлене під безроздільний контроль головного органу фашистської держави по регулюванню сільськогосподарського виробництва. Таким чином, мілітаризація народного господарства призвела до того, що значний зріст виробництва мав результатом не збільшення, а скорочення споживання. Економіка країни набувала все більш жахливогохарактеру. Виникла загроза економічної кризи небувалої сили.
РОЗДІЛ 2
Карально – репресивні органи як головна опора фашистської диктатури
Складовою частиною фашистського державного механізму були карально репресивні структури, серед яких особливо необхідно виділити головне управління безпеки. В його склад входили: СА - штурмові загони, СС - охоронні загони, СД - служба безпеки, Гестапо - таємна політична поліція, кримінальна поліція (КРИПО) , ряд спеціальних управлінь (погранслужба, розвідслужба (Абвер), відомство концтаборів...).
Нацисти створили могутній терористичний апарат, який почав складатися ще до їхнього приходу до влади. У 1920 р. виникли перші озброєні загони - "служба порядку" фашистів, якій відводилася роль охорони фашистських зборів. Використовувалися, проте, ці загони найчастіше для створення безладів на мітингах лівих сил, для нападу на робочих ораторів... У 1921 р. "служба порядку" одержала назву "Штурмових загонів" (СА). У загони СА притягувалися декласовані елементи, звільнені з армії солдати і офіцери, крамарі, що розорилися, яким імпонувала нацистська пропаганда. Разом з погромною діяльністю загонам СА відводилася не остання роль в розповсюдженні фашистської ідеології. У 1932 р. в СА були створені спеціальні моторизовані пропагандистські загони. В перші дні після утворення кабінету міністрів з участю націонал-соціалістів на СА була покладена функція допоміжної поліції. Цей формальний акт, засвідчив безкарність штурмовиків.
Переслідування політичних противників і всіх „негідних” осіб прийняло масовий характер. Штурмовики вривались в квартири активістів робітничого руху та демократично налаштованих діячів попереднього режиму, витягували їх на вулицю, били, піддавали приниженням. Під шумок зводились особисті рахунки: ліквідовувались противники, суперники, кредитори. Почалось масове переслідування по расовому признаку – передвісник подальшого масового знищення єврейського населення.
Починають виникати концентраційні табори, перетворені в наслідок цього в невід’ємну складову частину нацистського режиму. Табори виникали скрізь де тільки було підходяще приміщення для тюремних цілей. Список організованих штурмовиками в 1933 р. найбільш крупних концентраційних таборів, що приводиться Г. Кюнріхом, автором книги „Держава концентраційних таборів”, нараховує 26, з них 3 в самому Берліні. Практично в перші місяці 1933 р. концентраційним табором була майже кожна казарма штурмових загонів.
До літа 1933 р. кількість штурмовиків перевищила 4 млн. чоловік. По мірі, посилення рейхсверу штурмові загони СА були перетворені на армійський резерв, офіційно проголошеним завданням якого стала з літа 1940 р. військова підготовка населення. Гітлер пожертвував своєю "партійною армією", щоб прив'язати до себе рейхсвер, але одночасно з цим надав особливі повноваження власної "партійної поліції", підсиливши її спеціальними загонами СС, яким було доручено знищувати "внутрішніх ворогів".
До складу СС (Служба безпеки) входили "загальні загони", що включають керівництво нацистської партії, представників крупного капіталу, юнкерів, воєнщини, верхівку фашистської інтелігенції, а також озброєні "спеціальні загони", створені для виконання особливих завдань фюрера. Їх основою став полк особистих охоронців Гітлера і підрозділів "мертва голова", що здійснювали різноманітну діяльність по придушенню противників фашистського режиму.
