Предмет і об'єкти аналізу науки загального порівняльного правознавства. Поняття типу (сім'ї) правової системи. Класифікація правових систем світу - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Порівняльне правознавство, або юридична компаративістика (лат. comparativus — порівняльний), — наука, яка займається дослідженням загальних і специфічних закономірностей виник­нення, розвитку і функціонування сучасних правових систем світу.

Науку порівняльного правознавства слід відрізняти від порів­няльно-правового методу. Порівняльно-правовий метод — це зі­ставлення юридичних понять, явищ, процесів одного порядку і з'ясування подібності та відмінності між ними. Залежно від об'­єктів порівняльно-правовий метод застосовується вибірково за обов'язкової умови їх порівнянності.

Об'єктивно необхідним є процес пізнання права в загально­світовому порівняльному аспекті (між різними правовими сис­темами світу), тобто міжнаціональне порівняння, порівняння різних правових систем, існуючих у державах світового співтовариства. В основі такого порівняння лежать процеси, що закономірно відбуваються у світовому співтоваристві — розроблення і фор­мування правових систем молодих держав, розширення і поглиб­лення зв'язків між державами і групами країн, інтеграція низки країн у єдине ціле. Порівняння уможливлює класифікацію дер­жавно-правових явищ, властивих правовим системам різних країн, з'ясування їх історичної послідовності, генетичних зв'яз­ків між ними, ступінь запозичення елементів (норм, принципів, форм права) однієї правової системи в іншої.

У світовому науковому середовищі неоднозначно тлумачать­ся зміст і призначення юридичної компаративістики. Навіть у найменуванні цієї науки виявляються деякі розбіжності, що по­яснюється, крім різних підходів до визначення об'єкта і предме­та цієї науки, неоднаковим праворозумінням. У Франції перева­га віддається терміну «порівняльне право», у країнах Латинської Америки і деяких інших країнах — «порівняльному законодав­ству», у Німеччині, Україні, Росії — «порівняльному правознав­ству». Проте юристи всіх країн вважають за природне розгляда­ти свої правові системи як із погляду їх внутрішніх рис і особли­востей, так і крізь призму інших правових систем.

В основному завершене оформлення порівняльного правознавства як самостійної науки, до складу якої входять: предмет науки — підстави і об'єкти порівняння; методологія (включаючи прин­ципи) науки; система науки — її структурні елементи; функції науки; наукова термінологія і категорії науки — понятійний апа­рат; бібліографія; історія науки — етапи виникнення, розвитку і затвердження; соціальне призначення.

Предмет порівняльного правознавства — загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування право­вих систем світу в їх порівняльному пізнанні. Порівняльне пі­знання може походити як мінімум із двох правових систем. Ва­жливо підкреслити, що предмет порівняльного правознавства як самостійної науки не тільки містить у собі процес порівнян­ня окремих нормативно-правових актів, галузей права або ін­ститутів, а й охоплює правові системи в цілому. Порівняння припускає діяльність, у ході якої відповідні елементи порівню­ваних правових систем зіставляються для того, щоб визначити наявні між ними подібності і відмінності.

Правові системи, як і право, існують у просторі і часі. Вони мають минуле, теперішнє і майбутнє. Об'єктом порівняння є правові системи світу, які розкриваються через їх компоненти (елементи): праворозуміння, правові норми та їх види, система праву, джерела права, нормативно-правові акти, правозастосовні акти, принципи права, юридичну техніку та ін. Ретроспек­тивне порівняння є передумовою адекватного розуміння сучас­ного функціонування правових систем і прогнозування їх роз­витку.

Порівняльне правознавство доцільно розмежовувати на за­гальне і спеціальне (галузеве і внутрішньогалузеве).

Важливою особливістю загального порівняльного правознавст­ва є його орієнтація передусім на дослідження стикових про­блем, що лежать у площині порівняльного аналізу різних право­вих систем світу.

Об'єктами загального порівняльного правознавства можуть бути:

1) сучасні типи правових систем (загальне міжтипове порів­няння);

2) правові системи різних типів (окреме міжтипове порівнян­ня);

3) правові системи, що належать до одного типу (внутрішньотипове порівняння.

Загальне міжтипове порівняння припускає з'ясування ідентич­ності і своєрідності прояву їх загальних ознак. На рівні порів­няння окремих правових систем (окреме міжтипове порівняння і внутрішньотипове порівняння) виявляється єдність загальних, особливих і специфічних (таких, що відрізняються) ознак. Все це сприяє їх цілісному сприйняттю.

Наука порівняльного правознавства покликана охопити по­рівнянням правові системи, виявити сучасну правову карту сві­ту, де, по можливості, право кожної країни віднесено до певно­го типу (сім'ї) правових систем. Отже, одним з основних за­вдань науки порівняльного правознавства є наукова класифікація правових систем світу.

