Правові форми діяльності держави як засіб функціонування механізму правового регулювання. Юридична техніка - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

На шляху функціонування складових елементів і стадій ме­ханізму правового регулювання виникають перешкоди, які усу­ваються за допомогою засобів, що перебувають поза сферою пра­вового регулювання. Ці зовнішні сторони кваліфікуються як пра­вові форми діяльності держави.

Правова форма діяльності — організаційно-управлінська фор­ма діяльності уповноважених на те суб'єктів, завжди пов'язана зі здійсненням юридичне значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави:

— ґрунтується на розпорядженнях права;

— завжди спричиняє певні правові наслідки. На відміну від фактичної правова форма діяльності має чітко виражені ознаки (риси):

1) припускає розгляд юридичної справи (прийняття норма­тивно-правового акта, винесення вироку та ін.);

2) використовує норми матеріального або процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;

3) здійснюється виключно уповноваженими на те суб'єктами (правосуддя — суддями, розслідування — слідчими);

4) закріплюється в офіційних процесуальних документах (ви­року, протоколі допиту, постанові про проведення обшуку та ін.);

5) у ході розгляду справи регламентує відносини, що склада­ються, системою норм процесуального права;

6) при розгляді справ використовує досягнення юридичної опіки (наприклад, при розгляді кримінальних справ широко застосовується криміналістика).

Основні правові форми діяльності держави:

• правотворча;

• правозастосовна;

• правоохоронна;

• установча;

• контрольно-наглядова.

Правотворча діяльність — це правова форма діяльності дер­жави, спрямована на офіційне встановлення (санкціонування) і зміну норм права компетентними органами, яка виражається в підготовці, прийнятті і оприлюдненні нормативно-правових ак­тів. Суб'єкти правотворчості — народ, Верховна Рада України, Верховна Рада АРК, Президент України, Кабінет Міністрів Укра­їни, міністерства і відомства, місцеві органи влади і управління (див. главу «Правотворчість»).

Правозастосовна діяльність — це правова форма діяльності держави, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нор­мативно-правових розпоряджень через наділення одних учас­ників правових відносин суб'єктивними юридичними правами, а інших — суб'єктивними юридичними обов'язками; полягає у розгляді і вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення.

Управлінська природа діяльності, пов'язаної з вирішенням індивідуально-конкретних справ — глибинна і визначальна ос­нова правозастосування. Особливість правозастосовної діяльно­сті полягає в її владному характері, який проявляється в держав­ній волі керуючих (правозастосовних органів) суб'єктів стосов­но керованого з метою вирішення конкретних правових ситуацій. Владний вплив на поведінку безпосередніх суб'єктів права від­бувається в ході розгляду індивідуальних справ і винесення щодо них конкретних авторитарних-правових розпоряджень, а також у ході реального перетворення в життя цих розпоряджень. Юри­дичний зміст правозастосовної діяльності створюють відповідні один одному права і обов'язки їх суб'єктів: право компетентно­го органу вирішити справу і обов'язок зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. Фактичний зміст правозастосовної діяльності полягає в діяльності уповноважених органів і посадо­вих осіб, пов'язаній з вивченням обставин справи, її юридич­ною кваліфікацією і винесенням акта застосування права, а та­кож у діях зацікавлених у справі осіб у зв'язку з її розглядом і ухваленням рішення (див. главу «Реалізація норм права. Правозастосування»).

Правоохоронна діяльність — це правова форма діяльності дер­жави, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульова­них правом, захист індивіда від правопорушень і притягнення винних до відповідальності. Будь-які органи держави тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну діяльність, тому її мо­жна вважати одним з різновидів правозастосовної діяльності. Разом з тим існують і такі органи, для яких ця діяльність є осно­вною — органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпе­ки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони.

