Форма держави - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

План

Вступ.

Поняття та елементи форми держави.

Форма державного правління.

Форма держаного устрою.

Деожавно-політичний режим.

Висновок.

Використана література.

Вступ

У сучасній теорії держави категорія “форма держави” є однією з найважливіших і ємний понять. Як відомо, уже за давніх часів – на Древному Сході і в Стародавній Греції та Римі – у дослідників державно - правових явищ виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо ємним і давало хоча б загальне уявлення про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким чином за різних часів різними дослідниками у категорії “форма держави” вкладався неоднаковий зміст.

З давніх давен найбільш відомою класифікацією форм держави була та, яку дав Арістотель. Він розрізняв форми держави за двома ознаками:

а) кількістю тих хто править (один, кілька, багато);

б) в чиїх інтересах здійснюється управління.

Друга ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні – правління здійснюється в інтересах усіх і неправильні – правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править. На думку Аристотеля правильними формами були: монархія, аристократія, політія; неправильними – тиранія, олігархія, демократія.

У новий час питання про форму держави пов’язане, насамперед з ім’ям Ш. Монтеск’є, який під цим терміном розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади. Він на основі цього визначив такі форми держави:

республіканська – форма держави, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчесність і рівність;

монархія, де основа влади – чесність;

деспотія, де основа влади – страх.

Отже, під формою держави Монтеск’є розумів лише те, що в сучасній науці називається державно-правовим режимом.

Ж.-Ж. Руссо розумів форму держави як структурну організацію вищих державних органів і на основі цього виділяв такі форми держави:

монархію – форму держави, в якій владу здійснює одна особа;

аристократія – владу здійснює невелика група осіб;

демократія – владу здійснюють всі члени суспільства.

Отже, Ж.-Ж. Руссо під формою держави розумів те, що на сьогоднішній день ми називаємо формою правління.

Категорія “форма держави” дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів та їх відносини між собою та населенням.

Наукою вироблена певна універсальна система, що виражена в понятті форми держави для характеристики способів організації влади будь-якої держави, якщо держава –організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування.

Категорія “форми держави” вироблена політичною та юридичною наукою, яка відображає взаємозв’язок трьох найважливіших сторін державної влади. Форма держави правління відображає поняття про способи та порядок утворень вищих органів. Способи територіального устрою відображає поняття форма державного устрою. Сукупність способів і методів здійснення державної влади розкривається через поняття державно - політичного режиму.

Провідне місце в теорії держави і права займає інститут форми держави. Дослідження питання “форми держави” має дуже важливе значення у формуванні та розвитку суверенної і незалежної держави.

Таким чином, на основі методу порівняння, аналізу визначається особливості кожного типу держави. Її устрою та здійснення державної влади.

1. Поняття та елементи форми держави

Державний лад характеризує державу з погляду форм: правління, територіального устрою та політичного режиму. Держаний лад, як правило, закріплюється у конституції держави. Невипадково конституцію іноді називають паспортом держави. Привертає увагу і те, що тема про державний лад у підручниках з теорії держави і права та основ правознавства називається “форма держави”, що із урахуванням позицій деяких винних є не цілком правильним. Адже загально відомо, що форма – це зовнішній прояв об’єкта, при чому один і той же об’єкт не може мати декілька форм одночасно. А з позицій “форм держави” виходить, що може. Крім того, вести мову про форму політичного режиму проблематично взагалі. Адже можна сказати, що політичний режим – це фактично характер держави. А якщо згадати, що характер є у кожного з нас та спробувати визначити його форму, то виникне багато незрозумілих проблем. Не випадково при розгляді цих проблем іноді використовуються і поняття “державний устрій”. І в цілому це правильно. Але якщо взяти до уваги, що поняття “державний устрій” іноді тлумачиться і як територіальний устрій, то виникає плутанина – так вважає кандидат юридичних наук І.І.Котюк (1., с.35).[1]

Категорія “форми держави” містить сукупність загальних ознак і взаємозв’язків, які характеризують державу як суспільний феномен. З позиції А.М.Колодія – доктора юридичних наук, професора, який вважає, що ознаки які характеризують порядок організації і взаємодії вищих органів державної вали і управління. Сукупність цих ознак називається формую державного правління (2,с.9).[2]

Цікаво, що дослідники часів царської Росії і перших років післяжовтневого періоду визначали форму держави виключно за ознакою форми правління, на основі чого вони визначають декілька форм держави: деспотія, самодержавство, дуалістична монархія, парламентська республіка, президентська республіка. Ознаки, що характеризують територіальний устрій держави або інакше кажучи співвідношення держави як цілого з її складовими частинами та організацією державних органів. Сукупність цих ознак розкриває форму державного устрою.

