Регулювання міжнародної економічної діяльності - Економічні теми - Скачать бесплатно
1.Концептуальні проблеми регулювання відкритої економіки.
Для України (як і для інших країн з економікою транзитивного типу) необхідним є створення ефективної системи відкритої економіки в умовах радикальної структурної реформи. Інколи, як в українському випадку, ці завдання відбуваються у новій національно-державній визначеності. І все це – на тлі жорстокої конкуренції на світових ринках за гострого дефіциту власних та мобілізованих закордонно-фінансових ресурсів.
Механізм саморегулювання сучасної відкритої економіки органічно охоплює систему взаємозв’язків із зовнішнім середовищем. Очевидно, що з практичного погляду ця система є нічим іншим, як міжнародною економічною діяльністю держави та суб’єктів, які належать до юрисдикції. Отже, на етапі формування ефективної ринкової моделі господарювання Україні необхідно віднайти такі організаційні, макроекономічні та нормативно-правові структури відкритої економіки, які були б адекватними наявному виробничому потенціалові, умовам світового ринку, сучасним інтеграційним закономірностям.
У концептуальному плані інтерес викликає взаємний зв’язок між державою та її міжнародноекономічним сектором. Можна сказати про два функціонально протилежні вектори впливу, які водночас частково обумовлюють один одного:
а) вплив з боку держави на стан свого міжнародноекономічного сектору;
б) вплив сфери міжнародного співробітництва на загальний стан економіки та на якість її розвитку.
А. Вплив з боку держави на умови та результативність міжнародного співробітництва можна класифікувати за двома критеріями.
Критерій системної масштабності, відповідно до якого засоби впливу можна класифікувати у вузькому та широкому розумінні.
- Вплив у вузькому розумінні означає регулювання характеру міжнародної торгівлі, руху капіталів, переміщення людей, технологій, валютно-фінансових відносин та ін. По суті, йдеться про вироблення та реалізацію міжнародноекономічної політики (або про спеціалізовані, секторальні засоби впливу).
- Вплив на характер міжнародного економічного співробітництва через регулювання стану економіки в цілому, як правило, є не самоціллю, а результатом вибору та застосування комплексу інструментів загальної соціально-економічної політики в державі (або засобів загальноекономічного призначення). На практиці це означає, насамперед, зростання економічного потенціалу. Технічна модернізація є запорукою успішного проведення зовнішньоекономічної політики (світовий лідер за обсягами експорту наприкінці 20 ст. – Німеччина власне і посідала чільні позиції на світових ринках завдяки ефективності національного виробництва; великі обсяги продажу німецьких товарів зумовлювали й великі закупівлі товарів та послуг за кордоном).
Критерій характеру впливу (прямої та непрямої дії).
- Інструменти прямого впливу – це такі засоби економічної політики уряду, за допомогою яких він визначає конкретні особливості економічних дій та процесів. Наприклад, виділення бюджетних коштів на будівництво економічної інфраструктури, зокрема внутрішніх шляхів сполучень, створення митних переходів ведуть до недвозначних та обов’язкових за характером економічних наслідків. До інструментів прямої дії можна віднести й нетарифні обмеження експортно-імпортної діяльності.
- Інструменти непрямої дії – це вплив на вартісні пропорції та на абсолютні показники цін у міжнародній торгівлі: маніпуляції валютним курсом, митними вставками, податками тощо.
Б. Вплив, який здійснює сфера міжнародного співробітництва на національну економіку, у свою чергу може відбуватися за кількома напрямками.
- Забезпечення національної економіки товарами та послугами, які нетипові чи дефіцитні для певної країни.
- Підвищення ефективності національної економіки завдяки розвитку механізмів спеціалізації, обміну факторами виробництва та оптимізації їх розміщення у світовому масштабі, поєднання економічних потенціалів різних країн та різнонаціональних кооперантів.
- Стимулюючий вплив на національну конкурентну систему з боку міжнародних ринків, який відбувається завдяки взаємному проникненню на товарні та факторні ринки.
