Поняття релігійно-традиційного типу правової системи. Поняття мусульманського права - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Релігійно-традиційний тип правової системи — це сукупність національних правових систем держав, що мають спільні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розви­тку на основі релігійної норми, норми-звичаю і норми-традиції як основних джерел права, що являють собою тісне переплетен­ня юридичних, моральних, міфічних розпоряджень, які склали­ся природним шляхом і визнані державою.

Серед типів правової системи цей тип є найрізноманітнішим і складається із трьох великих груп правових систем, поєднаних внутрішньою схожістю:

1) релігійно-общинної — поєднує групи систем мусульман­ського, індуського, іудейського і християнського права. Харак­теризується фундаментальним значенням релігійних вчень у по­єднанні з тривалим збереженням общинного устрою;

2) далекосхідної (традиційної) — містить групи систем китай­ського і японського права. Характеризується провідною роллю релігійно-моральних доктрин у соціальному житті народу;

3) звичаєво-общинної — поєднує групи систем здебільшого африканського права. Характеризується сильним впливом зви­чаїв при збереженні общинних основ життя народу.

Кожна із зазначених груп правових систем ґрунтується на власних релігійно-філософських системах — іслам, індуїзм, кон­фуціанство, християнство. Юридичні джерела права співвідно­сяться з релігійними як форма і зміст. Релігійно-моральна нор­ма має пріоритет над правовою нормою. Проте правові системи релігійно-традиційного типу не є «нерухомими», не застигли у своєму первозданному вигляді, породженому особливостями розвитку і географічного положення. При збереженні спадкоєм­ності з минулою правовою культурою вони під впливом романо-германських і континентальних правових систем внесли чи­мало новел у національне право, змінили його структуру, врегу­лювали суспільні відносини на рівні законодавства, визнали норму права як важливий еталон поведінки тощо.

Поняття мусульманського права

Будучи складовою частиною ісламу, мусульманське право сприймалося і як система норм, і як досконала політико-право-ва доктрина. Мусульманське право можна розглядати як специ­фічну правову систему, що існує в рамках ісламської релігії, має державний характер і більш, ніж усі інші світові релігії, пов'яза­на з правом.

Мусульманське право — це сукупність підтримуваних держа­вою релігійних, моральних і правових норм, що склалися на ос­нові ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями.

Географія поширення мусульманського права велика. Тра­диційно воно присутнє у державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т.ін.). Не менш традиційним воно є для мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії та деяких інших країн.

Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають деякі з балканських країн і регіонів (наприклад, Ал­банія, Косово), низка країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти Російської Федера­ції (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також мусульманське населення України (кримські татари). У деяких із них спостері­гаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси від­новлення принципів і норм шаріату. В державних символах під­креслюється належність до мусульманського світу. Сьогодні більш ніж 700 мільйонів чоловік на питання «Хто ти за вірою? » — відповідають арабським словом муслим: «Людина, що сповідує іслам», мусульманин.

Мусульманське право віднесене до релігійно-общинної групи релігійно-традиційного типу правової системи з таких причин.

1. Як своєрідний юридичний феномен воно має відверто ре­лігійний зміст. Мусульманське право виникло в єдності із шарі­атом, який становить найважливіший компонент ісламської релігії. Його можна вважати окремою складовою частиною релі­гії ісламу.

Зв'язок мусульманського права з релігією ісламу є неодно­значним. З одного боку, існують правові і релігійні норми, які за своїм змістом збігаються і реалізуються як релігійними уста­новами, так і державними органами. З іншого боку, держава, як своїм авторитетом, так і примусовою силою, підтримує не всі релігійні норми. Воно формує більшість норм мусульманського права без безпосереднього зв'язку з релігійними вченнями, сприяє застосуванню юридичних норм не тільки мусульманськими су­дами, а й світськими судовими (світські суди) і правоохоронни­ми (поліція) органами.

