Суспільство як система економічного взаємообміну - Економічні теми - Скачать бесплатно

План

ВСТУП

1. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА

2. ЕКОНОМІЧШ ПОТРЕБИ ЯК МАТЕРІАЛЬНА ОСНОВА СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНОГО ВЗАЄМООБМІНУ

3. ЗАКОН ЗРОСТАННЯ ПОТРЕБ

4. ФОРМУВАННЯ ПОТРЕБ ВЗАЄМООБМІНУ

5. СУБ'ЄКТИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН. ЇХНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Життя людей у суспільстві надзвичайно багатоманітне. Воно охоплює всі його сфери: навчання, відпочинок, заняття спортом, оз­доровлення, медичне обслуговування, науку, культуру, туризм, виробництво. Взаємодіючи і доповнюючи одна одну, ці сфери утво­рюють єдину суспільну систему. На думку Платона, суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному.

У найзагальнішому вигляді суспільну систему поділяють на со­ціально-культурну, політико-адміністративну і економічну, або госпо­дарську, підсистеми. Водночас кожна з них є відносно самостійною і функціонує за своїми специфічними законами.

Соціально-культурна підсистема спрямована на задоволення художніх, наукових, релігійних, моральних та інших потреб громадян.

Політико-адміністративна підсистема захищає права громадян, створює сприятливі умови для суспільного життя, забезпечує міжна­родну безпеку країни.

Економічна (господарська) підсистема слугує задоволенню по­треб, що пов'язані з виробництвом і споживанням різноманітних товарів та послуг. Вона регулює відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання у суспільстві.

Перелічені підсистеми доповнюють одна одну і водночас со­ціально-культурна і політико-адміністративна підсистеми спираються на економічну підсистему. Зумовлено це тим, що без останньої не­можливі всі інші види життєдіяльності. Адже перш ніж займатися спортом, військовою справою тощо, слід подбати про те, щоб мати їжу, одяг, житло. І всі ці потреби створюються економікою, зупинка якої хоч на незначний час призвела б людство до катастрофи. Що ж слід розглядати під системою економічного взаємо обміну?

Відповісти на це запитання можна лише тоді, коли ми усві­домимо, що потреби, що виникають у господарському житті, є резуль­татом взаємодії людини з природою. Припустімо, група людей через якісь причини (екологічну катастрофу чи спустошливу війну) зму­шена переїхати на нові незаселені землі, які відмежовані від людсь­кого оточення. Зрозуміло, що першими кроками їхньої діяльності мають бути: задоволення своїх повсякденних потреб, без яких життя неможливе. До них передусім належать їжа, одяг, житло. Для того щоб їх мати, треба обробляти землю, рубати ліс, розводити домаш­ню худобу, займатися певними ремеслами.

Проте ми знаємо, що ці люди раніше жили в умовах певної циві­лізації. Отже, у них є потреби в освіті, релігії, розвагах тощо. Для задоволення їх слід будувати школи, заклади культури, охорони здо­ров'я, культові та спортивні споруди тощо. Інакше кажучи, для задо­волення первинних потреб спільності людей, що осіла на новому місці, потрібна певна господарська діяльність, яка і відображує сутність економіки.

Господарська діяльність за своїм змістом складна і багатоманітна. Землероб оре землю, сіє зерно, збирає врожай; скотар вирощує худо­бу, пасе її, отримує певні продукти скотарства; кравець міряє і ріже сукно, шиє одяг; будівельник зводить стіни, ставить вікна і двері, фарбує, робить опалення. Проте цими технічними операціями еко­номічна діяльність не вичерпується. У ній є і соціальні явища, а саме: землеробу, скотарю, кравцю, будівельнику необхідні різноманітні ін­струменти, сировина, паливо тощо, за допомогою яких вони, з одно­го боку, здійснюють свою діяльність, а з іншого — всім їм як живим істотам потрібні одяг, житло, їжа. Для цього вони обмінюються ре­зультатами своєї діяльності між собою, розподіляючи тим самим ство­рені блага, і тільки після цього споживають їх. Такі відносини нази­ваються економічними і становлять важливу складову економіки.

