Основні етапи становлення української державності - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

П Л А Н

Вступ

1. Початки формування української державності. Київська Русь.

2. Українська державність в період Хмельниччини.

3. Державотворчі процеси в 1917-20 рр. Діяльність Центральної Ради, проголошення ЗУНР.

4. Проголошення незалежності України.

Висновки

Використана література

1. Початки формування української державності.

Київська Русь

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини 1 тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспі­льства.

Слов'яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропеись-кого населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх сло­в'ян класових відносин як умови становлення державності. Територію первісної України заселяли різні племена. Однак, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема, говориться: "Так судив Ярослав, так вирішували і його сини", у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських пле­мен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості*.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його цент­ральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуа­тованих трудящих мас.

2. Українська державність в період Хмельниччини

Другим важливим етапом формування української державності можна вважати період народного руху під проводом Богдана Хмельницького. Цей період особливий тим, що тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений націо­нальної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільс­тва в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Поспо­литої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та ук­раїнська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівс­тво із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польсько­го короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена прак­тикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація ко­зацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було макси­мально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорі­зької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержа­ло правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипло­матичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Украї­ною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — нада­вати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з різними країнами Європи.

3. Державотворчі процеси в 1917-20 рр. Діяльність Центральної Ради, проголошення ЗУНР

Третій важливий історичний період формування української державності – це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На пер­шому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республі­ку (УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німець­кими військами.

Особливою проблемою в національному держав­ному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного держа­вного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянсь­ких збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Поль­щею, Румунією, Чехословаччиною.

4. Проголошення незалежності України

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократич­ного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя.

Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався як прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався. Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод громадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна, соціаль­на, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення економі­чних, правових і соціальних інститутів На першому етапі таким оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.

16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р.— Акт проголошення незалежності України, чим відкрилися широкі можливості для де­мократичного розвитку України.

Прийняття Основного Закону стало для України закономір­ним і логічним завершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція — це одна з важливіших гарантій її незалеж­ності, справді реформаторської розбудови держави.

Завершено найважливіший етап перехідного періоду. Україна вступає в якісно нову смугу власної історії. В умовах глибокої соціально-економічної і полі­тичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розви­ток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демо­кратизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політи­чного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні.

Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюро­кратичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочав­ся процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури.

Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет Ук­раїни, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну дія­льність по створенню своєї демократичної правової держави.

Використана література:

Історія держави і права України. В 2-х книгах. – К., 2001.

Субтельний О. Історія України.