Сучасні економічні течії, неокенсіанство, кенсіанство, інституціоналізм та ін. - Економічні теми - Скачать бесплатно

Сучасні економічні течії

Одним з фундаментальних принципів стало положен­ня про те, що функціонування економічної системи мож­ливе лише при досягненні рівноваги між елементами, що її складають. Це положення, сформульоване класич­ною економічною школою, витримало іспит і часом, і критикою і лягло в основу економічної теорії як загаль­новизнане, а різні школи і напрями розрізнялися лише пропонованими способами досягнення рівноваги.

Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі витрат на виробництво товарів! послуг. Але підхід з позицій трудової теорії вартості не зміг об­ґрунтувати необхідності повернення системи в рівноваж­ний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс обґрунтував неминучість розбалансування системи, її краху і пошуків рівноваги на іншій (нетоварній) основі.

Прихильники класичного підходу, однак, не здавали­ся. В останній третині XIX ст. виникає напрям в еко­номічній теорії, що, зберігши деякі основні принципи тра­диційного класичного підходу, істотно видозмінив розу­міння способів досягнення економічної рівноваги.

Неокласичний напрям

Неокласичний напрям погоджу­вався з тим, що економічне життя суспільства цементується ринко­вими зв'язками, які встановлюються між суб'єктами, що вільно хазяйнують і орієнтуються на максимізацію своєї вигоди. Але на відміну від старих класиків основу об­мінюваності шукали не у витратах виробництва, що об'­єктивно складаються, а в суб'єктивних оцінках спожива­чами і виробниками корисності благ, що купуються і про­даються, яка знаходить вираження у ринковому попиті та ринковій пропозиції. Через їхню взаємодію і реалізується рівновага, тобто встановлюється така ціна, що задовольняє і продавця, і покупця. Цю взаємодію зруч­но виразити математично у вигляді функціональних залежностей, де ціни і кількості пропонованих і запиту­ваних благ виступають як перемінні. Неокласики до­сить широко використовували у своїх дослідженнях ма­тематичний апарат, зокрема методи диференціального числення. Намагаючись дати кількісну характеристику досліджуваних величин, вони оперують поняттям гра­ниці, що дає змогу обмежити об'єкт аналізу і надати йому чисельної визначеності (наприклад, гранична ко­рисність блага, гранична продуктивність чинників). Це дало підставу називати напрям — маржиналізмом (границя). Він дістав широкого розповсюдження, об'єдну­вав цілу пилку шкіл, що склалися в різних країнах: авст­рійську, лозапську, ксмбріджську та ін.

Сконцентрувавши увагу на аналізі мотивів поведін­ки окремих суб'єктів, що хазяйнують, які вирішують задачу оптимізації альтернативного вибору, маржи-налістські школи звели проблему економічної рівноваги на мікрорівень. Вважалося, що якщо окремими одиниця­ми, що хазяйнують, будуть знайдені у сфері їхньої діяль­ності найраціональніші комбінації, то збалансованість у масштабах усього господарства забезпечується автома­тично. У дійсності ситуація виявилася значно складні­шою. При переході намакрорівень виникали нові пробле­ми, що на мікрорівні не могли проявитися. Тому подаль­ша еволюція неокласичного напряму пов'язана зі звертанням до нових об'єктів аналізу, спробами побуду­вати модель макроекономічної рівноваги на основі тра­диційних класичних принципів: свободи підприємницт­ва, ринкового саморегулювання, примату інтересів «еко­номічної людини». У цьому напрямі працювали відомі економісти-неокласики: Людвіг Мізес, Фрідріг Хайєк, Жак Рюефф, теоретики соціального ринкового господар­ства — Людвігг Ерхард), Вальтер Ойкен, Вілбгельм Роьпке, а в 70-80-х роках лідерство закріпилося за школою монетаристів на чолі з професором Чиказького універси­тету Мільтеном Фридменом.