- Надання системних прикладів організації соціально-економічних відносин, що, по суті, є макроекономічним аналогом конкуренції на підприємницькому рівні: ефективніші механізми економічного відтворення в національному масштабі стимулюють розвиток та модифікацію менш ефективних (п-д, розпад Східного блоку значною мірою був пов’язаний з наочним прикладом ефективнішого функціонування ринкової економіки західного зразка; найбільш разючим було порівняння двох Німеччин до падіння комуністичного режиму в Східній Німеччині).
- Перелив технологій та прогресивних методик організації виробництва, поширення сучасного досвіду менеджменту, регулювання суспільних процесів.
- Фінансово-кредитно-монетарне балансування економіки, яке набуває дедалі більшого значення з поглибленням процесів глобалізації, яскравий утилітарний приклад впливу такого ґатунку дає Росія, для якої надходження від експорту енергоносіїв є важливим фактором формування бюджету.
Що стосується функціональної, а також організаційно-політичної сторони дієвої та ефективної моделі відкритої економіки України, то вона має містити дві інколи діалектично суперечні, проте взаємообумовлюючі риси.
По-перше, це стратегічні орієнтири, що відображають довгострокові пріоритети та цілі національного розвитку. Вони мають враховувати і той факт, що національне не може не відповідати загальним тенденціям розвитку міжнародного поділу праці, виробничих циклів та еволюцій самої світогосподарської системи, а також домінантних тенденцій розвитку регіонів, до яких тяжіє українська економіка.
Проте зазначені орієнтири повинні обов’язково відбивати національну специфіку існуючого в країні виробничого та ресурсного потенціалу, а також сприяти його якомога повнішому розкриттю.
По-друге, це кон’юктурність та врахування реальних можливостей української економіки, її здатності посідати певне місце в системі виробничої спеціалізації та міжнародної торгівлі на поточний момент, а також реальних можливостей щодо отримання певної частини перерозподілюваного світового доходу.
2.Напрями підвищення конкурентоспроможності української економіки.
Регулювання відкритої економічної системи не може бути ефективним за відсутності програмно-цільової промислово-технологічної політики, виважених інвестиційних програм та створення передумов ефективного залучення фінансових ресурсів у вигляді капітальних активів, які функціонують у виробничій сфері.
Важливим висновком має бути й те, що не існує такого механізму міжнародної економічної діяльності, який був би придатний для використання всіма країнами за будь-яких національних умов участі в системі міжнародного поділу праці.
У сучасних українських умовах оптимальною формою регулятивної політики, що комплексно та глибоко сприяла оптимізації не лише національної участі в міжнародній кооперації, а й усього масиву економічних відносин у суспільстві, є індикативне планування макроекономічного розвитку (індикативне планування – це вироблення системи оцінювання стану та перспектив; оцінювання стану економіки, а також засобів державного регулювання ринкових відносин). Це планування має стати функціональною основою реформування структур „відкритого економічного” регулювання, перерозподілу регламентаційно-організаційних повноважень. Подібна практика вже давно існує в ряді індустріально розвинутих країн. Принцип приватного підприємництва не зазнає утиску та не суперечить цілеспрямованому втіленню в життя загальнонаціональних програм.
Зважаючи на сьогоднішні українські умови державна політика має бути спрямована на досягнення загальних цілей та відповідати таким принципам:
недоторканність національного суверенітету;
свобода підприємництва у зовнішньоекономічній сфері за активної регулятивної ролі держави;
безумовне дотримання законів усіма суб’єктами зовнішньоекономічної підприємницької діяльності та їх рівність перед законом, а також недискримінація;
верховенство закону в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності;
захист інтересів національного товаровиробника як на території України, так і за її межами;
еквівалентність міжнародного товарообміну, неприпустимість недобросовісної конкуренції та демпінгу при вивезенні та ввезенні товарів і послуг.
Створення реального підґрунтя міцних міжнародних позицій України може бути забезпеченим тільки за умов підвищення ефективності галузей національного виробництва. У Стратегії економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. „Україна: поступ у 21 ст.” Було офіційно сформульовано концептуальні підходи української держави до проблеми підвищення конкурентоспроможності економіки держави. Зокрема, це завдання має реалізовуватися через:
нову стратегію промислово-інноваційної політики;
запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження;
перетворення АПК у лідируючий сектор економіки;
утвердження України як транзитної держави;
розвиток інформативних систем.