Передача концентраційних таборів під керівництво СС супроводжувалось рядом організаційних змін. Масштаби цієї форми терористичної, репресивної діяльності були значно розширені, імпровізацію, замінила холодна, продумана система масового знищення людей, якій було надано офіційний характер. Першим концтабором створеним СС був табір в Дахау (поблизу Мюнхена). Важливу роль в його створенні зіграв штандартенфюрер СС Ейкє, що прийняв згодом саму активну участь в створенні інших фабрик смерті.
Всього фашистами було створено 23 концтабори і 2 тис. їх філіалів. З 1936 по 1945 р. в них було кинуто 18 млн. чоловік. У одному тільки Освенцимі, побудованому в 1939 р., було винищено близько 4 млн. чоловік з багатьох країн. Гітлерівці застосовували газові камери і інші технічні засоби, що дають їм можливість безмежного знищення людей. Вони використовували геноцид, освячений їх окультною вірою в свою расову і духовну перевагу над людьми, як засіб досягнення своєї політичної мети, досягнення світового панування.
У квітні 1933 р. в Пруссії була створена таємна державна поліція (гестапо), яка в 1936 р. була об'єднана з кримінальною поліцією (КРІПО) в поліцію безпеки (ЗІПО). Поліція безпеки разом з поліцією порядку (ОРПО), що включає охоронну поліцію і жандармерію, а також із спеціальною службою порядку (СД) сходилися у веденні рейхсфюрера СС Гіммлера.
У 1939 р. було створено Головне управління імперської безпеки, підвідомче Гіммлеру, як рейхсфюєру СС, який разом з міністром внутрішніх справ Фліком планував здійснення терористичних акцій як в своїй країні, так і на окупованих територіях. Так, літом 1940 р. Фліком і Гіммлером було видана ухвала про знищення "даремних для військових цілей" психічно хворих, калік, старих. У виконання його було створено Імперське суспільство лікувальних і опікунських установ, в яких було вбито 275 тис. німців. Перед нападом на СРСР військові з'єднання СС були збільшені до 600 тис. чоловік (35 дивізій), проведено озброєння загальних загонів СС. Військам СС, введеним в зону діючої армії, була відведена головна роль в "расово-ідеологічній війні на знищення" СРСР.
Абвер - орган військової розвідки та контррозвідки нацистської Німеччини. Створений у 1919 році урядом буржуазної Веймарської республіки, коли генерал фон Шлейхер зібрав усі секретні служби під ведення міністерства оборони. Оскільки умови Версальського договору 1919 року не припускали створення у Німеччині розвідувальних органів, на Абвер формально покладались функції воєнної контррозвідки у збройних силах. З 1933 року Абвер знаходився у постійному конфлікті з нацистськими спецслужбами СД і Гестапо. З січня 1935 по 1944 роки на чолі Абвера стояв досвідчений розвідник адмірал Канаріс, котрий активно сприяв перетворенню Абвера в найважливіший інструмент гітлерівської політики. У 1938 році Абвер був реорганізований в Управління розвідки та контррозвідки Верховного головнокомандуючого збройними силами Німеччини (ОКВ). Абвер повинен був забезпечити секретність військових приготувань Німеччини. Центральний апарат Абвера складався з 5-ти головних відділів, безпосередньо підпорядкованих начальнику Абвера. 1-й відділ займався організацією розвідки за кордоном, добував інформацію про воєнно-економічний потенціал ймовірного супротивника. 2-й відділ керував організацією диверсійної діяльності за кордоном та в тилу військ супротивника. Головні задачі 2-ого відділу: підрив морального духу армії та населення країн-супротивників, знищення або захоплення особливо важливих воєнних та промислових об'єктів, здійснення терористичних операцій, дезінформація політичного та військового керівництва супротивника. 