Господарство України між першою і другою світовими війнами - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно
План.
Економічна політика українських урядів доби національно-визвольної революції (1917-1919 рр. ).
Економічні експерименти більшовиків в Україні: «воєнний комунізм» та неп.
Сталінська індустріалізація в Україні: хід, особливості, наслідки.
Колективізація сільського господарства та її наслідки в Україні.
Економічний розвиток західноукраїнських земель у 20-30-их роках.
Економічна політика українських урядів доби національно-визвольної революції (1917-1919 рр. ).
Господарство України доби національно-визвольних змагань переживало надзвичайно складний і суперечливий період. Внаслідок воєнних дій промислове виробництво охопив параліч, зупинялися фабрики і заводи, на вулицю були викинуті десятки тисяч робітників. На початку осені 1917 р. у Донбасі не працювало 200 шахт, були зупинені металургійні заводи, сільськогосподарське виробництво переживало повну деградацію. Ціни на промислові та продовольчі товари безперервно зростали, а привид голоду насувався на міста і робітничі селища.
Центральна Рада. За таких складних умов Центральна Рада, найбільш представницький, владний орган в Україні, не змогла налагодити ефективного державного управління, забезпечити стабільність і порядок, організувати економічне життя. Лише після прийняття третього Універсалу і створення УНР, тобто із запізненням у кілька місяців, Центральна Рада обнародувала основні принципи своєї економічної політики. Значне місце у третьому Універсалі відведено вирішенню аграрного питання — найпекучішого у той час для селянства. Оголошувалося скасування приватної власності на «землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні монастирські, кабінетські та церковні». Ці землі мали перейти в руки трудящих селян без викупу. Для реалізації цього положення Універсалу Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріату із земельних справ розробити закон про те, як користуватися цими землями до остаточного вирішення їх долі на Українських Установчих Зборах.
У третьому Універсалі декларувалась необхідність «доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці». З цією метою Центральна Рада зобов'язала Генеральний Секретаріат праці спільно з представниками робітників «установити державний контроль над продукцією в Україні». Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня.
Однак уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в реалізації наміченої третім Універсалом програми. Центральна Рада поступово відмовилась від негайного вирішення аграрного питання. 10 листопада 1917 року на нараді представників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків і банкірів, В.Винниченко заспокоїв поміщиків, заявивши, що питання про землю буде вирішене на Українських Установчих Зборах. А через кілька днів Рада опублікувала роз'яснення Універсалу з аграрного питання, яке забороняло «свавільне захоплення земель та іншої власності». Передбачалися покарання тих, хто порушуватиме встановлений порядок. Наміри Центральної Ради спрямовувалися на збереження продуктивності сільського господарства, але розходились із прагненнями мало- та безземельних селян.
Малоефективною виявилась політика Центральної Ради щодо фінансів та промисловості. Катастрофічне бракувало грошей, навіть для виплати зарплатні. Га зачіпати царські банки, які діяли в Україні всупереч інтересам Центральної Ради, уряд не ризикував. Не виконувалася також обіцянка встановити державний контроль над промисловістю. Робітники не зрозуміли її суті, а промисловці зустріли взагалі вороже.
Остаточне банкрутство економічної політики соціалістичної (за переконаннями) Центральної Ради стало очевидним після окупації України німецькими та австро-угорськими військами. Рада виявилася неспроможною гарантувати виконання умов Брестського мирного договору, тобто забезпечити вивезення до Німеччини продовольства. Внаслідок цього та інших причин Центральна Рада перестала існувати.
