Демократія і самоврядування - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Самоврядування народу — вид соціального управління, який грунтується на самоорганізації, саморегулюванні та самодіяль­ності учасників суспільних відносин. Самоорганізація — само­стійне здійснення організаційних дій. Саморегулювання — само­стійне встановлення норм, правил поведінки. Самодіяльність — самостійна діяльність з прийняття рішень та їх реалізації. При самоврядуванні об'єкт і суб'єкт управління збігаються, тобто люди самі управляють своїми справами, приймають спільні рішення і спільно діють із метою реалізації прийнятих рішень. В умовах самоврядування його учасники визнають над собою владу лише свого об'єднання.

Отже, ознаки самоврядування:

1) це різновид соціального управління;

2) влада належить усьому колективу;

3) влада здійснюється колективом безпосередньо або черс виборні органи;

4) суб'єкт і об'єкт управління єдині, збігаються;

5) саморегулювання відбувається за допомогою разом прии нятих соціальних норм;

6) загальні справи ведуться спільно, разом приймаються рі­шення;

7) інтереси співтовариства відстоюються і захищаються на основі самодіяльності.

Самоврядування як одна з форм організації людського гур­тожитку грунтується на принципах свободи, рівності та безпо­середньої участі (прямого волевиявлення) в управлінні. Термін «самоврядування» зазвичай вживається стосовно кількох рівнів об'єднання людей:

— усього суспільства: суспільне самоврядування;

— окремих територій: регіональне і місцеве самоврядування;

— управління виробництвом: виробниче самоврядування (приміром, самоврядування установ освіти);

— управління громадських об'єднань та ін.

Яке співвідношення демократії та самоврядування ?

Чи можна їх ототожнювати?

Не можна ставити знак рівності між демократією і самовряду­ванням, оскільки самоврядування — об'ємніше поняття і трива­ліше явище, ніж демократія: воно передує їй і переживає її.

Самоврядування склалося в період родового ладу. В умовах первісного роду публічна влада здійснювалася самим населен­ням через загальні збори членів роду. Тут фактично збігалося управління і самоврядування, оскільки всі члени роду брали участь в управлінні його справами.

З виникненням держави на зміну самоврядуванню прийшло управління: державний апарат зосередив у своїх руках владу, використовуючи її з метою управління справами суспільства' Самоврядування не зникло. Воно набуло локального характеру. Воно «пішло собі» у певні структури і сфери життя (далекі від центру) — селянські общини, робітники артілі. У середні століт­тя воно виявилося у самоврядуванні міст (магдебурзьке право), козацьких об'єднаннях (наприклад, в Україні); за нових часів — у земському самоврядуванні, автономії університетів (наприклад, у дореволюційній Росії).

Не можна протиставляти демократію і самоврядування, оскіль­ки демократія допускає самоврядування, тоді як самоврядуван­ня може існувати і без демократії як форми політичної влади народу.

На ранніх стадіях суспільного розвитку системи самовряду­вання нерідко конфліктували з недемократичною формою дер­жави (наприклад, Запорізька Січ в Україні — із монархічною формою правління в Росії). В міру розвитку демократії — від часу виникнення буржуазних держав, що проголосили джере­лом влади народ, — самоврядування знаходить у демократії га­ранта своєї ефективності.

Спільне у самоврядуванні і демократії:

• будуються на однакових принципах свободи, рівності, гла­сності;

• є формами здійснення влади;

• реалізуються безпосередньо і через виборні органи;

• можуть здійснюватися з використанням загальної норма­тивної бази.

Проте між ними є й певні відмінності, які не дозволяють їх ототожнювати.

Основні ознаки, що відрізняють самоврядування від демократії

Державне управління і самоврядування — не альтернативні. У рамках демократії вони діють паралельно на основі взаємодії і взаємного доповнення. Демократія є умовою розвитку самовря­дування. Самоврядування є ядром демократії. Елементи само­врядування використовуються при здійсненні політичної влади. В моменти участі у вирішенні державних справ системи самовря­дування набувають політичного характеру, який визначається конкретною мірою цієї участі.

Самоврядування у сфері виробництва проявляється в економі­ці багатьох країн, де існує самоврядний сектор, до якого входять підприємства, викуплені трудовими колективами, якими трудо­ві колективи управляють. Тут виробнича демократія виражаєть­ся у співучасті робітників в управлінні підприємствами разом із адміністрацією. На засадах самоврядування діють кооперативи, індивідуальні та сімейні підприємства.