Економіка є сферою життя суспільства, яка охоплює вироб­ництво благ, обмін ними, розподіл і споживання їх. При цьому обов'язково треба враховувати, по-перше, що економіка не може бути реальністю без людей. По-друге, це не тільки і не просто люди, а й продукти їхніх думок (наука, технологія). Невід'ємною складовою економіки є при­родне середовище, на яке впливають і пристосовують для своїх потреб люди.

1. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА

Суспільство — надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом — феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.).

У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існували різні типи суспільства.

Термін "суспільство" у філософській, економічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення.

1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо.

Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін "соціальний організм".

2. Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів.

3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.

4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для суспільствознавців чимало труднощів. Не випадково велика група вчених вважає за неможливе пізнання його законів, пропонує відмовитись від законопошуковості й перейти до опису фактів, зіставлення їх між собою, пояснення суспільства чи системи, факторів, що взаємодіють. І хоч теорія факторів (Р.Арон, М.Вебер, М.Ковалевський, У.Ростоу та ін.) кваліфікується в нашій літературі як антинаукова, все ж ми схильні вбачати в ній досить помітну долю науковості, зокрема в аналізі таких факторів суспільного життя, як техніка, культура, соціальні групи, політика, масова свідомість тощо. Разом з тим суспільство не може бути зведене до простої суми факторів, навіть до їхньої взаємодії. Одні з них є визначальними, інші — похідними, одні кваліфікуються як матеріальні, другі — як ідеальні; одні вважаються об'єктивними, інші — суб'єктивними. Соціальна філософія має упорядкувати суперечливу систему факторів, визначити первинні й вторинні рівні суспільного життя, їхні функції, не допускаючи при цьому будь-якої абсолютизації.

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей формувались з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства. Одними з перших вагоме слово в цій галузі сказали китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Арістотель, їхні талановиті співвітчизники. Соціум у теоретично-філософській уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнювався з державою. Суспільне життя не мислилось інакше, як державне. Людина трактувалась як політична (державна) істота (Арістотель). Закономірності розвитку суспільства і держави ототожнювалися. Можна сказати, що теоретики "донульового часу" (часу до народження Христа) виявили й описали майже всі основні елементи суспільного співжиття людей як державного. І хоч їхнє вчення має історично обумовлений характер, слід підкреслити те велике значення, яке воно мало для розвитку пізніших теоретичних конструкцій.

Мислителі середньовіччя запримітили різницю між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях. І тільки у творах Н.Макіавеллі держава постає у вигляді однієї із складових соціуму як більш широкого і фундаментального утворення.

Державобудівники — так можна означити всіх соціальних філософів домакіавеллівського періоду — виявили майже всі елементи соціуму, однак не змогли скласти про нього більш-меніїї адекватного теоретичного уявлення. Мислителі епохи Нового часу започаткували справу, все ж не завершили її. Як і раніше, більше уваги приділялось державницьким підрозділам і структурам. Про соціум як специфічне утворення і форму людського співжиття говорилося в приглушеному тоні, пошепки, з острахом. Внаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: про головний об'єкт — соціум як цілісну систему — соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало. Як підкреслює іспанський філософ Х.Ортега-І-Гасет, у книгах із соціології нічого певного не говориться про те, що ж таке соціум, суспільство. Більше того, зазначив вчений, ви не тільки не знайдете точного визначення соціального, суспільного, а й виявите, що їхні автори навіть не спробували більш-менш серйозним чином прояснити собі природу елементарних явищ соціального, не кажучи вже про його внутрішню природу і сутність.

Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування, триває і досі.

Людство ще не знайшло більш-менш прийнятної і обгрунтованої відповіді на питання, що ж таке соціальне. Тому нині, як і дві тисячі років тому, над визначенням якості феномена соціального треба міркувати, розпочинаючи із встановлення елементарно незаперечних фактів і піднімаючись до вершин осягнення глибинних якостей його природи й суті.

