Гетьманська влада в Укра¬їн¬сь¬кій козацькій державі пер¬шої чверті ХVІІІ ст. - Історія України - Скачать бесплатно
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Борисенко Володимир Йосипович, завіду-
вач кафедри історії України Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова
доктор історичних наук, професор Мицик Юрій Андрійович, завідувач кафедри історії та політології Національної академії “Університет Києво-Могилянська Академія”
доктор історичних наук, професор Путро Олексій Іванович, завідувач відділу країнознавства Київського інституту “Слов’янський університет”
Провідна установа: Національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра давньої та нової
історії України
Захист відбудеться “ 28 ” травня 1999 р. о 14 годині
на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії
України НАН України (252001, Київ, вул. М. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії
України НАН України (252001, Київ, вул. М. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий “ 21 ” квітня 1999 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук Матях В.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. В сучасних умовах економічних складностей і загостреності суспільно-політичних колізій у країні, матеріальних негараздів у сферах науки і культури перед українським народом стоїть вкрай важливе завдання — подолати труднощі й зберегти національний суверенітет власної держави. Незалежність України вже не раз у минулому прагнули відстояти по-своєму її правителі — князі, гетьмани, кошові отамани, президенти... Тому правильне розуміння історичних закономірностей і процесів становлення Української держави, врахування набутого досвіду має велике значення не лише для нинішніх науковців, а й урядовців. У цьому аспекті, на наш погляд, принципового значення набуває аналіз діяльності володаря булави початку ХVІІІ ст. Івана Ілліча Скоропадського (1646—1722), за правління якого практично припинилося державотворення в автономному утворенні — Гетьманщині й розпочався швидкий занепад самобутнього козацького устрою, створеного гетьманом Б. Хмельницьким (1595—1657). У намаганнях І. Скоропадського зберегти в основі національні органи влади, територію, фінансову систему, збройні сили, піднести міжнародний авторитет країни тощо, безперечно, вбачається історичний зв’язок епох, бо саме зараз мусимо вирішувати схожі проблеми.
У свій час відомий український історик, правознавець, археограф, етнограф і белетрист, академік О. Левицький (1866—1922), вивчаючи документальні матеріали про одного з попередників Скоропадського — гетьмана Івана Самойловича, категорично заявив: “В історії всіх країн і народів навряд чи можна відшукати правителів, власна доля яких була б такою зрадливою та мінливою, насиченою всілякими нещастями й катастрофами, як доля малоросійських гетьманів”[1].
У радянській історіографії персоналіям останніх приділялось невиправдано мало уваги. Її “офіційні” представники з різних причин не випустили в світ жодної монографії, спеціально присвяченої комусь з володарів булави України, окрім хіба що Б. Хмельницькому, авторитет і заслуги якого тоді були вже загальновизнаними. За умов панування марксистсько-ленінської методології, з її гаслом про провідну роль народних мас в історії, в працях суспільствознавців простежувалася певна недооцінка діяльності багатьох непересічних осіб, особливо коли вони належали до середньовічної соціальної еліти, тобто були гнобителями простих трударів. Видатних діячів давнього минулого зображували, як правило, лише у великих справах, у неординарних моментах їх життя. Образно кажучи, з них робили монументи. Тоді як об’єктивність та історична справедливість вимагали іншого для них — правдивої біографії з характерними рисами й індивідуальними моральними якостями. Ще в кінці 50-х років нашого століття Ф. Шевченко в одній з своїх статей закликав вітчизняних науковців покінчити з “схематизмом” і подавати в студіях кожну видатну особу в нерозривній єдності з подіями певного часу[2]. Незабаром ця праця зазнала гострої критики з боку вищих партійних керівників. В дисертації ж всебічно висвітлена діяльність одного з провідних гетьманів на тлі суспільно-політичного життя й економічного становища Української козацької держави першої чверті XVIII ст.
Наукова новизна досліждення. Постать І. Скоропадського донині залишалася у вітчизняній та зарубіжній історіографії маловиразною й майже не дослідженою. В наукових і науково-популярних студіях привалювали здебільшого уривчасті характеристики та суб’єктивно-негативні оцінки його державницької й військової діяльності. Зокрема він нерідко “традиційно” протиставлявся І. Мазепі й зображувався як космополіт, котрий втратив усяку гідність і плазував перед російським царем і вищими сановниками, як такий, що повністю занедбав економіку, культуру та козацькій устрій на Лівобережжі. Питання про формування суспільно-політичних поглядів і наявність у І. Скоропадського державницької ідеї взагалі спеціально не ставилися. Окремі вчені заперечували проведення ним будь-якої міжнародної політики. Багато біографічних помилок і неточностей щодо нього міститься на сторінках деяких видань, у тому числі й енциклопедичних.