2. Мусульманське право має релігійно-общинний принцип за­стосування. Воно діє насамперед у взаємостосунках мусульман, призначається для мусульманської общини, спрямоване на її консолідацію і розширення. Наприклад, шлюбно-сімейні нор­ми мусульманського права поширюються виключно на мусуль­ман і не використовуються іншими релігійними конфесіями. Відповідальність за недодержання посту під час рамадану стосу­ється лише мусульман. Правда, наявність наведених фактів не виключає прагнення поширити норми мусульманського права і на не мусульман (підкорення нормам мусульманського права не мусульманки, яка вийшла заміж за мусульманина, та ін.).

Виникнення і розвиток мусульманського права

Мусульманське право виникло (VII-Х століття) у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального сус­пільства в Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад — релігійно-етичної та. власне правової, пов'язано з ім'ям Магомета — купця з Мекки (570-632 pp.), який об'єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування мусульманського права, що нерідко позначається терміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право.

Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу про­довжували чотири «праведних» халіфи — Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкри­вало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Ма­гомета релігійних джерел — Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому «праведні» халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки.

У VIII-Х століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень Корана і суни, необхідність у заповненні прога­лин і пристосуванні релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе завдання вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала поява “рай” (араб. — думка) — відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного для тлумаченні норм Корана і суни. Таким кроком був “іджтихад” (від араб. іджтихада — виносити самостійне рішення) — фор­мулювання компетентним факіхом нових правил поведінки на основі Корана і суни у разі їх «мовчанки». Особи, які набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в Корані і суні, стали називатися муджтохідоми. Бурхливий розвиток іджтихаду призвів до того, що мусульманські вчені-юристи сформулюва­ли більшість конкретних норм і загальних принципів мусуль­манського права (доктринальна розробка права). Праці муджтахідів набули сили обов'язкових джерел для тих, хто застосову­вав норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і суною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів (юристів), а не за власним розу­мінням.

На початку VIII — усередині Х століть мусульманське пра­во досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації — «золотою добою». З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких пра­вових шкіл-толків — сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було не­значною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допо­могою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і суни.

До ХІІІ ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції — «таклид».

Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питан­нях, стали правовими нормами. Термін «фікс», що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також щодо самого мусульманського права в об'єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетво­рилося на національне право. Воно було поділено на окремі гі­лки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обо­в'язок вирішувати справи на основі вчення певної школи. На­приклад, султан Салим І (початок XVI ст.) видав указ про засто­сування суддями і муфтіями Османської імперії висновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою збірник численних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що на­давало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість вибору).

Подальший розвиток мусульманського права відбувався шля­хом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і прин­ципи, єдині для всіх мусульманських правових шкіл. Позаяк спо­чатку мусульманські юристи конкретизували загальні положен­ня Корану і суни в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлу­мачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна «загальна ча­стина» мусульманського права, вихідна засада у разі застосуван­ня будь-якої конкретної правової норми) додали мусульмансько­му праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.

З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичен­ня елементів романс-германського і англо-американського пра­ва.

На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція «верховенства шаріату», яка перегукується із сучас­ними концепціями правової держави. Відповідно до цієї конце­пції глава держави пов'язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади).

Джерела мусульманського права

У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємоза­лежних норм:

1) юридичні розпорядження Корану і суни — збірник юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку про­рока Магомета;

2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктри­ною на основі «раціональних» джерел — одностайної думки найа­вторитетніших правознавців («іджма»), умовиводи за аналогією («кияс»). Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.

Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусуль­манського права.

1. Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати системати­зованим юридичним документом. Лише незначна частина Ко­рану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питан­ням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнти­рів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'я­занні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.

2. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кіль­кох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Ко­ран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домі­нують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, пе­реважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.

Коран і суна — джерела, на основі положень яких були вста­новлені норми шаріату і фікху.

Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому мусульманське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульмансь­ких юристів, які розробляли питання права з урахуванням релі­гійно-моральних орієнтирів ісламу.

3. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допо­могою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кора­ном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародав­ніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки пра­вовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх по­ходження, підлягали застосуванню.

