Перегляд неокласичної теорії ринку. Монополії і конкуренція - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

Модель досконалої конкуренції, що її було покладено в основу всіх теоретичних узагальнень класичної та неокласичної шкіл, була досить умовною. Це визнавали й самі класики. Зокрема, вже А. Сміт припускав, що продавці на ринку можуть домовитися про ціни на товари, Дж. С. Мілль розглядав ситуацію монопольного володіння товаром, її наслідки для економічної рівноваги, А. Курно побудував першу в історії науки модель максимізації прибутку монополістом.

Але вплив такого чинника, як монополія, на той час був настіль­ки несуттєвим і швидкоминущим, що ринок та конкуренція в еко­номічній теорії, починаючи від Сміта, Рікардо, Мальтуса, Мілля і закінчуючи Маршаллом, розглядаються як ідентичні категорії.

Класична і, значною мірою, неокласична теорії протягом трива­лого часу продовжують користуватися поняттям досконалої конку­ренції, яке, хоча й зазнає певних уточнень, у цілому сприймається як аксіома.

А. Маршалл досконалу конкуренцію трактує як ситуацію на ринку, за якої існує велика кількість продавців (покупців) і кожен продає (купує) визначену й обмежену, тобто таку, що не забезпечує йому «вирішального голосу», частину однорідного продукту. Ні продавець, ні покупець не можуть диктувати ціни на ринку, вони можуть тільки пристосовуватись до них. На ринку і між продавця­ми, і між покупцями встановлюються конкурентні відносини. Про­давці змагаються між собою за покупців, а покупці — за кращого продавця товарів, за якісніший товар. Конкуренція є також характе­рною рисою взаємовідносин між продавцями й покупцями. Вони конкурують один з одним, намагаючись встановити взаємоприйнят­ні умови купівлі-продажу. Унаслідок цієї конкуренції ціни встанов­лює ринок залежно від того, скільки запропоновано товарів, який попит на них існує і які граничні витрати покладено в основу ціни.

Досконала конкуренція за класичною теорією виконує кілька функцій, зокрема ціноутворюючу, стимулює скорочення граничних витрат виробництва, сприяє безперебійному руху капіталів, їхньому переливанню із галузі в галузь, раціоналізує структуру виробництва, урівноважує й регулює розвиток суспільної економіки.

Монополію автори класичного та неокласичного спрямування завжди розглядали як антипод конкуренції.

До проблеми ролі монополій у ринкових відносинах зверталося багато економістів, серед них англійський економіст Ф. Еджуорт. У своїй праці «Чиста теорія монополії» (1897) він пише про негатив­ний вплив монополії на конкуренцію та ціноутворення. Та найголов­нішим його висновком був той, що монополія з часом призведе до знищення механізмів саморегулювання.

Завершеного вигляду класична теорія монополії набула в працях Маршалла. Він підсумував усі теоретичні досягнення попередників, але, на відміну від них, розглядав відхилення від чистої конкуренції скоріше як виняток: у нього монополіст «певною мірою бажає спри­яти інтересам споживача»1. Ці намагання монополіста зумовлені тим, що він правильно оцінює роль споживацького попиту на ринку як такого, що забезпечує дальший розвиток виробництва. Маршалл вказує, що монополії пропозиції завжди протистоїть конкуруюча сила — споживацький попит. Отже, конкуренція лише набуває но­вої форми і не втрачає свою регулюючу функцію.

Маршалл не міг не бачити, що в структурі суспільної економіки відбуваються суттєві зміни: економічний прогрес, концентрація та централізація капіталів покликали до життя нові форми організації виробництва, що об'єктивно зумовили виникнення монополістич­них об'єднань. Але з позицій своєї доктрини він не зміг дати їм ви­черпної оцінки.

Згодом Гелбрейт зазначав: «Світ Маршалла з його конкуруючи­ми підприємцями, споживачами, які прагнуть максимізації задово­лень, і сьогодні продовжує служити цілям ортодоксії... Значні сучасні корпорації... — це є реальність, і на це мають бути звернені по­гляди економістів. Але вивчати Маршалла було варто. Для того, щоб знати, що є правильним, потрібно твердо знати, що є неправи­льним. Річ не в тім, що застаріли «Принципи» Маршалла, голов­не — змінилися економічні умови, змінилася структура ринку»'.

У 20—30-х pp. у межах неокласичного підходу формується на­прямок дослідження, який ревізує класичну ринкову концепцію. Він базується на тезі, що умови реалізації механізмів саморегулювання, в основу яких покладено цінову конкуренцію, змінились, тому ви­никає необхідність у створенні макроекономічної теорії, яка б відо­бражала нові тенденції.

Якщо Маршалл обмежувався характеристикою недоліків ринків, то його послідовники писали про зміну умов і характеру ринкової конкуренції, про поділ ринків на ряд відособлених. Критики теорії Маршалла зазначали, що від аналізу вільної конкуренції слід пе­рейти до аналізу конкуренції за умов монополії.