Ознаки, що характеризують форми і методи здійснення державної влади, рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства. В сукупності вони дають характеристику державно - правового режиму.

Отже, форма держави – поняття складне. Воно характеризує державу з погляду існуючих у ній форм правління, державного устрою та державно – правового режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу – вони фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру наявних відносин.

Таким чином, форма держави – це взяти в єдності способи організації державної влади, її устрою і методів її здійснення. Це вироблена юридичною і політичною науками категорія, що відбиває сукупність і взаємообумовленість трьох найважливіших сторін організації державної влади (3, с. 86).[3]

2. Форма правління держави

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; вплив населення на прийняття державних рішень (4, с.87).[4]

Розрізняють дві основні форми державного правління монархію і республіку.

Монархія – це форма державного правління, за якою вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи – монарха, і, як правило, передається у спадщину серед представників правлячої династії або формується якимось іншим шляхом.

Монархії властиві такі юридичні ознаки:

а) безстроковість влади монарха;

б) володіння монархом владою за спадком по праву крові;

в) монарх представляє державу не за дорученням, а за власним правом;

г) не підпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб’єктом.

Монархії поділяють на дві групи: необмежені і обмежені.

Необмежені монархії – це монархії, за яких влада монарха ніколи і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні державних органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха.

Існують такі різновиди необмеженої монархії:

а) деспотична монархія, за якою влада монарха обожнюється, а він сам офіціально визначається божеством. Цей різновид монархії був поширений у державах рабовласницького типу і насамперед на Древньому Сході (Єгипет, Вавилон, Ассирія тощо);

б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. Тут монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визначається необмежена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії, яка, як вважається, вищу владу в державі одержала від божества (5, с. 80).[5]

Відомими мені прикладами абсолютної монархії була царська Росія, а у нас час – Саудівська Аравія, Кувейт.

В обляжених монархіях влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватись в конституціях.

Різновидами обмежених монархій є:

а) дуалістична монархія, за якої монарх уже не має законодавчої влади, але в його руках зосереджена вся виконавча влада. Ця монархія була характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму. Найбільш відомою і в сучасному періоді є.

б) парламентська (конституційна) монархія, за якою влада монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Сучасними конституційними монархіями є Великобританія, Швеція, Японія, Данія, Іспанія. Їх існування обумовлено національними традиціями.

Поняття “республіка”, яке вперше було запроваджене у Стародавньому Римі, дослівно означає “справа народу”, але пізніше стало тлумачитися як “влада народу”. Різноманітність республіканських форм правління залежить від того якою мірою народ впливає на формування та діяльність органів держави (6, с. 84).[6]

Республіка – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади обираються громадянами – виборцями або формуються загально - національними представницькими уставами (7,с.88)[7].

Відомі два види республік – президентська і парламентська. Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повноваження глави держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих виборів або непрямих і формує уряд поза парламентським способом. У нас час президентські республіки фактично не існують. Як президентські формувалися республіки у США, Франції, Аргентині., Ірані та в ряді інших країн.

У другої в основу системи вищих органів державної влади покладено принцип верховенства парламенту, який утворює уряд і контролює його діяльність (8, с. 105-106)[8].

В сучасному світі парламентськими республіками є Італія, Греція, Індія та інші. Але в парламентській республіці можливе існування поста президента. На відміну від президентської республіки тут він обирається не населенням, а парламентом, йому підзвітний і має представницькі функції. (ФРН, Індія). Слід зазначити, що в сучасних умовах президентські та парламентські республіки порівняно рідкі. Поширення дістали змішані форми – президентсько-парламентські та парламентсько-президентські республіки.