Контрольно-наглядова діяльність — це правова форма діяль­ності органів держави, що виражається в здійсненні юридичних дій у справі спостереження і перевірки відповідності виконання і додержання підконтрольними суб'єктами правових розпоряд­жень і припинення правопорушень певними організаційно-пра­вовими засобами. Контрольні структури України: Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд, Уповноважений Вер­ховної Ради з прав людини, прокуратура, Рахункова палата за­конодавчого органу, аудиторські структури Національного бан­ку України, податкова адміністрація та ін. Контрольну діяль­ність здійснюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак вона провадиться як у різному обсязі, так і в різних пи­таннях і сферах правового регулювання.

На цей час у світі склалися декілька видів контрольно-нагля­дової діяльності. Це — контроль за конституційністю законів та інших нормативно-правових актів (здійснюється Конституцій­ним Судом або загальними судами; прокуратурою, спеціальни­ми посадовими особами — омбудсменами та ін.). Це — фінансовий контроль як складова частина загального контролю (здійс­нюється фінансовими палатами (Австрія), генеральними конт­ролерами (Колумбія), генеральними аудиторами (Нігерія) та ін.). Слід зазначити, що контрольно-наглядова діяльність держави набуває все більш важливого характеру. Поряд із законодавчою, виконавчою, судовою владою в демократично розвинутих дер­жавах контрольно-наглядова діяльність держави оформляється в нову галузь влади.

Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності є контрольно-правовий акт (рішення, постанова, подання, засте­реження, ухвала, повідомлення та ін.), який містить розпоря­дження констатуючого порядку, тобто встановлені внаслідок перевірки позитивні моменти, а поряд з ними правоохоронні розпорядження про усунення виявлених правопорушень.

Стадії контрольно-наглядової діяльності (наприклад, проку­рорського нагляду, судового і арбітражного контролю, держав­ного контролю інспекцій): організаційно-підготовча; встанов­лення фактичних обставин справи та їх аналіз; вироблення і ух­валення рішення у справі; перевірка виконання рішення.

Установча діяльність — це правова форма діяльності держа­ви, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень на формування, перетворення або скасуван­ня органів держави, їх структурних підрозділів, посад.

Безпосереднє призначення установчої діяльності — кадрове забезпечення всіх ланок державної влади і управління. Визнача­льною стадією установчої діяльності є виборчий процес, який полягає у реалізації виборчих прав громадян на формування представницьких органів держави і вищих посад.

До неправових форм діяльності держави відносять насампе­ред суто організаційну роботу, яка не потребує суворого юридич­ного оформлення, не пов'язана зі здійсненням юридичне значу­щих дій, що спричиняють правові наслідки, наприклад, культур­но-масова, технічно-виконавча, організаційно-економічна, збройний захист країни. Однак це не означає, що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом. Вона є підзаконною, здій­снюється в рамках чинного законодавства і у межах компетенції того чи іншого органу. Правом тут регулюється лише загальна процедура здійснення дій. Здійснення організаційних дій — це повсякденні і різноманітні прояви управлінської діяльності, по­збавлені юридичної оболонки.

Юридична техніка

Правова форма діяльності безпосередньо пов'язана з необ­хідністю використання різних методів і способів юридичної тех­ніки.

Юридична техніка — це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.

Розрізняють юридичну техніку в правотворчості та правозастосовній діяльності.

Юридична техніка в правотворчості охоплює нормативні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні законів і підзаконних актів), а в правозастосовній діяльності — індивіду­альні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при вироблен­ні судових актів, договорів).

Для забезпечення верховенства закону і його ефективної дії необхідний високий рівень законодавчої техніки.

Юридична техніка в правотворчості містить у собі методики роботи над текстами нормативно-правових актів, прийоми най­досконалішого викладу думки законодавця (інших суб'єктів пра­вотворчості) у статтях нормативно-правових актів, вибір найдо­цільнішої структури кожного з них, термінології і мови, спосо­би оформлення змін, доповнень, повного або часткового скасування, об'єднання нормативно-правових актів тощо. Вона забезпечує юридичну досконалість нормативних документів.

Істотне значення має зведення до мінімуму кількості норма­тивних актів з одного й того ж питання, а також наявність спе­ціальних правових засобів, що забезпечують додержання норма­тивно-правового акта (організаційні заходи, заходи заохочення, контролю та ін.).