Так, італієць П. Сраффа вважав монополізацію всезагальним яви­щем, яке потребує теоретичного відображення. У статті «Закони утво­рення доходів за умов конкуренції» (1926) він зазначає, що виникнен­ня монополій зв'язане зі зростанням масштабів виробництва, перева­гами великих фірм, тому поведінку фірми на ринку треба описувати в категоріях монополії, а не конкуренції, як це робить Маршалл.

Тезу Маршалла про наявність певних відхилень кривої попиту на окремих ринках Сраффа пояснював тими перевагами, які споживач, не зважаючи на коливання ціни, віддає певним видам товарів. Такі переваги завдячують своєю появою особливим характеристикам то­вару, торговій марці фірми, місцезнаходженню продавця тощо. На його думку, беручи до уваги цю обставину, слід замислитись над новими характеристиками конкурентної боротьби за умов поширен­ня монополій на ринку.

За це завдання взялися два молоді економісти — англійка Дж.Робінсон (1903—1983) і американець Е. Чемберлін. Робінсон 1933 p. опублікувала книжку під назвою «Економічна теорія недос­коналої конкуренції» , і того самого року вийшла у світ праця Чемберліна «Теорія монополістичної конкуренції: реорієнтація теорії вартості» . Обидва економісти розробляли практично ту саму проб­лему, щоправда, трохи з різних позицій, але дійшли близьких за змі­стом і значенням висновків.

Вони переглянули теоретичне уявлення про механізм функціону­вання ринку й розвитку суспільної економіки, механізм формування витрат і цін, закономірності взаємодії попиту і пропозиції та об­грунтували можливість досягнення економічної рівноваги через дію ринкових механізмів на підставі положення, що монополія не запе­речує конкурентної боротьби, а лише передбачає зміну її форм.

Основна різниця полягає в тім, що Робінсон у своїй праці роз­глядає монополію (або олігополію) підприємства (фірми), а Чембер­лін приділяє головну увагу монополії продукту (товару).

Виходячи з цього, Дж. Робінсон формулює теорію недосконалої конкуренції, згідно з якою монополія впливає лише на ринкове співвідношення попиту і пропозиції, створює можливість впливу на ціни з метою регулювання рівноваги, але не в силі зупинити дію ринкових механізмів. Е. Чемберлін формулює теорію монополіс­тичної конкуренції, стверджуючи, що внаслідок розвитку монопо­лій відбувається диференціація продуктів та ринків, тому цінова конкуренція отримує нові стимули.

І теорія недосконалої конкуренції Робінсон, і теорія монополіс­тичної конкуренції Чемберліна є своєрідною реакцією на розвиток монополістичної структури ринку. Але їхні праці доводять, що, як і раніше, у центрі економічної рівноваги залишаються ціна, витрати виробництва, прибуток, попит та пропозиція, мотиви підприємниць­кої діяльності. Тобто теорії конкуренції за умов монополізації виро­бництва, які вони сформулювали, є теоріями розвитку ринку, оскіль­ки ці дослідники вважають монополію суто ринковою ситуацією, з цих позицій аналізуючи її недоліки та переваги.

Поряд із традиційними теоріями конкуренції за умов монополії виникають і інші, які розглядають монополістичну конкуренцію як явище неринкового порядку. Їхні автори вважають, що монополіза­ція виробництва сприяє динамічному розвитку суспільства, оскільки виникає конкуренція нового типу, яка проникає у всі сфери суспіль­ного життя. Такою є наприклад теорія ефективної конкуренції Й. Шумпетера.

Сучасне трактування конкуренції за умов монополізації вироб­ництва ввібрало всі попередні досягнення таких теоретиків, як Дж.Робінсон, Е. Чемберлін, П. Самуельсон, а також інституціональну за своєю суттю теорію врівноважуючих сил Дж. Гелбрейта.

Теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінсон. Джоан Вайо-лет Робінсон (1903—1983) закінчила Кембріджський університет і залишилась працювати в ньому на викладацькій посаді. Уся її наукова кар'єра зв'язана з кембріджською школою, заснованою А. Маршаллом. Головна її праця (побудована на засадах неокласи­цизму) «Економічна теорія недосконалої конкуренції» стала відо­мою в усьому світі.

Дж. Робінсон ставить собі за мету довести, що конкуренція за умов монополізації виробництва видозмінюється, але зберігається, як зберігається сам ринок. Щоб довести це, Робінсон користується прийомами неокласичної школи, її основоположними категорія­ми — граничний дохід, еластичність попиту і пропозиції і т. ін.

Вона виходить із того, що категорія досконалої конкуренції є абст­рактною моделлю, яка ідеалізує реальне становище на ринку, але має важливе значення для розуміння принципів ринкової поведінки фірми.

її увагу привертають інші ринкові ситуації: чиста монополія, монопсонія, олігополія та зв'язані з ними форми монополізації рин­ку. їхню природу Робінсон виводить із відношення економічних агентів до факторів виробництва та диференціації товарного світу.