За формою правління Україна є республікою, що передбачено в Конституції України стаття 5. Україна є президентсько-парламентською республікою. Тут вбачаються ознаки як президентської так і парламентської республіки.

На сьогоднішній день проводиться багато дискусій і дебатів з приводу зміни форми правління України. Багато політичних діячів вступають за проведення конституційної та політичної реформи. Нещодавно Верховною Радою України був розглянутий законопроект про внесення змін до Конституції України про зміну порядку виборів Президента, але більшість голосів були проти, законопроект був відхилений.

Таким чином, саме ідея народного представництва як засіб обмеження правління верховної влади надзвичайно важлива, адже саме народу належить перинна, установча влада, саме він може вирішувати питання про зміну форм правління.

3. Форма державного устрою

Проблема державного устрою є важливою для будь-якої держави. На жаль дуже мало уваги у науковій літературі приділяється цій проблемі. Хоча в кожному підручнику, з основ правознавства чи теорії держави і права тлумачиться види державного устрою. Різні гіпотези висували вчені науковці, характеризуючи поняття територіального і державного устрою.

Наприклад, російський радянський вчений В. Ржевський, який був впевнений в тому, що поняття територіального устрою треба використовувати замість поняття державного устрою в його не широкому значенні (9, с. 19)[9]. Деякі дослідники взагалі ототожнювали поняття державного і територіального устрою (10, с.197)[10].

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявитись у простій і складній формі. Простою формою державного устрою є унітарна (єдина) держава.

Унітарна держава (від лат. “unus” - один) – це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету (державності) (11, с.46)[11].

До унітарних держав належать країни Балтії, Польща, Білорусія та багато інших. найважливіші юридичні ознаки унітарної держави:

до складу унітарної держави не входять державні утворення, наділені ознаками суверенітету;

єдина система державних органів;

в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

єдине громадянство;

у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник. (12,с.121)[12].

Федерація – це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб’єкти федерації, які мають юридично визначену політичну самостійність. У науковій літературі розглядають два різновиди федерації:

а) союзну федерацію (федерація, яка заснована на договорі), суб’єктами якої є суверенні держави, що зберігає за собою значний обсяг повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення. До юридичних ознак федерації належать:

двохрівнева система законодавства (законодавство федерацій і законодавство суб’єктів федерації);

двохрівнева система державних органів (федеральних і суб’єктів федерації).

Подвійне громадянство.

У міждержавних стосунках суб’єкти федерацій виступають від свого імені (13, с.165)[13].

Як відомо, союзною (договірною) федерацією був Союз Радянських Соціалістичних Республік. В сучасних умовах союзні федерації, фактично не існують. Хоча слід зазначити, що ряд країн, наприклад, США, ФРН, у своєму розвитку пройшли через етап договірної федерації.

У сучасному світі ми спостерігаємо Російську Федерацію, заснованою на автономії.

Специфічною формою державного устрою є конфедерація – союз держав, об’єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад військовим) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Ознаки конфедерації:

відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової системи;

рішення загально конфедеративних органів для членів конфедерації не є обов’язковим, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

наявність безумовного права виходу із складу конфедерації у кожного з її суб’єктів (14, с.98)[14].

Конфедерація – це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю незалежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією. З 1981 по 1989 рік існувала конфедерація Сенегамбія, що об’єднувала Сенегал і Гамбію.

Щодо України то, як свідчить історичний розвиток України, вона упродовж 70 років входила до складу федеративної держави, якою був Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 1922 – до 1991рр.). Але й за тих часів Україна залишалась за своїм політично – територіальним устроєм унітарною державою. На сьогоднішній день Україна є унітарною державою за статтею 2 пунктом 2 Конституції України.

Принцип Унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному0 та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції України щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2 Конституції України). Існуючий поділ України є адміністративно – територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно – територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ і Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форм державного устрою України як унітарної держави (15, с. 162)[15].

