Гетьманська влада в Укра¬їн¬сь¬кій козацькій державі пер¬шої чверті ХVІІІ ст. - Історія України - Скачать бесплатно

З та­кою оцін­кою важ­ко не по­го­ди­ти­ся.

Ви­хо­дя­чи з на­яв­но­го до­ку­мен­таль­но­го ма­те­рі­а­лу, мо­ж­на кон­с­та­ту­ва­ти, що І.Скоропадський, на від­мі­ну від І. Ма­зе­пи, П. Ор­ли­ка та їх при­бі­ч­ни­ків був ти­по­вим пре­д­ста­в­ни­ком по­мір­ко­ва­ної що­до про­ро­сій­сь­кої по­лі­ти­ки ча­с­ти­ни дер­жа­в­ни­ць­кої елі­ти Укра­ї­ни. Вла­с­ни­ми пе­ре­ко­нан­ня­ми, так би мо­ви­ти, па­р­ла­мент­сь­ки­ми ме­то­да­ми він пра­г­нув від­сто­я­ти ав­то­но­м­ність Ге­ть­ма­н­щи­ни, хо­ча і не ба­чив її по­за скла­ду Ро­сій­сь­кої дер­жа­ви. В йо­го зо­в­ні­ш­ній по­лі­ти­ці, без­пе­ре­ч­но, про­сте­жу­ю­ть­ся тен­де­н­ції, за­по­ча­т­ко­ва­ні Б.Хмельницьким. Од­нак че­рез як об’єк­ти­в­ні, так і суб’є­к­ти­в­ні фа­к­то­ри ге­ть­ман не зміг до кі­н­ця про­яви­ти се­бе на­ле­ж­ним чи­ном як по­лі­тич­ний ді­яч ко­лись мо­гу­т­ньої й ве­ли­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви.

Слід за­зна­чи­ти, що осо­б­ли­ве мі­с­це в по­лі­ти­ці І. Ско­ро­пад­сь­ко­го за­йма­ли за­по­ро­ж­ці та крим­сь­ке пи­тан­ня. На по­ча­т­ку XVIII ст. За­по­ро­зь­ка Січ, ця “мала Укра­їн­сь­ка дер­жа­ва, що спи­ра­ла­ся на вій­сь­ко­ву ор­га­ні­за­цію” (О. Те­р­ле­ць­кий), де­да­лі ча­с­ті­ше ста­ва­ла в опо­зи­цію до ге­ть­ман­сь­кої вла­ди. За­мість то­го, щоб ді­я­ти в єди­но­му ру­с­лі су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­но­го згур­ту­ван­ня укра­ї­ців у спра­ві роз­бу­до­ви на­ці­о­наль­ної ав­то­но­мії, “низове то­ва­ри­с­т­во”, від­сто­ю­ю­чи вла­с­ні “давні” пра­ва і при­ві­леї, сво­ї­ми не­рід­ко не­про­ду­ма­ни­ми за­хо­да­ми про­ва­ку­ва­ло уря­ди Ре­чі По­спо­ли­тої, Ту­ре­ч­чи­ни, Крим­сь­ко­го хан­с­т­ва, Шве­ції та Ро­сії ак­ти­ві­зу­ва­ти за­сто­су­ван­ня рі­з­но­ма­ні­т­них сан­к­цій, спря­мо­ва­них про­ти “малоросійської” дер­жа­в­но­с­ті.

Іс­ну­ва­ло й об’єк­ти­в­не про­ти­річ­чя : “хліборобській” ча­с­ти­ні на­се­лен­ня Ге­ть­ма­н­щи­ни бу­ли вкрай не­об­хід­ні ста­бі­ль­ні ми­р­ні умо­ви жит­тя для роз­ви­т­ку го­с­по­дар­с­т­ва. Січ же вна­с­лі­док своєї со­ці­аль­но-­еко­но­мі­ч­ної й по­лі­тич­ної су­ті яв­ля­ла со­бою пе­в­ною мі­рою де­мо­к­ра­ти­ч­ну ін­сти­ту­цію з анар­хі­ч­ни­ми тен­де­н­ці­я­ми і на­галь­ною по­тре­бою пе­рі­о­ди­ч­них вій­сь­ко­вих по­хо­дів (по­се­зон­ні про­ми­с­ли ни­зо­ви­ків, до то­го ж не всіх, зро­зу­мі­ло, не мо­г­ли по­в­ні­с­тю за­без­пе­чи­ти по­в­но­цін­не ма­те­рі­аль­не їх­нє іс­ну­ван­ня).

Че­рез са­мо­дер­жа­в­ну по­лі­ти­ку Пе­т­ра І сто­сун­ки во­ло­да­ря бу­ла­ви з ни­зо­ви­ка­ми скла­да­ли­ся осо­б­ли­во не­га­ти­в­но. На Сі­чі без ен­ту­зі­а­з­му сприй­ня­ли зві­с­т­ку про об­ран­ня но­во­го ге­ть­ма­на. Пе­в­ною мі­рою за­по­ро­ж­ців об­ра­зив той факт, що іх­ніх пре­д­ста­в­ни­ків не за­про­си­ли на еле­к­цію до Глу­хо­ва. Од­ну з при­чин руй­на­ції в Укра­ї­ні во­ни вба­ча­ли у вла­с­то­люб­с­т­ві й про­да­ж­но­с­ті лі­во­бе­ре­ж­них стар­шин, їх­ньо­му не­па­т­рі­о­ти­з­мі. Офі­цій­но ж вла­да І. Ско­ро­пад­сь­ко­го по­ши­рю­ва­ла­ся і на За­по­рож­жя. В ос­но­в­но­му він пра­г­нув ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти за­по­ро­ж­ців як в ін­тересах Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви, так і Ро­сії. Не­мо­ж­ли­вість здій­с­нен­ня ці­єї ме­ти обу­мо­ви­ла лі­к­ві­да­ція в тра­в­ні 1709 р. Чар­то­м­ли­ць­кої (або Ста­рої чи Ба­за­в­лу­ць­кої) Сі­чі за на­ка­зом ма­нар­ха. Її зе­м­лі при­пи­са­ли до Ми­р­го­род­сь­ко­го по­л­ку, а ма­са за­по­ро­ж­ців за­зна­ла ре­п­ре­сій, ба­га­то з них бу­ло стра­че­но. Від­бу­ла­ся імі­г­ра­ція остан­ніх на те­ри­то­рію во­ло­дінь крим­сь­ко­го ха­на (с. 163-170).

Ці ак­ти на по­ча­т­ку пра­в­лін­ня І. Ско­ро­пад­сь­ко­го ще раз яс­к­ра­во за­свід­чи­ли не­тер­пи­ме ста­в­лен­ня ца­ря і йо­го ото­чен­ня до са­мо­бу­т­но­с­ті укра­ї­н­ців, зо­кре­ма їх­ніх своє­рі­д­них зброй­них сил. Од­но­ча­с­но ці по­дії в сві­до­мо­с­ті во­ле­лю­б­них пре­д­ста­в­ни­ків ко­рін­но­го ет­но­су не мо­г­ли не ви­кли­ка­ти не­га­ти­в­ні асо­ці­а­ції сто­со­в­но і ге­ть­ман­сь­кої ді­я­ль­но­с­ті.

Ана­ліз дже­рел то­го ча­су до­зво­ляє з пе­в­ні­с­тю твер­ди­ти: ни­зо­ви­ки ціл­ком ус­ві­до­м­лю­ва­ли, що по­лі­ти­ка Пе­т­ра І зво­дить на­ні­вець “вольності” укра­ї­н­ців і не без уча­с­ті во­ло­да­ря бу­ла­ви. Про­ти­сто­я­ти цьо­му, на їх ду­м­ку, мо­г­ла тіль­ки Січ, опи­ра­ю­чись на по­лі­ти­ку по­пе­ре­дніх ге­ть­ма­нів, зо­кре­ма Б. Хме­ль­ни­ць­ко­го та І. Ма­зе­пи, зо­рі­є­н­то­ва­ну на спіл­ку з ко­ро­лем швед­сь­ким і пан­с­т­вом крим­сь­ким. Ко­за­ки до­б­ре ро­зу­мі­ли “неприродність” сво­го ста­но­ви­ща в Ро­сій­сь­кій дер­жа­ві, за­пе­ре­чу­ва­ли до­ці­ль­ність під­по­ряд­ку­ван­ня Укра­ї­ни уря­ду в Мо­с­к­ві. Зре­ш­тою “низове то­ва­ри­с­т­во” 1711 р. роз­мі­с­ти­ло­ся в уро­чи­щі Оле­ш­ки бі­ля Кар­да­шин­сь­ко­го ли­ма­ну, на пів­день від впа­дін­ня Ін­гу­лу в Дні­п­ро (на те­ри­то­рії су­ча­с­но­го м. Цю­ру­пин­сь­ка Херсон­сь­кої об­ла­с­ті). Роз­по­ча­ло­ся їх ба­га­то­рі­ч­не про­ти­сто­ян­ня в со­ю­зі з ту­ре­ць­ки­ми та крим­сь­ки­ми мо­ж­но­вла­д­ця­ми ге­ть­ман­сь­кій і цар­сь­кій вла­ді, що час від ча­су су­про­во­джу­ва­ло­ся кри­ва­ви­ми на­па­да­ми на укра­їн­сь­кі зе­м­лі. Це, пра­в­да, не ви­клю­ча­ло пе­рі­о­ди­ч­них по­шу­ків за­по­ро­ж­ців ми­р­но­го шля­ху для від­но­в­лен­ня фун­к­ці­о­ну­ван­ня Ста­рої Сі­чі.

В іс­то­рії вза­є­мин ге­ть­ма­на — ца­ря — ни­зо­ви­ків по­мі­т­ну роль ві­ді­гра­ли П. Ор­лик і ко­шо­вий ота­ман К. Гор­ді­є­н­ко. На­при­к­лад, пер­ший від­сто­ю­вав ко­за­ць­кі ін­тереси пе­ред мо­нар­ха­ми Шве­ції, Ту­ре­ч­чи­ни, Ні­ме­ч­чи­ни, Ре­чі По­спо­ли­тої. Єди­ною йо­го ви­мо­гою бу­ло ли­ше те, щоб за­по­ро­ж­ці ні­ко­ли не ко­ри­ли­ся і не при­ста­ва­ли на про­по­зи­ції не­стер­п­но­го йо­му ро­сій­сь­ко­го уря­ду (с. 175-182).