На відміну від неокласиків першого покоління — маржиналістів — цей напрям заведено називати неоліберальним і не тільки з метою уникнути плутанини, але й тому, що основний акцент у їхній позиції переносився на прин­цип економічної свободи, що забезпечує ринковому механізму можливість автоматично підтримувати рівнова­гу між попитом та пропозицією. Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в працях одного із найяскравіших представників неолібералізму, нобелівського лауреатаФрідріха фон Хайека. Вихідний пункт його концепції - вчення про спонтанний характер ринковою порядку. Ринковий порядок, на думку Хайєка, принципово відрізняється від порядку функціонування природ­них і технологічних систем, оскільки знання про нього неможливо здобути незалежно від уявлень, бажань і мо­тивів поведінки самих учасників процесу. Ці знання суто індивідуальні і суб'єктивні, а тому заздалегідь передба­чати результат і цілеспрямовано впливати на госпо­дарські процеси практично не уявляється можливим. Ринок спонтанно узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що відіграють роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і координують їхні дії. У такий спосіб не тільки здобуваються найефек­тивніші варіанти рішень, але й залучаються нові ресурси, враховуються потреби, що виникають знову. Жодний механізм свідомого регулювання не в змозі це зробити. У кращому випадку він пристосовує відомий обсяг ресурсів до виявлених потреб, але врахувати нові потреби і перед­бачити нові ресурси і технології для їхнього задоволення він не може, оскільки в момент складання проекту їх про­сто ще не існує.

Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку, а отже, і госпо­дарської системи. Найважливіша умова успішного еко­номічного розвитку — максимально можлива економіч­на свобода. Це поняття у Фрідріха Хайєка означає, на­самперед, право індивідів робити те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізовувати себе, дотриму­ючи поваги до особистості ближнього і несучи повну відповідальність за свої дії.

Свобода є суто індивідуальною. Вона забезпечує кож­ному незалежність, самостійність, готовність йти на ри­зик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згоду добровільно співпрацювати з іншими індивідами. Найважливіша гарантія свободи •- система приватної власності. Будь-які форми колективізму обмежують свободу. На деякі обмеження люди йдуть добровільно, створюючи правила та інститути, що регулюють їхні взає­мини і відтинають сваволю і вседозволеність. Але в більшості випадків організації виражають групові інте­реси, що аж ніяк не збігаються з інтересами всього су­спільства і навіть йому суперечать. Організовані групи нав'язують свої рішення суспільству, навіть якщо вони не ефективні, підриваючи тим самим механізм ринко­вої саморегуляції. Найзручнішим знаряддям реалізації групових інтересів стають органи державного управлін­ня. Саме держава, урешті решт, стає головним ворогом економічної свободи, заважаючи людям робити свої справи, а справам йти своєю ходою.

Вихід полягає в обмеженні влади держави над еконо­мікою. Розвиваючи ідею про обмеженість влади держави в економіці, Фрідріх Хайєк пропонує навіть позбавити державу монополії на емісію грошей і створити набір ва­лют, що конкурують, які випускаються приватними бан­ками, і з яких господарюючі суб'єкти здійснювали б свій вибір. Це запобігало б надмірній грошовій емісії, інфляції і зробило б гроші дійовим інструментом визначення ефективності.

Ідеї неолібералізму дістали відтворення й у концепції Фрейбурзької школи, що виступила з теорією соціаль­ного ринкового господарства. Найвідомішимиїї представ­никами вважаються німецькі економісти Вальтер Ойкен і Людвіг Ерхард. Як і в традиційних лібералів, їхні симпатії на боці вільного конкурентного ринкового гос­подарства, що протиставляється централізовано керо­ваному. Це, за Ойкеном, два ідеальні типи господарства, різні варіації яких являють собою усі відомі в історії гос­подарські системи. Хоч ринкове господарство і має оче­видні переваги, але зовсім автоматично функціонувати воно не може, тому що існує тенденція до концентрації, що породжує монополію і придушує конкуренцію, яка виступає найважливішим інструментом ринку. Крім того, вільний ринок породжує небажані соціальні пере­коси: нерівність у доходах, незабезпеченість окремих соціальних груп, різкі коливання в зайнятості. Все це робить необхідним втручання держави, яка покликана, по-перше, обмежувати владу монополій, по-друге, забез­печувати соціальну компенсацію незаможним через пе­рерозподіл доходів за допомогою податків, бюджетного фінансування соціальних програм і навіть деякого регу­лювання окремих видів цін. Проте все ж таки роль дер­жави в економіці бачилася їм досить скромною. Вона має бути подібною до ролі судді на футбольному полі — сте­жити за дотриманням правил, але в гру не втручатися. Неможливість розв'язати проблему загальної економіч­ної рівноваги на мікрорівні і нездатність неокласиків пояснити значні відхилення від нього і породили новий напрям — кейнсіанство.