Тому в дисертації здійснена спроба дати неупереджену характеристику гетьманської влади на грунті більш широкого залучення та глибокого аналізу тогочасних джерел, а також вивчення внутрішньої ситуації в країні через призму зовнішніх факторів, що обумовлювали її функціонування. Вперше розглянуто питання про формування державної ідеї вищої за рангом особи в Гетьманщині початку XVIII ст. Всебічно показано якими методами І.Скоропадський прагнув відстояти автономію великого регіону та зберегти його цілісність у територіальному відношенні. В праці детально аналізується зовнішня політика українського володаря булави за тяжких тоталітарних умов царату, що дозволяє певною мірою по-новому висвітлювати аспект тогочасних взаємин урядів Росії, “Малоросії” та багатьох зарубіжних країн.
Питома увага на сторінках рукопису зосереджена на ролі гетьмана у війнах і походах, як керівника козацьких полків у боях проти вояків Польщі, Туреччини, Кримського ханства та Швеції, а також на трагічних обставинах у стосунках Петра І, І. Скоропадського та запорожців. (Ці аспекти до останнього залишались поза науковими інтересами істориків). Описано ставлення володаря булави до низовиків, які перебували за межами Української держави, зокрема старшинських груп на чолі з К. Гордієнком, П. Орликом і т. д. Проводиться думка певної деструктивної ролі Запорозької Січі в державотворчих процесах в Україні в першій чверті XVIII ст.
Зрозуміло, що всебічна характеристика гетьманування І. Скоропадського тематично передбачає з’ясування соціальної структури населення, законодавчо підпорядкованого йому, прав і обов’язків окремих станів чи суспільних груп. Так, у дисертації спеціально розглянуто питання про значущість володаря булави на чолі національного судочинства, визначені основні види й розміри поборів у регіоні, в тому чилі й запроваджені безпосередньо ним.
Вивчення системи оподаткування основних виробників та розвитку (або згортання) української торгівлі у зазначений період, встановлення монополії царатом на продаж багатьох стратегічно важливих товарів, дозволяє провести інтересні аналогії з сучасним економічним становищем в Україні й за її межами, зробити загальні висновки щодо деякої циклічності в процесах XVIII і XX ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною наукових планів відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України.
Предметом дисертаційного дослідження стали повноваження гетьмана І. Скоропадського і, в першу чергу, ті з них, які були спрямовані на збереження надбань українського народу в процесі державотворення в країні. Це передбачає комплексний аналіз етапів формування суспільно-політичних поглядів володаря булави, оцінку його як державного й військового діяча, характеристику оточення і взаємин з правителями сусідніх країн, з’ясування причин ліквідації вищої влади царатом.
Хронологічні рамки дисертації обумовлені роками життя та гетьманування І.Скоропадського, періодом, за який сталися разючі зміни в статусі й устрої Української козацької держави.
Метою дослідження є об’єктивне висвітлення безпосередніх заходів І. Скоропадського в спробі мирного вирішення проблем збереження української автономії на початку XVIII ст. і визначення місця гетьмана в позиції соціальної еліти Лівобережної України до уряду Російської держави.
Для досягнення поставленої мети автор передбачав вирішити такі завдання:
— дослідити основні етапи життя й формування суспільно-політичних поглядів І. Скоропадського;
— схарактеризувати найбільш типові державницькі устремління вищої за рангом особи в країні в порівнянні з поглядами інших представників соціальної еліти;
— розкрити зміст найважливіших економічних і соціальних заходів гетьмана;
— з’ясувати персональну значимість володаря булави, як військового діяча;
— висвітлити взаємини гетьманської влади і керівництва Запорозької Січі й показати їх вплив на загальну ситуацію на Лівобережжі;
— виявити основні тенденції в стосунках І. Скоропадського з Петром І, царськими сановниками, старшинською верхівкою;
— показати засади зовнішньої політики гетьманської влади;
— визначити конкретні ознаки й головні напрямки звуження функціонування української автономії;
— порушити питання про можливу альтернативу політичного розвитку Гетьманщини;
— встановити наслідки правління І. Скоропадського для України.
Методологічною основою є принципи діалектики та матеріалістичного розуміння суспільних явищ і певних осіб — історизму, наукової об’єктивності і плюралізму. Застосовані методи: хронологічний, проблемно-тематичний та комплексного аналізу подій, фактів, джерел.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що матеріали, вміщені в ній, принципові положення та висновки коригують, а то й вимагають по-новому розглядати широке коло питань історії України першої чверті XVIII ст. Авторські біографічні уточнення й оцінки щодо життя та діяльності І. Скоропадського, здійснені на грунті аналізу першоджерел, дозволять у майбутньому уникнути важливих помилок у спеціальних студіях, підручниках, енциклопедичних виданнях тощо.