Первинна якість соціального осягається через усвідомлення докорінної відмінності даного феномена від природно-тваринного світу. Таку відмінність відзначали майже всі філософи: від Конфуція до наших сучасників. Вона постійно підкреслюється в художній літературі, публіцистиці, історичних, етносоціальних та інших наукових дослідженнях. Характерно, що в біологічному розрізі принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Тварина і людина "зроблені" з одного й того ж "матеріалу", за однаковою "технологією" та аналогічними зразками: голова, кінцівки, внутрішні органи тощо. Проте різниця між ними принципова. Людина і тварина — це зовсім різні істоти, як небо і земля. Між будовою кінцівок чи внутрішніх органів людини і тварини, конституцією тіла чи його співвідносними розмірами з науковою точністю можна знайти безліч принципових відмінностей. Однак головна відмінність полягає в іншому: в способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське — суспільним, соціальним як життєдіяльність.

Суспільне життя — це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.

Вся філософська традиція пронизана думкою про те, що найістотнішою ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Свідомий не тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання довколишньої дійсності — такий рівень свідомості притаманний навіть тваринному світу, — а й у здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми зв'язками з ними та з іншими людьми, над собою і своїм духом, заглиблюватись у себе (Х.вртега-І-Гасет) з метою усвідомлення суті природно-суспільного й сенсу власного буття в світі. Саме "здатність розмірковувати, здатність заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з собою й зрозуміти, у що ж вона дійсно вірить, що вона справді цінує і що ненавидить", — на думку Х.Орте-ги-і-Гасета, постають у якості тих фундаментальних домінант, які відрізняють людину як особливу істоту від іншого живого світу. Людська властивість самозаглиблення — саморефлексії, як усвідомлення свого відмінного, особливого існування, має діяльний суспільний характер і джерело виникнення. Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме це, власне, і постає передумовою виділення людиноподібної істоти з природно-тваринного світу й вихідним пунктом розбудови нею власного світу — соціального. Зміст і характер людського життя визначається, зрештою, способом людської діяльності, одним з головних чинників якого є засоби виробництва — знаряддя діяльності. Це перше й головне чуттєво-практичне і духовно-абстрактне усвідомлене узагальнення відмінності людини від іншого природного світу. Іншим, не менш важливим чинником, стало спілкування людей засобами мови та інших символічних форм культури.

Таким чином, соціум є особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо тварина живе в природі, то людина — в соціумі. У цьому зв'язку соціум постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум — це предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі. Звичайно, предметність вибудовується людською діяльністю з природного матеріалу. У цьому вимірі предметність є продовженням природи. В предметах, що оточують людину як культурне середовище, немає нічого надприродного. І, разом з тим, предмети докорінно відрізняються від природи саме тим, що в них засобами діяльності опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідомлення довколишнього світу і заглиблення в себе.

У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соціум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її передумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.

У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.

Діяльність і спілкування взаємообумовлюють, детермінують якісну своєрідність одне одного. Спілкування людей завжди має діяльний характер, і навпаки, — людська діяльність можлива лише на засадах спілкування. В яких би умовах і формах не відбувалася діяльність людини, якої б структури вона не набувала, її слід розглядати в єдності з суспільними відносинами, із життям суспільства. При всій своєрідності діяльність людини — це система, що входить до системи суспільних відносин. Поза цими відносинами людської діяльності взагалі не існує.

Діяльність і спілкування — всезагальні необхідні умови соціального. І хоч його осягнення потребує проникнення в таємницю низки своєрідних людських феноменів — культури, соціальних інститутів, вибору, чуттєвості тощо — його початок коріниться саме в діяльності і спілкуванні; саме вони постають тими наріжними каменями, на яких зводиться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен дійсності, як підсистема об'єктивної реальності.

Підкреслюючи специфіку людського способу життя як принципово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному і тому історичному характері. Тварина не набуває досвіду спадково, а здобуває його самостійно. Вона успадковує лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, спадкоємне переймаючи в нього історичний досвід; соціальність має історичний характер. Тваринне ж життя — позаісторичне. Історія життя тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в наступних поколіннях.