Кейнсіанство

Кейнсіанство поставило під сумнів не тільки метод аналізу, але й самі принципи класичного підходу. Біля джерел напряму сто­яв англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, який ви­сунув положення про те, що економічна система ринко­вого типу споконвічне є неврівноваженою і такою, що прагне автоматично відтворювати цей стан. Вона в прин­ципі неврівноважена, оскільки через низку об'єктивних причин сукупний попит має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей. Результат — хроніч­не недовикористання ресурсів і кризи. Усе це виявляєть­ся лише в процесі переходу на інший, макроекономічний рівень аналізу, де досліджуються агреговані показники сукупного попиту, сукупної пропозиції, національного доходу, заощаджень та інвестицій.

У центрі уваги Джона Кейнса — проблема чинників, що визначають величину сукупного попиту, оскільки попит усупереч твердженням прихильників законівСея не випливає автоматично за пропозицією, а визначаєть­ся величиною національного доходу, що розпадається па споживання і заощадження. Споживана частина, яка і визначає ефективність попиту, має тенденцію відставати від тієї, що зберігається, через властиву людям психоло­гічну схильність витрачати менше, ніж приростає їхній дохід. Звідси — постійна проблема недостатності попи­ту. Основні надії на його стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Якби вдалося спо­нукати одержувачів доходів значну частину їхніх заощад­жень знову інвестувати у виробництво, проблема недовикористання ресурсів була б знята. Однак зробити це складно, по-перше, через зниження граничної ефектив­ності (прибутковості) капіталу, оскільки висока ставка відсотку робила інвестиції мало привабливими; по-дру­ге, через перевагу ліквідності, тобто бажання тримати здо­бутки в грошовій формі за мотивами ризику, характером угод (трансакцій), спекулятивними розуміннями. Пере­вага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення ставки відсотку, яку Джон Кейнс розглядав як плату за відмовлення від ліквідності. Усе це перешкод­жало автоматичному, як вважали неокласики, перетво­ренню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефек­тивності попиту гострою.

Розв'язання проблеми ефективності попиту бачило­ся в активному регулюванні державою економічного жит­тя і, зокрема, процесу капіталовкладень. Державні інвес­тиції мають спричинити ланцюгову реакцію пожвав­лення економічної діяльності і подолання дефіциту сукуп­ного попиту. Це вирішує механізм інвестиційного муль­типлікатора. Приріст інвестицій веде до помноженого приросту національного доходу. Множник (мультипліка­тор) є величина, обернена до частини доходу, що збері­гається (МРS). Оскільки гранична схильність до заощад­жень є різниця між одиницею і граничною схіїльністю до споживання (МРС), то формулу мультиплікаційної залежності можна навести в такому вигляді:

Y = I * 1:(1- MPC)/

де Y- приріст національного доходу; I — приріст інвестицій; 1 : (1 — МРС) — коефіцієнт мультиплікації.

Головним об'єктом державного стимулювання попи­ту мають бути інвестиції. Джон Кейнс пропонує вплива­ти на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спря­мована на зниження відсоткової ставки і протидію пе­ревазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дис­контною ставкою, нормою обов'язкових резервів і ску­повуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей. Це повинно стимулювати зростання інвестицій­них витрат і збільшення національного доходу. Проте цього виявляється замало для подолання негативних впливів на величину сукупного попиту. Тому вирішаль­не значення Джон Кейнс надає не кредитно-грошовій, а бюджетній політиці.

Державі рекомендувалося здійснювати пряме бюд­жетне фінансування інвестиційних проектів з метою сти­мулювання сукупного попиту. Крім того, варіюючи по­даткові ставки і податкові пільги, держава може впли­вати на розміри і потоки капіталовкладень, на фонд спо­живання, на рівень цін. Але не слід побоюватися можли­вого дефіциту державного бюджету, оскільки пов'язана з таким явищем інфляція робить непривабливою ліквідну форму заощаджень і сприяє перетворенню їх на інвестиції. Серед рекомендацій з керування попитом було також відмовлення від безумовного додержування принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності. Про­текціоністські заходи держави створюють умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для збіль­шення зайнятості і росту національного доходу.