3-й відділ Абвера очолював військову контррозвідку та вів політичний розшук у збройних силах і військовій промисловості Німеччини. В його склад входили підвідділи, які займалися контррозвідкою в сухопутних військах, ВМС, ВПС, охороною секретів і боротьбою з саботажем у військовій промисловості, дезінформацією іноземних розвідок, контррозвідкою за кордоном (проникнення в розвідувальні служби інших держав, виявлення їх планів і діяльності у відношенні до нацистської Німеччини). 4-й відділ, що взаємодіяв з міністерством іноземних справ, збирав розвідувальну інформацію шляхом вивчення іноземної преси, радіопередач і літератури, обробки даних, що поступали від німецьких військових аташе за кордоном, фактично керував їх розвідувальною діяльністю. 5-й, Центральний, відділ Абвера займався адміністративними питаннями, вів центральний архів і картотеку агентів Абвера. Абвер мав розгалужений периферійний апарат як у самій Німеччині, так і за кордоном. Основними його ланками у Німеччині були спеціальні відділи, що створювались при штабах військових округів і військово-морських баз. Вони спеціалізувались на розвідувальній та контррозвідувальній діяльності. За кордоном розгалужену систему периферійних органів Абвера складали резидентури в країнах-супротивниках. Головне призначення цього органу - ведення підривної діяльності проти держав, які нацисти вважали ворожими. До початку та в перший період 2-ої світової війни Абвер, не дивлячись на гостру конкуренцію інших розвідувальних служб (насамперед СД - служби безпеки нацистської партії), був центральним органом ведення розвідувальної діяльності за кордоном. Він зіграв велику роль у підготовці та забезпеченні успіху гітлерівської агресії проти держав Європи. 14 лютого 1944 року в зв'язку з невдачами Абвера в діяльності проти СРСР і в результаті боротьби з іншими органами розвідки, а також зі зниженням довіри нацистської верхівки до Канаріса вийшов декрет про розформування Абвера. За цим декретом Абвер поділився на частини, що відходили до різних відомств, - в основному в склад Головного управління імперської безпеки (РСХА).
Війська СС - озброєні формування нацистської партії. Історія військ СС починається з 1933 року, коли Гітлер перейменував свою штабну охорону у "Полк особистої гвардії Адольф Гітлер", створивши з неї озброєне формування, незалежне від регулярної армії та поліції. На початку 1936 року есесівські частини були розділені на дві групи: "Частини підсилення СС", в які входив полк особистої охорони Гітлера, та загони "Мертва голова". З 1 жовтня 1936 в рамках головного управління СС був створений інспекторат "Частин підсилення СС". Перед ним стояла задача перетворити слабко навчені збройні формування СС (що налічували в той час біля 8,5 тис. чоловік) в добре підготованих та споряджених новітньою зброєю війська. Чисельний склад охоронних батальйонів у 1936 році збільшився до 35 тис. чоловік; з березня 1936 року вони отримали назву "Мертва голова". В секретному наказі Гітлера від 17 серпня 1938 року уточнювалось, що вони не входять ні в Вермахт, ні в поліцію (хоча і знаходились під загальним командуванням рейхсфюрера СС Гіммлера), що вони є постійним озброєним формуванням СС, створеним для "виконання спеціальних завдань поліцейського характеру". Зразу після опублікування цього наказу Гіммлер передивився організацію військ СС: він моторизував їх і створив нові частини протитанкової оборони, кулеметні та розвідувальні батальйони. В перших числах вересня 1939 року почалась конверсія есесівських спецпідрозділів у війська. На початку 1940 року вони складали біля 100 тис. чоловік. Війська СС приймали участь в військових діях Німеччини. Всюди поява цих військ супроводжувалась жорстокими акціями.