Апробація результатів дослідження. Рукопис праці було обговорено на засіданні відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України. Основні положення та висновки її обстоювались на двох міжнародних наукових конференціях “Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості” (Київ-Запоріжжя, 1997) і “Визвольна війна українського народу середини XVII ст.” (Київ, 1998), а також республіканських “Гетьманських читаннях” (Київ, 1996), симпозіумі “Українська державна ідея: історія та сучасність” (Черкаси, 1998) і Четвертій Академії пам’яті В. Б. Антоновича (1834—1908). 90-річчя від дня смерті” (Київ, 1998).
Публікації. Зміст дисертації повністю розкрито в опублікованих монографіях “Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право” (К., 1996. — 224 с.), “Гетьман Іван Скоропадський” (К., 1998 — 207 с.) і 20 наукових статтях, вміщених у наукових виданнях (14) і журналах (6).
Структура дисертації обумовлена метою, завданнями і характером дослідження. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, поділених на 16 параграфів, висновків, списку використаних джерел та литератури, а також двох додатків.
Дисертацію викладено на 391 сторінці машинописного тексту, в тому числі два додатки займають 9 сторінок (с. 383—391). Список використаних джерел та літератури налічує 179 найменувань (202 назви архівних справ, опрацьованих дисертантом, подано під порядковими номерами відповідних їм фондів).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, визначені предмет, хронологічні межі, наукова новизна та практичне значення дисертації. Сформульовані мета і завдання роботи, а також схарактеризовані її апробація та впроваждення конкретних результатів.
У першому розділі — “Історіографія питання та огляд джерел” — розглянуто стан наукової розробки проблеми в цілому й проведено аналіз використаної автором документальної бази для її вивчення. Насамперед зазначено, що ставши володарем булави — вищої ознаки влади в Україні “обох боків Дніпра” — після І. Мазепи і діючи фактично водночас з “гетьманом в еміграції”, одним з авторів першого національного конституційного акта П. Орликом, І. Скоропадський, можна сказати, виявився приреченим на непопулярність серед більшості істориків майбутніх поколінь. Якщо двом першим з цих діячів присвячено сотні спеціальних праць (у тому числі монографії) як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії (Росії, США, Канаді, Польщі, Швеції, Франції, ФРН і т. д.), то про життя й діяльність останнього маємо лише кілька невеликих студій переважно загального характеру. Найчастіше в науковій літературі про нього йшлося побіжно: тоді, коли розглядалися такі постаті, як Петро І, О. Меншиков та їхнє ставлення до українців, або ж при висвітленні аспектів суспільно-політичного устрою Гетьманщини кінця XVII — першої чверті XVIII ст.
Одним з перших, хто безпосередньо присвятив студію родині Скоропадських став український історик О. Лазаревський (1834—1902). В ній вчений, зокрема, наголосив, що чотирнадцятирічне правління І. Скоропадського було чи не найсумнішим періодом в існуванні Гетьманщини[3]. В двох інших своїх працях він доводив, що через безхарактерність володаря булави на діяльність тогочасної адміністрації могли помітно впливати навіть управителі гетьманським господарством, а свавілля старшини досягло найбільшого “розвитку”[4]. Историко-юридический очерк. — К., 1908. — С. 65; Його ж. Замечания на исторические монографии Д.П. Миллера о малорусском дворянстве и о статутовых судах. — Харьков, 1898. — с.37.). На нашу думку, такі принципові положення залишилися недостатньо аргументованими, а тому певною мірою є суб’єктивістськими.
На противагу багатьом ученим і письменникам, патріотично настроєний анонімний автор “Исторіи Русов или Малой Росіи” (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) вважав, що І. Скоропадський в окремих випадках міг рішуче протестувати проти рішень Петра І щодо України, як “вольной страны, бывшею только в протекціи Россійской, и имевшей свои права и договоры с царями”[5].
Історик і археограф Д. Бантиш-Каменський (1788—1850) у своїй “Истории Малой России”, перше видання якої побачило світ у 1822 р. у Москві, а останнє (здійснене за нашої ініціативи) в Києві 1993 р., подав І. Скоропадського як вірнопідданого цареві. На думку вченого, Петро І вже на час обрання його володарем булави хотів, коли б на те склалися відповідні обставини, знищити інститут гетьманства та ліквідувати автономію лівобережного регіону України. Він дещо перебільшував, коли писав, що власне постійні зради й зловживання козацької верхівки створили грунт для “падіння” давніх народних прав, а гетьман “слабым, безпечным нравом не только ускорил свою кончину, но и лишил вверенных попечению его сограждан драгоценнейшаго для них достояния”. Разом з тим Д.Бантиш-Каменський зазначив й таке: багато в чому завдячуючи організаційній діяльності І.Скоропадського, в кінці 1708—1709 рр. помітно посилився опір українців іноземним нападникам[6].