Таким чином, соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галузях суспільного життя — створення матеріальних і духовних цінностей, перетворення природи, формування нових якостей у людині. Історія характеризується просторово-часовими вимірами, підлягає визначеності в системі категорій прогресу, постає як суспільно-природний процес взаємодії людини з природою, предметним світом культури, з іншими людьми.

У науковому осягненні соціум розглядався насамперед як історія людської життєдіяльності. Перші історичні вчення (Геродот, Фукідід, Полібій) одночасно з описом подій, фіксацією фактів намагалися виявити і проаналізувати їх чинники. Проте переважна більшість древніх історичних вчень мали описовий характер. Таке ж саме спостерігається й далі, практично аж до середини XIX ст. Незважаючи на окремі спроби осягнути історичний процес як цілісність (Августин Блаженний, Кондорсе, Гердер, Руссо, Гегель та ін.), вчення про соціум у межах історичних досліджень мали аморфний характер. Перша спроба виходу за вузькі рамки історичного аналізу (зі збереженням його переваг і надбань), осмислення соціуму не лише в контексті історії, а й у більш широких межах діяльності та спілкування була зроблена К.Марксом, у вченні якого суспільство постало у вигляді суспільно-економічної формації.

Матеріальне в суспільстві — це, звичайно, люди, природні умови їхнього життя, способи виробництва матеріальних благ, продуктивні сили й виробничі відносини. До матеріальних утворень відносять велику групу соціальних (суспільних) відносин, державу, деякі соціальні інститути. І хоч матеріальне є завжди об'єктивним, зв'язок між ними в суспільстві більш складний, ніж здається на перший погляд.

Наприклад, куди віднести людину? Звичайно ж, до матеріального. Але як бути з її свідомістю, почуттями, пристрастями, прагненнями? Хіба вони завжди є об'єктивними. Те ж стосується феномена свідомості. У відбитті дійсності вона — ідеальний продукт, це загальновідомо. І оскільки свідомість притамана людині, то є всі підстави вважати її суб'єктивним утворенням. Ідея завжди суб'єктивна, бо її творцем і носієм виступає людина, суб'єкт суспільного розвитку. Якщо є людина, то є й ідея, і навпаки. Але ж ідеї існують і незалежно від людей, наприклад, коли ідея опредметнена. Предмет виступає носієм ідеї, яка — стосовно мене і суспільства — існує як незалежна, самостійна, тобто як об'єктивна.

Ці роздуми, а їх, звичайно, можна було б продовжити, наводять на думку про досить вузькі рамки евристичності головного питання філософії щодо проблем суспільного розвитку. В суспільстві не можна раз і назавжди "відфільтрувати" матеріальне від ідеального, а об'єктивне від суб'єктивного. Вони часто міняються місцями, що вимагає ширшого підходу до соціальної проблематики.

Проаналізувавши основні теоретичні моделі соціуму, з повним правом можна зробити висновок, що суспільство — це надзвичайно складний, багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визначити суспільство так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. І головне, суспільство — це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об'єднання та злагоди.

Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

2. ЕКОНОМІЧШ ПОТРЕБИ ЯК МАТЕРІАЛЬНА ОСНОВА СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНОГО ВЗАЄМООБМІНУ

У демократичному суспільстві головними суб'єктами еко­номіки є: особа, колектив, співтовариство рівноправних громадян, народ (нація). Своїми активними цілеспрямованими діями вони впли­вають на розвиток науки, техніки, соціально-економічного прогресу в країні залежно від реалізації своїх інтересів. Ось чому побудувати високорозвинену ефективну економіку, досягти соціального прогре­су суспільства можна, лише орієнтуючись на задоволення потреб та інтересів різноманітних суб'єктів економічної системи.

Поняття «потреба» дуже містке. Людина має систему най­різноманітніших потреб: фізіологічних, інтелектуальних (духовних), соціальних тощо. Колектив залежно від сфери діяльності має свої специфічні потреби. Скажімо, потребами підприємства, що вироб­ляє одяг, є розвиток його потужностей, запровадження нових моде­лей, зростання прибутку підприємства і доходів кожного його члена.