Вона виходить із того, що в економіці не існує незалежних само­стійних виробників; що об'єктивними є процеси концентрації, кор-поратизації, зумовлені перевагами великого виробництва; що моно­полії впливають на ринкове співвідношення попиту і пропозиції та забезпечують різноманітні форми контролю над ринком. Робінсон цікавлять закономірності формування ціни, прибутку й заробітної плати за цих умов порівняно з умовами досконалої конкуренції.

Чисту (абсолютну) монополію вона визначає, як володіння продуктом, для якого немає близького замінювача. Покупець у та­кому разі позбавлений можливості вибору і змушений купувати то­вар у монополіста (один продавець — багато покупців). Відтак фак­тично цілу галузь репрезентує один виробник, котрий і диктує ціну на ринку.

Існування чистої монополії Робінсон зв'язує з монополією на фа­ктори виробництва, особливо на сировину. Поведінка монополіста на ринку не стримується іншими фірмами-конкурентами. Він повні­стю контролює обсяги виробництва товару і його ціну, отримуючи надприбуток. Але абсолютний контроль є можливим тільки за умо­ви, що сам виробник є власником матеріальних факторів виробниц­тва, інакше гранична ціна факторів зростатиме одночасно зі зрос­танням ціни товару.

Монополіст впливає на ціну, зменшуючи обсяги виробництва. Але нижня межа обсягів виробництва, як і за досконалої конкурен­ції, визначається оптимальними витратами на одиницю продукції:

дальше скорочення виробництва призводить до зростання витрат і зменшення прибутку від одиниці товару.

Існує ще один суттєвий чинник, що обмежує владу монополіста на ринку, — це спадання попиту зі зростанням ціни, а отже, змен­шення обсягів збуту.

Тому чиста монополія, на думку Робінсон, — це швидше теоре­тичне поняття, а не реальна ситуація. На ринку вона так само ма­лоймовірна, як і досконала конкуренція.

Дж. Робінсон указує також на те, що монополія не обов'язково зв'язана з виробництвом і власністю на окремий вид товару. Виробники однорідних, але неоднакових за характеристиками товарів стають монополістами. Монополія — це не що інше, як наявність одного продавця кожного специфічного товару.

Монопсонія — ситуація, протилежна чистій монополії (один по­купець — багато продавців). Аналізуючи цю ситуацію, Робінсон показує, що монопсоніст також може застосовувати цінову дискри­мінацію і в такий спосіб контролювати ринок. Але і його влада на ринку обмежується багатьма факторами.

Реальним для ринку є щось проміжне між чистою конкуренцією та чистою монополією, і, на думку Робінсон, такий стан наочніше відображає чинники поведінки монополістів на ринку. Це тип рин­ку, який контролюється кількома фірмами, — олігополія. Як прави­ло, фірми об'єднуються і перешкоджають вступу інших фірм на ри­нок. У результаті там панує обмежена кількість виробників однорідного або взаємозамінного продукту. Це уможливлює конт­роль за ціноутворенням, збереження напівмонопольного становища, отримання надприбутку і дає змогу позбутись негативних для на­громадження капіталів наслідків конкуренції.

Конкуренція як така за олігополії зберігається, але в особли­вих формах: її функції, зокрема стимулювання й врівноважування економіки, обмежуються, що призводить до часткової втрати кон­курентного ефекту. Тому Робінсон називає її недосконалою кон­куренцією.

Механізми й форми недосконалої конкуренції за олігополії Робі­нсон розкрила досить докладно. В її праці визначаються такі форми конкуренції, як лідерство в цінах, «витрати плюс», угоди виробників і постачальників у рамках галузі, державні обмеження. Звертається увага на практику «цінової дискримінації» за допомогою поділу ринку збуту того самого товару на сегменти з різним рівнем цін. Розглядається практика «знімання вершків» шляхом організації по­купців у групи за рівнем їхньої купівельної спроможності.

Ціноутворення за умов недосконалої конкуренції. Особливістю олігополії є взаємозалежність рішень панівних фірм у галузі цінової політики. Жодне таке рішення не може бути прийняте без урахуван­ня можливих контрзаходів з боку конкурентів. Діяльність фірм-конкурентів (а не лише витрати й попит, як за монополії) — це до­даткове обмеження, котре фірми мусять ураховувати, визначаючи оптимальні ціни й обсяги виробництва. Саме тому модель олігополії передбачає конкурентну боротьбу.

Водночас конкуренція у сфері монопольного ціноутворення, за якої конкуренти намагаються вибороти лідерство й установити вла­сні ціни, що включали б монопольний прибуток, за умов олігополії закінчується, як правило, угодою, оскільки існує взаємозалежність між діями конкурентів: підвищення цін одним конкурентом призводить до того, що він втрачає споживачів, а зниження змушує інших конкурентів також знижувати ціни. Тому, як правило, олігополісти домовляються про межу цін.

