Поняття, ознаки і функції правового виховання. Правове загальне навчання (правовий всеобуч). Правовий нігілізм, джерела і шляхи подолання - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання — дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її по­важати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сфо­рмувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина, зна­ючи свої права і обов'язки, може грамотно захищати себе від не­законних дій з боку юридичних органів, то застосовують право.

Правове виховання тісне пов'язане з усіма видами соціаль­ного виховання — моральним, політичним, естетичним та ін. їх можна назвати «субправовими», тобто такими, що «прилягають до правового», «пов'язані з правовим», оскільки всі вони втягу­ються в орбіту правового виховання.

Ознаки (риси) правового виховання:

1) будується на засадах системи норм права;

2) припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових елементів упорядкованих суспільних відносин — до­зволянь, зобов'язувань, заборон.

Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного забезпечення, дозволяння, зобов'язування, заборо­ни перетворюються на первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки;

3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на пра­вопорушників;

4) охоплює суб'єктів права, які не тільки додержуються пра­вових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми;

5) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і засобів;

6) здійснюється вихователями, що, як правило, мають юри­дичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

Сутністю правового виховання є формування правової наста­нови на узгодження прагнень і сподівань особи з інтересами і сподіваннями суспільства, тобто процес вироблення непохит­них правових ідей і принципів у правосвідомості виховуваних, формування правової культури.

Зміст правового виховання — це процес цілеспрямованого і систематичного впливу на правосвідомість особи (групи) за до­помогою сукупності (комплексу) правовиховних заходів, певних способів і заходів, які має у своєму розпорядженні суспіль­ство.

Функції правового виховання:

1) передача виховуваним (індивідам, громадським групам) певної суми правових знань, навичок, умінь;

2) формування правових ідей, почуттів, переконань у право­свідомості виховуваних, вироблення правової настанови на пра­вомірну поведінку;

Правове виховання відбувається в правовому полі, у вре­гульованих правом сферах суспільних відносин.

Не слід плутати правове виховання і правове регулювання, хоча вони й є взаємозалежними. Об'єктом правового регулю­вання є головним чином відносини — вольові акти поведінки особи, а об'єктом правового виховання, виховною функцією права — її свідомість: думки, почуття, уявлення. Це не означає, шо правосвідомість особи не зазнає впливу правового регулю­вання і його механізму. Але цей вплив є другорядним відносно поведінки особи, її вчинків.

Система і механізм правового виховання. Правова вихованість

Правове виховання має свою систему, механізм, стадії.

Система правового виховання — це сукупність основних час­тин (елементів) правовиховного процесу, яка забезпечує його

певний порядок і організацію.

Систему правового виховання складають такі елементи:

1) суб'єкти — державні органи, організації, спеціально упов­новажені державою особи, що здійснюють правовиховну діяль­ність;

2) об'єкти — виховувані громадяни або громадські групи;

3) сукупність правовиховних заходів, певних способів і за­собів.

Суб'єкт правового виховання може мати правовиховну функ­цію як основну (Національна юридична академія України, Оде­ська юридична академія. Київська академія внутрішніх справ, Університет внутрішніх справ, юридичні факультети державних університетів та ін.) або як одну із багатьох (ради народних де­путатів, прокуратура, адвокатура, органи юстиції, МВС та ін.).

Об'єкт правового виховання (громадяни) у ході правовиховного процесу зазнає впливу двох факторів, від яких залежить ефективність правового виховання:

1) об'єктивний фактор — позитивні зовнішні умови, що спри­яють правовиховній діяльності (демократизація суспільства, захист прав особи, успіхи правотворчої діяльності, юридичної прак­тики та ін.), або негативні умови, що ускладнюють правовиховану діяльність (недосконалість законодавства, не відпрацьованість способів і засобів правового виховання та ін.);

2) суб'єктивний фактор — позитивний внутрішній духовно-пра­вовий стан особистості (її правова вихованість, настанова на правомірну поведінку) або негативний (правова настанова на неправомірну поведінку, однією з підстав якої є правовий нігі­лізм).

Правовиховні заходи можна зобразити у вигляді сукупності способів і засобів правового виховання.

Способи правового виховання:

— правова освіта (або інакше: правовий всеобуч);

— правова пропаганда;

— юридична практика державних органів та інших організа­цій (наприклад, правовиховна діяльність суду, прокуратури, ор­ганів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури і т.д.);

— правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здій­сненні (реалізації) та охороні правових норм;

— самовиховання.

