Консервативна неокласика. Неокласичні теорії економічного зростання - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

Проблеми економічного зростання завжди були в центрі уваги неокласичної школи, але під тиском нових реалій вони набули ново­го трактування: якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію ре­гулюючої ролі ринку, то нині враховуються й кейнсіанські підходи. Серед теоретичних проблем, що розглядаються в межах аналізу впливу факторів на темпи зростання національного доходу, можна назвати умови динамічної рівноваги економічного розвитку, реак­цію механізмів саморегулювання ринкової економіки на зовнішнє втручання. Вплив зайнятості, інвестицій, науково-технічного про­гресу та багатьох інших складових процесу відтворення стають об'єктом дослідження як кейсіанського, так і неокласичного напря­мів у контексті проблем прогресу.

Становлення інтенсивного типу виробництва та посилення його циклічності надало особливого значення обгрунтуванню ролі, місця і функцій факторів економічного зростання. Цьому сприяв опрацьо­ваний механізм проведення кількісного аналізу (економ і ко-матема-тичні методи) макроекономічної взаємодії факторів та їхнього впли­ву на динаміку зростання суспільного продукту.

"Неокласична доктрина економічного зростання формувала­ся на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, що бе­ре початок від Сея, Сеніора, Мыля, Кларка, та концепції вироб­ничої функції, що враховує взаємодію двох факторів — праці і капіталу. ,

Дещо Тнакшим є визначення проблеми зростання класиками по­літичної економії Петті, Смітом, Рікардо, яке не ігнорується сучас­ною неокласичною школою, але більшою мірою використовується Кейнсом та його послідовниками.

Ця проблема не є новою, оскільки вперше питання про взає­мозв'язок кількості національного продукту з факторами його утво­рення було предметом дискусії між Рікардо та Сеєм, які необхід­ність дослідження джерел економічного зростання зв'язували з вирішенням проблеми реалізації. На думку Рікардо, що поділяв мір­кування Сміта, зростання матеріального багатства суспільства залежить від часток нагромадження та споживання у національному продукті, розміри яких зумовлені продуктивною силою праці, тоді як Сей стверджував, що його зростання залежить від продуктивнос­ті факторів виробництва та можливостей ринку. Власне, і Сей, і Рі-кардо вже тоді окреслили коло факторів економічного зростання, дослідження міри впливу котрих здійснювалося протягом усієї істо­рії розвитку економічної думки.

Неокласична теорія економічного зростання як особливий на­прямок макроанапізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є са­мостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Сея, сприяє розвит­ку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві і забезпечує саморегулю­вання процесу виробництва.

Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивно­сті кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшу­ється в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає йо­го використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення опти­мального співвідношення між факторами виробництва, на його ду­мку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми еконо­мічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової систе­ми як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідно­шення між факторами, оскільки його визначають вільна конкурен­ція та ринкові закони.гЕкотмічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва!

Ці загальні підходи до визначення ролі окремих факторів у від-творювальних процесах, їхнього впливу на циклічність розвитку су­спільної економіки з часом було конкретизовано та формалізовано. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічно­го зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва і обсяга­ми випуску продукції.

Першим, хто визначив {виробничу функцію як математичне співвідношення (пропорцію) між двома,змінними — обсягом про­дукції та сумою витрат праці й капіталу^був У. С. Джевонс, який 1872 p. використав її для пояснення природи доходів та закону спад­ної віддачі факторів. Дж. Б. Кларк модифікував граничний прин­цип розподілу доходів Джевонса шляхом диференційованого визна­чення частки доходів (у тім числі й ренти, яку Джевонс розглядав як похідну) у створеному продукті. Обидва вони використали функ­цію для пояснення формування доходів, поза зв'язком із теорією зростання.

І тільки наприкінці 20-х pp. математиком Ч. Коббом та еко­номістом П. Дугласом на базі граничного аналізу було сформульо­вано виробничу функцію, яку вони використали для пояснення ор,-ного з аспектів проблеми економічного зростання й ефективності використання факторів виробництва.

Вона передбачала необмежену взаємозамінність праці й капі­талу та показувала ступінь впливу різних їх комбінацій на обсяги виробництва"^, підставі припущень, що прибутки та частка витрат залишаються^стабільними, відсутнє нагромадження, а технічний прогрес зумовлює межу заміщення (теоретично можлива навіть по­вна заміна праці капіталом), аналізувався зв'язок між зростанням основного капіталу, кількістю відпрацьованого часу та обсягами ви­робництва.

Ця функція не враховувала зміни якості факторів виробництва, тенденцій до загального зростання їхньої кількості, отже, була ста­тичною, характеризувала екстенсивний тип економічного зростання. Однак саме вона поклала початок вивченню впливу макроекономіч-них факторів зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та ін. на економічне зростання за статичної рівноваги з метою визна-' чення умов забезпечення довготривалого стійкого розвитку.

Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р. Солоу, Дж. Мід та У. Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробни­чих факторів — праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробі­тна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток — гра­ничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функ­ції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків).

Бралося за умову також і те, що ціни факторів змінюються під впливом динаміки праці та капіталу, усі ресурси використовуються повністю, уся неспожита частина продукту інвестується, проблеми попиту не існує. Крім того, автори абстрагувались від впливу науко­во-технічного прогресу і вказували, що аналіз передбачає умови, коли зростання обсягів виробництва не впливає на ефективність ви­робництва, діє закон спадної віддачі.

Виходячи з цих умов, які автори назвали умовами підприємниць­кої рівноваги, вони побудували лінійну залежність, за якої еластич­ність взаємозаміщення факторів дорівнювала одиниці, тобто зміна співвідношення між прибутком і заробітною платою веде до іденти­чної зміни співвідношення між працею та капіталом, і навпаки.

Ця виробнича функція була покликана продемонструвати меха­нізми врівноважування попиту і пропозиції та показати джерела економічного зростання. Однак велика кількість обмежень, допу­щених авторами, нівелювала наочність функції, хоч і не заперечува­ла загальних висновків.

Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та ре­зультатів, і процес саморегулювання економічного зростання ба­зується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності) окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб'єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв'язується з економічною доцільністю їхнього ви­користання.

Слід зазначити, що у цьому разі виробнича функція характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зов­нішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб'єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги. Згодом, у працях економістів-неокласиків Б. Уолла, Е. Денісо-на, Р. Солоу функція Кобба—Дугласа модифікується введенням інших факторів зростання: ураховується вік основного капіталу, ма­сштаби виробництва, кваліфікація робітників, тривалість робочого часу та ін. У такий спосіб вони намагалися відобразити вплив нау­ково-технічного прогресу та зміну ефективності використовуваних факторів зі збільшенням масштабів виробництва, але ці показники лише частково передавали його особливості.

Багатофакторні моделі економічного зростання справді ілюстру­вали рівень впливу кожного з факторів на збільшення обсягів виро­бництва, але не включали чинників, що суттєво впливали на форму­вання циклу, проте не підлягали кількісному вимірюванню. На практиці це набирало вигляду суперечності між обсягами капіталу, що зростали, та незмінністю частки заробітної плати і прибутку в національному доході або відображалось у збільшенні темпів при­росту заробітної плати за зменшення зайнятості в порівнянні із зростанням обсягів капіталу і зменшенням його частки в національно­му доході.

Було очевидним, що використані показники характеризують не граничну продуктивність факторів, а лише пропорції між обсягами продукції та обсягами застосовуваних факторів у цінах. Тому для побудови функції і була необхідна така кількість обмежень: постій­ність заробітної плати, норми прибутку, індексу цін. Насправді ціни завжди випереджають зростання номінальної заробітної плати, тим самим знижують реальну заробітну плату і підвищують прибутки. Крім того, різна ціна ідентичних видів засобів виробництва дає різні показники вартості капіталу. Тому багатофакторні моделі не ві­дображали реального стану розвитку, були статичними, а не дина­мічними.

Водночас і теорія ефективного попиту, сформульована Кейнсом на підставі висновку про нездатність ринкового механізму забезпе­чити рівновагу попиту та пропозиції, унаслідок чого виникає проб­лема неповної зайнятості людських та матеріальних ресурсів, звузи­ла сферу використання виробничої функції, звела її роль до аналітичного рівня. Розвиток теорії функціональної обумовленості економічного зростання відбувається у напрямку її пристосування до різноманітних кон'юнктурних умов.

Разом з тим виробнича функція стає основою для розробки внут­рішньогалузевих балансів економічного розвитку, які, усупереч ви­сновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціо­нальної структури виробництва. Показники, які вводились у функ­цію, були більш сталими, а зв'язки між ними менш еластичними. Її використання з цією метою виявилося ефективнішим.

Згодом неокласичні принципи, які визначились у зв'язку з дослі­дженням проблеми макроекономічного технологічного вибору, ві­дображеної через виробничу функцію, поширюються за межі аналі­зу впливу факторів на обсяги виробництва. Вивчається зв'язок між галузями виробництва, їх взаємовплив. Галузі виробництва розгля­даються неокласиками з факторіальних позицій з метою визначення пріоритетних напрямків розвитку, впливу кожної з них на форму­вання структури суспільного виробництва.

Поступово неокласичний підхід до побудови міжгалузевих ба­лансів стали використовувати й послідовники Кейнса для відобра­ження структурних зрушень в економіці та створення основ еконо­мічного моделювання й програмування. Від моделі стаціонарної економіки вони переходять до побудови динамічної моделі еконо­мічного зростання, використовуючи її, однак, для обгрунтування необхідності втручання держави в процес формування виробничої структури з метою запобігання кризам та їхнім наслідкам.