Глибоко вивчаючи історію запорозьких козаків, значну увагу І. Скоропадському як державному та військовому діячеві приділив Д. Яворницький (1855—1940). Безпосередньо в 3-му томі “Історії запорозьких козаків” (праця витримала кілька видань) він детально схарактеризував заходи гетьмана спрямовані на поліпшення взаємин з низовиками, а також перманентне загострення стосунків з ними через антиукраїнську політику царату.
Д. Багалій (1857—1932) в одній з праць назвав гетьманування І. Скоропадського “слабим”[7], а в іншій — виділив його серед деяких видатних діячів “малоросійського управління”: Марковича, Розумовського, Румянцева-Задунайського та деяких інших[8].
Авторитетна дослідниця історії українського народу О. Єфименко (1848—1918) доводила, що гетьман був зовсім “непридатним” для самостійної й відповідальної діяльності, а тому країною правила його дружина Настя. Правда, одночасно вона твердила й таке: Мазепа, Скоропадський, Апостол були правителями, які знали становище своєї батьківщини, цінували її інтереси і захищали їх в міру власних сил і розуміння[9]. В праці “Історія України та її народу” вчена дещо категорично зазначила, що “слабодухий” І.Скоропадський ніяк не міг протидіяти владному цареві Петру[10].
Соціальну політику гетьмана щодо посполитих в загальних рисах висвітлив В.Барвінський (1855—1940) у монографії, присвяченої становищу селянства Лівобережної України XVII—XVIII ст. Період правління І. Скоропадського він переконливо визначив як вирішальний в процесі формування великої земельної власності[11].
1911 р. на сторінках часопису “Исторический Вестник” (№8) статтю про дружину гетьмана Анастасію Марківну, уроджену Маркович, опублікувала М. Марина. Дослідниця була переконана, що правила замість І. Скоропадського його дружина, а перетворення Петра І тоді в Україні мали на меті, насамперед, підпорядкування місцевого управління верховній владі Росії та “придушення” самобутності корінного населення[12].
Загалом негативна оцінка державницької діяльності володаря булави міститься на сторінках праць М. Грушевського (1866—1934)[13]. Схоже писав І. Джиджора, глибоко вивчаючи економічну політику російського уряду супроти Лівобережної України в 1710—1730 рр.[14]
Т. Коструба, навпаки, вважав, що правління І. Скоропадського в цілому мало велике значення для країни, бо той прагнув зупинити “розгін” антиукраїнської політики Петра І і врятувати в автономії козацький устрій[15]. Подібну думку висловив Д. Дорошенко (1882—1951) на сторінках “Нарису історії України”. Конкретно він зазначив, що на долю гетьмана випало тяжке завдання — рятувати, що можна було з автономії Гетьманщини, яку Петро І по полтавській катастрофі намірився звести нанівець[16].
Одним з активних співучасників Мазепених планів І. Скоропадського вважав І. Крип’якевич (1886—1967), хоча докладно й не обгрунтував таке принципове твердження[17].
В. Дядиченко (1909—1973) певною мірою описав взаємини володаря булави з урядом Російської держави, персонально Петром І, з підлеглими старшинами, показав процес поступового обмеження автономії України. На його думку, під впливом реформувань сюзерена гетьман робив спроби перетворити південну частину Лівобережжя в район високоякісного тютюнництва, також відіграв значну роль у справі обмеження селянських переходів[18].
Такі відомі вчені, як В. Антонович, В. Бец, М. Костомаров, а також сучасна дослідниця О.Апанович і деякі інші взагалі оминули постать І. Скоропадського у своїх студіях, спеціально присвячених гетьманам України і кошовим отаманам Запорозької Січі. Поява в 1997 р. оригінальної праці В. Смолія й В. Степанкова “Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації” констатувала про незадовільний стан розробки аспекту “гетьман І. Скоропадський як політичний діяч”.
Значний фактичний матеріал і важливі спостереження про соціально-економічну й політичну діяльність І. Скоропадського містяться в грунтовних студіях сучасних науковців В. Панашенко, В. Горобця, Л. Мельника, В. Кривошея та деяких інших[19]. У них, зокрема, розглянуті питання, пов’язані з наступом царизму на автономію Гетьманщини, політичною владою, становищем війська, фінансами, грошовим обігом у регіоні тощо.
У процесі написання дисертації безпосередньо враховані концептуальні положення монографічних досліджень В. Борисенка, А. Мицика, О. Путра[20], а також окремих історичних розвідок В. Станіславського, О. Струкевича, Т. Чухліба[21] та деяких інших вчених, які хронологічно й тематично змикаються з обраною нами проблемою.
Серед істориків далекого зарубіжжя, які в тій чи іншій мірі приділили увагу (хоча і в загальних рисах) характеристеці гетьманської влади в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. слід назвати, насамперед, Кларенса Меннінга, Костянтина Кононенка, Ніколса (Миколу) Чировського, Зенона Когута, Джорджа Гаєцького[22]. Основна ідея, притаманна працям названих вчених, така, що царизм проводив політику спрямовану на подолання місцевого сепаратизму і хотів при цьому взяти якомога більше від економіки і людських ресурсів Лівобережжя.