Отже, можна узагальнити, що:

за своєю суттю державний устрій – це поняття, що охоплює все коло питань щодо державного ладу в організаційному від ношені, являє собою певний тип держави, який виявляється в політичних, економічних, соціальних основах і принципах організації держави, правового статусу громадян цієї держави, територіального устрою держави і системи державних органів;

за своїм змістом державний устрій – це певний механізм держави, тобто має організаційні основи української держави;

за своєю формою державний устрій – це територіальна або національно – територіальна організація державної влади, що поділена на окремі складові частини, які перебувають у тісному взаємозв’язку між собою і вищими органами держави, тобто це поняття щодо всього кола питання про внутрішній поділ держави на складові частини, їх правове становище, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими частинами (16, с.86)[16].

4.Державно – правовий режим

У вітчизняній юридичній науці питання про державно – правовий режим вивчене недостатньо. В умовах недослідженості цієї проблеми питання про роль державно – правового режиму в структурі державного ладу конкретної країни у межах досліджень не розглядалося по суті. Незаперечним було лише те, що деякі наслідки еволюції державно – правового режиму не справляли суттєвого впливу на державний лад і не відігравали особливої ролі в його структурі. Хоча державно – правовий режим має важливе значення у формуванні будь –якої держави. Варто зауважити ще й те, що при дослідженні проблеми державно – правового режиму виникало безліч суперечностей про не розмежованість характеристик політичного і державного режимів.

Державно – правовий режим – це сукупність форм і методів здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства (17, с. 37)[17].

Це поняття відповідає на поняття здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою, а також настільки реально громадяни впливають на стан державних і суспільних справ. Поняття державно – правового режиму не слід ототожнювати з поняттям “політичний режим”, хоча за значенням вони і близькі одне до одного. Останнє поняття має ширше значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, що визначається поняттям “державно - правовий режим”, а й можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи – політичних партій, рухів, інших об’єднань громадян.

Розрізняють демократичний і антидемократичний державно – правові режими.

Демократичний режим – це стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

Політичний режим є настільки демократичний, наскільки держава гарантує людині прояв її свободи у трьох аспектах: як індивідуальну (особисті); як соціальному суб’єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована.

Різновиди демократичного режиму: ліберально – демократичний, національно – демократичний, радикально – демократичний (18, с.90)[18].

До основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і

свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридично визначена строковість повноважень представницьких

органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

ґ) пряма участь громадянина у вирішенні загальних справ;

д) реальне здійснення поділу державної влади.

В умовах антидемократичного державно – правового режиму при здійсненні державної влади значно звужується, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх об’єднань на управляння державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи.

До основних ознак антидемократичного режиму належать:

а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення;

б) надмірна централізація державної влади;

в) застосування примусових методів управління;

г) протиправне використання силових структур.

Різновидами антидемократичного режиму є:

деспотичний (режим необмеженої влади і свавілля в управлінні);

тиранічний (панування тиранічних способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах);

військово–диктаторський;

расистський;

фашистський;

мусульмансько – фундаментальний;

тоталітарний; (19, с.96)[19].

Тоталітарний режим – крайня форма антидемократичного режиму, він характеризується повною владою держави над людиною; забороною існування демократичних організацій, вторгнення і контролем над діяльністю громадян; політичною цензурою; відсутністю гласності; репресіями по відношенню до опозиції та іншодумців. Ідеологія тоталітарних режимів завжди революційна. Термін і поняття “тоталітаризм” проявився в західній науці в 30-ті роки ХХ ст. для характеристики фашистських і комуністичних режимів, а спеціальні дослідження можна було побачити в 50-ті роки ХХ ст. (Х. Арендт, Р. Арон).

Х. Арендт в книжці “Происхождение тоталитаризма” (1951р.) вбачала різницю тоталітаризму від більш ранніх форм абсолютизму, тиранії чи диктатури у :

тоталітарності контролю, досягаємо з допомогою сучасних технологій;

утворення з допомогою системи терор психологічної ситуації повної незалежності та відчуття приниженості.

Р. Арон вважав, що тоталітаризм полягав у таких трьох складових:

велич тоталітарного режиму в ролі спасителя людства;

перетворення держави в всемогучий інструмент партії з необмеженою владою;

установлення обов’язкової ідеології, яка оправдає тоталітарний режим. (20, с.91)[20].