Потребами народу (нації) є зростання економічного, наукового, тех­нічного, духовного потенціалу країни, гарантування її зовнішньої безпеки, технічної, технологічної та культурної незалежності.

Є потреби самозахисту (безпеки, захищеності), потреби поваги (визнання, самоповаги), потреби у любові, духовній близькості, по­треби самоутвердження, саморозвитку тощо. Проте ми розглядати­мемо потреби, що пов'язані зі сферою господарської діяльності. Вони дістали назву економічних потреб.

Систему особистих економічних потреб подано на рис. 1. Потреби породжуються двома визначальними причинами. Пер­ша має фізіологічний характер, тому що людина як жива істота потребує певних умов і засобів існування. Друга є результатом суспіль­них умов, у яких люди перебувають і виховуються.

Рис. 1. Структура особистих економічних потреб

Потреби характеризують лише можливість споживання. Однак для того щоб ця можливість перетворилася на дійсність, потрібно мати певні життєві засоби. Величезна роль економічних потреб по­лягає в тому, що вони спонукають людей до дії. Отже, виробництво продукує різнобічні блага, які є необхідною умовою існування роз­витку людського суспільства на будь-якому історичному його щабелі.

У свою чергу, блага, створені у сфері матеріальної життєдіяль­ності, формують різноманітні потреби, які становлять предмет інте­ресу і стають стимулами до праці.

Отже, економічні потреби народжуються насамперед у ви­робництві, в процесі праці та пов'язані з ним.

Задоволення ж економічних потреб відбувається у спожи­ванні, яке відтворює і створює потребу. Завдяки економічним потребам відбувається органічний взаємозв'язок цілей.

Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним ку­том зору. Наприклад, їх поділяють на виробничі (продовжують про­цес виробництва: метал, цемент, обладнання, електроенергія), неви­робничі (спрямовані на забезпечення потреб людини: цукор, хліб, меблі, одяг, послуги).

З урахуванням суб'єкта споживання розрізняють потреби окре­мої людини, сім'ї, колективу підприємств, працівників певної галузі виробництва, жителів певних населених пунктів, суспільства в цілому.

За масштабами і структурою виробництва економічні потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні та фактичні. Абсолютні визначаються максимальним обсягом створюваних у суспільстві ма­теріальних благ і послуг за найсприятливіших умов, які могли б бути спожиті суспільством. Дійсні — такі, що задовольняються при оп­тимальних розмірах виробництва. Фактичні — це ті, що виступа­ють у формах задоволеного попиту.

Економічні потреби, які ми розглянули, — це лише певна частина потреб окремої людини або групи людей, яким належить провідна роль.

3. ЗАКОН ЗРОСТАННЯ ПОТРЕБ

Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише ство­рюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Цей процес розвитку суспільного виробництва свідчить про те, що в ньому діє об'єктивний закон зро­стання потреб.

Об'єктивний закон зростання потреб відображує безперервне зростання маси і різноманітності споживних вартостей в результаті зростання продуктивних сил. Це призводить до зміни структури виробництва і витіснення існуючих потреб новими. Розвиток продуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближен­ню народів різних країн, що веде до збільшення продуктів праці, а отже, до появи нових потреб

Поява нових споживних вартостей спочатку має обмежений ха­рактер. Незважаючи на обмеженість, нові споживні вартості стають суспільною потребою. Оскільки відразу всіх членів суспільства за­безпечити новоствореними споживними вартостями неможливо, між попитом на них і пропозицією виникає суперечність. Остання може бути використана для розвитку виробництва шляхом економічного стимулювання, оскільки потреби не тільки є результатом виробниц­тва, а й впливають на нього. Виробництво завжди в кінцевому підсум­ку пов'язано з потребами, що склалися. Поза потребами неможли­ве й саме виробництво.

