Загальна характеристика громадянського суспільства і правової держави - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Поняття громадянського суспільства, його місце в державі

Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспіль­ство», «держава» і «суспільство».

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава. В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до вищого, змінюється і держава. З удоскона­ленням суспільства держава стає демократичною (у ній здійсню­ються народовладдя, економічна свобода, свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає правовою.

Що таке суспільство? Суспільством можна назвати спільноту людей, яка створю­ється на засадах взаємних інтересів, взаємного співробітництва. Правда, не усяка сукупність людей, об'єднаних спільними інте­ресами, є суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів у теа­трі також об'єднує спільний інтерес, але це не суспільство. Саме суспільство не є простою сукупністю індивідів. Це соціальна система.

Суспільство — це система взаємодії людей, що пов'язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі поведінки в спільних інте­ресах за допомогою соціальних норм (у тому числі — юридич­них).

До кожного суспільства треба підходити конкретно-історич­но. У кожному суспільстві є своя система відносин:

— економічних', форми власності, виробництво, розподіл, об­мін та ін.;

— соціальних: відносини між різними групами населення;

— політичних: ставлення груп населення до політичної вла­ди, участь громадян та їх об'єднань у політиці;

— ідеологічних (духовних): культура, характер світогляду — демократичний, тоталітарний.

У кожному суспільстві є свої суб'єкти соціального спілку­вання: особа, сім'я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Сус­пільство — складна динамічна система взаємозв'язків людей, об'єднаних сімейними узами, груповими, становими, класови­ми, національними відносинами.

Основними елементами, що визначають суспільство, є влас­ність, праця, сім'я.

Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що до­бровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкурен­ції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, по­кликаної створювати умови для їх вільного розвитку.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільст­вом, тобто суспільством із достатньо розвинутими економічни­ми, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від держави, але взаємодіючим із нею.

Початок формування громадянського суспільства[1] у країнах Європи і Америки припадає на XVI—XVII ст.ст.

Можна виділити три етапи становлення громадянського суспіль­ства, кожний із яких супроводжувався істотними змінами еко­номічних відносин, суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і суспільства, культури народу і нації, пере­творюваннями суспільної ідеології:

І (XVI—XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економіч­них, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільст­ва, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної вла­ди правом;

II (кінець XVII — кінець XIX ст.ст.): формування громадян­ського суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємниц­тва і приватної ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індиві­дуальності: з'являється громадянин як самостійний суб'єкт, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства. Він кон­ституційне наділений певним комплексом прав, свобод і водно­час несе відповідальність перед суспільством. Держава все біль­ше віддаляється від виконання функцій власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу, підкоряють Ті закону. Відбувається становлення представницької демокра­тії — постійно діючих представницьких загальнонаціональних установ парламентського типу зі суворо позначеними повнова­женнями затверджувати податки і приймати закони;

Ш (рубіж XIX — XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організаці­єю праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами прак­тично до рук вчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму;

розширення і поглиблення рівноправності людей.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянсь­кого суспільства і держави:

1) держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні сис­теми, первинною (провідною) є держава, що контролює грома­дянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні сис­теми, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідно­шенні з державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2) не включає державу, розвивається самостійно — без без­посереднього втручання держави;

3) складається із суб'єктів — вільних і рівноправних грома­дян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

6) має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні ін­тереси;

7) формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах[2], гарантує і захищає її від по­рушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі пра­вового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справед­ливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.

Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешко­джати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізова­ної держави має виражатися в тому, що вона:

— служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;

— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

— встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

— не втручається у приватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з метою забезпечення особистої або громадсь­кої безпеки;

— надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціаль­ної безпеки громадян;

— виступає знаряддям соціального компромісу громадянсь­кого суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різни­ми соціальними групами;

— юридичне забезпечує можливості громадянина бути влас­ником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпо­рації, брати активну участь у політичному житті суспільства;

— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визнача­ються конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для за­доволення потреб та інтересів людини. Громадянським суспільст­вом можна назвати таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як автономна особа:

• суб'єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства;

вільним економічно - який має право вибору форм і видів трудо­вої діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологіч­но і політичне;

• суб'єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом приватної власності («суб'єкт-власник»);

• суб'єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільст­вом;

• суб'єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.