З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктри­на зосередила зусилля на розробці методологічної та загально­теоретичної основ права.

В іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусуль­манського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;

2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіцій­но уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виража­лася в нормі або принципі і грунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.

Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульман­ського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.

4. Княс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нор­мативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосу­вання права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету.

На відміну від романс-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульман­ській правовій системі вирішення конкретної справи здійсню­валося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характе­ру, якими є норми континентального права. Для цього потріб­ний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою, метод побудови юридичних конструкцій.

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, вста­новлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рі­шення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, грунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.

Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпо­рядженнях Корану і суни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїт­ських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.

Система мусульманського права та структура

Система мусульманського права відрізняється від інших пра­вових систем світу як за джерелами (формами) права, юридич­ною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систе­матизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвит­ку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дій­сності. Воно — «світило», яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єд­нання норм. Система мусульманського права формувалася пред­ставниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітсь­ких і несунітських — через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.

Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:

• відносини правовірних з Аллахом;

• взаємостосунки між людьми;

• зв'язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер суспіль­них відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 рр.), який можна вважати об'єднаним цивільним і проце­суальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:

1) правила здійснення релігійних обов'язків;

2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:

а) норми права особистого статусу;

б) норми деліктного права (укубай);

в) норми цивільного права (муамалат).

Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.

У системі мусульманського права є галузь «право особистого статусу», відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідни­ми інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридични­ми нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусу­льманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульмана­ми. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, пови­нна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого одно­сторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін.

Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кри­мінально-правової відповідальності для людини: живої, при здо­ровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення по­діляються на злочини проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), кра­діжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопору­шень належать злочини проти держави і релігії (посягання на «права Аллаха»). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання — страта. Передбачається також застосування юри­дичних санкцій за невиконання низки релігійних обов'язків і норм моралі.

Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові від­носини, забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу:

релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Ал­лахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права про-сліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно ви­знається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороня­ється розглядати землю і воду як об'єкти власності.

Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф — це влас­ність, найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським пра­вом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної устано­ви, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об'єктом купівлі-продажу, дарун­ку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню.

Мусульманське право не знає торгового права як самостій­ної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об'єднань.

Крім зазначених галузей у мусульманській системі права іс­нують:

1) «владні норми» — система норм, що регулюють сферу дер­жавно-правових і адміністративно-правових (у тому числі фі­нансових) відносин;

2) судове право — система норм, що регламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя — релігійних судів каді, судів поліцей­ської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції спра­ведливості халіфа або його представників;

3) міжнародне право (сійар) — система норм, що регулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської об­щини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Норми між­народного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньо­державними нормами тими ж самими засобами.

У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними нормами.

“Владні норми” (галузь державного і адміністративного права) вимагають, щоб правитель був мусульманином. До повноважень глави держави входять захист інтересів ісламу і контроль за ви­конанням правовірними релігійних обов'язків.

Судове право (у тому числі процесуальні правові галузі міс­тить норми про можливість тільки мусульманина обіймати по­саду судді. Доводити свою невинуватість можна присяганням ім'ям Аллаха. В окремих випадках (при обвинуваченні чолові­ком своєї дружини в подружній невірності) досить свідку-мусуль­манину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним фактом. При винесенні рішення суддя може керуватися норма­ми мусульманського права, розробленими різними мусульман­ськими правовими школами, що надає йому свободу широкого розсуду.

Міжнародне право містить у своїй основі релігійну ідею про існування двох «світів» — «світу ісламу» і «світу війни». Відповід­но до неї регулюються міжнародні відносини. Зовнішня політи­ка орієнтується на «світ ісламу» і ґрунтується на «мусульман­ській солідарності», яка полягає у захисті інтересів усіх мусуль­ман, включаючи і тих, хто проживає в інших державах. Інститут «джихаду», який й дотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або «невірними», які висту­пають проти мусульман.