У більшості сучасних країн державно – правові режими (країни Північної та Західної Європи, Північної Америки). І лише в не багатьох країнах, переважно Близького Сходу, Африки зберігаються різні модифікаційні антидемократичних державно – правових режимів, основи яких знайшли своє закріплення в конституціях країн.

В Україні після ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної державності. В її політичному режимі сполучаються риси демократичного режиму з застосуванням авторитарних підходів. Тому повна централізація і жорстокий державний контроль у деяких випадках є необхідним. Головний показник будь-якого перехідного періоду є людина якщо в політичній спільноті підґрунтям і метою політичної дії не виступає індивід, то там немає демократії або вона існує формально. Багато вчених на сьогоднішній день активно використовують термін “посттоталітаризму” – це державний режим вже не тоталітарний, але ще й не зовсім демократичний (21, с. 19)[21].

Демократія виникла ще в умовах первіснообщинного ладу і є історично першою природною формою здійснення влади народу. В Україні накопичені вікові традиційні народоправства, які були властиві нашому народові з найдавніших часів. Ще у V ст. візантійський історик Гірокопій Кесарійський зазначив у своїй практиці “Війна з готами”: “Ці племена, слов’яни і анти, не управляються однією людиною, а віддавна живуть у народоправстві (демократії), і тому щастя і нещастя в житті вважається спільною справою” (22, с. 281)[22].

За формою державного режиму Україна – демократична держава. Демократичний режим в Україні порівняно з західними моделями ще не достатньо розвинутий і знаходиться на стадії якщо не становлення, то усталення, тобто завершення процесу формування. Тому в цілому демократію в Україні треба сприймати не стільки як статичний стан, скільки як рух державного режиму.

Висновок

Отже, охарактеризувавши проблему форми держави і форми української держави потрібно відзначити, що форма держави – це спосіб організації і характер здійснення державної влади. У різних формах держави відображається сутність, зміст тієї чи іншої країни. Це поняття дає загальне уявлення про державний лад країни. Форма держави розкривається при характеристиці трьох її елементів: форма державного правління, форма державного устрою, форма державного (політичного) режиму.

Таким чином, при аналізі цих понять можна зробити підсумок:

Форма державного правління – це порядок утворення і взаємодія вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного управління: монархію і республіку. За формою державного правління України є президентсько–парламентською республікою. Одна із особливостей президентсько–парламентської республіки України заключається в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що відрізняє її, наприклад від Франції, яка є такою ж державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки в законопроекти і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України володіє слабким впливом на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень.

Уряд України зв’язаний подвійною (біцефальною) залежністю:

відповідальність п6еред Президентом України.

підконтрольний і підзвітний Верховній Раді.

Форма державного устрою – визначає спосіб поділу держави на певні складові частини території і розподілу влади між нею та цими частинами й відповідну організацію державних органів і порядок взаємовідносин між ними закріплено в Конституції України. За формою державного правління України – унітарна держава, яка є єдиною цілісною державою, територія якої поділяється на адміністративно – територіальні одиниці (області, райони), які не мають ознак суверенітету. В складі нашої держави є автономна територіальна одиниця Автономна Республіка Крим, яка не має ознак державності.

Державно – правовий режим – це стан політичного життя суспільства при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини. Розрізняють такі основні види державних режимів: демократичний режим та антидемократичний державний режим. В Україні після ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної державності.

Демократизм держави виявляється також у принципах діяльності її органів і в основних засадах здійснення державної влади в цілому. Зокрема, він виявляється в гласності, відкритості роботи парламенту та інших органів державної влади, періодичності сесій і пленарних засідань парламенту, в системності роботи інших органів державної влади.

Таким чином, потрібно підкреслити, що вибір форм держави залежить від багатьох факторів: історії, традиції, ментальності народу, рівня розвитку демократії, суспільства і держави, економічних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також зовнішніх факторів.

Форма держави має правове закріплення, тобто всі її елементи мають правову основу і фіксуються у законах і підзаконних актах певної держави.

Для нашої молодої держави питання про форми держави має особливе значення, адже тільки із розумінням положень, які базуються на світовому досвіді державного будівництва і їх застосування допоможе нам у розвитку та будівництві, розвитку Української держави.

Використана література

Конституція України 1996 року.