На по­ча­т­ку 20-х ро­ків сто­сун­ки сі­чо­ви­ків з хан­сь­кою вла­дою вкрай за­го­с­т­ри­ли­ся. Зва­жа­ю­чи на це, Іб­ра­гім-­па­ша під час ро­сій­сь­ко-­ту­ре­ць­ких пе­ре­го­во­рів 1722 р. по­ру­шив пи­тан­ня про мо­ж­ли­вість по­ве­р­нен­ня ко­за­ків у ме­жі Ге­ть­ма­н­щи­ни. Од­нак то­ді во­но так і за­ли­ши­ло­ся не­ви­рі­ше­ним.

Осо­б­ли­ву ува­гу в роз­ді­лі при­ді­ле­но вій­сь­ко­вій ді­я­ль­но­с­ті ге­ть­ма­на. Ко­ли про вій­сь­ко­вий та­лант І. Ма­зе­пи су­ча­с­ни­ки, а за ни­ми й іс­то­ри­ки ви­сло­в­лю­ва­ли­ся по-­рі­з­но­му: від ви­знан­ня за ним ге­ні­аль­но­с­ті в цьо­му ас­пе­к­ті ді­я­ль­но­с­ті до по­в­но­го за­пе­ре­чен­ня фа­ху[25], то про І. Ско­ро­пад­сь­ко­го ні в дже­ре­лах, ні в іс­то­рі­о­гра­фії не іс­нує більш-­менш по­в­них і ви­ва­же­них ха­ра­к­те­ри­с­тик. Най­ча­с­ті­ше мо­ж­на знайти ли­ше не­ви­ра­з­ні згад­ки про йо­го участь у то­му чи ін­шо­му по­хо­ді про­ти во­ро­га. Од­нак, бу­ду­чи по­ряд з І. Ма­зе­пою на ві­с­т­рі по­лі­тич­но­го жит­тя кра­ї­ни, бе­ру­чи без­по­се­ре­д­ню участь у во­єн­них кам­па­ні­ях кі­н­ця XVII — по­ча­т­ку XVIIІ ст. су­п­ро­ти во­я­ків Крим­сь­ко­го хан­с­т­ва, Ту­ре­ч­чи­ни, Ре­чі По­спо­ли­тої, Шве­ції й т.д. він, без­пе­ре­ч­но, знав про кра­щих не тіль­ки укра­їн­сь­ких і ро­сій­сь­ких по­л­ко­во­д­ців то­го ча­су, а й іно­зе­м­них. До­ве­де­но, що І. Ско­ро­пад­сь­кий був до­б­ре обі­з­на­ний з су­ча­с­ни­ми йо­му ме­то­да­ми ве­ден­ня бою. Дже­ре­ла за­фі­к­су­ва­ли і не­аби­я­ку ви­на­хі­д­ли­вість остан­ньо­го у за­сто­су­ван­ні вій­сь­ко­вих за­хо­дів. Так, 1708 р. ар­мія Ка­р­ла XII ши­ро­ким фро­н­том не­спо­ді­ва­но на­бли­зи­ла­ся до кор­до­нів Ге­ть­ма­н­щи­ни. В хо­ді її на­сту­пу на Ста­ро­дуб­сь­кий полк, який то­ді очо­лю­вав І. Ско­ро­пад­сь­кий і мав ва­ж­ли­ве стра­те­гі­ч­не зна­чен­ня, ста­в­ся ці­ка­вий ви­па­док. Мі­с­це­вий се­ля­нин, спе­ці­аль­но пі­ді­сла­ний до во­ро­жо­го та­бо­ру по­л­ко­в­ни­ком, по­обі­цяв про­ве­с­ти швед­сь­кий за­гін на чо­лі з Ла­ге­р­к­ро­ном до Ста­ро­ду­ба най­ко­ро­т­шим шля­хом, а за­вів зо­всім не ту­ди. За­вдя­ки чо­му до мі­с­та всти­г­ли пі­дійти ро­сій­сь­кі вій­сь­ка й вда­ло від­би­ти на­пад во­ро­га. Схо­жий вчи­нок, до­б­ре ві­до­мий з іс­то­рії, здій­с­нив ге­рой на­ці­о­наль­но-­ви­з­во­ль­ної бо­ро­ть­би ро­сій­сь­ко­го на­ро­ду про­ти поль­сь­кої та швед­сь­кої ін­тер­ве­н­ції по­ча­т­ку XVII ст. се­ля­нин І. Су­са­нін (с. 183-190).

Бу­ду­чи ге­ть­ма­ном, І. Ско­ро­пад­сь­кий ча­с­то об­го­во­рю­вав пи­тан­ня вій­сь­ко­вої та­к­ти­ки і стра­те­гії зі сво­ї­ми ге­не­раль­ни­ми стра­ши­на­ми та по­л­ко­в­ни­ка­ми, уча­с­ни­ка­ми Пі­в­ні­ч­ної вій­ни 1700—1721 рр. ге­не­рал-­фе­ль­д­мар­ша­лом Б.Шереметєвим, од­ним з най­бли­ж­чих до Пе­т­ра І, ке­рі­в­ни­ком По­соль­сь­ко­го при­ка­зу, дер­жа­в­ним ка­н­ц­ле­ром Г. Го­лов­кі­ним, а та­кож ге­не­рал-­ма­йо­ром Г. Во­л­кон­сь­ким, мо­с­ков­сь­ким ко­мен­дан­том, по­л­ко­в­ни­ком М. Га­га­рі­ним. Вна­с­лі­док спі­ль­них на­па­дів во­ло­да­ря бу­ла­ви та дра­гун­сь­ких за­го­нів ге­не­ра­ла Рен­не на­пе­ре­до­дні би­т­ви під По­л­та­вою окре­мі швед­сь­кі ча­с­ти­ни зму­ше­ні бу­ли від­сту­пи­ти з сво­го та­бо­ру під с. Жу­ки.

Про­те слід кон­с­та­ту­ва­ти: пі­с­ля по­дій 1708—1709 рр., че­рез не­до­ві­ру сю­зе­ре­на укра­їн­сь­ким ко­за­кам, вій­сь­ко­ва ді­я­ль­ність І. Ско­ро­пад­сь­ко­го стає менш ви­ра­з­ною, епі­зо­ди­ч­ною. Пра­в­да, ге­ть­ман і на­да­лі “насмілюється” ра­ди­ти ца­ре­ві та йо­го де­яким мі­ні­с­т­рам, як кра­ще бу­ло б чи­ни­ти з су­п­ро­ти­в­ни­ком у ме­жах Укра­ї­ни, а ті, тра­п­ля­ло­ся, при­йма­ли та­кі про­по­зи­ції “за бла­го”. Він знав про всі вій­сь­ко­ві дії, що ма­ли хоч якесь від­но­шен­ня до Ге­ть­ма­н­щи­ни, і ко­ли до­зво­ля­ли об­ста­ви­ни, в си­лу сво­їх мо­ж­ли­во­с­тей ке­рі­в­ни­ка дер­жа­ви, ко­ри­гу­вав на ко­ристь укра­ї­н­ців (191-195).

Че­т­вер­тий роз­діл — “Гетьманські за­хо­ди в га­лу­зі еко­но­мі­ки” — мі­с­тить де­таль­ний ана­ліз вну­т­рі­ш­ньої по­лі­ти­ки вищої вла­ди сто­со­в­но на­род­но­го го­с­по­дар­с­т­ва на Лі­во­бе­реж­жі. В пер­шу чер­гу роз­г­ля­ну­ті про­б­ле­ми, які іс­ну­ва­ли в пер­шій чвер­ті XVIII ст. у тор­гі­в­лі. Ві­до­мо, що ку­пі­в­ля і про­даж пре­д­ме­тів ши­ро­ко­го вжи­т­ку та ко­ри­с­ту­ван­ня ві­ді­гра­ва­ли чи не най­ва­ж­ли­ві­шу роль у по­по­в­нен­ні дер­жа­в­но­го бю­джету Ге­ть­ма­н­щи­ни, за­без­пе­чу­ва­ли зна­ч­ні постій­ні над­хо­джен­ня з неї до мо­с­ков­сь­кої ка­з­ни. Ве­ли­кі ко­ш­ти з при­бу­т­ків від тор­гі­в­лі йшли на утри­ман­ня вла­с­них ад­мі­ні­с­т­ра­ції та вій­сь­ка, ви­тра­ча­ли­ся на го­с­по­дар­сь­кі по­тре­би міст, роз­к­ва­т­ри­ро­ва­ні на те­ри­то­рії ре­гі­о­ну ро­сій­сь­кі ар­мії, са­но­в­ни­ків то­що. Посту­по­во но­мі­наль­ні гро­ші на­бу­ва­ли пер­шо­че­р­го­во­го зна­чен­ня при всі­ля­ких роз­ра­хун­ках, ви­ті­с­ня­ю­чи рі­з­но­го ро­ду “натуральні да­чі” й по­бо­ри. По­тре­би в них не­впин­но зро­с­та­ли, осо­би­во під час до­в­го­три­ва­лих війн. Оскіль­ки де­які гро­шо­ві оди­ни­ці бу­ли в постій­но­му обі­гу ко­за­ць­кої дер­жа­ви, ко­рін­ні жи­те­лі не­рід­ко на­зи­ва­ли їх “українськими” або “черкаської лі­ч­би”.

На­при­кі­н­ці XVII — на по­ча­т­ку XVIII ст. у тор­гі­в­лі ре­гі­о­ну спо­сте­рі­га­ли­ся до­сить своє­рі­д­ні, не­од­но­з­на­ч­ні яви­ща. Од­ні з них пе­ре­ко­н­ли­во свід­чи­ли про її не­ухи­ль­ний роз­ви­ток, не­зва­жа­ю­чи на пе­в­ні тру­д­но­щі в на­род­но­му го­с­по­дар­с­т­ві (зруй­но­ва­ні на­се­ле­ні пун­к­ти під час вій­сь­ко­вих по­хо­дів, за­ги­бель лю­дей, пе­рі­о­ди­ч­ні не­вро­жаї то­що), ін­ші — про згор­тан­ня де­яких її на­пря­мів. До­ка­зом пер­шо­му бу­ли, на­при­к­лад, ак­ти­ві­за­ція ді­я­ль­но­с­ті й роз­ши­рен­ня ко­ла осіб, “бавячихся ку­пе­че­с­ким про­мы­с­лом”, і тих, хто мав ста­лий “торг”, а та­кож збіль­шен­ня кіль­ко­с­ті тор­го­ве­ль­них осе­ред­ків. Як­що в 1665 р. остан­ніх на­лі­чу­ва­ло­ся тро­хи біль­ше 40, то в пе­рі­од, що до­слі­джу­є­ть­ся їх фун­к­ці­о­ну­ва­ло вже по­над 100. За об­ся­га­ми тор­го­ве­ль­них опе­ра­цій осо­б­ли­во ви­ді­ля­ли­ся се­ред та­ких цен­т­рів Ки­їв, Ні­жин, Ста­ро­дуб, Че­р­ні­гів, Пе­ре­яс­лав, По­чеп, Кро­ле­вець, При­лу­ки. В Ста­ро­дуб­сь­ко­му по­л­ку, який про­тя­гом кіль­кох ро­ків очо­лю­вав І. Ско­ро­пад­сь­кий, до­мі­ну­ва­ла ку­п­ля-­про­даж пря­ди­ва, ху­до­би, шкі­ри, ме­ду і т.д. З ба­га­тьох міст Ге­ть­ма­н­щи­ни то­вар ве­з­ли до Мо­с­к­ви. Су­ма від йо­го ре­а­лі­за­ції там ста­но­ви­ла 20 і біль­ше тис. крб. По­гли­б­лю­ва­в­ся зв’я­зок тор­го­ве­ль­но­го ка­пі­та­лу з ви­ро­б­ни­ц­т­вом.