Громадянське суспільство грунтується на багатоманітності форм і видів власності. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добро­бут усіх; (2) відкрити економічний простір для збільшення влас­ності на основі більшої інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості. Співвідношення праці і різномані­тних форм власності в, громадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного гідний сус­пільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так званого «середнього класу» — один із показників сформова­ного в ній громадянського суспільства.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є передумовою соціальної правової держави (див. главу «Соціальна правова держава»). Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і держави е складною і суперечливою, оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської праці. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди відчуває тиск із боку державної вла­ди. У свою чергу, держава не може розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії полі­тичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає дер­жаву до узурпації його прав, у результаті чого відбувається пере­розподіл функцій держави і громадянського суспільства. У тако­му разі держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і суспільство існують у вигляді супе­речливої безупинної взаємодії і взаємовпливу, характер і спря­мованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності дер­жавного управління і самого механізму держави.

2. Правова держава, її ознаки і особливості

Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного поняття «правова дер­жава» пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 p. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має грунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод гро­мадян, на забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава — це конституційна дер­жава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як ви­мога обмеження діяльності центральних державних органів від­повідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Єв­ропи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протя­гом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюють­ся нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення сво­боди громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не забороне­но законом».

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія пра­вової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод лю­дини та ін.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та інші) відсутні статті, які зазначають, що дана кра­їна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади зако­ну, поділ влади та ін.

У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалі­зувалася у країнах колишнього «соціалістичного табору» як реак­ція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини. Вітчизняна наука прий­няла формулу «правова держава» у результаті «перебудови», про­голошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на самостійну не­залежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку — побу­дова демократичної, соціальної, правової держави.

Соціальна держава (держава соціальної демократії) — це су­часна політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матері­альний добробут громадян, здійснює функцію регулювання еко­номіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забез­печує захист економічних і соціальних прав людини.

Здавалося б, «правова держава» і «соціальна держава» є несу­місними. Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга, навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи, особливо соціальне ранимої (пенсі­онер, інвалід, безробітний не зі своєї вини).

Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагатив­ши кожне з них. Коли говорять про побудову соціальної право­вої держави, мають на увазі насамперед втілення в ній: — принципу верховенства права (панування правового зако­ну) як головного в правовій державі;

— принципу соціальної справедливості (забезпечення дер­жавою соціальної безпеки особи) як головного в соціальній дер­жаві.

Поняття «соціальної держави» було висунуто у 1929 p. ні­мецьким державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізні­ше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американсь­кого суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму.

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала закріплення в конституціях ряду країн Західної Євро­пи (ФРН, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 p. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 p. говорить про те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою.

У наші дні соціальна держава означає насамперед обов'язок законодавця бути соціальне активним в ім'я згладжування супе­речних інтересів членів суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соціальних про­тиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймали­ся різними верствами суспільства, її мета — за допомогою соці­альної політики, забезпечення рівності та умов політичної спів­участі об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому чис­лі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

Поняття правової держави усе більш поєднується з концеп­цією так званої «держави загального благоденства» («максималь­ної» держави)[3], або, інакше, «соціальної держави». Це суміщен­ня відбувається насамперед на основі гарантій системи економі­чних, соціальних і культурних прав.

Вчені (Г.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють три моделі сучас­ної соціальної держави.

І. «Позитивна держава» (США), у якій є найменший ступінь невтручання держави в економіку і соціальне забезпечення, орі­єнтоване на дотримання індивідуалізму та захист корпоратив­них інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб конт­ролю).

2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забез­печуються гарантований мінімальний рівень життя і рівність ста­ртових можливостей (соціальна політика держави як засіб забез­печення повної зайнятості).

3. «Держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя та встановлюється максимальний рі­вень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується пов­на зайнятість (соціальна політика держави як засіб забезпечен­ня «рівності, кооперації та солідарності»).

Ці моделі мають тенденцію переходу від однієї до іншої. Вони ніде цілком не були реалізовані, що свідчить про мінливість со­ціальної політики держав у ході розвитку.

Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься у Конституційному договорі між Верховною Радою і Президен­том України (від 8 липня 1995 р.) «Про основні засади організа­ції і функціонування державної влади і місцевого самоврядуван­ня на період до прийняття Конституції України». Тут, зокрема, підкреслюється, що Договір гарантує соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке текстуальне вираження ідея соціаль­ної правової держави знайшла у ст. 1 Конституції України.

Було б помилковим вважати, що правова держава і соціальна держава добре поєднуються і в змозі цілком злитися в один тип держави. Принцип соціальної безпеки населення і вимога не лише юридичної, а й матеріальної рівності (властивості соціаль­ної держави} суперечать ідеї свободи особи, взаємної відповіда­льності держави і громадянина {властивості правової держави).

Однак було б неслушним протиставляти правову державу і соціальну державу, їх зближення — найсприятливіший результат для громадянського суспільства, оптимальний варіант його роз­витку без класове ворожих конфліктів і соціальних потрясінь.

Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, доки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівнова­жуватися, контролюватися і поширюватися в межах додержання основних прав людини. І навпаки соціальна держава суперечу-ватиме з правовій державі завжди, коли «людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість» вважатимуться вищими цінностями. Розвиток держави як соціальної має грун­туватися на такому фундаменті, як «правова» держава.

Зрозуміло, що до фактичного втілення в життя ідеї соціаль­ної правової держави українському суспільству треба ще багато чого зробити.

Прогнозувати перспективу успішного розвитку України можна тільки на шляхах оптимального поєднання принципів правової державності, демократизму, соціальної державності. Ідея соціаль­ної правової держави є надбанням усього людства. Ця раціональна ідея у разі успішній реалізації в змозі вивести Україну до числа цивілізованих держав світу.

§ 2. Поняття і ознаки соціальної правової держави

Соціальна правова держава — це політична організація сус­пільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак (рис).

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенст­во, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпра­цьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єд­нань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, по­садових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загал ьнодо-звшьний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що пря­мо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Пла-тон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю поряту­нок держави...»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охо­рони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного за­хисту).

5. Побудова відносин особи та держава на основі взаємної від­повідальності: як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість під­міни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійс­ненням законів та інших нормативно-правових актів — налагод­жена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядо­вих органів.

9. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соці­альних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпе­ки— мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадя­нину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального сере­довища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матері­альної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та ко­нтролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціаль­не ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хво­рих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гаран­тується загальнообов'язковим державним соціальним страхуван­ням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і су­спільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності грома­дян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки — ви­рішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманіт­них соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних про­цесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціаль­ної захищеності відповідно до закону.

Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гаран­тує людині свободу вияву:

— як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і пси­хічними якостями, тобто має індивідуальність;

— як члену соціального організму, яким є громадянське сус­пільство, тобто індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і організацій;

— як громадянину, який є підданим держави.

Список використаної літератури:

Алексєєв С.С. Теорія права. - М.- 1993.

Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права. - Львів, 1997. - 206 с.

Білоус А. О. Політико-правові системи : світ і Україна . - К., 1997. - 200 с.

Геєць В. Державність України. На шляху до громадянського суспільства // Віче. - 1995. - № 5. - С. 3.

Гладун З.С., Кравчук М.В., Бармак М.В. Основи правознавства. Навчальний посібник. – Тернопіль: Економічна думка. - 1999 ;

Загальна теорія держави і права / За ред. Копейчикова М. Н. -К,1997.-320с.

[1] Поняття «громадянське суспільство» з'явилося в XVII ст. в працях Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж.Локка й одержало фундаментальний розвиток у наступних століттях у роботах Ж.-Ж. Руссо, Ш.Монтеск'є, Гегеля й ін. Гегель, наприк­лад, розглядав громадянське суспільство як єдність осіб, шо його складають. Він вважав, шо оскільки ці особи мають різні інтереси, нерідко протилежні, виникає потреба в державі як організації загального зв'язку кожного з кож­ним. Діалектичне пояснюючи їх взаємозв'язок, Гегель називав державу аб­солютною метою громадянського суспільства, їй (державі) підвладного.

[2] Спочатку протягом тривалого часу громадянське суспільство виробляє нор­му права в рамках фактичних відносин. Завдяки визнанню норми державою фактичні відносини доводяться до статусу «юридичних».

[3] Про наукові концепції щодо сучасних держав див. у главі 4 “Державна вла­да і держава".