Особливо динамічно зростають потреби, змінюється їхня струк­тура в умовах високих темпів розвитку науки і техніки. Завдяки їм економіка набула такого рівня розвитку, що спроможна задовольня­ти не тільки такі важливі життєві потреби, за котрі боролося люд­ство багато століть, як їжа, одяг, житло, охорона здоров'я (первинні потреби), а й потреби, що дістали назву другої групи, які є поро­дженням розвитку особистості та виступають у буденному житті як «потреби вільного часу».

Як продовження науково-технічного прогресу «потреби вільного часу» стають революціонізуючим чинником розвитку людини і ви­робництва. Розвиваючи людину, вони удосконалюють її як інтелек­туальну силу, перетворюють виробництво, змінюють структуру ос­таннього так, щоб випускати все нові й нові види продукції, послуг, які б задовольняли їхніх виробників. У цьому полягає особливість вияву закону зростання потреб в умовах розвитку економіки, що ґрунтується на досягненнях науково-технічного прогресу.

Рушійною силою розвитку сучасного суспільства є забезпе­чення умов для безперервного розвитку потреб.

На жаль, ситуація, що склалася в нашій країні, свідчить про су­перечності між потребами населення, які сформувалися на базі до­сягнень нашої економіки, особливо її високорозвинених напрямів — ЕОМ, лазерної техніки, сучасних засобів зв'язку, досягнень світово­го виробництва, науки і техніки та можливостями задоволення їх, обмеженими як загальним рівнем розвитку економіки, так і її струк­турою, зорієнтованою в основному на задоволення виробничих потреб. Ця суперечність може бути вирішена лише завдяки підне­сенню економіки на якісно новий рівень розвитку, зміні спрямова­ності її структури на формування потреб, що забезпечують розвиток людини.

Особливостями вияву закону зростання потреб в економіці роз­винених країн в сучасних умовах є те, що, з одного боку, відбу­вається перехід від масового виробництва і масового споживання до індивідуалізованого. Наприклад, люди хочуть різноманітніше одягатися, враховуючи особливості своєї зовнішності, віку, професії тощо. А з іншого боку, індивідуальні потреби, які динамічно роз­виваються (творчі види праці, фізична культура, спорт, захист на­вколишнього середовища, збереження миру) можуть бути реалізо­вані лише на колективних засадах, спільній діяльності колективів, людей певного регіону, всієї планети. Отже, відбувається одночас­ний процес індивідуалізації та колективізації потреб. Неухильне зростання потреб людей, колективів, нації висуває перед економікою все складніші завдання. Адже у кожний конкрет­ний період рівень виробництва не дає можливості задовольнити всі потреби всіх суб'єктів економічної діяльності. Це є стимулом як для суб'єктів економічної діяльності, так і для розвитку самої економіки.

4. ФОРМУВАННЯ ПОТРЕБ ВЗАЄМООБМІНУ

Суспільству дуже важливо знати тенденції та перспективи розвитку потреб: індивідуальних, сімейних, колективних, суспіль­них, їхні структурні зміни. Це не тільки впливатиме на напрями роз­витку виробництва, а й сприятиме тому, щоб людина стала суб'єктом формування потреб, а не лише їхнім пасивним виробником.

Формування потреб, у тому числі економічних, має спрямовува­тися. Суспільство мусить дбати про те, щоб в ньому було якомога менше чинників, що зумовлюють формування потреб, які деформу­ють психологію людини, шкодять її здоров'ю, загрожують життю на землі. Потрібно свідомо і цілеспрямовано через органи державного регулювання, вартісні, правові важелі, а також виховні заходи впли­вати на об'єктивні умови життя людей, розвивати виробничу і соці­альну інфраструктуру, які б спонукали кожного працівника відтво­рювати потреби, спрямовані на всебічний розвиток людини.

Життя довело: якщо виробництво нерозвинене, деформована його структура, немає нормального торговельного, побутового, культур­ного обслуговування, сучасних засобів зв'язку, комунікацій тощо, людина женеться за дефіцитом, намагається придбати престижні то­вари. Регулювати потреби в таких умовах неможливо. Більше того, це призводить до розширення тіньової економіки та спекуляції, ди­ференціації доходів, утвердження споживацької психології. Отже, за­лежно від того, як розвивається виробництво, в суспільстві форму­ються і регулюються потреби.