Гетьманат. Уряд гетьмана Павла Скоропадського та його оточення складалися з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів дореволюційного часу. Вони прагнули побудувати нову за формою Українську державу із стабільним устроєм, що базуватиметься на засадах приватної власності. Уряд очолив Федір Лизогуб, октябрист з українофільською орієнтацією, великий поміщик. Він зумів налагодити функціонування державного апарату в т. ч. й на місцях за рахунок використання царської бюрократії. Це, правда, загрожувало відновленню Української державності, зате забезпечило порядок, виконання союзницьких домовленостей тощо. Великі землевласники стали відновлювати свою власність на землю і майно в Україні. Поряд з цим уряд розпочав розробку аграрного законодавства й опублікував у липні 1918 р. «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок виділення селянам державних, удільних, а також викуплених у великих приватних власників земель. Землею за викуп наділялися лише заможні господарі. Лісові угіддя (більше 100 дес.) залишалися за власниками і серед селян не ділилися. В цілому проект був консервативним і більшістю селян не сприймався.
Відновлювалися старорежимні порядки і в промисловості. Уряд повертав націоналізовані підприємства колишнім власникам. Фабриканти не сприйняли тих змін, що настали після Лютневої революції. На виробництві обмежувалась свобода профспілкової діяльності, рівень зарплати визначався власником фабрики і т.п. Внаслідок такої політики влітку і особливо восени 1918 р. Україною прокотилася хвиля робітничих страйків і селянських заворушень, які разом з іншими причинами призвели до ліквідації держави Павла Скоропадського.
Директорія. Її економічний курс не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності, коли активну роль у виробленні політики відігравав В.Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В.Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. Симон Петлюра був заклопотаний військовими справами і особливого впливу на економічну лінію не справляв.
Директорія одним із перших своїх заходів оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату, — всіх, без кого нормальне існування держави неможливе.
Непослідовність курсу Директорії виявилася у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків. Вона пообіцяла їм компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економічне життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й відкидалися.
Отже, бойові дії першої світової війни, хаос і дезорганізація, що панували в усіх сферах економічного життя, агресія з боку білої та червоної Росії, непослідовність та нерішучість українських національних урядів у проведенні економічних перетворень були найголовнішими причинами поразки національної революції і втрати державності.
Економічні експерименти більшовиків в Україні: «воєнний комунізм» та неп.
Політика «воєнного комунізму». Вирішивши збройним шляхом питання про владу в Україні на свою користь, більшовики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин. Перш за все було взято під партійний контроль фінанси. Нова влада заборонила діяльність банків, провела конфіскацію на користь Рад золота та інших цінностей. Фінансове господарство України підпорядковувалося фінорганам Росії. Паралельно відбувалось одержавлення промисловості. Його здійснювала Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ), утворена 1 грудня 1917 р. В Україні були сформовані філії ВРНГ, які не мали ніякої автономії. Постановою ВРНГ від 22 січня 1918 р. державною власністю Російської федерації були оголошені акціонерні товариства «Продамет» і «Кровля». Було націоналізовано і оголошено власністю Російської федерації 9315 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі. Державною власністю РРФСР стали 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава та ін. міст,
Проте найголовнішим питанням для більшовиків в Україні було питання про хліб. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — по 300, а з 1 квітня — по 400 вагонів. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор над українським селом.
Більшовики встановили контроль над Україною з допомогою дуже привабливих для людей гасел: «Заводи — робітникам», «Земля — селянам». Проте незабаром було оголошено курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату..», яке передбачало ліквідацію товарно-грошових відносин і введення прямого продуктообміну. Було розгорнуто широку націоналізацію промисловості, торгівлі, транспорту. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад II тис. підприємств. Характерно, що державні підприємства, як правило, в умовах розрухи не діяли. Сотні тисяч робітників залишалися без роботи, змушені були виїхати у село.
Продовольча політика радянської влади була антинародною за своєю суттю. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розверстку, що мала забезпечити робітничі центри Росії та України, армію, сотні тисяч радянських службовців продовольством. Були створені спеціальні продовольчі загони. З метою їх зміцнення до продзагонів було мобілізовано майже 15 тис. робітників, в т. ч. понад 2 тис. членів більшовицької партії. Влітку 1920 р. завдання щодо продрозверстки було покладено на 1 кінну армію С.Будьонного, що перекидалася на радянсько-польський фронт. Тим не менше, селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 р. загальний план продрозверстки, що становив 153 млн. пудів хліба, було виконано лише на 10%.