Засоби правового виховання:

1) нормативно-правові акти, акти застосування норм права;

2) ознайомлювальні і роз'яснювальні матеріали про правові акти в пресі (у кожній газеті мають бути рубрики типу «Правова освіта», «Юридичний всеобуч», «Консультує юрист», «Запитуй­те — відповідаємо»);

3) правові радіо- і телевізійні журнали типу «Право», «Закон» та інші у республіканському (Автономна Республіка Крим), об­ласних, міських і районних центрах, які систематично інформу­ють про законодавчі та інші нормативні акти України, діяль­ність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, органів юстиції, а також про стан правопорядку, боротьби з правопору­шеннями тощо;

4) юридичні газети, метою яких є поширення правових знань;

5) організаційно-освітні: прес-конференції, брифінги, зустрі­чі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консу­льтації та ін.

Заслуговує на увагу пропозиція про створення довідкової ін­формаційно-правової телефонної служби для оперативних від­повідей на запитання індивідів, які відчувають потребу у виборі лінії своєї поведінки з погляду її відповідності нормам права, закону.

Механізм правового виховання — це порядок перенесення правових ідей і настанов, що містяться в суспільній правосвідо­мості, у свідомість виховуваних (особи, громадської групи).

Функціональними елементами механізму правового виховання є такі:

1) суспільна правосвідомість;

2) система норм права;

3) способи і засоби правового виховання;

4) правосвідомість виховуваних, яких необхідно збагатити правовими ідеями і настановами, що містяться в суспільній пра­восвідомості.

Стрижневою ниткою, яка пов'язує усі ланки (структурні еле­менти) механізму правового виховання, є правова інформація, яка на рівні перших трьох елементів виступає як оповіщувальна (дескриптивна), а на рівні четвертого елемента — як командна (прескриптивна) інформація.

Суспільна правосвідомість і правосвідомість виховуваних — це внутрішня, духовна частина механізму правового виховання, а система норм права, способи і засоби правового виховання — його зовнішня, інструментальна частина.

Механізм правового виховання особи в духовному внутрішньому зрізі (правовиховний процес особи) можна зобразити у вигляді та­ких стадій:

1) накопичення правових знань, правової інформації;

2) перетворення накопиченої інформації на правові переко­нання, звички правомірної поведінки;

3) готовність діяти, керуючись цими правовими переконан­нями, тобто поводитися правомірно, відповідно до закону.

Результатом дії механізму правового виховання є рівень пра­вової вихованості особи, її правова культура.

Правова вихованість — внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особа в момент прийняття рішення про те, як поводити себе у тих чи інших обставинах. Це стан правосвідомості особи, рівень її правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки. Рівень правової вихованості — це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати право­ві розпорядження. Він визначається ступенем сформованості став­лення до права і правового закону як до цінностей, що існують в демократичному суспільстві поза конкуренцією.

Правове загальне навчання (правовий всеобуч)

Правовий всеобуч — це єдина загальнодержавна система ви­вчення законодавства, яка охоплює усі верстви населення, усіх державних службовців. Правовий всеобуч і правова освіта — по суті одно й те ж. Правова освіта, як і правове виховання, являє собою процес засвоєння знань про основи держави і права, ви­ховання у громадян поваги до закону, прав людини, небайдужо­го ставлення до порушень законності і правопорядку. Правова освіта — необхідний елемент правової культури, умова правової вихованості особи. На всіх рівнях освіти повинно проводитися правове навчання.

Структура освіти складається із освіти: дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної, аспірантури, докторантури, самоосвіти.

В Україні розроблена «Програма правової освіти населення», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 трав­ня 1995 p., де, зокрема, підкреслюється, що правова освіта є обо­в'язковою для всіх дошкільних виховних, середніх освітніх, вищих навчальних закладів, установ підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, тобто увага акцентується на наступності у справі правової освіти.

У зв'язку з необхідністю підвищення правової культури де­путатського корпусу всіх рівнів, а також працівників виконко­мів рад народних депутатів і державної адміністрації виникла необхідність в їх професійній правовій підготовці.

Перехід до ринкових відносин викликав необхідність у пра­вовій освіті керівників, фахівців, посадових осіб комерційних корпорацій. Правова освіта посадових осіб має на меті не тільки оволодіння мінімумом правових знань, а й ставлення до їх вико­ристання: всі управлінські рішення мають відповідати «літері» і «духу» закону.