Теорія Джона Кейнса сформувалася в 30-х роках XX століття і відбила кризову ситуацію, що склалася у світовій економіці після Великої Депресії початку 30-х років. Теорія Кейнса статична, оскільки аналізувала еко­номіку в стані кризи і тільки в короткостроковий період. Але в період порівняно стійкого економічного зростан­ня, Ідо настав після Другої світової війни, проблема підтримки рівноваги перемістилася в сферу економіч­ної динаміки, тобто з'ясування умов забезпечення ста­більних темпів росту в довгостроковій перспективі. Для аналізу цих процесів використовується кейнсіанський теоретичний апарат, на основі якого будувалися моделі, які відбивають різні стани економіки, що розвивається, які виникають у процесі циклічних коливань.

Неокейнсіанство

Моделі стійкого економічного росту, теорії рівноваги розроблялися представниками неокейнсіанського напряму Роєм Харродом, Євсеєм Домаром, Робертом Солоу. Вони грунтувалися на тій самій методологічній передумові, що й модель Кейн­са: рівновага досягається при рівності заощаджень та інвес­тицій. Але якщо розглядати проблему з позиції довгостроковості, то рівність досягається лише як середнє з багатьох відхилень у ту чи іншу сторону. Інвестиції можуть бути меншими від заощаджень, і тоді сукупний попит не може поглинути вироблений дохід, або більшими від зао­щаджень, коли наміри інвестувати переважають наявні заощадження, і тоді економіка реагує на надмірний попит інфляційним зростанням цін. При досягненні оптимального темпу зростання інвестиції, що передбачаються, по­рівнюються з фактичними заощадженнями.

Рівновага не досягається автоматично. Необхідна сис­тема регулюючих заходів, спрямованих на згладжування циклічних коливань і утримання системи в положенні, близькому до рівноважного. Ці заходи включають так звані вбудовані стабілізатори і компенсуючі ходи урядової економічної, політики: маніпулювання податковими ставками, ставкою відсотка, нормою обо­в'язкових резервів. Оскільки йдеться про довгостроко­ву перспективу, необхідно не спорадичне, а постійне .втручання держави.

Монетаризм

Кейнсіанськая концепція, що па­нувала в економічній науці упро­довж понад чотирьох десятиліть (30-70 роки XX ст.), на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. При­чиною її стали недоліки самої доктрини — ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу еко­номічного циклу, що порушує механізм саморегуляції, і економічна ситуація, яка змінилася, що не дістало пояс­нення в межах доктрини Джона Кейнса, наприклад од­ночасне зростання інфляції і безробіття (стагфляція).

Криза кейнсіанства спричинила відродження неолібе­рального напряму і появу нових його різновидів. Одним із найактивніших варіантів став монетаризм — концеп­ція, яку розроблюють економісти Чиказької школи на чолі з Мілтоном Фрідменом. Відштовхуючись від загаль­ної для всіх неокласиків ідеї про те, що ринкове госпо­дарство є в принципі стійким і має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання, монетаристи головне джерело нестабільності і диспропорцій вбача­ли в порушенні законів грошового обігу, спричиненому активним втручанням держави в економічне життя. Таке втручання, що рекомендується кейнсіанською політикою швидкого реагування на циклічні коливання, па думку монетаристів, є безрезультатним і навіть шкідливим че­рез наявність значних часових лагів, тобто проміжків часу від ухвалення рішення до реальних результатів його дії. Тому заходи, вжиті для стримування економічного зрос­тання в період підйому, можуть почати діяти вже у фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію.

Крім того, винятково важливу роль у зміні реального доходу, зайнятості і загального рівня цін відіграє кількість грошей, що знаходяться в обігу. Хаотичні коливання гро­шової маси, викликані політикою стимулювання попиту і регулювання доходів, впливають на економіку, яка дуже болісно реагує на відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу. Наслідком стають або висока інфляція, або криза надвиробництва. Тому головним чин­ником впливу на економіку стає обсяг грошової пропо­зиції. Наявність стійкої функції попиту на гроші активі­зує стихійний механізм підстроювання цін, що ліквідує диспропорції і приводить господарство у стан нової рівно­ваги. Завдання в тому, щоб підтримувати постійні темпи приросту грошової маси, виведені з довгострокових тен­денцій («грошове правило» Фрідмена) і тим самим спри­яти пом'якшенню циклічних коливань і контролювати інфляцію. Державному регулюванню підлягає лише об­сяг грошової маси, та й то в межах сформованої довго­строкової тенденції. Решта автоматично підбудовується під даний параметр, забезпечуючи стабільність економіки.

