Типологія держав. Деякі наукові концепції сучасної держави - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний до­помогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували дер­жави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, грунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада грунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для за­хисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав:

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип вироб­ничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації від­повідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодаль­ний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що грунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої від­бувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов'язується з установ­ленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксист­сько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх дер­жав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пану­ванням даного типу власності на засоби виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначе­ності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабо­власницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, B.I. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історич­ний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне са­моврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних тракту­вань сутності комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єди­ним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягну­тий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідно­сять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економіч­них, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середови­ща та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поді­ляють цивілізації на:

• первинні;

• вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — дер­жави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Ла­тинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністра­тивна організація державної влади. Держава забезпечує як полі­тичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільст­ва, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, су­часні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігій­ним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілі­заціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринково власницького устрою, громадянського суспіль­ства і правової організації. Держави Північної Америки сприй­няли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кож­ної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуата­торів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духов­но-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соці­альних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-ду­ховних зразків поведінки;

(2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його мора­лі, ціннісної орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економіч­ного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формацій­ного підходу належить переоцінка класово-економічного чинни­ка. Поза полем його зору залишається величезний пласт культур­но-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формацій­ного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, шо він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів;

до поетапності та природності історичного характеру їх розвит­ку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за істо­ричними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важ­ливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явиш, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.

Якому з двох підходів до типології держав слід віддати пере­вагу?

З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типів дер­жав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попере­дньої оцінки цивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру) виявляється на­багато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в усьому різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособле­ний індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соці­альних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загально­людських цінностей.

Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

— правові: держави з режимом конституційної законності;

— неправові: або держави з режимом беззаконня, або держа­ви з режимом революційної законності. Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку насе­лення країни і міжнародного співтовариства);

— нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійсне­но незаконним шляхом).

Деякі наукові концепції сучасної держави

XX ст. дало низку наукових концепцій сучасної держави, що обумовлено політичними процесами, які відбуваються в ній. Так, специфічний шлях розвитку державності деяких країн Азії та Африки (державна влада тут була узурпована партійною верхів­кою) породив наукову концепцію так званої перехідної державно­сті. Перехідна держава не вписується в рамки марксистсько-ленінської формаційної типології (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Не підпадає вона й під критерій ци­вілізаційного підходу.

Відповідно до даної концепції перехідною є державність, що виникає в ході національно-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на різнотипні виробничі відносини. У по­дальшому, в міру переваючого розвитку пануючої форми влас­ності (тут уже формаційний критерій), подібні держави повинні приєднатися до певного історичного типу держави — капіталіс­тичної або соціалістичної. Так виникла теорія про перехідну дер­жаву — державу соціалістичної орієнтації (орієнтація на общин­ну, спільну власність) і державу капіталістичної орієнтації (орі­єнтація на збереження приватної власності).

Перехідні держави були в усі історичні періоди. На європейському континенті, де позначився класичний ва­ріант їх розвитку, — це держави, перехідні (а) від рабовласниць­кого типу до феодального; (б) від феодального до буржуазного (капіталістичного); (в) від буржуазного до неокапіталістичного (інакше — до посткапіталістичного).

Україна також переживає перехідний період. Вона належить додержав, що взяли курс на гуманістичний демократичний пра­вовий розвиток.

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж. Стречи та ін.) висунута у середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою, антиподом концепції держави «нічно­го сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтру­чання держави в економічну сферу, у відносини робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденст­ва» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М. Кейнса, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжу­вання класових суперечностей, оздоровлення і стабілізації еко­номіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність завдяки встановленню прогресивних по­датків, перерозподілу національного доходу, наданню соціаль­них послуг та ін.

Концепція держави «загального благоденства» є одним із варіан­тів теорії соціальної держави (див. главу «Соціальна правова дер­жава»).

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х ро­ків XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспіль­ство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави проявля­ється в елементах планування і державного регулювання еконо­міки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у зживанні «надмірної жорсткості» центрального державного управ­ління, визнанні приватної власності, розвитку ринкової еконо­міки, політичного плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, від­повідно до теорії, позбавиться класового характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична і соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) — особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і перерос­тання соціалістичної держави в суспільство комуністичного са­моврядування.

У СРСР також виникли течії, за основані на вихідних поло­женнях цієї теорії. Наприклад, А.Д. Сахаров визначав конверге­нцію як «такий, що реально відбувається, історичний процес зближення капіталістичної та соціалістичної світових систем, ко­трий здійснюється в результаті зустрічних плюралістичних змін в економічній, політичній, соціальній та ідеологічній сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різно­манітні соціальні системи, є раціональними і потребують вирі­шення важливого питання про співвідношення внутрішньодер­жавного і міжнародного права.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова ха­рактеристика буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі Україна, стали на шлях формування гро­мадянського суспільства і побудови правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і соціалістичних держав — дер­жави соціальної демократії, соціальної правової держави (див. главу «Соціальна правова держава»).