Теорія Робінсон соціологічна за своєю суттю. Її цікавлять питан­ня зайнятості, взаємовідносин підприємців-монополістів та найма­них робітників, проблеми формування заробітної плати (ціни робо­чої сили). Вона робить ряд цікавих висновків, зокрема про те, що за умов олігополії у підприємців є можливість впливати на рівень цін факторів виробництва, оскільки вони є монопсоністами — єдиними споживачами специфічних факторів. Щоправда, цей вплив обмеже­ний відповідною поведінкою конкурентів. Але на ціну робочої сили, тобто на рівень заробітної плати, немає потреби впливати: во­на встановлюється за іншими законами — під впливом попиту і пропозиції на ринку робочої сили, і є виявом протистояння робіт­ників-продавців та окремого підприємця-покупця. На думку Робінсон, підвищення рівня заробітної плати призводить до зростання витрат, тому олігополіст, який отримує виграш лише за рахунок нижчих ніж у конкурентів витрат, змушений замінювати цей фактор іншим — матеріальним. Таким чином, олігополія сприяє зростанню безробіття.

Отже, за олігополії проведення власної цінової політики стає не­можливим: конкуренція втрачає свою досконалість і набирає нових форм, в яких синтезуються монополія й конкуренція, що дає змогу поєднати їхні переваги і змушує примиритись із поєднанням їхніх недоліків. Це проявляється в тім, що ціна втрачає свою еластич­ність, через підвищення цін зменшується рівень пропозиції, спадає попит.

Водночас Робінсон указує на те, що цінова конкуренція в оліго­полії не припиняється, вона здійснюється за рахунок якісної моди­фікації товару, зміни його функціональності, поліпшення реклами, запровадження нових форм торгівлі. Один продукт може бути замі­нений іншим того самого виду, але вищого гатунку, тобто дорож­чим. Зростає роль торговельної марки, реклами. Покупець ураховує якість, транспортні витрати, обслуговування, надання кредиту, упа­ковку, зовнішній вигляд. У такий спосіб відбувається диференціація однорідного товару, що забезпечує новому його різновиду таке саме монопольне становище на ринку.

Але Робінсон не приділяла окремої уваги аналізу проблеми ди­ференціації товару, вона обмежилась висновком, що в суспільстві кожен виробник є наперед визначеним монополістом. На її думку, диференціація продукту є не єдиною і не визначальною умовою влади монополіста на ринку. Робінсон підкреслює, що передумовою виникнення олігополії і недосконалої конкуренції є концентрація виробництва, що «скрізь можна спостерігати тенденцію до монополізації, яка проявляється у програмах обмеження, системах квоту­вання, раціоналізації, зростанні гігантських компаній»'.

Щось схоже має місце і на світовому ринку. Типовим для нього стала «симетрична» або «асиметрична» олігополія, коли домінують усього дві-три компанії. Світ олігополії більше відповідає реальній дійсності, ніж світ вільної конкуренції чи всесвітньої монополії.

Отже, недосконала конкуренція існує за панування на ринку олігополії — особливого різновиду монополії. За наявності моно­полії в будь-якій формі вільної конкуренції немає, ціни встанов­люються вище за середні й граничні витрати, стають джерелом монопольного прибутку, а конкуренція припиняє виконання функ­ції врівноважування ринку. Олігополія дає змогу говорити про іс­нування конкуренції, яка пересувається в іншу площину і набирає нової форми — суперництва між фірмами-монополістами, що ді­лять ринок, на якому продають стандартизовані або диференційо­вані товари. Вихід на них для інших фірм ускладнено, існує бар'єр патентного захисту, потрібні великі капіталовкладення, щоб подо­лати інші перешкоди. Конкуренція між олігополістами сприяє врі­вноважуванню цього ринку, але має інші вади — породжує замк­нені ринки, у межах яких дію конкурентних сил обмежено. Така конкуренція не сприяє вільному переливанню капіталів, науково-технічному прогресу, формуванню раціональної структури суспі­льного виробництва.

Пропонуючи свою теоретичну концепцію, Робінсон дотримува­лася антимонополістичної позиції, виступала проти засилля моно­полій. Вона вважала за необхідне антимонопольне втручання дер­жави в процеси концентрації та централізації капіталів, розглядала профспілковий рух як фактор стримування і протидії монополізму підприємців у галузі формування заробітної плати.

Теорія монополістичної конкуренції Е. Чемберліна. Едвард Хейстінгс Чемберлін (1899—1967) народився в штаті Вашингтон у родині пастора. Отримав освіту в університетах Айови та Мічігану. Докторську дисертацію, присвячену проблемам монополістичної конкуренції, захистив 1927р. в Гарварді. Після захисту дисертації залишився на викладацькій роботі.

1939 p. Чемберліна обирають головою відділення економічної теорії Гарвардського університету, де під його керівництвом пра­цюють такі видатні вчені, як В. Леонтьєв, Е. Хансен, Й. Шумпетер. З 1948 p. — він головний редактор гарвардського «Квартального економічного журналу». 1965 p. Чемберліна обрано почесним чле­ном американської економічної асоціації. Він автор багатьох кни­жок з теоретичної економіки, але основна праця, що зробила його всесвітньо відомим — це «Теорія монополістичної конкуренції», яка перевидавалася багато разів.