Функції правового всеобучу:

- правова освіта і виховання молоді;

- правова освіта депутатського корпусу всіх рівнів;

- правова освіта працівників органів виконавчої влади на місцях;

- правова освіта працівників органів управління громадсь­ких організацій;

- правова освіта посадових осіб комерційних корпорацій — асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об'­єднань;

- правова освіта правопорушників у місцях позбавлення волі та ін.;

- методичне забезпечення правового всеобучу (підтримання сукупності сучасних принципів, форм, методів і способів право­вої освіти та інформації, активна участь в їх здійсненні).

З метою ефективного вирішення завдань правового навчан­ня громадян необхідним є об'єднання зусиль державних органів і громадських організацій.

Юридичні установи (органи внутрішніх справ, прокуратура, суд, нотаріальна контора, юридична фірма) покликані організу­вати конкретну участь юристів-практиків і вчених у роз'ясненні населенню актів законодавства, інформуванні громадян про стан охорони правопорядку.

Поряд з навчанням громадян конкретним правовим нормам важливо впровадити в громадську свідомість випробувані часом і перевірені практикою правові аксіоми.

Правові аксіоми повинні містити знання про:

1) правові стимули — правові спонукання до законослухня­ної поведінки, які створюють умови для задоволення власних інтересів суб'єкта (наприклад, пільга, право на власність та ін.);

2) правові обмеження — правові стримування протиправної поведінки, які створюють умови для задоволення інтересів контр-суб'єкта, охорони і захисту суспільства (наприклад, обмеження дієздатності дітей; встановлені законом виборчі обмеження та ін.).

Завдання юридичної науки — здійснити добір таких юридич­них аксіом, додержання яких виключало б розузгодженість по­ведінки людини з законом. Завдання юридичної практики — впровадити їх у правосвідомість громадян через ефективну про­фесійну діяльність юриста-фахівця.

Правовий нігілізм: джерела і шляхи подолання

Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігі­лізму — антипода правової культури.

Правовий нігілізм — це деформований стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим став­ленням до правових принципів і традицій, однак виключає зло­чинний намір.

Ігнорування закону зі злочинною метою — самостійна фор­ма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі кримінальні злочини.

Правовий нігілізм українського суспільства радянського пе­ріоду виник не на голому місці: він мав глибокі історичні коре­ні. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, попрання національної самобутності народу — все це, говорячи словами О. Герцена, «вбило всяку повагу до законності» у Російській імперії, до складу якої протягом декіль­кох століть входила значна частина України.

Правовий нігілізм в Україні під час її входження в СРСР — результат певної деформації правової свідомості і правового ре­гулювання того часу.

У СРСР правовий нігілізм проявлявся у двох формах:

1) теоретичній (ідеологічній), коли в унісон з марксистсько-ленінською теорією на державному рівні обґрунтовувалися ідеї:

а) про відмирання держави і права при соціалізмі — і тим самим істотно принижувалася роль права;

б) про перевагу всесвітньої пролетарської революції над пра­вами людини;

в) про перевагу постанов комуністичної партії над законами, вторинність права, його відображеної реальності, яка обслуго­вує первинні реальності — економіку і політику, та ін.;

2) практичній, коли відповідно до офіційної ідеології:

а) була накопичена величезна кількість нормативних актів, які або морально застаріли, або містили декларації та заклики, або не мали ясності і чіткості формулювань і суперечили один одному. Поширена порочна практика, відповідно до якої закон не діяв доти, доки він не обростав інструкціями або відомчими наказами, призвела до правової деградації суспільства, породи­ла недовіру в закон, зневагу до нього;

б) встановлені державою правові норми не додержувалися державними органами, відомчими і посадовими особами, які прикривали порушення законності виправдувальними пояснен­нями типу «в інтересах народу», «для виконання плану» та ін., що спричинило відомчий правовий нігілізм, а часто і правовий цинізм з боку вищих посадових осіб держави;

в) правозастосовні та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності над правом і законом.

Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) — найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах з авторитар­ним і тоталітарним режимами.

На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

— невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;

— низьку правову культуру;

— слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін. (див. § «Правомірна поведінка. Причини нестабільності пра­вомірної поведінки»).

Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати:

1) якість законів та інших нормативно-правових актів. Забез­печення належної ролі закону в системі правових актів. Наяв­ність стабільності та однаковості в регулюванні суспільних від­носин;

2) авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпе­чити виконання права. Вдосконалення системи правоохорон­них органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законнос­ті. Підвищення ролі суду;

3) високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження самобутності правової культури. Поліп­шення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових осіб.

Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних органів. До­держання закону стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з одного боку захист набутих прав, а з іншого — можливість будь-якого громадянина, який не має юридичної освіти, знати свої права. Надійність права припускає також стабільність правопорядку і можливість перед­бачати зміст конкретних юридичних рішень.