Наукове обгрунтування економічних потреб має велике практич­не значення. На їх основі можна побудувати соціальні нормативи, тобто науково обгрунтовані показники, що характеризують ступінь розвиненості соціальної сфери, досягнутий рівень реальних доходів, умови праці та побуту, ступінь професійної підготовки і освіти різних соціальних груп населення. Особливо важливо для регулювання роз­витку соціальної сфери обгрунтувати оптимальний споживчий бюд­жет — кількісне вираження життєвих засобів. Його розраховують за нормами і нормативами споживання, що задовольняють розумні, ра­ціональні потреби. Оптимальний споживчий бюджет використову­ють для оцінки досягнутого рівня життя населення та вибору ефек­тивних шляхів його зростання.

Порівняння фактичного споживання з нормами оптимального споживчого бюджету дає можливість визначити ступінь задоволен­ня потреб, виявити незадоволений попит та вжити заходів для роз­витку виробництва і сфери послуг.

Соціальні нормативи мають постійно оновлюватись. Поряд з науково обгрунтованими нормативами можуть розроблятися і нор­мативи, розраховані на мінімальний споживчий бюджет, на основі якого визначають мінімальні рівні заробітної плати, допомоги на дітей, стипендії тощо.

Розробка і застосування науково обгрунтованих соціальних нор­мативів — об'єктивна основа для прискореного розвитку соціальної сфери. Ефективне використання їх є важливим чинником якісних перетворень економіки, змін рівня життя людей.

5. СУБ'ЄКТИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН.

ЇХНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ

Свої економічні потреби людина реалізує у виробництві, вступаючи у певні економічні відносини. Тому пізнати економічні інтереси, їхній об'єкт можна лише через розкриття суб'єктів еконо­мічних відносин.

Суб'єкти економічних відносин — це сторони (фізичні та юри­дичні особи), які вступають у відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання. Кожну із сторін, яких завжди є дві (прода­вець і покупець або виробник і споживач) слід розглядати як окре­мого суб'єкта, якому притаманний свій інтерес. Вступаючи у еко­номічні відносини з іншим суб'єктом, він намагається реалізувати цей інтерес (як і той, хто вступає з ним у відносини).

Суб'єктами економічних відносин є як індивід, так і різні соці­альні спільноти (підприємство, товариство, асоціація, кооператив тощо), а також держава в цілому. Адже цілком очевидно, що в еко­номічні зв'язки вступають не тільки фізичні, а й юридичні (фірма з фірмою або фірма з індивідумом) особи. Економічні відносини з приводу різного роду форм виробничого, наукового, технічного та іншого співробітництва, торгівлі існують також між державами.

Суб'єкти економічних відносин обов'язково мають бути власни­ками. Мова йде передусім про індивідуальну власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці (здібності, знання, до­свід, носієм яких є кожна людина). Це зумовлює виключне право кожної людини вільно розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах. Водночас певні суб'єкти мають у своєму розпорядженні засоби виробництва, вико­ристовують їх на свій розсуд, розпоряджаються створеними у про­цесі трудової діяльності благами: споживають, продають, викорис­товують на розвиток виробництва. Ними можуть бути окремі інди­віди, сім'ї, підприємства, громадські організації.

Становище суб'єктів економічних відносин постійно змінюєть­ся, адже їхній розвиток залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Розвиваючись разом з останніми, вони активно впливають на них через свої інтереси.

Досвід переконав, що уявлення про економічні відносини, їхні суб'єкти, що начебто спрощуються в процесі економічного розвит­ку, як це було донедавна, є хибним. Процеси, що відбуваються у ре­альному житті, свідчать про зворотнє, тобто про ускладнення еконо­мічної структури суспільства. Витіснення багатоманітних форм гос­подарювання (особистих, приватних, сімейних, колективних) під­приємствами, заснованими на державній формі власності, паралізу­вало економічне життя багатьох суб'єктів виробничих відносин, не давало змоги реалізувати їхні інтереси повною мірою. Це стримува­ло розвиток економіки.