У да­ле­ко­ся­ж­ні пла­ни Пе­т­ра І вхо­ди­ло за­про­ва­джен­ня в усій Ро­сій­сь­кій дер­жа­ві мо­но­по­ль­но­го пра­ва на про­даж спи­р­т­но­го і тю­тю­ну. Зна­чен­ня та­кої тор­гі­в­лі (тіль­ки для на­ці­о­наль­них по­треб) до­б­ре ро­зу­мів і уряд І. Ско­ро­пад­сь­ко­го. Ге­ть­ман осо­би­с­то ви­дав де­ся­т­ки уні­вер­са­лів при­ва­т­ним осо­бам і пра­во­сла­в­ним мо­на­с­ти­рям з при­ві­ле­я­ми на ви­го­то­в­лен­ня та ре­а­лі­за­цію спи­р­т­них на­по­їв в окре­мих ра­йо­нах. А де­які мо­ж­но­вла­д­ці са­мі при­вла­с­ню­ва­ли їх со­бі (по­л­ко­в­ни­ки га­дя­ць­кий М. Ми­ло­ра­до­вич, по­л­тав­сь­кий І. Че­р­няк, че­р­ні­гів­сь­кий П. По­лу­бо­ток та ін­ші).

Із втя­г­нен­ням мі­с­це­вої тор­гі­в­лі у все­ро­сій­сь­кий ри­нок не­аби­як зріс по­да­т­ко­вий тиск на неї ми­т­них чи­но­в­ни­ків з Ро­сії. Ще за ге­ть­ма­ну­ван­ня І. Ма­зе­пи мі­с­це­ві ку­п­ці спла­чу­ва­ли чі­т­ко вста­но­в­ле­ні по­да­т­ки за ві­ль­ну тор­гі­в­лю як на те­ри­то­рії Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви, так і за її ме­жа­ми — так зва­ні еве­к­ту й ін­ду­к­ту. Во­ни в ос­но­в­но­му ста­но­ви­ли 2% від вар­то­с­ті то­ва­ру. В Ре­чі По­спо­ли­тій зби­ра­ли­ся та­кож гро­ші за тра­н­зит. Від­ра­зу пі­с­ля по­дій, по­в’я­за­них з пе­ре­хо­дом Ма­зе­пи на бік шве­дів, об­ста­ви­ни в цій сфе­рі ра­ди­каль­но змі­ни­ли­ся, при­чо­му на гір­ше для укра­ї­н­ців. Без­по­се­ре­д­ньо ін­ду­к­ту з лі­во­бе­ре­ж­них по­л­ків цар від­дав на від­куп чу­жій ін­тересам Ге­ть­ма­н­щи­ни лю­ди­ні — ві­до­мо­му на той час “фінансистові” С. Ра­гу­зин­сь­ко­му. Він осо­би­с­то ке­ру­вав зби­ран­ням ко­ш­тів за ви­віз то­ва­рів за кор­дон, кла­ду­чи чи­ма­лі су­ми у вла­с­ну ки­ше­ню. Пе­в­ну ж ча­с­ти­ну зі­бра­них по­да­т­ків Ра­гу­зин­сь­ко­го зо­бо­в’я­зу­ва­ли що­рі­ч­но спла­чу­ва­ти в ска­р­б­ни­цю дер­жа­ви. Офі­цій­но він вва­жа­в­ся під­по­ряд­ко­ва­ним ге­ть­ма­на­ту, а за­ко­но­дав­чо йо­го ста­тус ви­зна­чи­ли цар­сь­кий указ та від­по­ві­д­ний уні­вер­сал І.Скоропадського.

Стан зо­в­ні­ш­ньої тор­гі­в­лі ці­ка­вив во­ло­да­ря бу­ла­ви не ли­ше як дер­жа­в­но­го ді­я­ча, а й як лю­ди­ну, що без­по­се­ре­д­ньо нею за­йма­ла­ся. Так, че­рез сво­го еко­но­ма — упра­ви­те­ля він ор­га­ні­зу­вав по всьо­му Ста­ро­дуб­сь­ко­му по­л­ку ску­по­ву­ван­ня пря­ди­ва, яке по­тім ви­во­зи­ли за кор­дон.

На­яв­ний фа­к­ти­ч­ний ма­те­рі­ал пе­ре­ко­н­ли­во свід­чить про те, що від по­ча­т­ку і до кі­н­ця сво­го пра­в­лін­ня І. Ско­ро­пад­сь­кий осо­би­с­то та че­рез ви­со­ких ро­сій­сь­ких са­но­в­ни­ків на­ма­га­в­ся від­сто­я­ти ін­тереси укра­їн­сь­ких ку­п­ців на всіх гео­гра­фі­ч­них на­пря­м­ках їх­ньої ді­я­ль­но­с­ті: в По­ль­щі, Ба­л­ти­ці, Ва­ла­хії, Мо­л­до­ві, Кри­му, Сло­бо­жа­н­щи­ні і т.д. Осо­б­ли­во на­по­ле­г­ли­во він пра­г­нув по­лі­п­ши­ти умо­ви для них на те­ри­то­рії Ре­чі По­спо­ли­тої, де во­ни чи не най­біль­ше по­тер­па­ли від постій­них злов­жи­вань і ре­п­ре­си­в­них за­хо­дів. На­віть Д. Апо­с­тол, який де­що суб’є­к­ти­в­но ста­ви­в­ся до сво­го по­пе­ре­дни­ка, був зму­ше­ний ви­зна­чи­ти 1729 р., що той не­од­но­ра­зо­во звер­та­в­ся з цьо­го при­во­ду в Ко­ле­гію іно­зе­м­них справ і очі­ку­вав зві­д­ти від­по­ві­д­но­го рі­шен­ня, а від ца­ря — ука­зу (с. 198-220).

За­га­лом укра­їн­сь­ка еко­но­мі­ка, зо­кре­ма її тор­го­ве­ль­на сфе­ра, з по­ча­т­ку XVIII ст. і при­бли­з­но до 1714 р. ма­ла більш-­менш спри­я­т­ли­ві умо­ви. Од­нак по­то­му, вна­с­лі­док за­про­ва­ж­ден­ня ца­ра­том мо­но­по­лії на про­даж по­над де­ся­ти то­ва­рів, об­ме­жен­ня для ко­за­ць­кої дер­жа­ви зо­в­ні­ш­ньої тор­гі­в­лі, су­ці­ль­не по­ру­шен­ня прав і ви­год мі­с­це­во­го ку­пе­ц­т­ва, пе­рі­о­ди­ч­ні по­гра­бу­ван­ня йо­го мо­с­ков­сь­ки­ми та поль­сь­ки­ми чи­но­в­ни­ка­ми, ві­ль­но­му еко­но­мі­ч­но­му іс­ну­ван­ню Ге­ть­ма­н­щи­ни бу­ло по­кла­де­но край. Постій­ні ж на­ма­ган­ня І.Скоропадського по­лі­п­ши­ти стан справ у цій сфе­рі як­що й да­ва­ли по­зи­ти­в­ні на­слід­ки, то ли­ше на ко­ро­т­кий час. До то­го ж не­рід­ко во­ни ма­ли ло­каль­ний ха­ра­к­тер.

І все ж, зва­жа­ю­чи на скла­д­ні об­ста­ви­ни, за яких до­ве­ло­ся ді­я­ти во­ло­да­рю бу­ла­ви, на­сам­пе­ред че­рез ве­ли­ко­дер­жа­в­ну та ре­п­ре­си­в­ну по­лі­ти­ку Пе­т­ра І, ду­ма­є­мо, пра­ви­ль­ним бу­де твер­джен­ня: І. Ско­ро­пад­сь­кий, по­рі­в­ня­но зі сво­ї­ми по­пе­ре­дни­ка­ми, про­во­див чи не найа­к­ти­в­ні­шу ді­я­ль­ність що­до за­хи­с­ту на­ці­о­наль­ної тор­гі­в­лі (при­най­м­ні за кіль­кі­с­тю рі­з­но­го ро­ду від­по­ві­д­них за­хо­дів, скарг, “прошеній” то­що).

В пер­шій чвер­ті XVIII ст. Ге­ть­ма­н­щи­на про­дов­жу­ва­ла за­ли­ша­ти­ся ре­гі­о­ном, що зна­ч­ною мі­рою за­ле­жав від ста­ну справ у сіль­сь­ко­му го­с­по­дар­с­т­ві. Ма­ну­фа­к­ту­р­не ви­ро­б­ни­ц­т­во тіль­ки-­но по­чи­на­ло на­би­ра­ти тем­пи. З по­гля­ду аме­ри­кан­сь­ко­го про­фе­со­ра еко­но­мі­ки М. Чи­ров­сь­ко­го, іс­ну­ва­ли дві при­чи­ни пе­ре­ва­жан­ня са­ме сіль­сь­ко­го го­с­по­дар­с­т­ва в еко­но­мі­ці краю — гео­гра­фі­ч­не се­ре­до­ви­ще й іно­зе­м­на аг­ре­сія. По-­пер­ше, ви­гі­д­но­с­ті аг­ра­р­но­го се­к­то­ра спри­я­ли осо­б­ли­ва ро­дю­чість зе­м­лі та спри­я­т­ли­вий клі­мат. По-­дру­ге, ве­ли­че­з­ний про­ми­с­ло­вий “потенціал мі­не­ра­лів, ене­р­гії й пра­ці” в Укра­ї­ні не міг роз­ви­ва­ти­ся вна­с­лі­док зо­в­ні­ш­ньо­го втру­чан­ня та че­рез во­єн­ні фа­к­то­ри.