Прихильники неокласичного трактування основ виробничої функції вказували на обмеженість кейнсіанських моделей, що в них приріст виробництва розглядався тільки як функція капіталовкла­день, хоч існували й інші чинники, наприклад більш повне викорис­тання виробничих потужностей. Крім того, ці моделі передбачали незмінність рівня капіталовіддачі, що суперечило сформульованому неокласиками закону спадної віддачі факторів. Але помічені були й перспективні напрямки кейнсіанської теорії економічного зростан­ня, а саме те, що при моделюванні використовувався багатофактор-ний підхід, економічна система аналізувалась у динаміці, збільшу­валась кількість об'єктів моделювання.

Пїові напрями функціонального аналізу в межах неокласичного підходу були зв'язані зі зменшенням кількості обмежень у дослі­дженні факторіального впливу, тобто фактори розглядались як аб­солютно незалежні, взаємозамінні, зростання одного не обов'язково вело до зростання іншого; у виробничу функцію запроваджувався фактор часу, що надавало функції динамічності. Це було зумовлено рядом суттєвих змін у розвитку виробництва, породжених науково-технічним прогресом.

Уперше ці зміни вніс у функцію Я. Тінберген, який зазначав, що в первісному варіанті ця функція не змогла б пояснити нових тенде­нцій, коли із розширенням виробництва капіталовіддача збільшує­ться всупереч закону спадної віддачі, а частка праці в національно­му доході зменшується.

Пpo визначальну роль науково-технічного прогресу як фактора економічного зростання в 1956—1958 pp. пише у своїх працях і Р. Солоу. Його дослідження проблеми впливу НТП поклало початок аналізу ролі нематеріальних факторів, до яких він відносить нова­торство та нововведення, зростання науково-технічного рівня підго­товки кадрів, удосконалення в організації виробництва, тобто всі якісні зміни неінвестиційного походження^А в міру того, як науку та освіту починають уважати одним із пріоритетних напрямків дер­жавної політики, витрати на їхній розвиток також включаються у виробничу функцію як чинник інтенсифікації.

Ясна річ, що забезпечення точності показників науково-техніч­ного прогресу, які вводились у функцію в ролі третього фактора зростання, оскільки саме вони визначали достовірність аналізу, бу­ло центральним питанням, яке, хоч і з різних причин, турбувало і неокласиків, і кейнсіанців. Теоретичним основам вимірювання но­вовведень присвячено цілу низку праць таких авторів, як Д. Хікс, Д. Робінсон, Р. Харрод, котрі запропонували, виходячи з умови фі­ксованого співвідношення праці та капіталу в нагромаджуваній час­тині національного доходу, брати за показник технічного прогресу приріст заробітної плати та прибутку за незмінної кількості факторів виробництва (йдеться про граничну продуктивність факторів без урахування їх пропозиції). Кейнсіанці той самий показник ототож­нюють з показником капіталоозброєності одного робітника.

Трактування технічного прогресу як третього незалежного чинника економічного зростання, хоч як це парадоксально, згодом поставив під сумнів Р. Солоу. Він зазначав, що науково-технічний прогрес не існує поза факторами праці та капіталу, і пропонував визначати його через кількісну та якісну зміну цих факторів. Він бу­дує модель-прогноз темпів економічного зростання економіки США, яка, проте, не враховувала можливості циклічних коливань, а тому не відповідала фактичним даним. Солоу зробив висновок, що необхідно враховувати ще один фактор — кон'юнктурні зміни ефе­ктивного попиту, які знаходять відображення у зміні показників ефективності використання виробничих потужностей. Отже, він упритул підійшов до визначення проблеми циклічності з кейнсіан­ських позицій.

Власне в 50—60-х pp., якщо не брати до уваги спеціально декла­ровані розбіжності в підходах до розробки моделей, уже було скла­дно розмежувати кейнсіанський та неокласичний напрямки до­слідження. Це особливо стосувалось проблем макроаналізу економічного зростання, який у обох випадках базувався на викори­станні теорії факторів виробництва, попиту та пропозиції, виробни­чої функції, на економіко-математичному моделюванні, а кожна но­ва ідея, сформульована тією чи іншою школою, сприймалась як доповнення до загальної теорії.

Тенденції об'єднання двох шкіл сприяло те, що методи дослі­дження економічних явищ, використані Кейнсом для створення його теорії, не суперечили неокласичному підходу. Сам Кейнс підкреслю­вав, що його теорія враховує гру вільних ринкових сил, і лише знання об'єктивних економічних закономірностей дає можливість визначити допустимі межі втручання держави в економічний механізм. Головна розбіжність поглядів кейнсіанської та неокласичної шкіл полягала в тім, що вони по-різному визначали ці допустимі межі.