Соціально-правовий механізм забезпечення (реалізації, охорони та захисту) прав людини. Міжнародний захист прав людини - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод лю­дини в Україні необхідно мати налагоджений соціально-право­вий механізм забезпечення прав і свобод людини — систему засо­бів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм — частина со­ціального і діє з ним у єдності.

Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини — охорона, захист, відновлення порушених прав, а та­кож формування загальної і правової культури населення.

Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечен­ня прав і свобод людини:

- механізм реалізації;

- механізм охорони;

- механізм захисту.

Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і свобод людини.

Механізм охорони прав людини включає заходи з профілакти­ки правопорушень для утвердження правомірної поведінки осо­би.

Механізм захисту прав людини включає заходи, що призво­дять до відновлення порушених прав неправомірними діями і від­повідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.

У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної відповідальності з боку правопорушника правові га­рантії механізму захисту прав людини не можуть вважатися та­кими, що повністю здійснилися. Заходи захисту — первинна захисна реакція на самий факт відхилення від охоронних захо­дів, яка має завдання примусити зобов'язану особу виконувати обов'язки, накладені на неї законом або договором. Завдання юридичної відповідальності полягає в покладанні нового обо­в'язку зазнавати позбавлень, нести правовий збиток.

Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист — це найдійовіша охорона, другий її ступінь.

Форми (або засоби забезпечення) правового захисту громадян від неправомірних дій органів виконавчої влади та їх службовців.

1. Загальносудова. Право громадян на судовий захист закріп­лене в ст. 10 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України Відповідно до цієї статті кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Після використання всіх національних засобів правового захисту гро­мадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судовий захист — необхідна і ефективна гарантія реа­льності прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

2. Адміністративна («управлінський тип»). Відбувається шля­хом розгляду прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними органами, під­приємствами, громадськими організаціями.

На жаль, в Україні, як і в інших країнах СНД, судовий поря­док захисту прав громадян тривалий час (за часів СРСР) зали­шався винятковим. Він застосовувався у випадках, прямо перед­бачених законом. За відсутності прямої вказівки в законі про право на судовий захист громадянин змушений був звертатися до вищих органів держави.

Звичайно, як органи захисту прав громадян суд і адміністра­ція не сумісні, особливо в умовах командно-адміністративної системи. Адміністративний (управлінський) порядок розгляду скарг не є придатним для такого захисту. Судовий захист, особ­ливо за наявності незалежної судової системи, є набагато об'єк­тивнішим, кваліфікованішим, неупередженішим, ніж адмініст­ративна.

3. Адміністративна-судова (склалася в багатьох європейсь­ких країнах: Франція, ФРН, Іспанія, Швейцарія). Характеризу­ється створенням спеціалізованих судів для вирішення спорів у індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сфеpi функціонування органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців. У ФРН адміністративний суд наділений на­самперед функцією забезпечення судового захисту прав грома­дян, тоді як у Франції його основним завданням є здійснення об'єктивного контролю (перевірки) застосовуваної норми. Тому в адміністративно-судовій формі захисту прав громадян виділя­ють її «німецький тип». Адміністративні суди входять до єдиної судової системи, підкоряються лише закону, незалежні в право­судній діяльності як від адміністративних органів, так і від за­гальних судів. В Україні обговорюється питання про введення адміністративних судів для вирішування публічно-правових спо­рів неконституційного-правового характеру.

Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту омбудсманів (народних захисників), які діють, як пра­вило, при парламентах і органах місцевого самоврядування і розглядають скарги громадян щодо порушення їх прав з боку державних органів. У Колумбії, наприклад, омбудсман діє під керівництвом Генерального прокурора.

Коло повноважень омбудсмана у різних країнах не є однаковим. В Іспанії він, крім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів, у Франції — оцінює за­стосування законів з точки зору справедливості, а в Намібії ще й розслідує скарги про надмірне використання природних ресур­сів. У цілому інститут омбудсманів — це позаюрисдикційний контроль за тим, чи не порушує адміністративна (або будь-яка інша) практика права людини.

У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. У Франції таке звертання є можли­вим через свого депутата або сенатора. Омбудсман діє не лише за скаргами громадян, але й за власною ініціативою.

В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини здійснюють Уповноважений Верховної Радою з прав людини і його представ­ники на місцях. Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового захисту прав і свобод людини.

Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поши­рюється на усі випадки порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення ад­міністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітен­ціарної системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджені — тюрми, колонії та ін.), в армії, в установах Мініс­терства внутрішніх справ.

Дійсне «середовище проживання» для прав людини є мож­ливим при демократії, демократичній правовій державі. Демок­ратія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава — гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини — головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію, охоро­ну і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до Європейського і світового спів­товариства.

Міжнародний захист прав людини

Права людини регулюються як внутрішньодержавним, так і міжнародним правом. Стаття 55. Конституції України говорить:

«Кожен має право після використання всіх національних засо­бів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів європейських і міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародний захист прав людини набуває, особливо остан­нім часом, великого значення.

Організаційна структура європейської системи захисту прав людини:

1. Європейська комісія з прав людини (складається з 43 чо­ловік, що обираються строком на 3 роки).

2. Європейський суд з прав людини — єдиний юрисдикційний орган, який працює на постійній основі — всього 39 суддів (у його складі діє Велика палата — 17 суддів, що займається питаннями внутрішньо судової апеляції);

3. Комітет міністрів Ради Європи — функції обмежуються лише наглядом за виконанням остаточних постанов Європейсь­кого суду.

Усі вони є суб'єктами формування європейського права як органічного «сплаву» англо-американського і континентального типів правових систем. Їх статутна форма (Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини. Статути Комісії та Суду, Процедурні правила роботи Комісії та Суду) має прецедентний зміст.

Європейська система захисту прав людини включає дві мож­ливості (два права):

— можливість (право) особи подавати індивідуальні петиції;

— право держав — учасниць Європейської системи захисту прав людини ініціювати провадження у справах про порушення прав будь-яких людей, включаючи іноземців.

Перш ніж подавати петицію, необхідно попередньо вичерпа­ти усі внутрішні засоби захисту, які відповідають загальновизна­ним нормам міжнародного права, а також додержання строків давності — від дня винесення остаточного рішення національ­ною владою має пройти не більш ніж 6 місяців.

Петиція повинна бути прийнятною, а саме:

— не може бути анонімною;

— не може повторювати петицію, яка раніше вже аналізува­лася судом або є предметом іншої процедури міжнародного роз­гляду;

— не повинна суперечити за змістом положенням Конвенції або Протоколу до неї;

— повинна бути достатньо обгрунтованою та правомірною. Стадії розгляду справи в Європейському суді:

Право сторін на апеляцію здійснюється шляхом її подання до Великої Палати суду протягом трьох місяців від дня винесен­ня постанови звичайною Палатою суду.

Постанова Палати суду є остаточною, якщо:

1) сторони заявили, що не звертатимуться з проханням про направлення справи до Великої Палати;

2) через три місяці після винесення постанови звичайною Палатою відсутнє прохання про направлення справи до Великої палати;

3) комітет Великої палати відхилив таке прохання.

Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні прав і свобод людини

Одним із основних завдань правоохоронної діяльності орга­нів внутрішніх справ є забезпечення прав, свобод, обов'язків і насамперед безпеки особи.

Реалізація цього завдання відбувається шляхом охорони та захисту прав і свобод особи. Для його досягнення від співробіт­ників органів внутрішніх справ вимагається:

виявлення правопорушників;

розкриття і розслідування злочинів;

припинення правопорушень;

відновлення порушених прав і свобод громадянина;

застосування примусових заходів до правопорушника;

контроль за дорожнім рухом тощо.

Співробітник органів внутрішніх справ має керуватися у сво­їй професійній діяльності принципом презумпції невинності осо­би, який закріплено в Конституції України.

Обов'язком співробітників органів внутрішніх справ у випад­ках обмеження прав і свобод громадянина є:

• при затриманні — роз'яснити привід і підставу такого за­тримання;

• при застосуванні такого запобіжного заходу, як взяття під варту та ін., — роз'яснити права та обов'язки, що випливають із цього.

Права і свободи законослухняного громадянина забезпечу­ються органами внутрішніх справ та їхніми посадовими особа­ми у ході спеціальних та індивідуальних профілактичних заходів:

• організація рейдів і вжиття інших заходів з метою вияв­лення осіб із девіантною (що відхиляється від правомірної) на­становою;

— поставлення на облік осіб, що ухиляються від правомірної поведінки;

— робота з особами, що мають девіантну настанову, на її зміну в напрямку законослухняної поведінки;

— робота з притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні правопорушення.