Найзагальнішими прийомами і правилами юридичної техніки є:

1) юридична термінологія;

2) юридичні конструкції;

3) форма нормативного акта, прийоми і правила викладу його змісту.

Юридична термінологія — це система юридичних термінів, тобто словесних позначень понять, що використовуються при викладі змісту закону, іншого нормативного акта.

Вона припускає так звану термінологічну уніфікацію: одно­значність, загальновизнаність, стабільність і доступність термінів, визначеність і чіткість у викладі нормативно-правового ма­теріалу, які виключають різне розуміння думки законодавця.

Однозначність — уживання терміна в даному законі в тому самому значенні.

Загальновизнаність — уживання термінів відомих, а не вига­даних законодавцем для даного закону.

Стабільність — усталеність термінології, а не зміна її з прий­няттям кожного нового закону.

Доступність — простота і адекватність терміна змісту норм права.

Розрізняють три види термінів у текстах законів:

Для єдності юридичної термінології необхідно, щоб при по­значенні в нормативному тексті певного поняття послідовно вживався один і той же термін, а при позначенні різних, таких, що не збігаються між собою, понять використовувалися різні терміни. Прийняті закони повинні термінологічне стикуватися між собою і містити бездоганні дефініції, єдині, наскрізні для всієї галузі законодавства. Понятійний апарат усіх галузей права повинен мати «модельні» терміни і визначення, що виражають найзагальніші і водночас найістотніші ознаки предмета або яви­ща. Поняття можуть набувати подальшого розвитку в галузевих нормативних актах, однак уточнене визначення все одно має спиратися на основну (базову) дефініцію. Неточність у застосуванні терміна може спричинити неправильне розуміння право­вої норми.

Юридичні конструкції — це стійкі побудови нормативного матеріалу за особливими типами зв'язків його елементів, їх ти­повими схемами, моделями, в які втілюється «юридичний мате­ріал». Тобто юридичні конструкції — це чіткі, відпрацьовані на­укою і законодавчою діяльністю, перевірені практикою типові схеми правовідносин. Особливі юридичні конструкції дозволя­ють включати в дію — залежно від обставин — різні юридичні норми. Відпрацьованість конструкцій — показник досконалості законодавства. Такими юридичними конструкціями є «кримі­нальна недоторканність», «необхідна оборона», «суб'єктивні пра­ва» та ін.

Приклад юридичних конструкцій: громадянин К., який пере­бігав вулицю, був збитий автомашиною і зазнав важкої травми. Залежно від особливостей обставин у кожній з наведених конс­трукцій «працюють» різні юридичні норми.

Конструкція 1. «Соціальне забезпечення». Громадянин К. одержує від органів соціального забезпечення допомогу по тимчасовій непрацездатності (за наявності умов, передбаче­них законодавством про соціальне забезпечення) без влас­них зустрічних дій.

Конструкція 2. “Договір добровільного страхування”. Якщо громадянин К. має договір страхування, Держстрах при за-знанні ним травми виплачує суму страхування. Договірна конструкція передбачає, що відповідно до умов договору гро­мадянин періодично вносить внески до страхової установи, а у разі нещасного випадку одержує обумовлену в договорі суму.

Конструкція 3. “Юридична відповідальність заподіювана шкоди”. Громадянська майнова відповідальність власника автомашини, що збив громадянина К., полягає у відшкоду­ванні заподіяної шкоди. Специфіка цієї конструкції полягає в тому, що це — особлива юридична відповідальність, відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небез­пеки. Така шкода обов'язково відшкодовується, якщо не буде доведено, що вона виникла внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

В юридичній техніці поряд з важливістю правильного засто­сування юридичної термінології і юридичних конструкцій не менше значення має форма нормативно-правового акта.

Прийоми і правила викладу юридичних норм у тексті нормати­вно-правового акта стосуються:

1) способів викладу;

2) формулювання заголовних назв статей і частин тексту;

3) юридичного стилю;

4) юридичної мови.