Поняття типу (сім'ї) правової системи

Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних .засобів і явищ держави. У цьому терміні міститься узагальнююча теоре­тична модель (конструкція) правового змісту, яка функціонує легітимне (див. главу «Правова система суспільства і система

права»).

Термін «правовий тип (сім'я)» — це узагальнююча теоретич­на модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім'я) пра­вових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв.

«Тип правової системи» і «сім'я правових систем» уживають­ся як тотожні поняття. Слово «сім'я» має більш соціальне, ніж юридичне значення. Термін «тип» адекватно відображує юридич­ний зміст поняття, позначеного терміном «сім'я». Доцільність його введення обумовлена також необхідністю єдиного підходу до типології як держави, так і її правової системи: класифікація держав дається за типами, а не за «сім'ями».

Тип (сім'я) правової системи — сукупність національних пра­вових систем держав, які мають спільні риси, що проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і систем законодавст­ва, організації правових установ, насамперед судової системи, подібності правових категорій і понять.

Кожний тип правової системи складається із підтипів — груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє роз­глядати їх як відносно самостійні.

Встановлення типів правової системи здійснюється шляхом їх класифікації, або типології.

Класифікація правових систем світу

Типологія (або наука класифікації) — вчення про типи право­вих систем. Типологія і порівняльний метод перебувають у тіс­ному зв'язку. З одного боку, порівняння припускає попереднє встановлення типології, з іншого — встановлення типології без порівняння неможливе. Питаннями типології правових систем, їх порівняльним вивченням займаються фахівці в галузі науки порівняльного правознавства. Існує чимало класифікацій пра­вових систем. Запропоновано декілька варіантів критеріїв, за якими вони об'єднуються у типи (сім'ї). Кожний із них заслуго­вує на увагу. Однією з найбільш популярних виявилася класифі­кація правових сімей, наведена Р. Давидом у книзі «Основні правові системи сучасності» (1953). Вона грунтувалася на поєд­нанні двох критеріїв: ідеології, яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури; юридичної техніки, яка вклю­чає джерела права як основний елемент.

Німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу кла­сифікації правових систем критерій «правового стилю». «Стиль права» складається, на думку авторів, із п'ятьох чинників: 1) по­ходження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридич­ного мислення; 3) специфічні правові інститути; 4) природа дже­рел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.

Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу крите­ріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) струк­тура правової системи — провідні інститути і галузі права. Слід віддати належне українським і російським теоретикам права — авторам підручників з теорії держави і права, які спеціально присвятили розділ «правовим системам світу» (або позначили його як «порівняльне правознавство») і запропонували критерії типології правових систем світу.

З урахуванням наявних точок зору на цю проблему можна навести таку сукупність критеріїв, що визначають класифікацію правових систем світу.

1. Спільність історичних коренів виникнення і подальшого роз­витку (включаючи ступінь рецепції римського права). Правові системи об'єднані природою їх розвитку, генетичними кореня­ми, що знаходяться в тій самій стародавній державі. Вони роз­вивалися в подібних умовах і зберегли однаковість у доправових регуляторах, перших джерелах, характері і ступені сприйняття джерел права інших національних правових систем, їх об'єдну­ють історичні пам'ятники права, тенденції виникнення і розви­тку державних і правових структур, а головне — ґрунтування на тих самих правових началах, принципах, нормах.

2. Спільність основного юридичного джерела права (форми пра­ва) — нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно-правова нор­ма. Роль, значення і співвідношення цих джерел права неодна­кові в різних правових системах та їх типах.

3. Єдність у структурі системи права і норми права. Правові системи країн, об'єднані в один правовий тип (сім'ю), мають подібність структурної побудови нормативно-правового матері­алу. Це виражається в поділі системи права на підсистеми (пуб­лічну і приватну) і підрозділи — об'єктивне і суб'єктивне право, загальносоціальне і спеціально-соціальне право, природне і по­зитивне право та ін. Загальним є поділ норм права за галузями, підгалузями, інститутами та іншими елементами. Однакову бу­дову має норма права.

4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин. Одні правові системи керуються ідеями свободи суб'єктів, 'їх формаль­ної рівності, справедливості правосуддя і т.д., другі — віддають перевагу релігійним засадам (мусульманські країни), треті — звичаям і традиціям (країни Африки), четверті — ідеям пану­вання закону, що виражає монополію держави в житті суспіль­ства і особи (соціалістичні країни), тощо.

