Сучасні концепції праворозуміння. Поняття і ознаки права - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні зна­ти, що йтиметься не про безпосередньо-соціальне, а про юри­дичне право, не про природне, а про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результа­том цілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктів права. Відокремлюючи позитивне право від при­родного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: «позазаконодавче» (природне) право може стати і стає «законодавчим».

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, «законодавче» право, юридичне право, позитивне право, котре є волевиявлен­ням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за до­помогою норм і забезпечується її примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та при­значення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий; вихід­на форма буття права — громадська свідомість; право — не тек­сти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові но­рми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнен­ня та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому під­ході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядаєть­ся як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття, права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідноси­ни; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сфор­мованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та ін­ших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосу­вання права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

Поняття і ознаки права

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, вста­новлених або визнаних державою як регулятори суспільних від­носин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуаль­них інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма за­ходами легального державного впливу аж до примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості озна­чає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою та­ким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не мож­на, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповіда­ють обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свобо­ду в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода зав­жди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допус­кають антигромадських актів «користування свободою». Не­рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи сво­боду в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті, кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі еле­мент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих дер­жавою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і не­свобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покуп­ця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною влас­тивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільс­тва. Неспроста ще римські юристи писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи і справедливості. з формальної точки зору право — це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного процесу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однознач­ність, стислість формальних правових приписів, виражених у за­конах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомі­рної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид від­повідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право — це не про­сто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законо­давством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що поста­ють перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання — відновити і зміцнити системність права, оскіль­ки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала систе­моутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявля­ється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акуму­лює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гар­монічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виклю­чає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу при­душення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справед­ливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що вста­новлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульо­ваних відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до при­мусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються доб­ровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина на­селення підкоряється вимогам правових лише тому, що за пра­вом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, орга­нізаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання грома­дянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юри­дичної відповідальності приписів— дисциплінарної, адміністра­тивної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загально­обов'язковість норм права.

Сутність права

Сутність — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, позаяк зміст — певна сторона цілого, су­купність частин (елементів) предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну цілісність сутність об'єкта.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспіль­них відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (держав­не) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумі­лася піднята до закону воля панівного класу, зміст якої визна­чався матеріальними умовами життя цього класу. В усіх визна­ченнях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для ро­зуміння сутності експлуататорського права як вираження інте­ресів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного пра­ва—як вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робіт­ничим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти скла­дають єдину, хоча й внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

- цілісно-нормативний;

- регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою сво­боди, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспі­льних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рі­вності — формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиня­ють собою насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та форми. Діалек­тичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у змі­ні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами, розв'язуваними правом; між правом як мірою свобо­ди (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримування правопо­рядку). Етимологія слів «розвиток» і «зміна» дозволяє розгляда­ти їх у тісному зв'язку.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, по­ведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей права слід віднести його нормативність, предста­вницько-зобов'язуючий характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його прин­ципи, які розвивалися, збагачувалися протягом століть.

Принципи права

Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні нача­ла, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєд­нання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Інши­ми словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напря­мок його розвитку.

Принципи є підставою права, містяться у його змісті, висту­пають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій систе­мі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стриж­нем правової матерії.

Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які прямо закріплені у нормах права та являють со­бою внутрішній зміст цих норм.

Відмінність принципів права від норм права:

Усі принципи права можна поділити на:

Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; полі­тичні; ідеологічні, морально-духовні та ін.

Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення зако­номірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демо­кратичної та гуманістичної традицій.

Призначення принципів права:

— здійснювати узагальнене закріплення засад суспільного ладу;

— забезпечувати однотипне формулювання норм права;

— забезпечувати їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових сис­тем світу (романс-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принци­пів права (в одних склалося поняття «загальних принципів пра­ва», у інших — ні), усі вони в демократичних суспільствах спи­раються на загальну основу принципів права. Принципи права згодом набули універсального значення, оформилися в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародно­му рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Еконо­мічного Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав — членів Співтовариства, розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх порушення — як підстава для скасування в судовому порядку актів Співтовариства. Сьогодні принципи права є актуальними насамперед у зв'язку із завдан­ням забезпечення прав людини.

Дати вичерпний перелік загальних принципів права важко, тому що вони не мають достатньої чіткості та стабільності зміс­ту. Одне є безсумнівним — в них втілюються загальнолюдські цінності.

Загальні принципи права:

1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра сво­боди — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свобо­ди реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задо­волення основних потреб її життя, формування органів держав­ної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користу­вання різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним стано­вищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і пока­ранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Прин­цип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юри­дичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рів­ність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну від­повідальність перед законом, рівний захист у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є:

— єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності від­повідного йому юридичного обов'язку (приміром, право грома­дянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здій­снювати такий захист);

— взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.

4. Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних невідчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, осо­бисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репу­тації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необ­хідних для нормального існування та розвитку особи.

5. Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кож­ного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

6. Принцип законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, пра­вових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадсь­кими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зло­вживання суб'єктивним правом (див. § «Зловживання правом»);

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадо­вих осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені називають пра­вові презумпції та аксіоми.

Принципи права слугують загальними орієнтирами у правотворчості та правозастосуванні.