Провідна ідея економічної теорії Е. Чемберліна полягає в тім, що в процесі монополізації виробництва виникає нове явище, не влас­тиве ринковим ситуаціям чистої конкуренції та чистої монополії. Воно є результатом синтезу цих ситуацій і породжує монополістич­ну конкуренцію, яка відрізняється від уже відомих форм тим, що дає можливість контролювати як пропозицію, так і попит.

Чемберлін розглядає монополію традиційно, як ринкову ситуа­цію, що дає змогу монопольному продавцеві (чи покупцю) контро­лювати пропозицію товару і тим самим визначати на нього ціну, то­ді як за умов чистої конкуренції такий контроль виключається. Однак він звернув увагу на те, що за певних умов контроль виклю­чається й тоді, коли існує монополія, у межах якої виробники ство­рюють ідентичний товар і продають його на ідентичному ринку за повної стандартизації послуг, товарів, попиту, продавців.

Чемберлін будує модель, за допомогою якої аналізує дії незале­жних продавців однорідного продукту. Він зазначає, що підставою для встановлення їхньої монополії стають ознаки диференціації товару: виняткові якісні характеристики продукту; марка фірми; особлива упаковка; місцезнаходження фірми; особливі форми об­слуговування; реклама, що підкреслює винятковість товару.

Ситуація, за якої монополія не забезпечує повного контролюван­ня ринку, на його думку, пояснюється конкуренцією між виробни­ками різних модифікацій однойменного продукту, що призводить до його диференціації і перетворення його власників на монополістів. Це не виключає «завершеної монополії» на якийсь різновид продук­ту, але влада такої монополії не поширюватиметься на все коло то­варів цієї групи, обмежуючись лише окремим товаром. Як резуль­тат, виникає особлива форма протистояння — монополістична конкуренція, що має на меті сформувати власне коло споживачів.

Отже, монополістична конкуренція, на думку Чемберліна, — це конкуренція, що відповідає таким вимогам: кількість продавців од­норідного товару є достатньо великою, щоб їхня економічна діяль­ність не справляла особливого впливу на інших конкурентів, на від­міну від недосконалої конкуренції не зачіпала їхніх економічних інтересів; продукт і справді якісно різнорідний, диференційований, і покупець може вільно вибрати конкретного продавця; будь-хто має право безперешкодно виробляти товар даної групи, ринок не є за­критим.

За таких обставин кожен продавець керується лише власними корисливими мотивами і сам приймає рішення щодо обсягів вироб­ництва та цін на товари чи послуги. З іншого боку, на сучасному ринку пропонується нескінченна кількість видів однорідного товару, але кожний покупець вибирає, як правило, тільки один його різ­новид залежно від якості, привабливості упаковки, марки фірми, вправної реклами, власних уподобань та стану «власної кишені». Виникає взаємна залежність продавця й покупця, на якій грунтуєть­ся такого роду монополія.

Монополія «улюблених» товарів, які швидко розкуповують, під­вищує конкуренцію на ринку, сприяє розвитку диференційованих ринків. Ці ринки однорідного товару не зливаються в один, як це буває в разі досконалої конкуренції, а утворюють мережу взає­мозв'язаних ринків окремих продавців. На кожному з них продавці можуть маніпулювати ціною, як монополісти, але така монополія не знижує конкуренції.

Отже, якщо продукт і ринок диференційовано — кожен прода­вець одночасно є й монополістом і конкурентом. Передумовою та­кого поєднання двох протилежних начал є володіння «диференційо­ваним продуктом» (монополія) і випуск замінників, «субститутів» (підрив монополії, загострення конкуренції). «Скрізь, де існує ди­ференціація, кожен продавець володіє абсолютною монополією на власний продукт, але водночас зазнає конкуренції з боку більш-менш недосконалих замінників. Оскільки кожен є монополістом і все ж таки має конкурентів, то ми маємо право говорити про них, як про конкуруючих монополістів», — зауважує Чемберлін.

Ознакою диференціації є різнорідність навіть однойменних това­рів різних виробників, завдяки чому покупці віддають перевагу яко­мусь конкретному товару. Але Чемберлін наголошує, що ця різнорід­ність може бути як реальною, так і уявною, хоч саме вона й покла­дається в основу класифікації чинників, що змінюють форму конку­рентної боротьби, перетворюють її на монополістичну конкуренцію.

Чемберлін аналізує три напрямки монополістичної конкуренції:

ціновий (маніпулювання цінами), неціновий (внесення якісних змін у продукт) і рекламний.

Цінова конкуренція. Пропонуючи диференційований товар, ко­жен продавець товару чи послуг формує власне коло покупців — мікроринок, на якому він виступає як монополіст, що контролює ці­ну товару, певною мірою підвищуючи її за рахунок обмеження об­сягів виробництва.

За цих умов ціноутворення не можна пояснити в категоріях кон­куренції або монополії. Стає помилковим уявлення про суто конку­рентну природу системи цін, за якої ціни тяжіють до рівня, що від­повідає умовам конкуренції (вирівнювання).

Ціноутворення підлягає іншим чинникам. За умов монополісти­чної конкуренції воно має подвійний характер.