У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпра­цьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізму ре­алізації) галузей і підгалузей права — кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов'язального, права власності, систе­ми судоустрою та ін. Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськими кано­нами: більший — в особистому і сімейному праві, менший — у кримінальному і фіскальному.

Норма мусульманського права

На відміну від романс-германського типу правової системи, яка визначає норму права як розпорядження конкретного істо­ричного законодавця, ісламські правники розглядають її як за­гальнообов'язкове правило поведінки, адресоване мусульман­ській общині Аллахом. Це правило поведінки містить в своїй основі релігійні догми, віру, а не логічні, раціональні рішення. Тому норма права не може бути змінена, вона абсолютна, їй слід підкорятися. Формулювання норми відбувається двома шляхами:

1) прямим — через одкровення;

2) опосередкованим — через тлумачення волі Аллаха право­знавцями.

На думку вчених-юристів (арабських і вітчизняних), у кож­ному випадку, не врегульованому Кораном або суною, у мусуль­манському праві передбачені як би дві норми:

— «істинна», яка має застосовуватися виходячи з його духу (має «божественне» походження);

—реальна, яка застосовується муджтахідами (має «раціональ­не» походження).

В ідеалі вони повинні збігатися. В окремих випадках мудж-тахіди (тлумачі релігійних і правових питань) приймають непра­вильні рішення, що спричиняє суперечливість норм. Якщо справа вирішується неправильно, вина в цьому покладається на муджтахіда, а не на недосконалість мусульманського права, його про­галини.

Видами норм мусульманського права за змістом є:

розпорядження, що оцінюють вчинки правовірних.

Встановлено п'ять категорій вчинків: а) обов'язкові; б) реко­мендовані; в) дозвільні; г) осудні; г) заборонені. До забороненого можна віднести, наприклад, лихварство, процентну позику. Прав­да, заборону процентної позики можна обминути, якщо вдатися до подвійної купівлі-продажу або надання кредитору як забезпе­чення можливості користування майном, що дає прибуток;

2) норми, що формулюють правила поведінки в конкретних ситуаціях, а також умови здійснення і наслідки конкретних дій. Наприклад, як покарання за умисне вбивство встановлено страту.

Норми мусульманського права, в основі яких лежать релігій­ні вказівки (перший вид), у кількісному відношенні поступа­ються юридичним нормам, уведеним мусульманськими право­знавцями на основі прийомів юридичної техніки і визнаним державою (другий вид). До них належать і норми, які визнача­ють конкретні інститути державної влади, включаючи компетен­цію і порядок формування.

Види норм мусульманського права за ступенем визначеності поділяються на:

1) абсолютні — не допускають різних тлумачень, іджтихаду. Це здебільшого правила релігійного культу і низка норм, які регулюють взаємостосунки між людьми;

2) абстрактні — допускають різні тлумачення змісту, конк­ретизацію різних правил поведінки на основі іджтихаду. Без кон­кретизації в результаті іджтихаду застосування цих норм (нечіт­ких і неоднозначних) неможливо.

Видами норм за ступенем спільності с:

1) норми-принципи, сформульовані у вигляді теоретичних уза­гальнень;

2) казуальні норми, які виникають, як правило, емпіричним шляхом (такими, наприклад, є норми суни).

На відміну від норм континентального права, регулятивні норми мусульманського права не знають поділу на дозвільні, зобов'язальні та заборонені. Всі вони — зобов'язальні, оскільки в їх основі лежить обов'язок здійснити ті чи інші вчинки, що обу­мовлено їх релігійно-моральною природою. Мусульманське право грунтується на ідеї зобов'язань, покладених на людину, а не на правах, які вона може мати.

Санкціям у нормах права приділено мало уваги. Санкцією за невиконання обов'язків, покладених на віруючого, вважається гріх того, хто їх порушує.

Норма мусульманського права є гнучкою. Підтримуючи зв'я­зок з релігією, вона постійно пристосовується до змін у суспіль­стві, завдяки чому зберегла авторитет усього права.