Отже, історіографічний огляд переконливо доводить, що обрана дисертантом наукова проблема висвітлювалася попередніми дослідниками лише фрагментарно і не стала предметом спеціальної праці (с. 15-30).
У першому розділі також зазначено, що серед використаних неопублікованих джерел, переважну більшість яких автор дисертації вперше ввів у науковий обіг, найчисельнішими є матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Безпосередньо тут опрацьовані такі фонди: 51 — Генеральна військова канцелярія (1656—1765), 52 — Генеральна скарбова канцелярія (1723—1781), 53 — Перша малоросійська колегія (1722—1727), 54 — Друга малоросійська колегія (1764—1786), 57 — Генеральний (Румянцевський) опис Лівобережної України (1765—1769), 59 — Київська губернська канцелярія (1708—1782), 220 — Колекція документів Київської археографічної комісії, 1219 — Особистий фонд старшинсько-дворянського роду Скоропадських (1760—1917), а також Колекції мікрофільмів (7, 9, 15) — перезняті документи і матеріали з історії України, що зберігаються в Російському державному архіві давніх актів (м. Москва), рукописних відділах Санкт-Петербурзького відділу Академії наук Росії та бібліотек Республіки Польща. В справах названих фондів є оригінали, “листи” полковників, розпорядження й визначення різних канцелярій стосовно внутрішнього управління Лівобережної України в першій чверті XVIII cт. Десятки джерел подають унікальні біографічні відомості про родину Скоропадських, їх стосунки з різними особами, соціальний статус і майнове забезпечення.
Значна кількість матеріалів з проблеми дослідження вивчена в Російському державному архіві давніх актів, а саме: фонди 13 — Справи про Україну, 124 — Посольський приказ. Малоросійські справи, 248 — Сенат і його установи. Малоросійська експедиція Сенату (опис 29). В них дисертантом проаналізовані головним чином царські укази стосовно Гетьманщини, а також листування І. Скоропадського з вищими російськими сановниками Б. Щереметєвим, Ф. Протасьєвим та іншими офіційними особами з приводу внутрішнього устрою регіону.
Цінний фактичний матеріал з історії Української козацької держави знаходиться в Інституті рукописів при Науковій бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. Зокрема у фондах 1 — Збірка документів О. Лазаревського та 2 — Історичні матеріали. Збірка В. Модзалевського — зберігаються універсали І. Скоропадського, видані на маєтки, права цехам і міщанам, із зобов’язанням посполитих неодмінно виконувати “послушенство” і забороною їм писатися в козаки тощо. До “Зібрання університету св. Володимира” (фонд 8) ввійшли гетьманські універсали різного часу, укази Петра І про зраду І. Мазепи й виборинового володаря булави, листування Скоропадського з російськими урядовцями Голіциним, Головкіним і кошовими отаманами стосовно внутрішнього становища лівобережного регіону, про події в Туреччині, Кримському ханстві і т.д.
Порівняно менше справ залучено з фонду 159 — Зібрання І. Лукашевича та М. Маркевича відділу рукописів у Російській державній бібліотеці (м. Москва). Переважно це листи офіційних осіб до І. Скоропадського, відомості про збирання податків в Українській козацькій державі, описи маєтків сановників Росії на Лівобережжі.
Всього ж у дисертації використано понад 200 архівних справ 25 фондів.
Серед опублікованих джерел найважливішими для розкриття досліджуваної проблеми стали законодавчі акти, видані верховними органами влади. Основні юридичні документи царського уряду вміщено в “Полном собрании законов Российской империи”. Дисертантом опрацьовано їх перше видання, здійснене в Санкт-Петербурзі протягом 1830 р. Зокрема томи 4-7 охопили період з 1700 р. по 1727 р. Закони, розміщені в них у хронологічному порядку, частково стосуються соціально-економічного й культурного розвитку України, її міжнародного становища. В законах чітко простежується загальна тенденція звуження повноважень гетьманського управління й зміцнення влади в Українській козацькій державі чиновників з Росії, поступове встановлення з царської волі монополії в національній торгівлі й підпорядкування регіональної економіки інтересам абсолютиської монархії.
Гетьманські універсали, “листи” полковників, розпорядження Генеральної військової канцелярії й інші урядові акти свого часу було опубліковано на сторінках “Генерального слідства про маєтності” 1729—1730 рр., у збірці документів “Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.” (К., 1993), а також різних виданнях старшинських родових архівів[23]. Такого роду джерела охопили фактично всі сторони життя українців.