З одного боку, ціноутворення зазнає впливу об'єктивних чинни­ків — витрат виробництва та збуту. Монополіст ураховує їх з метою визначитись у розмірах максимізації чи мінімізації прибутків. При цьому витрати виробництва, або «граничні витрати», що використо­вуються для пристосування продукту до попиту, збільшення пропо­зиції, хоч і беруть до уваги, але вони більше не відіграють визна­чальної ролі, не мають прямого впливу на ціну. Витрати збуту, тобто витрати на пристосування попиту до продукту, організацію попиту на продукт, мають більш важливе значення, але в ціні врахо­вується не абсолютний розмір цих витрат, а ефект їхнього впливу на процес диференціації товару.

Отже, з іншого боку, на рівень цін впливає суб'єктивний чинник:

ціна відображає якість товару, престиж торговельної марки, засвід­чує його класність (не завжди зниження цін на товар приводить до зростання попиту, інколи покупці розцінюють його як наслідок утрати товаром певних якісних характеристик).

Суб'єктивний чинник за умов монополістичної конкуренції віді­грає більш суттєву роль: дає можливість монополістові, по-перше, маніпулювати цінами, змінюючи їх залежно від економічної ситуа­ції, по-друге, здійснювати власну політику з формування ізольова­ного мікроринку.

Маніпулювання цінами за умов монополістичної конкуренції та­кож змінює свою спрямованість. «Цінові війни» не відіграють тієї ролі, що за досконалої конкуренції, або чистої монополії, оскільки немає потреби «витискувати» конкурента, бо окремі ринки незалеж­ні один від одного. Крім того, цінова боротьба негативно позначає­ться на прибутках обох сторін. Маніпулювання цінами відбувається в межах одного, замкненого ринку з метою заохочення споживача.

Чемберлін, як і інші, уважав, що монопольний прибуток — головна мета ринкової стратегії виробника. Його максимізація до­сягається зменшенням обсягів виробництва та підвищенням цін. За збільшення випуску продукції можна скоротити, щоправда, витрати виробництва на її одиницю, але тоді для реалізації додатко­вої продукції будуть потрібні або додаткові витрати, або знижен­ня цін. Монопольний прибуток, отриманий за рахунок постійно діючої монополістичної конкуренції (як і за досконалої її форми) матиме тільки тимчасовий характер, бо спрацює механізм ціново­го врівноважування, коли монопольний прибуток прямує від мо­нопольного до середнього (це, між іншим, забезпечує виживання середніх підприємств за умов монополізації). Проте саме монопо­лістична конкуренція створює умови для тривалого отримування монопольно високих прибутків. Це зумовлено впливом на ціноутво­рення суб'єктивних чинників, у тім числі можливостей нецінової конкуренції.

Інструментами нецінової конкуренції є підвищення якості това­рів, випуск нових моделей, досконалий дизайн, поліпшення умов обслуговування клієнтів, удосконалення системи збуту.

Чемберлін пише: «Продукт — це найрухоміша в економічній си­стемі категорія, що є більш рухливою, ніж ціна. Нецінова конкурен­ція випливає з різноманітності продукції і різниці у витратах обігу. Конкуренція якості товарів може стримувати конкуренцію цін. Якість — це додаткова рушійна сила ринку».

Він обгрунтував поняття «витрати збуту», докладно розкрив сут­ність цього інструмента конкуренції, показав його вплив на форму­вання попиту. Попит, за Чемберліном, визначається не тільки при­бутками, інтересами та вподобаннями покупців — його органі­зовують постачальники товарів. Він звернув увагу на те, що попит можна збільшити за рахунок тимчасової монополізації ринку, наго­лошував на специфічних особливостях формування і управління по­питом, що базуються на винятковості продукту, маніпулюванні ці­нами, особливо справної організації реклами.

Проблему економічної рівноваги Чемберлін вирішує з неокла­сичних позицій. Він дотримується неокласичного погляду, що рів­новага на ринку досягається за рахунок вільного ціноутворення.

Дуже важливим висновком Чемберліна є те, що монополістична конкуренція диференційованих продуктів включає елементи доско­налої конкуренції і сприяє досягненню економічної рівноваги. Ди­ференціація призводить до того, що утворюється мережа відособле­них ринків, але водночас вони залишаються взаємозв'язаними однорідністю товарів. Відтак на цих ринках зберігається різномані­тність цін, витрат, обсягів випуску продукції певних товарних груп. При цьому на базі диференціації розгортається цінова конкуренція на окремих ринках. Занадто висока ціна на мікроринку призводить до втрати споживача й ринку, а надто низька — до втрати виробни­цтва. Протистояння цих сил саме й забезпечує належну рівновагу.

Економічна рівновага досягається також унаслідок протистояння мікро- і макроринку.