Ве­ли­кі не­пе­ре­дба­че­ні ви­тра­ти з Вій­сь­ко­во­го ска­р­бу йшли на лі­к­ві­да­цію на­слід­ків сти­хій­них лих, не­вро­жа­їв, по­жеж, епіде­мій то­що. За­хо­ди, які сто­су­ва­ли­ся бо­ро­ть­би з ни­ми, так чи іна­к­ше вхо­ди­ли до ком­пе­те­н­ції ге­ть­ман­сь­ко­го пра­в­лін­ня. Во­ло­дар бу­ла­ви да­вав що­до цьо­го без­по­се­ре­д­ні вка­зів­ки від­по­ві­даль­ним осо­бам, спо­ві­щав у Мо­с­к­ву або Сан­кт-­Пе­те­р­бург і отри­му­вав зві­д­ти рі­з­ні роз­по­ря­джен­ня. Так, 1710—1711 рр. І.Скоропадський був зму­ше­ний вжи­ти всі­ля­ких за­хо­дів для то­го, щоб ло­ка­лі­зу­ва­ти те­ри­то­рію по­ши­рен­ня епі­де­мії “морової яз­ви” в Ки­є­ві, Че­р­ні­го­ві, Пе­ре­яс­ла­ві, Со­с­ни­ці та ба­га­тьох ін­ших на­се­ле­них пун­к­тах, а та­кож за­без­пе­чи­ти поста­чан­ня хлі­ба в ра­йо­ни, ко­т­рі пост­ра­ж­да­ли від не­до­ро­ду. При цьо­му слід за­зна­чи­ти, що про­б­ле­ми, по­в’я­за­ні з та­ки­ми й по­ді­б­ни­ми ли­ха­ми, ви­рі­шу­ва­ли­ся на “всеросійському” рі­в­ні. У сто­ли­цях ре­те­ль­но сте­жи­ли за тим, щоб по­ше­с­ті не пе­ре­ти­на­ли кор­до­ни Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви (с. 224-227).

Ба­га­то сил та ене­р­гії, ко­ш­тів ви­тра­чав І. Ско­ро­пад­сь­кий на бла­го­ус­т­рій міст і мі­с­те­чок, впо­ряд­ку­ван­ня шля­хів і по­шти то­що. А до всьо­го цьо­го до­да­ва­ли­ся ще й кло­по­ти, по­в’я­за­ні з від­прав­кою на ви­мо­гу ца­ря та йо­го са­но­в­ни­ків ви­со­ко­ква­лі­фі­ко­ва­них май­с­т­рів і пра­ців­ни­ків до Ро­сії на бу­ді­в­ни­ц­т­во та ін­ші ро­бо­ти. Про­тя­гом усьо­го пра­в­лін­ня ге­ть­ман опі­ку­ва­в­ся ре­мі­с­ни­ць­ки­ми це­ха­ми, бо­ро­нив їх у ра­зі по­тре­би від сва­во­лі дер­жа­в­ців. Та­кож постій­но ці­ка­ви­в­ся при­бу­т­ка­ми мі­сь­ких ор­га­нів упра­в­лін­ня, осо­б­ли­во Ки­їв­сь­ко­го ма­гі­с­т­ра­ту, з при­во­ду над­хо­джень “до скри­ні” яко­го він ви­дав на­віть окре­мий уні­вер­сал по­л­ко­вій і со­тен­ній стра­ши­ні.

Го­с­по­дар­сь­ка ді­я­ль­ність І. Ско­ро­пад­сь­ко­го ма­ла без­по­се­ре­д­нє від­но­шен­ня до іс­то­рії роз­ви­т­ку по­што­вої спра­ви в Укра­ї­ні. Він за­йма­в­ся на­ла­го­джен­ням тра­к­тів, за­без­пе­чу­вав фун­к­ці­о­ну­ван­ня спе­ці­аль­но збу­до­ва­них для цьо­го ста­н­цій, при­зна­чав по­шт­мей­с­т­рів. У Ге­ть­ма­н­щи­ні при Ге­не­раль­ній вій­сь­ко­вій та по­л­ко­вих ка­н­це­ля­рі­ях утри­му­ва­ли окре­мих роз­ві­з­ни­ків дер­жа­в­ної ко­ре­с­пон­де­н­ції й по­си­лок, яких ви­би­ра­ли з-по­між ко­за­ків-­пі­д­по­мі­ч­ни­ків. По­што­ві від­діл­ки іс­ну­ва­ли на ба­га­тьох шля­хах, що в рі­з­них на­пря­м­ках роз­бі­га­ли­ся від ре­зи­де­н­ції в Глу­хо­ві: на По­ль­щу, в Крим, Сло­бо­жа­н­щи­ну, Ро­сію і т.д. За І. Ско­ро­пад­сь­ко­го скла­ли­ся й но­ві на­пря­м­ки, по яких пі­ш­ла ко­ре­с­пон­де­н­ція. На­при­к­лад, ві­до­мий та­кий факт. На­при­кі­н­ці 1708 р. Пе­т­ро І пе­ре­бу­вав у По­л­та­ві. Про­те не­за­ба­ром мо­нарх пла­ну­вав пе­ре­ве­с­ти всю свою ар­мію до Сум, де хо­тів роз­мі­с­ти­ти штаб. Отож но­во­об­ра­но­му во­ло­да­ре­ві бу­ла­ви до­ве­ло­ся за­йня­ти­ся на­ла­ш­ту­ван­ням по­шти між ци­ми мі­с­та­ми на­ле­ж­но­го рі­в­ня. Тра­п­ля­ло­ся, ге­ть­ман зо­бо­в’я­зу­вав мі­с­це­вих дер­жа­в­ців і ду­хо­вен­с­т­во спла­чу­ва­ти пе­в­ну су­му гро­шей на утри­ман­ня по­шти.

Ве­ли­ку ува­гу при­ді­ляв І. Ско­ро­пад­сь­кий збе­ре­жен­ню на­ці­о­наль­них зброй­них сил, які бу­ли не ли­ше ва­ж­ли­вою озна­кою дер­жа­в­но­с­ті, але й пе­в­ним га­ран­том не­за­ле­ж­но­с­ті Ге­ть­ма­н­щи­ни. Че­рез без­пе­рер­в­ні вій­ни, що їх ве­ла Ро­сія, та не­х­ту­ван­ня Пе­т­ра І жит­тям ко­за­ків поста­ла пря­ма за­гро­за іс­ну­ван­ню укра­їн­сь­ко­го вій­сь­ка. Ко­ли вра­ху­ва­ти той факт, що ко­ж­но­го ра­зу у ві­сь­ко­во­му по­хо­ді чи на бу­ді­в­ни­ц­т­ві ка­на­лів ги­ну­ло в се­ре­д­ньо­му 30 від­со­т­ків, а то й біль­ше боє­з­да­т­них во­я­ків, від­бу­ва­ло­ся фа­к­ти­ч­не ро­зо­рен­ня їх­ніх уча­с­ни­ків, ма­со­ві па­де­жі ко­ней і во­лів, то мо­ж­на твер­ди­ти не тіль­ки про ці­ле­с­п­ря­мо­ва­ний під­рив ца­ра­том еко­но­мі­ч­но­го по­те­н­ці­а­лу кра­ї­ни, а й про здій­с­нен­ня ним ге­но­ци­ду що­до мі­с­це­во­го на­се­лен­ня. По­ряд з ко­за­ка­ми від хво­роб і ка­ліцтв ча­с­то вми­ра­ли й по­спо­ли­ті, ко­т­рих за­лу­ча­ли до та­ких за­хо­дів як до­по­мі­ж­ну ро­бо­чу си­лу, ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли як по­го­ни­чів і т.д. Під кі­нець пра­в­лін­ня ге­ть­ман роз­ро­бив ці­лу про­гра­му, щоб укра­їн­сь­ке вій­сь­ко уни­к­ло ос­та­то­ч­ної руй­на­ції й пе­ре­дав її на роз­г­ляд до Се­на­ту. Про­те пі­с­ля йо­го смер­ті ста­но­ви­ще в цьо­му ас­пе­к­ті не змі­ни­ло­ся на кра­ще (с. 231-234).

Вкрай не­га­ти­в­ні на­слід­ки для го­с­по­дар­с­т­ва Укра­ї­ни ма­ло постій­не пе­ре­бу­ван­ня тут ве­ли­кої кіль­ко­с­ті цар­сь­ких військ. Ви­тра­ти, по­в’я­за­ні з роз­к­вар­ти­ру­ван­ням і утри­ман­ням їх, при­ро­д­но, ля­г­ли на по­спо­ли­тих і ря­до­вих ко­за­ків. Не­рід­ко це при­зво­ди­ло до не­по­ро­зу­мінь і су­ти­чок між вій­сь­ко­ви­ми та жи­те­ля­ми. Пер­ма­нен­т­ні звер­тан­ня ге­ть­ма­на осла­би­ти тя­гар пе­ре­бу­ван­ня військ з Ро­сії не знайшли під­три­м­ки в мо­с­ков­сь­ко­го уря­ду (ні­би­то че­рез скла­д­ну за­галь­ну си­ту­а­цію в дер­жа­ві). Зна­ч­ну про­б­ле­му ста­но­ви­ло й за­без­пе­чен­ня ра­т­них лю­дей під­во­да­ми. Їх не­рід­ко не по­вер­та­ли, а це уск­ла­д­ню­ва­ло ве­ден­ня на­род­но­го го­с­по­дар­с­т­ва.

1719 р. ге­ть­ман, ге­не­раль­ні стар­ши­ни та по­л­ко­в­ни­ки рі­шу­че ви­сту­пи­ли про­ти за­хо­дів все­вла­д­но­го цар­сь­ко­го фа­во­ри­та О. Ме­н­ши­ко­ва, спря­мо­ва­них на те, щоб усі укра­ї­н­ці, вклю­ча­ю­чи й со­ці­аль­ну елі­ту, по­в­ні­с­тю взя­ли на се­бе за­без­пе­чен­ня ро­сій­сь­кої ар­мії на те­ри­то­рії ре­гі­о­ну. В пер­шу чер­гу, зро­зу­мі­ло, від­сто­ю­ва­ли­ся по­пе­ре­дні при­ві­леї дер­жа­в­ців. Од­нак і на­да­лі ма­ло що змі­ни­ло­ся: пе­ре­бу­ван­ня чу­жих військ у Ге­ть­ма­н­щи­ні су­про­во­джу­ва­ло­ся на­си­ль­с­т­ва­ми і злов­жи­ван­ня­ми ро­сій­сь­ко­го офі­цер­с­т­ва, ге­не­ра­лі­те­ту та са­но­в­ни­ків. Роз­мі­ще­ні по ха­тах, остан­ні, як пра­ви­ло, ви­ма­га­ли до­да­т­ко­во від се­лян і ря­до­вих ко­за­ків сві­чок, одя­гу, хар­чів, а ко­ням — сі­на та ві­в­са, і це ще біль­ше ро­зо­рю­ва­ло го­с­по­да­рів. Що­пра­в­да, по­чи­на­ю­чи з 20-х ро­ків си­те­ма утри­ман­ня “консистентів” тут на­бу­ла більш уста­ле­них форм (235-240).