Котюк І.І. Основи правознавства: навч. посібник. – Київ: Генеза, 2002.

Козюбра М., Колодій А., Копєйчиков В. Лисенко, Медведчук В. Основи теорії держави і права.

Конституційне право України. / За ред В.Я. Гація, В.Ф. Погорійлка, Ю. М. Годики, - К: Укр центр правничих студій, 1996 –376с.

Теорія держави і права: Навч. посібник А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков / За ред. Лисенкова С.Л. К: Юрінко інтер, 2003. – с. 367.

Теорія держави і права.: Навч. посібник. // Ю.А. Олійник, С.Д. Гусаєв, О.А. Смосаренко, К. Юрінком Інтер. – 2001-176с.

Конституційне право України. Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. Ю.М. Годики, В.С. Журавський. –К: Видавничий дім “Ін Юре”, 2002.

Погорілко В. Конституційне право – К: Юрінком інтер, 1997.

Суріков А. Теорія держави і права. – Київ. – Одеса. – 1997.

О.Ф.Фрицький. Конституційне право України. Підручник – К. – 2002.

Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навч. закладів] / За ред. М.В, Цвіна. – Харків.: Право. – 2002.

Линецький С. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму. // Право України. 1999.- №7.

Ржевський В. Общественно-политический строй СССР, как воплощение суверенного советского народа. – Ростов - на -Дону. – 1974.

Государственное право буржуазних стран. М. 1961.

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник: - Харьков: Консум: Ун-т внут. дел. – 2000.

[1] Костюк І.І. Основи правознавства: Навч. посібник. – Київ: Генеза, 2002,с.35-36.

[2] Теорія держави і права: Навч. посібник. А.М. Колодія, В.В. Копейчиков. За редакцією С.Л, Лисенко, В.В. Копейчикова К.: Юрінком інтер, 2003.с.91.

[3] Загальна теорія держави і права. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. М.В. Цвіка. Харків 2002. с. 86.

[4] Цвік М.В. Загальна теорія держави і права. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навч. закладів / За ред. М.В. Цвіка. Харків 2002. с.87.

[5] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2002. с. 80.

[6] Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.М. Тодики, В.С.Журавського, - К.: Видавничий Дім “Ін Юре” 2002. с.84.

[7] Цвік М.В. Загальна ТДП. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навч. закладів / За ред. Цвіка М.В. Харків –2002. с. 88.

[8] Фрицький О.Ф.Конституційне право України. Підручник. – К.- 2002-с. 105-106.

[9] Ржевський В. Общественно политический строй СССР, как воплощение суверенного советского народа. – Ростов-на-Дону.-1974.-с.19.

[10] Государственное право зарубежних стран.-М., 1961.-с.196.

[11] Теорія держави і права: навч. посібник. // А.Д. Гусарєв, А.Ю. Олійник, О.А. Слюсаренко – К: Юрінком інтер –2001 – с. 46.

[12] Козюбра М., Колодій А., Копєйчиков В. Основи теорії держави і права –К.- 1997.- с.121.

[13] Суріков А. Теорія держави і права. – Київ: Одесса – 1989.- с.165.

[14] Теорія держави і права: навч. посібник. А.М. Колодій, В.В. Копєгічиков / За ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копейчикова – К: Юрінком Інтер, 2003, с.98.

[15] Конституційне право України // За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка. Укр. центр. правн. студій. 1999.- с.162.

[16] Конституційне право України. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.М. Годики, В.С. Журавського. – К.: Видавничий дім “ІН Юре”, 2002. – с. 86.

[17] Котюк І.І. Основи правознавства: навч. посібник. Київ: Тенеза. 2002.с.37.

[18] Скакун О.Ф.Теория государства и права: Учебник: - Харьков: Консум; Ун-т внут. дел, 2000. – с.90.

[19] Загальна теорія держави і права. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. М.В. Цвіка, Харків – 2002- с. 96.

[20] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник: Харьков: Консум; Ун-т внут. дел, - 2000 -с.91.

[21]ЛинецькийС. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму // Право України. – 1989. №7. с. 19.

[22] Конституційне право України: Підручник для студентів вищих нав. заклад. / За ред. Ю.М. Годики, В.С. Журавського. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – с. 281.