Головне управління імперської безпеки (РСХА) - було створене 27 вересня 1939 року. Було одним з 12 головних управлінь СС. З вересня 1939 по травень 1942 років РСХА очолював групенфюрер СС Гейдріх, а після його смерті - Кальтенбруннер. Головною задачею РСХА в умовах розпочатої війни та перспектив розширення панування "Третього рейху" була координація дій ЗІПО (поліції безпеки) та СД. На першому етапі свого існування РСХА складалось з декількох управлінь, що займались різними проблемами:
1 - адміністративні та юридичні питання;
2 - систематичний політичний аналіз змісту публікацій з ціллю ведення психологічної війни;
3 - контроль за особливо важливими сферами внутрішнього життя суспільства і партії. В свою чергу поділялось на чотири відділи: культури, населення, суспільного життя та економіки;
4 - державна таємна поліція Гестапо. В його завдання входило виявлення ворогів "Третього рейху" та боротьба з ними;
5 - кримінальна поліція рейха (КРІПО), її завданням була боротьба зі злочинністю. Складалась з чотирьох відділів: кримінальна поліція і превентивні міри; репресивна кримінальна поліція, злочини та правопорушення; дізнання і розшук; Інститут криміналістики ЗІПО (Гестапо і КРІПО);
6 - служба зовнішньої розвідки СД.
Восени 1940 року відбулась подальша реорганізація РСХА. 1 управління прийняло на себе кадрові питання, систему навчання та організації СД і ЗІПО. Було створене нове 2 управління, яке займалось господарсько-адміністративними справами та постачанням. 2 управління було перетворене в 7 управління, котре займалось аналізом ситуацій в тій чи іншій сфері, воно виконувало роль цензора вихідних публікацій рейха.
СД - нацистська секретна служба безпеки, розвідувальне управління СС. Утворена у 1934 році, спочатку з метою забезпечення безпеки Гітлера і нацистського керівництва. Перший час СД була як допоміжна поліція, яка підпорядкована нацистській партії. Теоретично СД підпорядковувалась міністру внутрішніх справ, на практиці вона повністю підпорядковувалась Гіммлеру. Як і Гестапо, займаючись в основному питаннями внутрішньої безпеки "Третього рейху", СД тим часом була самостійною службою. Органи СД займались дослідженням і підготовкою експертиз і матеріалів загального характеру - плани опозиційних партій та течій, сфери їх впливу, системи зв'язків і контактів, вплив окремих нелегальних організацій і таке інше. У розпорядженні СД опинилась розгалужена інформаційна мережа в середині країни та за кордоном, досьє та особові справи на супротивників нацистського режиму.
Гестапо - тайна державна поліція "Третього рейху", призначена для боротьби з супротивниками нацистського режиму, що стала символом нацистського терору. 26 квітня 1933 року Геринг опублікував спеціальний декрет, яким створювалась таємна державна поліція, підпорядкована особисто йому. Були видані спеціальні інструкції, в яких наказувалось всім чиновникам слідкувати за характером виказувань державних службовців, повідомляти міністерству про будь-яку критику та вводилась практика донесення серед робітників та службовців. 10 лютого 1936 року Геринг, як прем'єр-міністр Прусії, підписав текст наказу, який назвали потім основним законом Гестапо. Він проголошував, що Гестапо доручається розслідування діяльності усіх ворожих державі сил на всій території; в ньому також говорилося, що накази та справи Гестапо не можуть підлягати розгляду адміністративними судами. В червні 1936 року імперським керівником Гестапо був призначений Гіммлер. Декретом від 17 червня 1936 року гестапо був наданий законний статус. Після створення РСХА Гестапо ввійшло до нього в якості 4 управління. З цього моменту і до кінця "Третього рейху" гестапо очолював Мюллер. Його центральна служба складалась з 1500 співробітників. Внутрішня структура Гестапо налічувала п'ять відділів:
А - боротьба з супротивниками нацизму, здійснював заходи проти саботажу та заходи загальної безпеки;
В - нагляд за політичною діяльністю католицької та протестантської церков, релігійних сект, євреїв, франкмасонів та опозиційних течій молоді;
С - картотека, друк, складання досьє, а також превентивні арешти та слідкування;
D - справи окупованих територій;
Е - контррозвідка, боротьба зі шпигунством.