На той час Пе­т­ра І за­хо­пи­ла ідея пе­ре­тво­рен­ня Лі­во­бе­реж­жя та Сло­бо­жа­н­щи­ни на ре­гі­о­ни ма­со­во­го роз­ве­ден­ня овець. Він мав осо­би­с­ту роз­мо­ву з цьо­го при­во­ду з во­ло­да­рем бу­ла­ви, під час якої дав рі­з­ні вка­зів­ки, як це, на йо­го роз­суд, кра­ще зро­би­ти. На ге­ть­ма­на по­кла­да­ла­ся від­по­ві­даль­ність за роз­шук лю­дей зда­т­них за­без­пе­чи­ти фун­к­ці­о­ну­ван­ня вів­ча­р­них “заводів”. Спра­ва ця, зви­чай­но, бу­ла ба­га­то в чо­му ко­ри­с­ною, од­нак її ре­а­лі­за­ція пе­ре­дба­ча­ла пе­ре­тво­рен­ня укра­їн­сь­ких зе­мель на при­да­ток Ро­сії по роз­ви­т­ку вів­чар­с­т­ва, го­ло­в­ним чи­ном, гру­бо­во­в­но­го. Схо­же ма­ли на ме­ті й за­хо­ди цар­сь­ко­го уря­ду, спря­мо­ва­ні на збіль­шен­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва пря­ди­ва в Ге­ть­ма­н­щи­ні, що здій­с­ню­ва­ли­ся у від­по­ві­д­но­с­ті з ука­зом від 27 сер­п­ня 1721 р. “О ра­з­м­но­же­нии в Ма­лой Рос­сии до­б­рой пень­ки”. І.Скоропадський для цьо­го мав при­зна­чи­ти спе­ці­аль­них упо­в­но­ва­же­них з по­л­ко­вої чи го­ро­до­вої стар­ши­ни.

До ком­пе­те­н­ції ви­щої за ра­н­гом осо­би в ре­гі­о­ні вхо­ди­ли пи­тан­ня го­с­по­дар­сь­кої ді­я­ль­но­с­ті не ли­ше укра­ї­н­ців, а й усіх іно­зе­м­ців, які тут про­жи­ва­ли. На­при­к­лад, ве­ли­ка ува­га у цьо­му пла­ні при­ді­ля­лась гре­кам, ві­р­ме­нам, по­ля­кам та ін­шим. Окре­мим з них на­да­ва­ли­ся зна­ч­ні пер­со­наль­ні пі­ль­ги.

Як свід­чать дже­ре­ла, з ме­тою біль­шо­го ви­ко­ри­с­тан­ня над­хо­джень до Вій­сь­ко­во­го ска­р­бу на по­тре­би на­род­но­го го­с­по­дар­с­т­ва, І. Ско­ро­пад­сь­кий вда­ва­в­ся на­віть до пе­в­но­го при­хо­ву­ван­ня від мо­с­ков­сь­ких чи­но­в­ни­ків роз­мі­рів при­бу­т­ків. Про­те не вар­то й пе­ре­біль­шу­ва­ти йо­го за­слу­ги в еко­но­мі­ч­но­му роз­ви­т­ку кра­ї­ни. Ре­аль­но (на цьо­му тре­ба на­го­ло­си­ти) че­рез рі­з­ні об’єк­ти­в­ні й суб’є­к­ти­в­ні фа­к­то­ри йо­му вда­ло­ся здій­с­ни­ти не так уже ба­га­то, та й то зде­біль­шо­го в ін­тересах дер­жа­в­ни­ць­кої елі­ти Ге­ть­ма­н­щи­ни.

Зна­ч­не мі­с­це в роз­ді­лі від­ве­де­но ана­лі­зу од­но­му з най­ва­ж­ли­ві­ших то­го­ча­с­них пи­тань у жит­ті на­се­лен­ня Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви — ви­щої вла­ди і по­зе­ме­ль­них від­но­син. Зо­кре­ма до­кла­д­но об­грун­то­ву­є­ть­ся по­ло­жен­ня про те, що пе­рі­од ге­ть­ман­с­т­ва І.Скоропадського став своє­рі­д­ним ета­пом у пе­ре­роз­по­ді­лі зе­ме­ль­ної вла­с­но­с­ті. Йо­го аг­ра­р­на по­лі­ти­ка по­мі­т­но спри­я­ла про­це­су на­гро­ма­джен­ня зе­ме­ль­них ба­гатств у фор­мі спад­ко­вої вла­с­но­с­ті за ра­ху­нок ско­ро­чен­ня ма­є­т­ків, що на­да­ва­ли­ся в тим­ча­со­ве дер­жан­ня. На­ба­га­то ча­с­ті­ше, ніж йо­го по­пе­ре­дни­ки, він, не­рід­ко су­п­ро­ти вла­с­но­го ба­жан­ня, жа­лу­вав са­но­в­ни­ків з Ро­сії та іно­зе­м­ців. Фа­к­ти­ч­но за ньо­го бу­ло “розпорошено” ос­но­в­ний зе­ме­ль­ний фонд Ге­ть­ма­н­щи­ни, а ра­н­го­ве во­ло­дін­ня, в то­му чи­с­лі й “гетьманського до­сто­їн­с­т­ва”, по­ча­ло ак­ти­в­но зни­ка­ти. Шля­хом роз­да­чі ко­за­ць­кої зе­м­лі І. Ско­ро­пад­сь­кий од­ним з пер­ших во­ло­да­рів бу­ла­ви обу­мо­вив пе­ре­тво­рен­ня пре­д­ста­в­ни­ків по­рі­в­ня­но ві­ль­но­го вій­сь­ко­во­го ста­ну на за­ле­ж­них по­спо­ли­тих (у май­бу­т­ньо­му крі­по­с­них). Не­зва­жа­ю­чи на те, що він у сво­їх уні­вер­са­лах про­дов­жу­вав по­кли­ка­ти­ся на зви­чаї в ца­ри­ні по­зе­ме­ль­них від­но­син, за­сто­со­ву­вав Ли­тов­сь­кий Ста­тут, нор­ми Ма­г­де­бу­р­гії, “давнє при­ро­д­нє пра­во”, все оче­ви­д­ні­ше в за­ко­но­дав­чих ак­тах ав­то­но­мії ви­яв­ля­в­ся вплив ро­сій­сь­ких за­ко­нів. Ча­с­ті­ше, ніж до цьо­го, юри­ди­ч­ні ак­ти по­ча­ли під­мі­ня­ти пря­мі вка­зів­ки чи по­ба­жан­ня сю­зе­ре­на та са­но­в­ни­ків з Ро­сії, чим по­ру­шу­ва­ли­ся, а то й руй­ну­ва­ли­ся тра­ди­ції по­зе­ме­ль­них сто­сун­ків на те­ри­то­рії Лі­во­бе­реж­жя, що офор­ми­ли­ся ще за ча­сів На­ці­о­наль­ної ре­во­лю­ції й Ви­з­во­ль­ної вій­ни се­ре­ди­ни XVII ст. (с. 262-266).

У п’я­то­му роз­ді­лі — “Зміни в со­ці­аль­них від­но­си­нах” — сха­ра­к­те­ри­зо­ва­на вну­т­рі­ш­ня по­лі­ти­ка І. Ско­ро­пад­сь­ко­го сто­со­в­но ста­нів, з яких скла­да­ло­ся су­с­пі­ль­с­т­во Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви пер­шої чвер­ті XVIII ст. Зо­кре­ма вста­но­в­ле­но, що за йо­го пра­в­лін­ня на те­ри­то­рії ре­гі­о­ну “послушенство” на окре­мих осіб або дер­жа­ву в ці­ло­му ви­ко­ну­ва­ли по­спо­ли­ті фа­к­ти­ч­но всіх ка­те­го­рій (в дру­гій по­ло­ви­ні XVII ст. їх бу­ло зна­ч­но ме­н­ше). Но­вим яви­щем ста­ло ма­со­ве за­лу­чен­ня до ньо­го ко­за­ків, які юри­ди­ч­но вва­жа­ли­ся ві­ль­ни­ми лю­дь­ми. Об­сяг і фор­ми рен­ти зде­біль­шо­го не бу­ли ста­ли­ми: ге­ть­ман ска­со­ву­вав її од­ні ви­ди або впро­ва­джу­вав но­ві. Роз­мі­ри та ха­ра­к­тер по­бо­рів ба­га­то в чо­му ви­зна­ча­ли мі­с­це­ві при­ро­д­ні умо­ви, по­те­н­цій­ні мо­ж­ли­во­с­ті без­по­се­ре­д­ніх ви­ро­б­ни­ків, які по­тра­пи­ли в осо­би­с­ту чи по­зе­ме­ль­ну за­ле­ж­ність. В остан­ні ро­ки жит­тя та ді­я­ль­но­с­ті І.Ско­ро­пад­сь­ко­го на­ту­раль­ну й від­ро­бі­т­ко­ву рен­ту по­ча­ли посту­по­во “витісняти” (за­мі­ню­ва­ти) гро­шо­ві збо­ри, що обу­мо­в­лю­ва­ли від­по­ві­д­ні со­ці­аль­но-­еко­но­мі­ч­ні зру­шен­ня в кра­ї­ні.

Най­більш ек­с­п­лу­а­то­ва­ною ча­с­ти­ною по­спо­ли­тих бу­ли се­ля­ни та мі­ща­ни при­ва­т­них, мо­на­с­тир­сь­ких і ра­н­го­вих ма­є­т­но­с­тей. Ме­ш­ка­н­ці ма­гі­с­т­рат­сь­ких, ра­ту­ш­них, ві­ль­них вій­сь­ко­вих во­ло­дінь, а та­кож на сло­бо­дах юри­ди­ч­но не на­ле­жа­ли при­ва­т­ним осо­бам, то­му-­то ви­ко­ну­ва­ли по­вин­но­с­ті де­що в ме­н­ших об­ся­гах, ма­ли біль­ше мо­ж­ли­во­с­тей для пе­ре­хо­дів на но­ві мі­с­ця ме­ш­кан­ня. Про­те сто­со­в­но по­спо­ли­тих усіх ка­те­го­рій ге­ть­ман про­во­див по­лі­ти­ку, спря­мо­ва­ну на посту­по­ве при­крі­п­лен­ня їх до зе­м­лі мо­ж­но­вла­д­ців. Осо­б­ли­во це про­яви­ло­ся на по­ча­т­ку 20-х ро­ків (с. 276-288).