Особливим різновидом самоврядування є місцеве самовря­дування (див. § «Управління в адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве самоврядування»).

Демократія як загальнолюдська цінність

Незважаючи на те, що за всіх часів демократія розумілася і трактувалася по-різному, безсумнівним є одне: вона як політич­на і правова цінність стала невід'ємним елементом свідомості людей усього світу. Але практично немає такої остаточної стадії демократії, яка б задовольняла усіх. Зазнаючи обмежень, люди­на вступає в конфлікт із державою, коли не знаходить у законах ту справедливість, покладену нею в основу свого існування, коли не береться до уваги нерівність природних здібностей і заслуг, коли відсутнє визнання в залежності від політичної зрілості, уміння, досвіду тощо. Воля до справедливості (а її значимість є великою для демократії) ніколи не буває цілком задоволена, а демократія (не формальна) у жодній державі не може бути досяг­нута цілком і остаточно. До демократії потрібно постійно при­лучатися, будити свою волю, виражати погляди, виявляти полі­тичну активність, тобто ставати більш зрілим для демократичної діяльності. Демократія — благо лише тоді, коли вона відповідає культурі та менталітету народу.

Розглянемо основні цінності демократії як громадсько-політич­ного явища.

1) Власна цінність розкривається через її соціальне призна­чення — служити на користь особі, суспільству, державі:

а) встановити відповідність між формально проголошеними і реально діючими принципами свободи, рівності, справедливо-с реально втілити їх в особисте, суспільне і державне життя;

5) поєднати державні і громадські засади в системі демокра­ті як форми держави;

в) створити атмосферу гармонії інтересів особи та держави, консенсусу і компромісу між усіма суб'єктами демократії. При демократії суспільство усвідомить переваги соціального партнер­ства і солідарності, громадянського миру та злагоди.

Власна цінність демократії виражається в усіх її елементах, принципах, формах, інститутах.

2) Інструментальна цінність — через її функціональне при­значення — служити інструментом у руках людини для вирішення суспільних і державних справ:

а) брати участь у формуванні органів держави та органів місцевого самоврядування;

б) самоорганізовуватися в партії, профспілки, рухи тощо;

в) захищати суспільство і державу від протиправних дій, відкіля б вони не виходили;

г) здійснювати контроль за діяльністю обраних органів влади та інших суб'єктів політичної системи суспільства. Інструмента­льна цінність демократії реалізується через її функції та функці­ональні інститути.

3) Особиста цінність розкривається через визнання прав особи:

а) їх формального закріплення;

б) реального забезпечення за допомогою створення загально соціальних (матеріальних, політичних, духовно-культурних) і спеціально-соціальних (юридичних) гарантій;

в) дії ефективного механізму їхнього захисту;

г) встановлення відповідальності за невиконання обов'язків, оскільки демократія — не засіб для досягнення честолюбних особистих цілей за рахунок приниження прав, свобод і закон­них інтересів іншої особи або будь-якого суб'єкта демократії (див. § «Особа і держава»).

В Україні взято курс на розвиток демократії. В Європейській комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) Укра­їна має свого представника. Проте для створення розвинутої системи демократії зробити ще слід чимало. Необхідною умо­вою для цього є наявність у суспільстві консенсусу з основних питань спільного проживання в державі, визнання переваж­ною більшістю громадян «демократичних правил гри». Важлива тенденція до гармонії суспільних, групових та індивідуальних інтересів за наявності ціннісного пріоритету особи щодо колек­тиву, моральної готовності до компромісів, самообмеження і самодисципліни, поваги до інших людей, закону, думки біль­шості.

Тим народам, які готові до визнання автономії особи та її відповідальності, демократія створює найкращі можливості для реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Демократія і права соціальних меншостей (меншин)

Усі демократії є політичними системами, у яких громадяни вільно приймають політичні рішення відповідно до волі більшо­сті, тобто більшістю голосів. Проте підкорення меншості біль­шості (перших останнім) не завжди буває демократичним. У демократичному суспільстві воля більшості повинна поєднува­тися з гарантіями прав особи, які у свою чергу служать захисту прав меншості — чи то етнічна меншина, релігійна чи політич­на меншість. Права меншості не залежать від доброї волі біль­шості і не можуть бути скасовані більшістю голосів.