Після реорганізації у 1943 році Гестапо як 4 управління РСХА отримало назву "Виявлення та боротьба з супротивником". Сфера діяльності залишилась без змін, був створений відділ F, що складався з двох секторів: прикордонної поліції та бюро паспортів. У боротьбі з супротивниками нацистського режиму Гестапо широко застосовувало катування над заарештованими. З кожним роком зростала кількість розстріляних заложників. По всій Німеччині та на окупованих нею територіях створювалась широка агентурна мережа з осіб, котрих вдалось зламати за допомогою фізичного та психологічного тиску, різних форм шантажу та загроз. Після розгрому "Третього рейху" Гестапо у 1945 році було визнано поза законом.
Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі у 1946 році визнав всі каральні органи фашистської Німеччини злочинними організаціями. Більшість з їх головних організаторів та керівників були засудженні до смертної кари та різних строків ув'язнення за злочини перед людством.
ВИСНОВОК
Гітлерівська диктатура в Германії є яскравим прикладом тоталітарного суспільства, заснованого на «законному» використанні первісного людського страху.
Розгром в 1945 р. фашистської Німеччини і її союзників силами антигітлерівської коаліції при вирішальній участі СРСР завдав важкого удару по фашизму. Однак в деяких капіталістичних країнах правлячим класам вдалося в післявоєнні роки продовжити існування диктаторських режимів фашистського типу. У країнах, що очолювали фашистський блок, коріння фашизму було ліквідовано не повністю. «Холодна війна», що почалася після 2-ої світової війни, привела до пожвавлення найбільш реакційних, зокрема фашистських, елементів і в тих капіталістичних державах, які входили у минулому до складу антигітлерівської коаліції. Не менш важливим є і те, що соціальні і політичні процеси, породжувачі фашизму і що перетворили його на певному історичному етапі у вельми впливову силу (розвиток державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, економічні і політичні потрясіння в країнах капіталістичного світу), продовжують відбуватися і в сучасному капіталістичному суспільстві. У капіталістичних країнах, правлячі круги яких дотримуються традиційних методів правління, склалася більш менш впливова украй права опозиція, у ряді випадків відверто фашистська або напівфашистська по своєму характеру. Сила і вплив цієї опозиції коливаються залежно від зміни економічної кон'юнктури і стану міжнародного стану, зростаючи нерідко при загостренні кризових явищ усередині країни і на міжнародній арені і слабшаючи при пом'якшенні напруженості.
В деяких випадках фашистські і напівфашистські елементи в союзі з мілітаристськими силами роблять спроби захопити пануючі позиції шляхом військових переворотів. У ряді країн була встановлена терористична військово-фашистська диктатура: у 1954 - в Парагваї, в квітні 1967 - в Греції (повалена в липні 1974), у вересні 1973 - в Чилі... Великий вплив на внутрішню і зовнішню політику надає реакційна воєнщина і у ряді інших латиноамериканських країнах.
У сучасних умовах фашистські сили приймають новий вигляд, прагнучи нерідко відгородитися від тих, що скомпрометували себе фашистських рухів минулого. Тому, кажучи про сучасний фашизм, найчастіше використовують термін неофашизм. В умовах загострення загальної кризи капіталізму неофашистські сили широко застосовують так звану стратегію напруженості, організовуючи терористичні та інші підривні акції, щоб створити у політично нестійкої частини громадськості враження про повну нездатність парламентських урядів забезпечити громадський порядок і тим самим штовхнути групи помірно консервативних виборців в обійми «легальних» неофашистів (Австрія - 1999 р.). Проте, позиції фашизму після 2-ої світової війни набагато слабкіше, ніж до неї. Скидання фашизму у Португалії, Греції, а також країнах франкізму в Іспанії і Піночета в Чилі - переконливе свідоцтво слабкості фашистських режимів в сучасних умовах. Розстановка класових сил в промислово розвинених капіталістичних країнах у
|