При розгляді теми дисертації принципове значення має епістолярна спадщина гетьмана. Частково вона видрукована М. Судієнком у т. 1 і 2 “Материалов для отечественной истории” (К., 1853; 1855) і на сторінках періодики, зокрема “Киевской Старины”. Листи офіційного й приватного характеру багато в чому пояснюють дії гетьмана за різних обставин, дають змогу краще зрозуміти ті чи інші вчинки та рішення.
Помітно розширити обрії наукового пошуку дозволили тогочасні мемуари та історична література. Серед їх авторів упершу чергу слід назвати генерального підскарбія Я.Марковича, генерального канцеляриста в уряді І. Скоропадського М. Ханенка, козацьких старшин-літописців С. Величка, Г. Граб’янку, Самовидця. В своїх працях у більшості випадків управління Гетьманщини ними характеризується як демократичне, загальнонародне. Дії царазму ж, які зачіпали станові й економічні інтереси місцевої державної еліти в основному оцінені негативно. Навіть загострення соціального протесту вони часто пов’язували переважно з втручаннями чиновників Росії у внутрішні справи Малоросії.
Унікальною, на наш погляд, є збірка Д. Бантиш-Каменського “Источники малороссийской истории” в 2-х частинах (М., 1858; 1859). Переважну кількість, вміщених до неї джерел, становлять ті, які розшукав історик і археограф у колишньому Головному архіві міністерства іноземних справ Російської імперії в Москві. Хронологічно вони охоплюють 1654—1722 рр., а тематично — суспільно-політичні й економічні аспекти історії України.
Окремо слід сказати про багатотомну працю В. Модзалевського “Малороссийский родословник”, яка за своїм характером наближається до першоджерела, бо містить добір матеріалів майже про всі лівобережні старшинські (дворянські) родини. В основу видання покладені приватні архивні зібрання, контрі в своїй більшості не збереглися.
Таким чином, через брак спеціальної літератури, лише названі вище архівні матеріали й опубліковані джерела дозволили глибоко вивчити та вперше науково висвітлити тему про гетьманську владу в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст.(на прикладі діяльності І.Скоропадського).
У другому розділі — “Основні етапи життя й формування суспільно-політичних поглядів І.Скоропадського” — висвітлені історичні умови становлення цієї особи як державного і військового діяча та схарактеризована безпосередня служба в старшинській адміністрації до обрання володарем булави. Широко дискутується питання про національне та соціальне походження родини Скоропадських, зроблені важливі уточнення щодо біографії гетьмана. Зокрема на підставі джерел з’ясовано, що він народився 1646 р. у м. Умані в сім’ї козацького старшини. Його дід Федір брав участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького і загинув під час Жовтоводської битви 1648 р. У 1674 р. унаслідок нападу татар І. Скоропадський був змушений переселитися разом з братом Василем (другий брат Павло надовго потрапив у турецький полон) на Лівобережну Україну, де поступив на службу до гетьмана І. Самойловича. Почавши з посади військового канцеляриста (з 1675), він згодом обіймав посади чернігівського полкового писаря (1680—1694), генерального бунчужного (з 1694), генерального осавула (з 1701), стародубського полковника (з 1706). І. Скоропадський брав участь у так званих Чигиринських (1676—1678) і Кримських (1687 і 1689) походах проти турецьких і татарських можновладців. Після переходу І.Мазепи у протекцію до шведського короля Карла XII, його 6 листопада 1708 р. на старшинській раді в Глухові обрано гетьманом. Своєрідності цієї елекції приділено особливу увагу, визначені її прерогативи.
Біографію володаря булави розглянуто на широкому тлі внутрішнього життя населення лівобережного регіону та міжнародних подій, що мали пряме відношення до Української козацької держави.
Залучений фактичний матеріал переконливо засвідчив, що обставини і загальна атмосфера в яких довелося діяти І. Скоропадському, ще до отримання ним вищого рангу в країні, помітно вплинули на формування його суспільно-політичних поглядів, певною мірою викрісталізували ідею необхідності збереження національної автономії та державного самоврядування. Окрім іншого, на цьому позначилися постійні обговорення серед старшинських кіл діяльності непересічних осіб Визвольної війни українського народу середини XVII ст., насамперед, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Брюховецького, П.Дорошенка. Також неабияке значення мав фактор існування в гетьманському управлінні старшин невдоволених існуючими порядками, обумовленими перебуванням Лівобережжя в складі Російської держави (с. 45-73).