Вже демократії минулого знали принцип більшості і прова­дили його в життя. Але лише з розвитком буржуазного суспіль­ства, появою теорій природного права і поділу влади співвідно­шення між більшістю і меншістю у їхніх правах набуло політич­ної принциповості. Деякі мислителі (Ж.-Ж.Руссо) вважали, що рішення більшості обов'язкові для меншості. Інші (Дж.Мілль, Б.Констан, Г.Спенсер, О.Токвіль) вимагали, щоб волі більшості були поставлені межі, оскільки повне панування більшості — шлях до гноблення, тиранії. Межею волі більшості покликані були стати права окремого індивіда. Формами захисту індивіда і меншості називалися незалежний суд, адміністративна юстиція, представництво меншості в парламенті та ін.

Розглянемо право меншості в парламенті.

Основою демократії є розвинутий публічний діалог (комуні­кація) представників різної політичної орієнтації. Такий діалог відбувається у суспільстві та зосереджується в парламенті. Важ­ливим чинником у діяльності багатьох парламентів є опозиція (від лат. oppositio — протиставлення), до якої належать депутати парламентської меншості, що розходиться з певних питань з політикою парламентської більшості й урядів. Опозиція крити­кує діяльність уряду, користається з нагоди порушити питання про довіру уряду.

Наявність опозиції вважається невід'ємним компонентом демократичного суспільства, правової держави. Доки в суспіль­стві існує різниця інтересів, буде існувати й опозиція.

Один із фундаторів СШАТ. Джефферсон зазначав, що «воля більшості повинна в усіх випадках домінувати, але, щоб ця воля була правомірною, вона має бути розумною, щоб меншість мала рівні права, порушувати які було б гнобленням». Конституція США містить форми захисту парламентської меншості, якій надане право протесту проти проектованих змін Основного За­кону. Ці права меншості настільки значні, що протягом більш ніж 200-літнього існування США були ратифіковані тільки 26 поправок до Конституції, і американська Конституція є най­більш стійкою з усіх існуючих.

Конституції, що створювалися в Нідерландах, Бельгії, Нор­вегії, Швейцарії та інших країнах у XIX — XX ст.ст., містили ідею захисту прав меншості. Меншість отримала можливість дій­сної парламентської боротьби з безтурботним ставленням біль­шості до законодавчої праці, що мало місце в минулому. У наші дні конституції Франції, ФРН, Іспанії, Японії та інших країн передбачають гарантії прав людини та меншості. В Англії опо­зиція (меншість) складає неодмінну частину державного механі­зму. Починаючи від 1800 p., лідер опозиції «його (її) величності» одержує платню, однакову з платнею прем'єр-міністра. У ФРН право парламентських розслідувань, яке полягає у забезпеченні парламенту інформацією про роботу уряду і здійсненні контро­лю за урядом, — одне з прав меншості. Воно вперше було закрі­плено в одній із статей Веймарської Конституції (за пропозицією Макса Вебера), і дотепер збереглася ця первісна функція права меншості.

Сутність і форми діяльності опозиції залежать від конкрет­них історичних умов. Можлива нелегальна (діюча в підпіллі) і легальна опозиції. Легальна опозиція існує у формі опозиційних партій або інших політичних інститутів, які публічно виступа­ють проти влади, за зсув (у рамках закону) правлячих політич­них сил. Легальна опозиція може бути лояльною і нелояльною. Лояльна опозиція бореться за владу в рамках існуючих законів, використовує методи чесної конкурентної політичної боротьби. Нелояльна опозиція ставиться до існуючої влади як до ворога і діє «на її знищення».

Парламентська меншість покликана відбивати реально існу­ючі в суспільстві інтереси груп, що мають не домінуючі, але солідарні, політичні настанови (рухи, партії) або не мають ідео­логічно виражених позицій (позапартійні, професійні та інші групи). Так, у Франції, класичній країні партійного плюралізму, діють численні політичні об'єднання, які не визначають партій­ної системи країни, і їхні представники в парламенті складають меншість.

Слід зважити на те, що меншість, яка твердо відстоює свої позиції, є впливовішою за меншість, що коливається. Відчуття сильної і непохитної переконаності меншості підштовхує біль­шість до того, щоб переглянути свою позицію. Важливо, щоб опозиція в парламенті була конструктивною, а не деструктив­ною. Позаяк деструктивна опозиція обмежується критикою іс­нуючої влади без пропозицій щодо програми дій; конструктив­на опозиція спроможна висунути, обгрунтувати і боротися за здійснення програми, яка відрізняється від офіційної програми, є її альтернативою.