За­лу­че­ний фа­к­ти­ч­ний ма­те­рі­ал до­зво­ляє кон­с­та­ту­ва­ти: з са­мо­го по­ча­т­ку пра­в­лін­ня І.Скоропадський до­ма­га­в­ся зна­ч­ної не­за­ле­ж­но­с­ті стар­шин у вій­сь­ко­вих спра­вах від ро­сій­сь­ких воє­вод і ге­не­ра­лів. Хо­тів, щоб ко­за­ків, крім їх­ньо­го без­по­се­ре­д­ньо­го обо­в’яз­ку — слу­ж­би, ні в які при­ва­т­ні “услуги” ні­хто не при­му­шу­вав. Ще 1709 р. він ви­сту­пив за “козацьку во­ль­ність”. Са­ме то­ді во­ло­дар бу­ла­ви на­ва­жи­в­ся за­хи­ща­ти сво­їх під­ле­г­лих на­віть пе­ред ви­щи­ми са­но­в­ни­ка­ми Ро­сії. Так, опі­ку­ю­чись ро­мен­сь­ки­ми стар­ши­на­ми, він при­му­сив кн. Д. Го­лі­ци­на офі­цій­но ви­ба­чи­ти­ся за ути­с­ки над ти­ми (1710). Ге­ть­ман­сь­ки­ми уні­вер­са­ла­ми в ка­те­го­ри­ч­ній фор­мі за­бо­ро­ня­ло­ся будь-­ко­му зі стар­шин­сь­кої ад­мі­ні­с­т­ра­ції чи при­ва­т­них осіб втру­ча­ти­ся у вну­т­рі­ш­ні спра­ви дер­жа­в­ця на те­ри­то­рії йо­го ма­є­т­ка, “чинити пе­ре­шко­ди, пе­ре­по­ни и тру­д­но­с­ти”. Іс­то­т­ним ста­но­вим при­ві­ле­єм стар­шин і шля­х­ти­чів, які ста­но­ви­ли десь усьо­го 1% від на­се­лен­ня, бу­ло їх­нє по­в­не зві­ль­нен­ня від дер­жа­в­них по­вин­но­с­тей і по­бо­рів. Во­ни ма­ли ши­ро­кі мо­ж­ли­во­с­ті в про­ми­с­ло­вій і тор­го­ве­ль­ній ді­я­ль­но­с­ті. Шля­х­ти­чів і стар­шин су­во­ро за­бо­ро­ня­ло­ся “порабощать” і пе­ре­во­ди­ти на ста­тус за­ле­ж­них по­спо­ли­тих. Осо­б­ли­во пи­ль­но І. Ско­ро­пад­сь­кий сте­жив за до­три­ман­ням за­кон­но­с­ті в по­зе­ме­ль­них спра­вах між мо­ж­но­вла­д­ця­ми, хоч сам її не­рід­ко по­ру­шу­вав у сво­їх ін­тересах (с. 290-297).

Ча­с­то ге­ть­ман брав у свою осо­б­ли­ву “оборону” й про­те­к­цію пе­в­них осіб, на­віть тих з них, хто ско­їв зло­чин. То­му ті ста­ва­ли не під­вла­д­ни­ми для су­д­дів. У ви­пад­ках, ко­ли стар­ши­на від­мо­в­ля­в­ся ви­ко­ну­ва­ти рі­шен­ня су­ду, то зно­ву втру­ча­в­ся він, як лю­ди­на, що оу­со­б­лю­ва­ла ви­щу вла­ду.

За ря­до­ви­ми ко­за­ка­ми, як стар­ши­на­ми і шля­х­ти­ча­ми, за­ко­но­дав­чо бу­ли за­крі­п­ле­ні пра­ва на спад­ко­ве зе­м­ле­во­ло­дін­ня, ві­ль­ний про­даж-­ку­пі­в­лю ді­ля­нок, де­кла­ра­ти­в­но про­го­ло­шу­ва­лась ста­но­ва не­за­ле­ж­ність (на від­мі­ну від по­спо­ли­тих). Пра­в­да, їх­ні за­кон­ні при­ві­леї, як вже за­зна­ча­ло­ся ви­ще, мо­ж­но­вла­д­ці постій­но по­ру­шу­ва­ли. Не­зва­жа­ю­чи на під­т­вер­джен­ня в “статтях” 1722 р. “давнього” юри­ди­ч­но­го ста­ту­су ко­за­ц­т­ва, пра­к­ти­ч­не ста­но­ви­ще йо­го біль­шо­с­ті ма­ло чим рі­з­ни­ло­ся від се­лян­сь­ко­го чи мі­щан­сь­ко­го. Так, 1717 р. І.Скоропадський зо­бо­в’я­зав ко­за­ків Мрин­сь­кої со­т­ні ви­ко­ну­ва­ти 1/3 ча­с­ти­ну “послушенства” та­м­те­ш­ніх під­да­них. Тобто мо­ва вже йшла ли­ше про ме­н­ший об­сяг по­вин­но­с­тей, аж ні­як не про со­ці­аль­ні при­ві­леї.

На по­ча­т­ку 20-х ро­ків (на­пе­ре­до­дні сме­т­рі во­ло­да­ря бу­ла­ви) Пе­т­ро І, за­ці­ка­в­ле­ний в ма­к­си­маль­но­му ви­ко­ри­с­тан­ні май­же да­р­мо­вої вій­сь­ко­вої си­ли укра­їн­сь­ко­го ко­за­ц­т­ва, до­ру­чив пре­зи­ден­ту Ма­ло­ро­сій­сь­кої ко­ле­гії С. Ве­лья­мі­но­ву де­що по­лі­п­ши­ти йо­го ста­но­ви­ще. Крім то­го, він ви­ма­гав від стар­шин і ро­сій­сь­ких по­мі­щи­ків не­од­мін­но по­ві­до­м­ля­ти про “закріпачених” ни­ми ко­за­ків і зві­ль­ня­ти остан­ніх. Про­те змін на кра­ще в цьо­му ас­пе­к­ті не ста­ло­ся.

Прин­ци­по­во слід за­зна­чи­ти, що ге­ть­ман­с­т­во І. Ско­ро­пад­сь­ко­го ста­ло своє­рі­д­ним “піком” зба­га­чен­ня та мо­гу­т­но­с­ті для укра­їн­сь­ких пра­во­сла­в­них мо­на­с­ти­рів. Пі­с­ля ньо­го по­ча­ли­ся зна­ч­ні об­ме­жен­ня при­ві­ле­їв ду­хо­вен­с­т­ва та се­ку­ля­ри­за­ція зе­мель мі­с­це­вої це­р­к­ви.

Но­вим у ві­т­чи­з­ня­ній іс­то­рі­о­гра­фії є по­гляд на ре­фор­му­ван­ня І. Ско­ро­пад­сь­ко­го в га­лу­зі на­ці­о­наль­но­го су­до­чин­с­т­ва. Укра­їн­сь­кий пра­в­ник О. Кі­с­тя­ків­сь­кий, го­ту­ю­чи до ви­дан­ня ру­ко­пис ви­да­т­ної юри­ди­ч­ної па­м’я­т­ки “Права, по ко­то­рым су­ди­т­ся ма­ло­рос­сий­с­кий на­род...” (1879), спро­бу­вав об­грун­ту­ва­ти те­зу, ні­би пер­ші на­мі­ри скла­с­ти збі­р­ник норм по­ве­дін­ки для на­се­лен­ня Ге­ть­ма­н­щи­ни та йо­го пе­ре­клад на “великоросійську” мо­ву слід від­не­с­ти до ге­ть­ма­ну­ван­ня Д.Апо­с­то­ла та ца­рю­ван­ня Пе­т­ра ІІ. Схо­жу ду­м­ку зго­дом під­три­ма­ли й ін­ші до­слі­д­ни­ки. Во­на фа­к­ти­ч­но ста­ла за­галь­но­ви­з­на­ною. Тіль­ки О.Лазаревський за­пе­ре­чив: пе­ре­клад, ко­ли і не зво­ду за­ко­нів, то прав ма­ло­ро­сій­сь­ких по­ча­то за іні­ці­а­ти­ви І. Ско­ро­пад­сь­ко­го за рік до йо­го смер­ті. По­ло­жен­ня про зна­ч­ну роль ос­та­ньо­го в цьо­му ас­пе­к­ті й об­грун­то­ва­но на сто­рін­ках ди­сер­та­ції. Зо­кре­ма до­ве­де­но, що не­об­хід­ність пе­ре­кла­ду збі­р­ни­ка нор­ма­ти­в­них ак­тів для ши­ро­ко­го за­сто­су­ван­ня се­ред мі­с­це­во­го на­се­лен­ня у во­ло­да­ря бу­ла­ви не ви­кли­ка­ла су­м­ні­вів. Він вва­жав цю спра­ву своєю пре­ро­га­ти­вою.

“Згорнув” ді­я­ль­ність на­ці­о­наль­но­го су­до­чин­с­т­ва, зро­зу­мі­ло, Пе­т­ро І. Спо­ча­т­ку той по­слав 14 ли­с­то­па­да 1721 р. ге­ть­ма­ну “грамоту” що­до за­сну­ван­ня в Глу­хо­ві під­по­ряд­ко­ва­ним ро­сій­сь­ким са­но­в­ни­кам вій­сь­ко­вої й су­до­вої ка­н­це­ля­рій. А 29 кві­т­ня 1722 р., зви­ну­ва­ти­в­ши всіх су­д­дів Ге­ть­ма­н­щи­ни у злов­жи­ван­нях, під­го­ту­вав грунт для ще біль­шої їх­ньої за­ле­ж­но­с­ті від во­лі Мо­с­к­ви. Не­за­ба­ром го­ло­в­ним су­д­дею в Укра­їн­сь­ку ко­за­ць­ку дер­жа­ву при­зна­че­но С.Ве­лья­мі­но­ва (с. 310-313).