«Включити» всіх суб'єктів виробничих відносин, їхні інтереси в економічне життя, надати динамізму суспільному виробництву, вивести економіку країни на якісно новий рівень — найважливіше завдання. Його можна вирішити не підпорядкуванням одних інтересів іншим, а поєднанням різнобічних інтересів усіх суб'єктів господарювання.

Відповідно до конкретного історичного характеру економічних потреб економічні інтереси як форма їхньої реалізації також мають історичний характер. Історична форма і соціальна зумовленість еко­номічних інтересів у кожному суспільстві визначаються відносина­ми виробництва, розподілу, обміну і споживання, які, в свою чергу, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Водночас у певній історичній системі виробничих відносин люди займають різне ста­новище, що зумовлює характер їхньої діяльності, їхні потреби та інте­реси.

Економічний інтерес — це вигода, якої досягають у процесі реалізації економічних відносин. Вона забезпечує само­стійність, саморозвиток суб'єкта, тобто створення умов, достатніх для його відтворення на рівні прогресивних соці­ально-економічних досягнень. Якщо економічні відносини не реалізують економічних інтересів, суб'єкти намагаються досягти своєї вигоди поза економічними відносинами (пору­шують закони, розвивають тіньову економіку, займаються спекуляцією, крадуть тощо).

ВИСНОВКИ

Суспільство — надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом — феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу. Потреби характеризують лише можливість споживання. Однак для того щоб ця можливість перетворилася на дійсність, потрібно мати певні життєві засоби. Величезна роль економічних потреб по­лягає в тому, що вони спонукають людей до дії. Отже, виробництво продукує різнобічні блага, які є необхідною умовою існування роз­витку людського суспільства на будь-якому історичному його щабелі.

У свою чергу, блага, створені у сфері матеріальної життєдіяль­ності, формують різноманітні потреби, які становлять предмет інте­ресу і стають стимулами до праці.

Отже, економічні потреби народжуються насамперед у ви­робництві, в процесі праці та пов'язані з ним.

Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише ство­рюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Цей процес розвитку суспільного виробництва свідчить про те, що в ньому діє об'єктивний закон зро­стання потреб.

Рушійною силою розвитку сучасного суспільства є забезпе­чення умов для безперервного розвитку потреб.

Свої економічні потреби людина реалізує у виробництві, вступаючи у певні економічні відносини. Тому пізнати економічні інтереси, їхній об'єкт можна лише через розкриття суб'єктів еконо­мічних відносин.

Суб'єкти економічних відносин — це сторони (фізичні та юри­дичні особи), які вступають у відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання. Кожну із сторін, яких завжди є дві (прода­вець і покупець або виробник і споживач) слід розглядати як окре­мого суб'єкта, якому притаманний свій інтерес. Вступаючи у еко­номічні відносини з іншим суб'єктом, він намагається реалізувати цей інтерес (як і той, хто вступає з ним у відносини).

Відповідно до конкретного історичного характеру економічних потреб економічні інтереси як форма їхньої реалізації також мають історичний характер. Історична форма і соціальна зумовленість еко­номічних інтересів у кожному суспільстві визначаються відносина­ми виробництва, розподілу, обміну і споживання, які, в свою чергу, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Водночас у певній історичній системі виробничих відносин люди займають різне ста­новище, що зумовлює характер їхньої діяльності, їхні потреби та інте­реси.

Економічний інтерес — це вигода, якої досягають у процесі реалізації економічних відносин. Вона забезпечує само­стійність, саморозвиток суб'єкта, тобто створення умов, достатніх для його відтворення на рівні прогресивних соці­ально-економічних досягнень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Філософія. Підручник / Під ред. проф.Надольного. – К., 1998.

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. – 528 с.

Борисов Е.В. Экономическая теория. – Москва: Юрайт, 1998. – 478

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. – Київ: Вища школа, 1995. – 471 с.

Економічні засади розвитку та існування суспільства. – К., 1988.