В розділі обгрунтовується теза про те, що становлення І. Скоропадського було досить типовим для більшості представників тодішньої соціальної еліти. Воно пройшло кілька поступових етапів і відбулося під безпосереднім впливом керманичів Української козацької держави І. Самойловича та І. Мазепи. Перебуваючи в їх оточенні, І. Скоропадський подолав довгу і складну дистанцію від звичайного виконавця (щоправда, досить умілого) чужої волі до першої особи в Гетьманщині. В його конкретних заходах вже як володаря булави “обох боків Дніпра”, як би те не заперечували деякі дослідники (О. Єфименко, М. Грушевський, Д.Мордовцев, І. Джиджора), чітко простежувалося наполегливе, хоча й не в радикальній формі, намагання зберегти традиційний суспільно-політичний устрій, встановлений ще в період Хмельниччини. Він неодноразово, відстоюючи перед царатом “давні” права і вольності українців, покликався саме на нормативні акти, вироблені Б. Хмельницьким, а потім підтверджені того наступниками.
Безперечно слід враховувати і той могутній, переважно негативний, тиск, що чинили весь час на І. Скоропадського російський монарх та царські поплічники. На наш погляд, не мають достатніх підстав ті історики, які пояснюють усі негаразди в країні за його правління лише особистими вадами гетьмана. Адже з джерел XVIII ст. відомо: навіть через багато поколінь у свідомості та вчинках козацьких старшин давалися взнаки наслідки тоталітарного й репресивного режиму Петра І.
Факти незаперечно свідчать, що здобувши вищу владу в Гетьманщині в 62 роки, І.Скоропадський мав уже цілком визначені державницькі устремління, етико-культурні уподобання й ціннісні орієнтації. Про окремі з них можна отримати уяву на підставі його листа — відповіді І. Мазепі, який перед тим запропонував приєднатися до нього і Карла XII, щоб виступити спільно проти “ворожої здавна потенції Московської” (8 грудня 1708 р.). В ньому тільки-но обраний володар булави засудив спробу свого попередника стати “самовластцем” над українським народом і перейти під нестерпне польське ярмо, позитивно оцінив заходи Б. Хмельницького, спрямовані на розрив з Річчю Посполитою та спілку з Росією. (Сучасні дослідники В. Шевчук, О.Путро та деякі інші схильні оцінювати відмову І. Скоропадського підтримати виступ І. Мазепи як зраду “свого” гетьмана). Вже тоді він добре усвідомлював, що на підвладній йому території встановився своєрідний “порядок козацький”, який помітно відрізнявся від того, що існував у сусідніх державах.
Не тільки в цьому листі, а й багатьох документах 1708—1709 рр., що вийшли з-під руки І.Скоропадського, І. Виговського, П. Тетерю як і І. Мазепу (із зрозумілих причин), названо зрадниками. Проте чим далі в часі, це “тавро” у нього поступово зникає із застосування. Пізніше він, коли в своїх діях виходив з традицій, то пояснював справедливість (законність) їх так: бо схоже чинили попередники — всі без винятку. Гетьман вважав за першочерговий обов’язок українців одностайно відстоювати православну віру, захищати монастирі й батьківщину, не виступати проти царської величності, яку нерідко ототожнював з усім близьким російським народом. Протистояння монархові, на його думку, неодмінно призвело б Військо Запорозьке і Малоросію до остаточної руїни (с.80-96).
З метою всебічного відображення доби, в якій жив і діяв І. Скоропадський, детально розглянуто аспект про гетьманське оточення і спадкоємців. Наприклад, названо найбільш впливових представників його адміністрації. На той час вже оформилися цілі родинні клани, які посіли певні ранги. Деякі з старшин — родичів не без протекції володаря булави позаймали керівні посади в одному полку чи сотні, інші — в різних. Судячи з прізвищ, правління Української козацької держави першої чверті XVIII ст. головним чином становили українці (понад 90%).
Поза межами Гетьманщини І. Скоропадський мав стосунки з провідними сенаторами, міністрами, генералами Росії та Речі Посполитої, архієпископами Великого Новгорода Ф.Яновським і псковським, нарвським та ізборським Ф. Прокоповичем і т.д.
Користуючись ситуацією, привілейоване становище в регіоні мали рідні та близькі гетьманові люди. Наприклад, широковідомою не тільки на Лівобережжі, а й далеко за його межами, зокрема Слобожанщині, Запорожжі, в Москві та Санкт-Петербурзі, стала дружина Івана Ілліча — Анастасія, яку в народі здебільшого називали Настя-гетьманиха. Нерідко в гетьманському будинку в Глухові (резиденції володаря булави) вона приймала поважних персон з Росії, досить активно втручалася в урядові справи. Займалася Анастасія й благодійністю, зокрема, матеріально підтримувала православні монастирі. Залишившись без чоловіка вона офіційно втратила й політичну владу. Проте набуті свого часу зв’язки давали їй можливість утримуватися на поверхні суспільного життя в країні, та й не тільки тут. Вона особисто, її рідні й близькі продовжували постійно навідуватися до Москви, бувати при царському дворі. Завдячуючи цьому, гетьманша вважала себе недоторканою для місцевих можновладців і навіть відмовлялася підпорядковуватися юрисдикції Генеральної військової канцелярії (с. 108—126).