Отже, демократія — це не тільки прояв волі більшості, але і гарантія права меншості на критику і вільне вираження своїх поглядів — конструктивних, а не руйнівних. Право говорити та бути почутим. Право бути заперечуваним, але не пригнобленим. Влада може стояти міцно лише тоді, коли вона відчуває опір з боку опозиції — політичної меншості. Це змушує її постійно підтверджувати своє право управляти суспільством і державою.

Парламент України прагне дотримуватися співвідношення: домінування волі більшості при урахуванні прав меншості: визнавати, що кожна група має свої інтереси, які вправі проводити в життя лише в рамках закону. Найвище право меншості і її представників у парламенті полягає у тому, що вона може роби­ти спроби стати більшістю. Від цього права меншості в демокра­тичному суспільстві не захищена ніяка більшість, тому що в неї немає ніяких засобів надовго придушити меншість. Важливо не дати розвинутися тенденції в демократії, ніколи цілком невико­рінної — підняти більшість до значення виключно вирішально­го чинника, до всесилля більшості, і зберегти нерушимі межі, які дійсна демократія покликана протиставити волі більшості. Наявність активної легальної опозиції — найважливіша риса демократії як «поліархії» (багатовладдя).

Розглянемо право етнічних (національних) меншин.

Взаємовідносини етносів усередині держави мають будува­тися на засадах консенсусу, порозуміння, тому першою умовою консолідації суспільства є свобода особи і вільний розвиток ет­нічних груп (національних меншин).

Національні меншини можуть мешкати або компактно, або розкидано (дисперсно) на території держави, утвореної «статус­ною» або «титульною» нацією. У будь-якому разі вони мають усі права, які має нація, що дала назву державі. Винятком (у ряді випадків) є право національних меншин на політичне самови­значення. Проте права національних меншин потребують спе­ціального механізму забезпечення, тому що в умовах інонаціо­нального оточення набувають специфічного характеру.

Значну увагу правам національних меншин приділяє ООН. У преамбулі до Статуту ООН відзначається «рівність прав вели­ких і малих націй». Відповідно до рішень ООН національні мен­шини мають:

— право проживати в місцях традиційного історичного посе­лення (забороняються їх депортація, примусове переселення);

— право на неасиміляцію;

— право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів, які виділяються для відповідних цілей;

— право на участь у прийнятті державних рішень, на пред­ставництво в законодавчих та інших колегіальних органах дер­жави;

— право на недискримінацію;

— право на захист з боку держави від будь-яких проявів во­рожнечі, погроз, приниження і обмеження.

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників дер­жав — учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) від 15 фудня 1989 p. містить слова: держави — учасниці НБСЄ «вживатимуть усіх необхідних законодавчих, адміністра­тивних, юридичних та інших заходів, а також застосовуватимуть відповідні міжнародні інструменти для забезпечення захисту прав людини і основних свобод осіб, що належать до національних меншин на їх території. Вони захищатимуть і створюватимуть умови для заохочення етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території. Вони поважатимуть вільне здійснення прав особами, що належать до таких меншин, і забезпечуватимуть їхню повну рівність з інши­ми». Верховний Комісар НБСЄ у справах національних меншо­стей може послати в будь-яку країну своїх спостерігачів — екс­пертів із місією перевірки дотримання в ній прав національних меншин.

Загальні положення про захист прав національних меншин містяться у конституціях Данії, Португалії, Румунії, Чехії, Сло­ваччини, Албанії, Хорватії, Литви. В інших конституціях (Іта­лія, Швейцарія, Росія, Болгарія) йдеться про захист мовних мен­шин. Докладні положення щодо захисту меншин є в конституції Угорщини. У конституціях Фінляндії, Норвегії, Словенії перед­бачається безпосередній захист відповідних меншин. Завдяки конституціям нещодавно утворених демократичних держав Центральної та Східної Європи, які містять положення про за­хист національних меншин, докорінно змінилося обличчя Єв­ропи та усього світу.

Додержуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, Верховна Рада України 25 червня 1992 p. ухвалила За­кон «Про національні меншини в Україні» із метою забезпечен­ня гарантій їх прав на вільний розвиток. До національних мен­шин відповідно до цього Закону належать групи громадян Укра­їни, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національної самосвідомості та спільності між собою. Забезпе­чуючи права осіб, які належать до національних меншин, дер­жава керується тим, що права національних меншин є невід'єм­ною частиною загальновизнаних прав людини.

У демократичній державі воля більшості і прав меншості є захищеними законом і інститутами, що втілюють закони в життя..