Але Чемберлін зауважував, що ситуація рівноваги не завжди є корисною для суспільства, адже її порушення часто супрово­джує інноваційну перебудову економіки. Крім того, диференціація продукту, хоч і зв'язана з відтоком капіталів з виробничої сфери до сфери збуту, дає покупцям свободу вибору. А часткова рівнова­га на мікроринку не вигідна виробникові, котрий не хоче, щоб його зусилля пропали марно — перестали давати монопольний прибу­ток, а тому витрачає додаткові зусилля на рекламу та вдосконален­ня якості.

Та основний висновок Чемберліна полягає в тім, що економіка саморегулюється і за умов монополії, але врівноважуючі сили з ча­сом трансформуються — управління попитом і пропозицією посту­пово витискає колишній саморегулятор — об'єктивне співвідно­шення попиту і пропозиції.

Чемберлін обгрунтував нове уявлення про поведінку суб'єктів ринкових відносин за умов монополізації. Він стверджував, що ти­повим для сучасного ринку є поєднання конкуренції й монополії й увів поняття «монополістичної конкуренції». Це поняття знаменува­ло відмову від традиційних в економічній науці поглядів на конку­ренцію й монополію як на альтернативні поняття і від відповідного пояснення ціноутворення або категоріями конкуренції, або катего­ріями монополії. «Ми, навпаки, уважаємо, що більшість економіч­них ситуацій є складними явищами, котрі включають і конкурен­цію, і монополію», — писав він.

Чемберлін формує нові теоретичні уявлення про функціонування ринкової економіки. Він доводить, що конкурентна боротьба то­читься як між ринками, так і всередині цих ринків, а отже, форма конкуренції змінюється якісно, поширюється в іншу площину. Зро­зуміло, що попит і пропозиція за цих умов втрачають свою об'єк­тивність і значною мірою визначаються суб'єктивними чинниками, оскільки попитом, як і пропозицією, можна маніпулювати за допо­могою цілеспрямованої політики виробника і продавця. Тому проб­леми врівноважування суспільної економіки пересуваються, за Чем-берліном, на макрорівень.

Отже, Чемберлін і Робінсон переглянули класичну теорію ринку, пристосувавши її до сучасних умов.

На відміну від Маршалла, Чемберлін і Робінсон у своїх теорети­чних розробках намагалися тісно пов'язати аналіз цін конкуренції з реаліями економічної дійсності. Вони виступили проти твердження, що виробник не має можливості впливати на ціну, і довели, що він отримує цю можливість, коли займає виняткове становище на ринку.

Робінсон і Чемберлін показали, що реальні процеси відбувають­ся між двома полюсами — монополією і конкуренцією. Досконала конкуренція — це свого роду недосяжний ідеал, за умови існування якого закон попиту і пропозиції діє у чистому вигляді. Практично не буває і чистої монополії, тобто ситуації, коли на ринку лише один продавець, немає замінника товарів, існують бар'єри для виходу конкурентів на ринок, попит абсолютно не еластичний.

Вони наполягали, що економічна теорія не повинна обмежува­тись аналізом конкуренції за розгляду лише однорідних продуктів. На ринку реально існують диференційовані продукти, і цей принцип можна поширити на все суспільне виробництво, розглядаючи без­межну кількість ринків, їхню взаємодію та засади функціонування.

У цілому теорії недосконалої і монополістичної конкуренції є дальшим розвитком і конкретизацією неокласичної теорії цін і ціно­утворення, форм і структури ринку, інструментів і засобів конку­рентної боротьби. Аналіз факторів, які спричиняють зміни механіз­му ціноутворення, сприяв більш докладному виявленню закономір­ностей формування й управління споживацьким попитом.

Й. Шумпетер. Теорія ефективної конкуренції. Одним з найві-доміших і найславетніших економістів першої половини XX ст. є Йозеф Шумпетер (1883—1950). Його теоретична спадщина над­звичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічно­го аналізу присвячено такі його праці, як «Суть і основний зміст те­оретичної політекономії» (1908), «Історія економічного аналізу» (1954), економічній динаміці — «Теорія економічного розвитку» (1912), теорії суспільного розвитку — «Капіталізм, соціалізм і де­мократія» (1942).

Усебічне вивчення історії економічного аналізу привело Шумпе-тера до висновку, що найдосконалішою на той час концепцією в по­літекономії була теорія загальної економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги відбивала статичний стан економіки і не вра­ховувала факторів розвитку економічних процесів.

Прагнучи подолати цю обмеженість теоретичної концепції Валь­раса, Шумпетер в центр свого дослідження поставив саме розвиток системи і ті чинники, які стають рушійними силами такого розвит­ку. Основною особливістю його підходу було те, що, аналізуючи причини динамічних змін, він концентрував увагу на інших вироб­ничих факторах, ніж ті, які традиційно розглядали його попередни­ки. Рушійною силою розвитку в його теорії є підприємець, визна­чальними соціальними рисами якого є не права власності, а особисті якості — ініціативність, далекоглядність, авторитет, готовність до ризику, здатність до інноваційної діяльності. Підприємець, завдяки таким рисам, є головним суб'єктом технічного прогресу, створюючи надлишок вартості, забезпечуючи своєю діяльністю розвиток еко­номіки.