Існують два основних способи викладу юридичних норм у те­ксті закону:

• абстрактний — характеризується тим, що ознаки явищ, не­зважаючи на їх різноманіття, подаються в узагальненому виді, виражаються абстрактними поняттями;

• казуїстичний — характеризується урахуванням індивідуаль­них ознак явищ, їх видів, фактів; перелічуються ті чи інші випа­дки — казуси.

Абстрактний спосіб (прийом) викладу свідчить про вищий рівень юридичної техніки. Однак казуїстичний спосіб (прийом) дозволяє з більшою визначеністю і чіткістю регулювати суспіль­ні відносини, точно визначати кількість випадків відповідально­сті тощо. Абстрактний і казуїстичний способи викладу юридич­них норм доповнюють один одного у разі їх правильного засто­сування.

Загальні вимоги до форми нормативних актів (формулювання заголовних назв статей і частин тексту, юридичного стилю, юри­дичної мови)'.

1) логічна послідовність і компактність викладу норматив­них розпоряджень, що містяться в нормативному акті; відповід­ність змісту закону його найменуванню;

2) відсутність суперечностей усередині нормативного акта, а також суперечностей з іншими нормативними актами; запов­нення прогалин;

3) наявність формальних реквізитів у нормативних актах:

найменування акта; органу, що його видав; місця видання; дати видання; підписів офіційних осіб; порядкового номера;

4) наявність встановленої структури нормативного акта: глав, розділів і частин — у великих законах; статей — у всіх законах;

пунктів — у підзаконних актах; заголовків у кожній статті — у законах, переважно в кодексах, а також можливість преамбул в окремих законах; додатків — у підзаконних нормативних актах.

5) стислість викладу і разом з тим ясність, логічність, грама­тична правильність мови нормативного акта — без художньої красивості і декларативних положень: метафор, епітетів, порів­нянь, абревіатур, ненормативних слів і словосполучень та ін.

Для юридичної мови характерним є наказовий стиль викладу.

Відступ від цих вимог призводить до юридичних помилок: прогалин у нормативному акті, суперечностей між його стаття­ми, нечітких формулювань, стилістичних погрішностей та ін., які знижують якість акта, ускладнюють його усвідомлення і роз'­яснення (тлумачення), реалізацію норм права в конкретних від­носинах.

Види юридичних (правотворчих) помилок такі.

1. Власне юридичні — прийняття декларативних норм, тобто норм, не забезпечених матеріальними ресурсами і необхідними юридичними засобами; наявність колізійних норм, тобто норм, що суперечать одна одній; відсилання до неіснуючих норматив­но-правових актів або неповне закріплення життєвих обставин, що мають істотне значення для застосування норм права; прога­лини та ін.

2. Логічні — наявність логічних суперечностей між окремими нормативними розпорядженнями, порушення домірності визна­чення понять; тавтологія — повторення одного терміна в іншо­му, наприклад, «живі тварини», «ліс як деревна рослинність»;

визначення одного невідомого терміна через інший невідомий, наприклад, визначення оперативно-розшукової діяльності як виду діяльності, здійснюваної шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, та ін.

3. Граматичні — наявність ненормативних словосполучень, громіздких конструкцій, що ускладнюють розуміння змісту статті нормативного акта, та ін.

Юридична техніка в правозастосовній діяльності містить:

1) методики роботи над текстами правозастосовних актів;

2) прийоми найдосконалішого викладу думки правозастосувача (суду, адміністрації та ін.) у судовому рішенні, рішенні ар­бітражних судів та інших актах;

3) вибір найдоцільнішої структури правозастосовного акта, термінології і мови та ін.

Виносячи правозастосовний акт, суб'єкт застосування пови­нен указати орган, що застосовує право, і відповідальну особу (якщо орган колегіальний, то вказується його склад), осіб, що беруть участь у розгляді справи (якщо ця участь є обов'язковою). Правозастосовник зобов'язаний описати діяння, що стало пред­метом розгляду, навести докази вчинення діяння конкретною людиною. У тексті документів слід навести і норми законодавства. Правозастосовний акт має таку структуру: вступна частина, кон­статуюча частина, мотивувальна частина, результативна частина.