Од­ним з ва­ж­ли­вих ас­пе­к­тів для до­слі­джен­ня ста­ла узго­дже­ність ге­ть­ман­сь­кої вла­ди і фун­к­ці­о­наль­них по­в­но­ва­жень Ге­не­раль­ної вій­сь­ко­вої ка­н­це­ля­рії — ви­щої ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ної уста­но­ви з ча­су утво­рен­ня Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви. Ге­не­раль­на вій­сь­ко­ва ка­н­це­ля­рія, так са­мо як і ре­зи­де­н­ція во­ло­да­ря бу­ла­ви, змі­ни­ла кіль­ка міст: Чи­ги­рин, Га­дяч, Ба­ту­рин, Глу­хів. У ній бу­ло зо­се­ре­дже­но всі ва­же­лі не ли­ше упра­в­лін­ня об­ши­р­но­го ре­гі­о­ну, а й су­до­чин­с­т­ва. Од­нак во­на зна­ч­ною мі­рою за­ле­жа­ла від во­лі ге­ть­ма­на й ні пе­ред ким не зві­ту­ва­ла за свою ді­я­ль­ність, окрім ньо­го. Ко­ли ж кер­ма­нич був від­су­т­ній, на­при­к­лад, у вій­сь­ко­во­му по­хо­ді, її ви­щі уря­до­в­ці пра­ви­ли від йо­го іме­ні. Пра­в­да, в су­до­вих спра­вах ос­та­то­ч­не рі­шен­н­ня, як пра­ви­ло, на­ле­жа­ло ге­не­раль­но­му су­д­ді (зде­біль­шо­го він не за­про­шу­ва­в­ся на за­сі­дан­ня ка­н­це­ля­рії, а ді­яв ав­то­но­м­но). Ге­ть­ман не­рід­ко осо­би­с­то ви­зна­чав, ко­му з ге­не­раль­них стар­шин не­об­хід­но при­бу­ти на чер­го­ві збо­ри чле­нів ці­єї уста­но­ви. Ви­ня­ток ста­но­вив ли­ше ге­не­раль­ний пи­сар, при­су­т­ність яко­го бу­ла обо­в’яз­ко­вою.

За­га­лом до ком­пе­те­н­ції уста­но­ви вхо­ди­ли дер­жа­в­ні й вій­сь­ко­ві спра­ви, а та­кож уся­ко­го ро­ду “чолобитні”, що сто­су­ва­ли­ся го­ло­в­но Ге­ть­ма­н­щи­ни або на­се­лен­ня су­мі­ж­них з нею те­ри­то­рій. Ге­не­раль­ний пи­сар мав від­ра­зу спо­ві­с­ти­ти про них кер­ма­ни­ча, а той — на­кла­с­ти від­по­ві­д­ну ре­зо­лю­цію що­до їх­ньо­го роз­г­ля­ду й ви­рі­шен­ня. Ко­ли до ка­н­це­ля­рії над­хо­ди­ли “чисто” су­до­ві за­яви, то з на­ка­зу ге­ть­ма­на во­ни пе­ре­си­ла­ли­ся до су­ду на­ле­ж­ної ка­те­го­рії (в за­ле­ж­но­с­ті від зна­чу­що­с­ті) — ге­не­раль­но­го, по­л­ко­во­го чи со­тен­но­го.

Ре­фор­ми Пе­т­ра І що­до Лі­во­бе­реж­жя на по­ча­т­ку 20-х ро­ків пе­ре­тво­ри­ли Ге­не­раль­ну вій­сь­ко­ву ка­н­це­ля­рію на ор­ган ду­же “пасивної” фор­ми упра­в­лін­ня. А пі­с­ля І.Скоропадського від неї ві­ді­бра­но фі­нан­со­ву й су­до­ву фун­к­ції.

Ще більш вра­з­ли­вим уряд І. Ско­ро­пад­сь­ко­го, а си­ту­а­цію на під­по­ряд­ко­ва­ній йо­му те­ри­то­рії не­ста­бі­ль­ні­шою, ро­би­ли рі­з­ні про­яви ма­со­вих про­те­с­тів. Це да­ва­ло зай­вий при­від ви­щим са­но­в­ни­кам Ро­сії для пер­ма­нен­т­но­го втру­чан­ня у вну­т­рі­ш­ні спра­ви Ге­ть­ма­н­щи­ни.

За на­шим пе­ре­ко­нан­ням, для глиб­шо­го ус­ві­до­м­лен­ня й по­в­ні­шо­го ви­сві­т­лен­ня те­ми, ви­зна­че­ної в ди­сер­та­ції, до­ці­ль­но бу­ло та­кож роз­г­ля­ну­ти (від­по­ві­д­но до кон­к­ре­т­них за­вдань, сфор­му­льо­ва­них ав­то­ром на по­ча­т­ку до­слі­джен­ня) ас­пе­к­ти, по­в’я­за­ні з су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­ним роз­ви­т­ком Ге­ть­ма­н­щи­ни в дру­гій по­ло­ви­ні 20-х — 60-х ро­ках XVIII ст. Та­кий під­хід, ду­ма­є­ть­ся, до­зво­лив зро­би­ти зна­ч­но ши­р­ші уза­галь­нен­ня, а та­кож від­по­ві­с­ти на прин­ци­по­ві пи­тан­ня: по­пер­ше, на­скіль­ки ді­я­ль­ність І. Ско­ро­пад­сь­ко­го вкла­ла­ся в ос­но­в­ні тен­де­н­ції всі­єї ево­лю­ції на­ці­о­наль­ної вла­ди в ме­жах Ро­сій­сь­кої дер­жа­ви, по­чи­на­ю­чи від Б.Хмельницького і кін­ча­ю­чи К. Ро­зу­мов­сь­ким; по-­дру­ге, чи знайшли йо­го ідеї та кон­це­п­ції що­до упра­в­лін­ня кра­єм пе­в­не вті­лен­ня в за­хо­дах на­сту­п­них во­ло­да­рів бу­ла­ви.

Ана­ліз кон­к­ре­т­но­го фа­к­ти­ч­но­го ма­те­рі­а­лу до­зво­ляє кон­с­та­ту­ва­ти, що в пер­шій чвер­ті, так са­мо як і се­ре­ди­ні XVIII ст., іс­ну­ва­ли і ви­ма­га­ли сво­го ви­рі­шен­ня схо­жі про­б­ле­ми в пла­ні су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­но­го уст­рою Лі­во­бе­ре­ж­ної Укра­ї­ни. К. Ро­зу­мов­сь­ко­му вда­ло­ся на де­який час від­но­ви­ти до пе­в­ної мі­ри по­лі­тич­ний ста­тус у ре­гі­о­ні, що іс­ну­вав на­пе­ре­до­дні ви­бо­рів во­ло­да­рем бу­ла­ви І. Ско­ро­пад­сь­ко­го. Про­те, не ви­кли­кає су­м­ні­ву, що жо­д­ний з трьох остан­ніх ге­ть­ма­нів вже не міг про­ти­ді­я­ти ан­ти­ук­ра­їн­сь­кій по­лі­ти­ці аб­со­лю­ти­ст­сь­кої мо­нар­хії в Ро­сії, змі­ни­ти за­галь­ний хід ево­лю­ції (зни­к­нен­ня) дер­жа­в­ної вла­ди в Ге­ть­ма­н­щи­ни (с. 324-334)..

У ви­снов­ках під­су­мо­ва­ні ре­зуль­та­ти до­слі­джен­ня, сфор­му­лю­ва­ні по­ло­жен­ня, які ви­не­се­ні на за­хист:

— ге­ть­ман­сь­ка вла­да на по­ча­т­ку пра­в­лін­ня І. Ско­ро­пад­сь­ко­го ма­ла до­сить ши­ро­кі по­лі­ти­ко-­ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ні й еко­но­мі­ч­ні по­в­но­ва­жен­ня, які свід­чи­ли про на­яв­ність укра­їн­сь­ко­го ав­то­но­м­но­го утво­рен­ня у скла­ді Ро­сій­сь­кої дер­жа­ви;

— всу­пе­реч ба­га­тьом не­га­ти­в­ним оцін­кам, що ма­ють мі­с­це на сто­рін­ках праць окре­мих іс­то­ри­ків що­до ді­я­ль­но­с­ті І. Ско­ро­пад­сь­ко­го, від­сто­ю­є­ть­ся прин­ци­по­ва ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка йо­го як не­пе­ре­сі­ч­ної осо­би в іс­то­рії укра­їн­сь­ко­го на­ро­ду;

— об­ґрун­то­ву­є­ть­ся ду­м­ка про те, що фор­му­ван­ня су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­них по­гля­дів І.Скоропадського прой­ш­ло кіль­ка ета­пів і ста­ло­ся під пря­мим впли­вом кер­ма­ни­чів Лі­во­бе­ре­ж­ної Ге­ть­ма­н­щи­ни І. Са­мой­ло­ви­ча та І. Ма­зе­пи. Ра­зом з тим у сво­їй пра­к­ти­ч­ній ді­я­ль­но­с­ті в ра­н­зі во­ло­да­ря бу­ла­ви він, від­сто­ю­ю­чи “давні” пра­ва і во­ль­но­с­ті укра­ї­н­ців, по­си­ла­в­ся на нор­ма­ти­в­ні ак­ти, при­йня­ті Б. Хме­ль­ни­ць­ким;

— ме­то­ди ге­ть­ма­на в спра­ві збе­ре­жен­ня дер­жа­в­но­с­ті ма­ли го­ло­в­но па­си­в­ні фор­мі: пи­сь­мо­ві чи ус­ні про­те­с­ти та про­хан­ня. Він осо­би­с­то, на від­мі­ну від Б. Хме­ль­ни­ць­ко­го, І.Виговського, П.До­ро­шен­ка, І. Ма­зе­пи та де­яких ін­ших укра­їн­сь­ких по­лі­ти­ків дру­гої по­ло­ви­ни XVII—XVIII ст., не ба­чив мо­ж­ли­во­с­ті іс­ну­ван­ня Ге­ть­ма­н­щи­ни по­за скла­ду Ро­сій­сь­кої дер­жа­ви;

— І. Ско­ро­пад­сь­кий ви­сту­пав як прин­ци­по­вий про­ти­в­ник будь-­яких те­ри­то­рі­аль­них від­чу­жень від Лі­во­бе­ре­ж­ної Укра­ї­ни ра­зом з Ки­є­вом і Ки­ї­в­щи­ною, пра­г­нув їх об’єд­нан­ня з усім Пра­во­бе­реж­жям і вста­но­в­лен­ня чі­т­ких дер­жа­в­них кор­до­нів;