З особою підприємця так чи інакше зв'язується визначення й ін­ших категорій. Зокрема, процент є ціною, сплачуваною за придбан­ня нових продуктивних сил з прибутку. Прибуток також є винагоро­дою за активність підприємця. Він має тимчасовий характер і зникає, коли новаторство замінюється рутиною.

1942 року було опубліковано одну з найвідоміших праць Шум-петера «Капіталізм, соціалізм і демократія» — дослідження істори­чної долі капіталізму. Автор узагальнює теоретичний аналіз капіталізму на підставі якісних зрушень, що відбулися в структурі буржу­азного суспільства в першій половині XX ст., і висуває концепцію самозаперечення, відмирання капіталізму.

Однак Шумпетер досить своєрідно трактував суть капіталізму. Принциповою рисою останнього він уважав діяльність підприємця-новатора — тієї головної дійової особи буржуазних економічних відносин, котра за допомогою грошового капіталу здійснює свою історичну функцію. Тобто капіталізм він розумів надто обмежено — як приватнопідприємницьку систему класичного типу, що базується на дрібній і середній власності. Відповідна їй система цінностей відбивала природу пуританського індивідуалізму. З розвитком капі­талістичної системи відбувається нагромадження багатства, його інституціоналізація, виникають великі корпорації, зростає роль держави в економічному житті, що, на думку Шумпетера, є ознака­ми розкладу, кризи капіталізму, який стає жертвою своїх власних успіхів.

Насамперед відбувається відмирання функції підприємця у зв'язку з нарощуванням могутності великого бізнесу внаслідок тех­нічного прогресу. Велика корпорація з високопрофесійним менедж­ментом і тяжінням до монополізму вдало пристосовується до техні­чного прогресу, але великий бізнес загрожує існуванню самої підприємницької ініціативи, оскільки він раціоналізує і ставить на наукову основу інноваційний процес. Відмирання з цієї причини ін­дивідуальної підприємницької активності завдає, за Шумпетером, нищівного удару капіталістичному ладу. Поступове зникнення під­приємця означає прискорену загибель буржуазії, оскільки процент виплачується з її прибутку.

Нова фаза капіталізму характеризується, за Шумпетером, також руйнуванням його соціальної бази під впливом масового акціону-вання власності, яке знищує індивідуального власника, котрий зав­жди був опорою капіталістичного суспільства.

На думку Шумпетера, досконала конкуренція для суспільства — це стимул для мінімізації витрат і максимального наближення опла­ти праці до її граничної продуктивності. Для підприємця — це сти­мул для мінімізації витрат і максимізації прибутку. Тобто прибу­ток є результатом підприємницької активності за інших однако­вих умов. Його зростання стає самоціллю виробництва. Шумпетер називає таку економічну ситуацію і такий прибуток статичними, а конкурентну боротьбу неефективною, оскільки за цих умов не можна гарантувати, що виробництво й справді досягне якісно ново­го рівня.

Ефективна конкуренція, за Шумпетером, можлива тільки за умов економічної динаміки. Цей стан забезпечується якісно новим рівнем виробництва, що базується на безперервному запроваджуванні нововведень, новаторстві на всіх рівнях — технологічному, управлін­ня й організації виробництва, якості продукту, освоєння нових рин­ків збуту, сировини.

Тобто ефективна конкуренція — це конкуренція нового типу, побудована на новаторстві. Вона не зв'язана з традиційним ціно­утворенням, з досягненням верхньої межі рентабельності, а означає змагання в усіх сферах діяльності, вона відкриває нові можливості для вдосконалювання умов виробництва, змінює структуру взаємо­відносин між виробниками, структуру попиту і пропозиції, умови формування витрат виробництва й цін. Ціноутворення більше не обмежується впливом самих тільки попиту і пропозиції.

Головним агентом ефективної конкуренції є підприємець-новатор, а її важливою умовою — монополізація виробництва, яка дає змогу нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. «Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-яка монополія сприяє інновації»', — писав він.

Конкуренція стимулюється тяжінням підприємця-новатора до отримування надприбутків за рахунок переваг, набутих не змен­шенням витрат, а внаслідок повного усунення конкурента з ринку:

конкурент-новатор руйнує навіть можливіть існування інших кон­курентів.

Як зазначав Шумпетер, суперництво в класичній формі стає неможливим. Досконала конкуренція втрачає своє значення і не може розглядатись як модель максимальної ефективності. За умов досконалої конкуренції стимул до технічного прогресу стає дуже слабким, бо надприбуток від інновацій швидко ліквідується конку­рентами, які не витрачаються на розробки та впровадження ново­введень, але негайно їх переймають. Досягнуті переваги перетво­рюються на втрати. Тяжіння норми прибутку до усереднення також не сприяє досягненню переваг на ринку. Для економічного розвитку все більш необхідними стають великі капітали.

Монополія. Шумпетер уважав, що економічна ефективність за умов урівноваженого стану економіки гальмується проблемою ви­користання ресурсів і технологічних можливостей. Досконала кон­куренція стає неможливою, оскільки продавці (покупці) перебува­ють у неоднакових умовах.