5. Єдність юридичної техніки, включаючи термінологію, юри­дичні категорії, поняття, конструкції. Вживання правовими си­стемами однакових або подібних за своїм значенням термінів пояснюється єдністю їх походження або проведенням уніфікації законодавства, обумовленої цією єдністю. Законодавці країн, що належать до одного правового типу (сім'ї), керуються тими са­мими принципами побудови нормативно-правового матеріалу, застосовують подібні або ідентичні юридичні конструкції, засо­би викладу тощо.

Основні типи і підтипи (групи) правових систем світу

Сама по собі класифікація — лише допоміжний засіб, що застосовується для впорядкування різних правових систем світу.

Нижче наведено класифікацію правових систем світу, що про­понувалися протягом кінця XIX — XX століть, у хронологічній послідовності.

Пропонуємо класифікацію правових систем за такими типами.

1. Романо-германський тип правової системи (країни конти­нентальної Європи: Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німе­ччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Усередині романо-германсько­го типу правової системи виділяють два підтипи, або дві правові групи:

— романську (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Іта­лія, Португалія, Іспанія. Провідною у цій групі є націо­нальна правова система Франції);

— германську (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Провідною у цій групі є національна правова система Німеччи­ни).

2. Англо-американський тип правової системи (Англія, Північ­на Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою — колишні колонії Британської імперії (нині 36 країн є членами Співдружності) та ін.). Усередині англо-американського типу правової системи розрізняють два підтипи, або дві групи:

— англійське загальне право (Англія);

— американське право (США).

Крім того, поділ англо-американського типу правової систе­ми можливий на дві групи:

— європейське загальне право (Англія, Ірландія);

— позаєвропейське загальне право (США, Канада). Право кожної країни поза Європи набуло широкої автономії в рамках англо-американського типу правової системи.

3. Змішаний тип правової системи виник на стику двох класи­чних типів правової системи: романс-германської та англо-американської і має специфічні риси.

У рамках цього типу можна виділити дві групи:

— північноєвропейські (скандинавські) правові системи (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія);

— латиноамериканські правові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).

4. Релігійно-традиційний тип правової системи має декілька підтипів:

— релігійно-общинний (мусульманська, індуська, іудейська, християнська групи);

— далекосхідний-традиційний (основні групи — китайська, японська);

— звичаєво-общинний (африканська група — країни Афри­ки, Мадагаскар).

Соціалістичні правові системи в основному стали історією (їх можна вивчати в ретроспективному плані), проте й сьогодні є низка правових систем (Куба, В'єтнам, КНДР), які зберегли соціалістичне забарвлення з внесенням до них більших чи мен­ших — залежно від держави — новацій. Проте це не означає, що з урахуванням «соціалістичного» забарвлення їх не можна відне­сти до класично усталених типів правової системи.

Місце правової системи України

У історії України правова система формувалася в періоди ста­новлення державності — Київської Русі, гетьманщини XVII — XVIII століть, УНР, ЗУНР, Гетьманату П.Скоропадського поча­тку XX ст., своєрідно — в УРСР. Стабільності в її розвитку не було, оскільки була відсутня незалежна державність в Україні. Розвиток української правової системи в IX — на початку XIX століть, сприйняття нею візантійської культури, духу пізньоримського права, а також вплив Литовських статутів, Магдебурзь­кого права та ін. (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 p. — «Права, за якими судиться малоросійський народ»), дозволяють дійти висновку про її корені у романс-германському типі пра­вової системи.

Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводи­лася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.

Проте галузі, інститути і поняття права розглядалися з пози­цій домінування публічного права і класового інтересу. Відкида­вся поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези B.I. Леніна про те, що радянська держава не визнає ні­чого приватного, заборонялися приватна підприємницька діяль­ність, валютні операції, комерційне посередництво та ін. Суво­ро регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єк­тів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацією підпри­ємств, банків та ін.

У зв'язку з пануванням марксистсько-ленінської ідеології і партійного (КПРС) диктату кримінальне і публічне право пе­редбачало жорсткі санкції за антирадянську агітацію і пропаган­ду. Відбулася ідеологізація судового провадження. Сформувався обвинувальний ухил при розгляді справ у суді. Затвердився карально-залякувальний режим, який діяв для громадян відповід­но до принципу: дозволено лише те, що не заборонено. Перева­жало використання імперативних норм права.

Після проголошення незалежності правова система України формується на нових засадах як самостійна (в минулому вона складала частину єдиної правової системи СРСР). Вона звільня­ється від псевдосоціалістичної (радянської) сутності, яка при­глушила її континентально-європейські корені і забарвила їх у класово-ідеологічні тони.

Нині можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партій­но-догматичних нашарувань попереднього періоду. Проте пра­вова система України перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи, із якої вона вийшла.

Водночас за період незалежності України закладено право­вий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду.

Відзначимо, що правові системи, крім спільних ознак, які їх об'єднують в один тип, мають певні відмінності. Вони і утворю­ють їх своєрідність і неповторність.