Найбільш відомими спадкоємцями гетьмана стали Михайло Васильович — зять Д.Апостола, генеральний підскарбій, який 1744 р. від імені всієї козацької верхівки в Глухові вітав імператрицю Елизавету, а в 1751 р. — гетьмана К. Розумовського. Син того Іван Михайлович відмовився підписувати петицію старшин про затвердження за Розумовським спадкового права на володіння булавою, а 1767 р. став депутатом Катерининської комісії для складання “Нового уложення”. Російський полководець, дипломат і державний діяч П.О.Румянцев-Задунайський сказав про нього Катерині ІІ так: “При всех науках... остался казаком”. Він виношував мрію здобути собі колись гетьманство. Павло Петрович Скоропадський став у 1918 р. гетьманом України.
Виявлені в процесі написання дисертації першоджерела другої половини XVII — першої половини XIX ст., не підтвердили твердження окремих істориків про нібито польсько-шляхетське походження роду Скоропадських[24]. Тому найвірогіднішим, на наш погляд, слід вважати перших з відомих його представників українцями. За півтора століття, починаючи від Хмельниччини, Скоропадські стали не лише свідками, а й активними учасниками виникнення, розвитку та поступового занепаду Української козацької держави.
У третьому розділі — “Політична і військова діяльність. Обмеження гетьманських функцій царатом” — наголошено на тому, що становище Української козацької держави значно відрізнялося в політичному аспекті від більшості європейських країн. Як складова частина Російської держави, а потім імперії, вона юридично обмежувалась у зовнішніх зносинах з сусідами. Певне відображення це знайшло ще в 7-му пункті “Коломацьких статей” 1687 р. — угоді царського й гетьманського урядів. Правда, сам Петро І відступав через різні обставини від такого роду постанов і дозволяв володарю булави час від часу вести більш-менш самостійну зовнішню політику, але під контролем з свого боку. Про що, наприклад, свідчили приїзди до гетьмана іноземних гінців.
Формальне обрання І. Скоропадського гетьманом, а фактично призначення царем, далеко не повною мірою визначили правовий статус керманича в Україні. Адже тоді між ним і царем не була підписана жодна угода відповідного рівня. У виданому 1 листопада 1708 р. “Манифесте всей старшине и войску, съехавшимся в Глухове для избрания вольными голосами нового гетьмана”, монарх тільки пообіцяв надати всі вольності, права і правілеї згідно з договором 1654 р., укладеним Олексієм Михайловичем і Богданом Хмельницьким. Однак вже під час елекції старшини обговорювали з уповноваженими від Москви проблему відновлення української державності в такому вигляді, який вона мала в середині XVII ст., тобто від самого початку, незважаючи на її обмеження царатом від І. Виговського до І.Мазепи включно. Виразно говорилося про необхідність цілісності “Отчизны Малороссійской” як козацької автономїї в складі Російської держави. Безпосередньо володар булави неодноразово доводив, що народ підпорядкований йому є осібний, такий, котрий має власні державні кордони (с. 131-137).
Реальним заходом на досягнення законодавчого підтвердження царем гетьманського бачення статусу регіону, стала подача І. Скоропадським сюзеренові 17 липня 1709 р. відповідного змісту “статей”. Проте Петро І на більшість пунктів у них не дав відповіді, отже не санкціонував.
Тим часом кожний наступний рік приносив якесь нове обмеження гетьманської влади, автономії України. Гетьманщину чиновники з Росії дедалі частіше визначали вже навіть не як “Малоросію”, а “Малоросійський край”.
Та й за тих складних умов, під постійним наглядом і тиском з боку царату І.Скоропадський прагнув проводити зовнішню політику в інтересах українського народу. Зокрема, він як досвідчений державний діяч, неодноразово виступав за об’єднання Правобережжя та Лівобережжя під єдиною булавою, хотів підпорядкувати Слобожанщину, що номінально перебувала під керівництвом царських воєвод. Відомі історичні факти, коли гетьман наполегливо відстоював кожне місто чи містечко, котрі якимсь чином прагнули відібрати з-під його юрисдикції (с. 145-152).
Найсильнішого руйнівного удару гетьманській владі було завдано Петром І в травні 1722 р. заснуванням у Глухові так званої Малоросійської колегії — вищої касаційної й фінансової установи, до складу якої мали входити лише російські чиновники, призначені імператором або Сенатом. Офіційним приводом для такого законодавчого акту стали нібито зловживання в українських судах, незаконне відібрання угідь у козаків, селян і міщан, примушення їх до виконання всіляких “роботизн”, покріпачення тощо. На справді ж заснування колегії, як зазначив В. Горобець, було не самоціллю царського уряду, а передумовою ліквідації політичної автономії Гетьманщини, її асиміляції та наступного поглинання українських земель імперією.
|