У країні вибухнуло масове невдоволення політикою більшовиків, особливо в аграрній сфері, яке стало загрозою існування радянської влади.
Нова економічна політика. Економічна та суспільно-політична криза 1921 р. змусила більшовицьке керівництво терміново переглянути економічну політику, особливо щодо селянства, Навесні 1921 р. В.Леніну вдалося переконати партійне керівництво в необхідності зміни економічної політики.
Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення.
У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.
У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була відмінена обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.
У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки.
У 1922-1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який рівнявся 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому.
Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк. Політика непу була сприйнята в Україні неоднозначно. Так. відомо, що деякі діячі компартії України виступили проти заміни продрозверстки продподатком.
Незважаючи на це, нова економічна політика почала запроваджуватися в Україні. З 1923 р. трудолюбиве українське селянство почало швидкими темпами підвищувати продуктивність праці у своїх господарствах. У 1927 р. в Україні обробляли землі більше, ніж у 1913 р. на 10%, а виробництво зерна вже у 1925 р. досягло довоєнного рівня.
Неп сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалася єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі і збуту продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств.
В умовах непу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так само, як і транспорт та зв'язок, були під контролем держави.
Підсумки і значення непу досить суперечливі та неоднозначні. Завдяки йому було відновлене господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Але водночас з позитивними результатами, нова економічна політика породила безліч протиріч. Зовнішня торгівля стала виключно державною монополією. Всі великі підприємства залишались у державній власності. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і їх практикою.
У кінці 20-их років неп було відкинуто. Приводом до цього стала чергова хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. На початку 1928 р. партійно-державне керівництво почало застосовувати «воєнно-комуністичні» адміністративні заходи щодо селянства, які не виявляли бажання продавати державі зерно за заниженими цінами. Неп замінили командно-адміністративною системою керівництва.
Сталінська індустріалізація в Україні: хід, особливості, наслідки.
Незважаючи на успіхи непу, СРСР, в т.ч. й Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їх економіка вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-их роках мала місце гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія И.Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною і в найближчій перспективі.
Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Перша п'ятирічка 1928-1933 рр. зі слів И.Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний. Замість мінімальних 18% зростання темпів за рік, реальні темпи росту становили біля 16%.
Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні ж уповільненим темпом мали розвиватися ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. 61,6 млрд. крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. крб., тобто 18,3%), що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд, крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд. крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн. чол. населення), отже - для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн. чоловік) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.
Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін - в другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки — 14,5%. Частка ж Росії зросла до 71%.
Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудящих і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та інші.
На відміну від розвинених країн світу, індустріалізація здійснювалася не'для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем її продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові ж засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі. Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний визиск поневолених народів, в т.ч. й українського. Визиск здійснювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за центнер м'яса Україні платили 2,4 крб., тоді як на світовому ринку (Лондон) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, що вивозився з України за кордон.
Курс на індустріалізацію був слабо підготовлений. Катастрофічне бракувало коштів, обладнання, кваліфікованих кадрів і багато іншого. Тим не менше, завдяки ентузіазму простих людей, їх віри у краще майбутнє, з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. В цілому за 30-і роки в Україні створено потужну індустріальну базу, що ввела республіку в коло економічно розвинутих країн світу.
Колективізація сільського господарства та її наслідки в Україні.
Колективізація сільського господарства служила одним із джерел індустріалізації. Разом з тим, вона забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, стала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи.
Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель 1927-1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.
Суцільна колективізація почала здійснюватись вже у 1929 р.. названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства СРСР Я.Яковлевим, встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.
Партійно-державний апарат України виступив з рядом власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді зменшили терміни колективізації на 1-1,5 року.
Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антиколгоспними, антирадянськими виступами локального характеру, які жорстоко придушувалися. Поставлене у безвихідь селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928-1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття.
Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій засуджувалися «перегини» у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін перекладав на місцеве керівництво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які, в першу чергу, були винними у скоєному.
У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин. Розпочавя активний наступ проти заможних селян, т.зв. куркулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору проти заможних селян. На перше червня 1930 р. було «розкуркулено» 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8% їх загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, реманенту, будівель на суму 90-95 млн. крб. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства.
У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. селянських господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у нелюдських умовах. На їх кістках виникли Кузбас, Караганда, Печора, Колима...
Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. Упродовж 1931 р. у селян вилучали все зерно, в т.ч. посівний фонд. Весняна посівна компанія 1932 р. не була ефективно проведена, ускладнювала ситуацію колгоспна безгосподарність. Влітку 1932 р. розпочався голод. Про цю катастрофу написано чимало. Вражають нашу уяву випадки людоїдства... Неймовірними видаються загальні втрати, що обчислюються у 5-7 млн. чоловік. Уряд і партія злочинно замовчували факт голоду, від допомоги з-за кордону відмовлялися.
Голод 1932-1933 рр. був наслідком злочинної антинародної політики більшовицької партії. Примусова колективізація, репресії щодо кращої частини селянства, штучний голодомор призвели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, яка дорого обійшлася українському народові.
Економічний розвиток західноукраїнських земель у 20-30-их роках.
Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки національно-визвольної боротьби західноукраїнські землі були розділені між Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною. Ці країни значно відставали від промислове розвинених держав Західної Європи. Західноукраїнський регіон залишався аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили іноземних країн.
Польський уряд поділив свою країну на дві території — Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські. У Польщі “А” зосереджувалось 80% металообробної, електротехнічної текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво у Польщі «Б».
Про колоніальну відсталість галицьких земель свідчив стан їх промисловості. 85% підприємств були дрібними, на кожному з них працювало в середньому 20 чол. Продуктивні сили у краї розвивалися відповідно до інтересів польської економіки. Тут переважали ті галузі, що давали високі прибутки без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова та деякі інші. Зберігалося ремесло. Понад 80% населення краю займалося сільськогосподарським виробництвом.
Західні українці зуміли організувати економічну самооборону проти іноземної експлуатації. Вже у перші повоєнні роки було створено широку мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Вони були об'єднані у повітові і крайові товариства, серед яких виділялися «Народна торгівля», «Центросоюз», «Центробанк», «Маслосоюз». Очолював українську кооперацію в Польщі Ревізійний союз українських кооперативів.
Закупівельно-збутові кооперативи змогли організувати заготівлю сільськогосподарських продуктів серед своїх членів, забезпечення їх реманентом, насінням. Селянські кооперативні об'єднання налагодили експорт окремих видів продуктів за кордон.
Виробнича кооперація займалася переробкою сільськогосподарської та іншої продукції. Особливі успіхи мала молочарська кооперація, яка змогла вийти на європейський ринок.
Кредитні кооперативи займалися мобілізацією заощаджень, надавали вигідні кредити. При «Центробанку» був створений «Фонд господарської розбудови», який сприяв будівництву нових виробництв.
Кооперація являла собою чітко налагоджену систему, організувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.
На становищі відсталих окраїн Румунії були Буковина і деякі повіти Бесарабії. Буковинська промисловість залишалася напівкустарною. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість.
Слабо розвивалася промисловість Закарпаття, в якому у 1926 р. налічувалось всього 92 підприємства, які до того ж були напівкустарними, дрібними.
В умовах іноземного панування гальмувався також і розвиток сільського господарства. Українські селяни страждали від малоземелля. Аграрні реформи, які проводилися, не могли задовольнити потреби українського села. Мав місце масовий селянський рух, масова еміграція за кордон. Економіку західноукраїнських земель періодично потрясали кризи.
|