Завдяки своєчасним профілактичним заходам співробітників органів внутрішніх справ (дільничних інспекторів міліції, опе­ративних уповноважених, інспекторів міліції у справах непов­нолітніх та ін.) права і свободи осіб із схильністю до протиправної поведінки зберігаються цілком або втрачаються на менший строк. Запобігання дій особи на стадії підготовки до правопорушення дозволяє або зберегти її права у повному обсязі, або уберегти від їхньої втрати на тривалий строк. Особа, що вчинила умисний злочин і викрита, позбавляється волі (відбувається обмеження прав і свободи дій у просторі) або втрачає права і повноту волі на триваліший період, ніж та особа, що готується до злочину (відбувається обмеження прав і свободи дій у часі).

Значна роль відведена органам внутрішніх справ у забезпе­ченні громадської безпеки особи. Забезпечення громадської без­пеки особи — це насамперед створення умов як для викорис­тання прав громадянами, так і для виконання обов'язків співро­бітниками міліції. До числа останніх належить вимога забезпечити належне функціонування загальнодозвільної (а не карально-за­страшливої) системи. Неможливо забезпечити права і свободи особи без точного дотримання робітниками органів внутрішніх справ заборон (не розголошувати відомостей стосовно приват­ного життя громадянина; не чинити дій, які зачіпають честь і гідність особи, та ін.) використання дозволянь (застосування таких жорстких заходів, як фізична сила, спеціальні засоби, вогнепальна зброя), передбачених законодавцем.

До юридичних гарантій забезпечення прав особи органами вну­трішніх справ належать:

— гарантії охорони — виражаються в порядку, підставі та межах застосування примусових заходів. Робітник органів внут­рішніх справ не має права чинити дії з обмеження свободи осо­би, що виходять за рамки закону;

— гарантії захисту — виражаються в системі правових і ор­ганізаційних засобів, спрямованих на:

а) припинення незаконного обмеження волі особи (звільнення заручників, звільнення необгрунтоване затриманого як підозрюваного у вчиненні злочину та ін.);

б) скасування незаконного правозастосувного акта (постано­ви про порушення кримінальної справи та ін.);

в) відшкодування збитків, заподіяних особі в результаті неза­конного обмеження її волі.

Превентивні-організаційні заходи, застосовувані працівниками органів внутрішніх справ для забезпечення прав особи, пов’язані з охороною правопорядку і виражаються в організації і здійсненні:

— патрульно-постової служби;

— оперативно-розшукової діяльності;

— індивідуальній і спеціальній профілактиці;

— юрисдикційній діяльності.

Роль органів внутрішніх справ та їх співробітників у забезпе­ченні прав особи визначена правовими актами, які встановили межі їх правозастосовної діяльності. Кожний із структурних під­розділів органів внутрішніх справ, їх посадових осіб має свою компетенцію: функції, завдання; керується матеріальними (ха­рактер правопорушення, особа правопорушника, ступінь про­вини та ін.) і процесуальними (термін розгляду матеріалів пере­вірки, обгрунтованість доказів та ін.) нормами в межах своїх повноважень.

Забезпечення прав і свобод особи органами внутрішніх справ залежить від подолання причин, які породжують такі порушення:

— недосконалість законодавства (суперечності, прогалини, відсутність уніфікації міжнародних і вітчизняних правових норм);

— недоліки організаційно-управлінської діяльності (нечіткість структурної побудови органів, служб, підрозділів, невідповідність їх завдань і функцій, розстановка сил і засобів та ін.);

— недостатньо високий рівень правосвідомості та правової культури (правовий нігілізм, ігнорування принципу верховенст­ва права, настанова на карально-застрашливий характер діяль­ності, недоврахування місцевих національних традицій та ін.);

— недоліки кадрової політики (низький професійний рівень підготовки кадрів, перепідготовки, проведення професійної ате­стації кваліфікаційними комісіями та ін.).

Забезпечення прав особи органами внутрішніх справ знач­ною мірою залежить від стану реалізації прав їх співробітників, насамперед від їх соціально-правової захищеності.

Гарантії прав особи потребують організаційних і процедур­них форм їх реалізації органами внутрішніх справ. Процедури надають громадянам орієнтир:

• до кого звернутися;

• яким є порядок дій;

• у якій формі здійснювати дії;

• у які строки;

• які можливі результати.