— не­зва­жа­ю­чи на ан­ти­ук­ра­їн­сь­ку по­лі­ти­ку цар­сь­ко­го уря­ду, ге­ть­ман про­во­див (хо­ча і до­сить об­ме­же­ну із зро­зу­мі­лих при­чин) постій­ну зо­в­ні­ш­ню по­лі­ти­ку, в якій, без­пе­ре­ч­но, до пе­в­ної мі­ри про­сте­жу­ва­ли­ся тен­де­н­ції, за­по­ча­т­ко­ва­ні Б. Хме­ль­ни­ць­ким;

— він ви­зна­чи­в­ся як вмі­лий воє­на­чаль­ник, до­б­ре обі­з­на­ний з су­ча­с­ни­ми йо­му ме­то­да­ми і та­к­ти­кою ве­ден­ня бою. Фа­к­ти­ч­но всі зо­в­ні­ш­ні фа­к­то­ри за умов війн чи по­хо­дів, що ма­ли без­по­се­ре­д­нє чи опо­се­ред­ко­ва­не від­но­шен­ня до Ге­ть­ма­н­щи­ни, І. Ско­ро­пад­сь­кий пра­г­нув по­ве­р­ну­ти на ко­ристь своєї кра­ї­ни;

— в по­лі­ти­ці во­ло­да­ря бу­ла­ви яс­к­ра­во про­яви­ли­ся на­ма­ган­ня при­ми­ри­ти рі­з­ні, ча­сом опо­зи­цій­ні, гру­пи дер­жа­в­ни­ць­кої елі­ти, За­по­рож­жя з Глу­хо­вим і Мо­с­к­вою, що за тих об’єк­ти­в­них і суб’є­к­ти­в­них об­ста­вин здій­с­ни­ти бу­ло не­мо­ж­ли­во;

— не­зва­жа­ю­чи на посту­по­ве об­ме­жен­ня по­лі­тич­ної вла­ди з бо­ку ца­ра­ту, вну­т­рі­ш­ня ді­я­ль­ність І. Ско­ро­пад­сь­ко­го охо­п­лю­ва­ла всі сфе­ри на­род­но­го го­с­по­дар­с­т­ва Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви. Отри­му­ю­чи ве­ли­кі при­бу­т­кі до Вій­сь­ко­во­го ска­р­бу, він зна­ч­ні ко­ш­ти вкла­дав на роз­бу­до­ву кра­ї­ни (бла­го­ус­т­рій міст, бу­ді­в­ни­ц­т­во шля­хів і мо­на­с­ти­рів, роз­ви­ток по­шти то­що). І. Ско­ро­пад­сь­кий, як ні­хто з лі­во­бе­ре­ж­них ге­ть­ма­нів, пра­г­нув від­сто­я­ти мі­с­це­ві зброй­ні си­ли та фі­нан­со­ву си­с­те­му, спри­яв роз­ви­т­ко­ві мі­с­це­вої тор­гі­в­лі;

— в іс­то­рії Ге­ть­ма­н­щи­ни І. Ско­ро­пад­сь­кий пер­ший вжив за­хо­дів, спря­мо­ва­ні на під­го­тов­ку збір­ки за­ко­но­дав­чих ак­тів для ши­ро­кої су­до­вої пра­к­ти­ки, зо­бо­в’я­зав від­по­ві­д­них чи­но­в­ни­ків ор­га­ні­зу­ва­ти пе­ре­клад прав з поль­сь­кої на укра­їн­сь­ку мо­ву;

— в пер­шій чвер­ті XVIII ст. по­даль­ший роз­ви­ток то­ва­р­но-­гро­шо­вих від­но­син і по­си­лен­ня со­ці­аль­но­го ви­зи­с­ку, на які по­мі­т­но впли­ва­ла крі­по­с­ни­ць­ка по­лі­ти­ка ро­сій­сь­кої мо­нар­хії, зна­ч­но при­ско­ри­ли зро­с­тан­ня ве­ли­кої зе­ме­ль­ної вла­с­но­с­ті — ос­но­ви то­ді­ш­ніх ви­ро­б­ни­чих вза­є­мин. 1708—1722 рр. ста­ли осо­б­ли­вим і пе­ре­ло­м­ним ета­пом у її пе­ре­роз­по­ді­лі;

— ви­сту­па­ю­чи за збе­ре­жен­ня ко­за­ць­ко­го уст­рою, ге­ть­ман ра­зом з тим став пер­шим з кер­ма­ни­чів Лі­во­бе­реж­жя, хто офі­цій­но по­чав пе­ре­тво­рю­ва­ти пре­д­ста­в­ни­ків по­рі­в­ня­но ві­ль­но­го вій­сь­ко­во­го ста­ну на за­ле­ж­них по­спо­ли­тих;

— на ге­ть­ма­ну­ван­ня І. Ско­ро­пад­сь­ко­го при­пав “пік” у зба­га­чен­ні й мо­гу­т­но­с­ті укра­їн­сь­ких пра­во­сла­в­них мо­на­с­ти­рів, за яким роз­по­ча­ли­ся посту­по­ва се­ку­ля­ри­за­ція це­р­ко­в­ної зе­ме­ль­ної вла­с­но­с­ті й по­сла­б­лен­ня вла­ди ду­хо­вен­с­т­ва;

— офі­цій­на лі­к­ві­да­ція ге­ть­ман­сь­кої вла­ди в Укра­їн­сь­кій ко­за­ць­кій дер­жа­ві Пе­т­ром І пе­ре­важно ма­ла суб’є­к­ти­в­ний ха­ра­к­тер і не бу­ла обу­мо­в­ле­на вну­т­рі­ш­нім со­ці­аль­но-­еко­но­мі­ч­ним роз­ви­т­ком ре­гі­о­ну. Цей акт не ска­су­вав по­в­ні­с­тю озна­ки дер­жа­в­но­с­ті в Лі­во­бе­ре­ж­ній Укра­ї­ні.

В до­да­т­ках ви­зна­че­ні най­ва­ж­ли­ві­ші да­ти в жит­ті та ді­я­ль­но­с­ті І. Ско­ро­пад­сь­ко­го (із за­зна­чен­ням су­м­ні­в­них, та­ких, що по­тре­бу­ють уто­ч­нен­ня і вста­но­в­ле­них без­по­се­ре­д­ньо ав­то­ром), а та­кож ос­но­в­ні на­се­лен­ні пун­к­ти та час пе­ре­бу­ван­ня в них ге­ть­ма­на.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ

1. Укра­їн­сь­ка ко­за­ць­ка дер­жа­ва в дру­гій по­ло­ви­ні XVII—XVIII ст.: кор­до­ни, на­се­лен­ня, пра­во. — К.: Ос­но­ви, 1996. — 224 с.

2. Ге­ть­ман Іван Ско­ро­пад­сь­кий. — К.: Ін­сти­тут іс­то­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни, 1998. — 207 с.

3. Кла­си — ста­ни та їх ево­лю­ція на Лі­во­бе­ре­ж­ній Укра­ї­ні в пе­рі­од пі­з­ньо­го фе­о­да­лі­з­му // Укра­їн­сь­кий іс­то­ри­ч­ний жу­р­нал, 1985. — №3. — С. 71-80.

4. Ос­но­в­ні за­ко­но­мі­р­но­с­ті роз­ви­т­ку тор­гі­в­лі і мі­с­це­вих рин­ків на Укра­ї­ні у XVIII ст. // Укра­їн­сь­кий іс­то­ри­ч­ний жу­р­нал, 1986. — №8. — С. 17-18.

5. До пи­тан­ня про утво­рен­ня на­ці­о­наль­ної те­ри­то­рії Укра­ї­ни (XVIII ст.) // На­род­на твор­чість та ет­но­г­ра­фія, 1988. — №1. — С. 28-38.

6. Змі­ни в со­ці­аль­ній стру­к­ту­рі се­лян­с­т­ва Лі­во­бе­ре­ж­ної й Сло­бід­сь­кої Укра­ї­ни у XVIII ст. // Іс­то­ри­ч­ні до­слі­джен­ня. Ві­т­чи­з­ня­на іс­то­рія. — К., 1989. — Вип. 15. — С. 70-76.

7. Даль­ший роз­ви­ток укра­їн­сь­кої на­род­но­с­ті і посту­по­ве пе­ре­ро­с­тан­ня її у бу­р­жу­а­з­ну на­цію (дру­га по­ло­ви­на XVII—XVIII ст.) // Ра­дян­сь­ка шко­ла, 1990. — №1. — С. 22-26.

8. Роз­ви­ток еле­мен­тів ка­пі­та­лі­з­му в сіль­сь­ко­му го­с­по­дар­с­т­ві, аг­ра­р­них від­но­си­нах і про­ми­с­ло­во­с­ті та їх вплив на еко­но­мі­ч­ну спі­ль­ність на­род­но­с­ті // Укра­їн­сь­ка на­род­ність: на­ри­си со­ці­аль­но-­еко­но­мі­ч­ної і ет­но­по­лі­ти­ч­ної іс­то­рії. — К.: На­у­ко­ва ду­м­ка, 1990. — С. 165-176.

9. Фор­му­ван­ня на­ці­о­наль­ної те­ри­то­рії у XVIII ст. Змі­ни в на­ро­до­на­се­лен­ні // Укра­їн­сь­ка на­род­ність: на­ри­си со­ці­аль­но-­еко­но­мі­ч­ної і ет­но­по­лі­ти­ч­ної іс­то­рії. — С. 98-109.

10. Змі­ц­нен­ня еко­но­мі­ч­них зв’яз­ків — ва­ж­ли­ва умо­ва пе­ре­ро­с­тан­ня на­род­но­с­ті в бу­р­жу­а­з­ну на­цію // Укра­їн­сь­ка на­род­ність: на­ри­си со­ці­аль­но-­еко­но­мі­ч­ної і ет­но­по­лі­ти­ч­ної іс­то­рії. — С. 176-189.

11. Іван Ско­ро­пад­сь­кий // Іс­то­рія Укра­ї­ни в осо­бах IX—XVIII ст. — К.: Укра­ї­на, 1993. — С. 359-365.

12. Пра­во в Укра­їн­сь­кій ко­за­ць­кій дер­жа­ві (дру­га по­ло­ви­на XVII—XVIII ст.) — К.: Ін­сти­тут іс­то­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни, 1994. — 48 с.

13 Іван Ско­ро­пад­сь­кий // Во­ло­да­рі ге­ть­ман­сь­кої бу­ла­ви. — К.: Вар­та, 1994. — С. 403-417.

14. Ево­лю­ція со­ці­аль­ної стру­к­ту­ри се­лян­с­т­ва Лі­во­бе­ре­ж­ної та Сло­бід­сь­кої Укра­ї­ни (дру­га по­ло­ви­на XVII—XVIII ст.). — К.: Ін­сти­тут іс­то­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни, 1994. — 107 с.

15.