Монетаристські ідеї щодо здатності економічної сис­теми до саморегулювання набули розвитку в рамках де­кількох/напрямів; що об'єднуються загальною назвою нової класичної макроекондміки, оскільки традиційні прин­ципи класичної школи вони застосовували до аналізу макроекономічних процесів, з'ясовуючи умови динаміч­ної рівноваги системи.

Один з напрямів — теорія раціональних очікувань — виходить з того, що в макроекономічному аналізі особ­лива роль належить суб'єктивним чеканням і прогнозам учасників господарського процесу. Чекання формують­ся на підставі досить повної інформації й уміння її аналі­зувати з метою виробити найбільш раціональні рішен­ня. Господарюючі суб'єкти у змозі раціонально оцінити і враховувати у своїй діяльності будь-які заходи державної економічної політики і відповідно реагувати на них своїми рішеннями, які найчастіше суперечать цілям по­літики. Тому активне державне регулювання економіки втрачає зміст і може забезпечити успіх лише випадково і за наявності елемента раптовості.

Інший напрям — теорія пропозиції — також відкидає необхідність активного державного втручання в еконо­мічне життя, зокрема політику стимулювання попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що створюють­ся державною економічною політикою, зокрема, від над­мірного податкового тягаря, і всіляко заохочуючи при­ватну ініціативу.

Інституціоналізм

Нарешті, вже в 30-х роках XX ст. сформувався ще один напрям еко­номічної теорії, що спробував компенсувати один суттє­вий недолік традиційних концепцій, помічений ще в XIX ст. історичною школою, — їхній антиісторизм і надмірний індивідуалізм. Представники цього напряму вважали, що не можна аналізувати поведінку суб'єкта, що хазяйнує, абстрагуючись від того середовища, у якому він діє. А тому економічні реалії не можна зрозуміти поза зв'яз­ком з еволюцією суспільних інститутів, у межах яких і існує будь-який господарський суб'єкт. Інституціона-лісти (Торстен Веблен, а пізніше Джон Гелбрейт, Роберт Хейлбронер) пропонували комплексне вивчення існую­чого суспільного устрою, де взаємодіють економічні і не­економічні чинники, причому розглянуті у динаміці, у процесі історичної еволюції. Досягнення рівноваги в си­стемі можливе, на їхню думку, лише за умови соціально­го контролю над економікою, що дав би змогу ефективно використовувати всі потенції ринкового механізму, усу­ваючи його негативні риси і недоліки.

Ринковий механізм стихійного розподілу ресурсів не може з достатньою ефективністю здійснювати свої регу­люючі функції. Концентрація сил у корпоративному сек­торі, внутрішньофірмове планування і розширення різних форм міжфірмових зв'язків на основі горизонтальної і вер­тикальної інтеграції, втручання держави в процес форму­вання доходів і цін, підтримка зайнятості, діяльність проф­спілок — усе це зменшує роль стихійного ринкового регу­лювання, послабляє силу тиску економічної необхідності. Крім того, дедалі більшої гостроти набувають проблеми, які за своїм характером не можуть вирішуватися на основі рин­кового саморегулювання: екологія, пом'якшення регіональ­них і структурних диспропорцій, розвиток сфери соціаль­но-культурних послуг. Дедалі важливішу роль в економіч­ному процесі відіграють фактори позаринкового і позаекономічного характеру.

Знайомство з основними етапами історії розвитку економічної теорії показує, наскільки це складний і су­перечливий процес, що відбиває складність і супереч­ливість самого об'єкта вивчення — економічного життя суспільства. І тому жодна з численних теорій, жодна із шкіл або течій, які б ні були їхні заслуги, не змогли пояс­нити процес у всій повноті й обсязі, та й навряд чи мо­жуть на це претендувати. Шлях пізнання закономірно­стей економічного життя пролягає не через боротьбу ідей і доктрин до їх повного взаємознищення (хоча їхня конкуренція і взаємна критика дуже корисні), а через їхній синтез, тобто визнання того, що кожна вносить свою лепту в побудову будинку економічної теорії.