Поетапний вихід України на умови низькотарифного регулювання експортно-імпортних зв’язків, як це передбачається домовленостями Уругвайського раунду, має бути узгодженим з програмами державної політики реконструкції тих галузей промисловості, які на даному проміжку часу особливо гостро потребують цілеспрямованого централізованого опікування, сприяння експорту.
Значний резерв становить державна стратегія, за допомогою якої можливі як кількісне збільшення каналів збуту експортованої продукції, так і нарощування маси продукції, що підлягає вивезенню за кордон. Важливою є зонально-регіональна політика України щодо створення спеціальних організаційно-інституційних, податкових та митних режимів технологічного розвитку у формі технопарків або технополісів.
Оцінюючи ситуацію в експортному виробництві на території України, доводиться визнати, що вона не відповідає не тільки її економічному потенціалові за валовими показниками, а й господарсько-технологічній структурі, галузевому розподілу та рівню кадрового корпусу. За наявності великого наукового потенціалу майже відсутній високотехнологічний експорт продукції наукомісткого виробництва. Тому необхідно стимулювати складне технологічне експортне виробництво та сприяти закордонному продажу за тими науково-технічними напрямами і по тих економічних галузях, розвиток яких може сприяти збільшення товарної маси, що експортується з території України.
Слід стимулювати експорт з високим ступенем перероблення. Ця вимога відповідає і загальній світовій тенденції збільшення в системі торговельних відносин частки торгівлі високотехнологічною продукцією, готовими виробами. Згідно з експертними оцінками, на світовому ринку 2010р. частка продукції первинної переробки становитиме 20%, тоді як частка готових виробів – 80% загального обсягу ринку.
Від експорту „на вагу” Україні необхідно переходити від вивезення промислової та сільськогосподарської сировини – до експорту продукції її обробки.
Необхідно здійснювати заходи щодо реалізації існуючих та створення нових експортних можливостей щодо послуг на експорт. Важливу роль тут має відігравати транспортна галузь, особливо морський флот, розташовані на українській території залізниці та трубопроводи.
Кардинальним напрямом імпортної стратегії має стати перетворення імпорту на дієвий фактор технологічної реконструкції української промисловості за рахунок диверсифікованої митної політики – розроблення тарифів згідно з інтересами національної промисловості, конкретних виробників високотехнологічної, зокрема експортної продукції.
Слід віднайти можливості випуску окремих видів продукції в тих ситуаціях, коли для їх виробництва достатньо промислових потужностей, причому використання останніх може бути ефективнішим, ніж воно є зараз. Ідеться, наприклад, про можливість заміни металургійного виробництва з високою енерго- та металомісткістю, а також низькою технологічною місткістю на виробництво холоднокатаного листового прокату, зокрема для автомобілебудування та вагонобудування, інших видів листової сталі та листових кольорових металів, труб малого діаметру, складнопрофільного прокату, прецизійних сталей, продукції високоточного ливарництва. Аналогічний підхід може бути застосований і до виробництва текстильної продукції.
Конкурентоспроможність національної економіки – поняття інтегральне, воно з необхідністю вбирає в себе здатність виробляти товари, що користуються попитом на світових ринках, можливість залучати іноземні капітали завдяки сприятливому підприємницькому клімату, привабливість національної території для життєдіяльності людини, наявність висококваліфікованих спеціалістів.
3. Оптимізація податкової системи.
Важливий зв’язок між найбільш загальними реаліями, тенденціями та процесами в українській економіці та в її інтернаціоналізованому секторі ілюструють проблеми оподаткування. Завищені ставки податків, які застосовуються до суб’єктів економічної, зокрема міжнародної економічної, діяльності, призводять до підвищення собівартості вітчизняної продукції. Як правило, ця собівартість і без того занадто висока через неефективність, високу енерго- та ресурсомісткість виробництва, що заважає українським підприємцям успішно конкурувати, продавати товари не тільки на зовнішніх ринках, а й всередині країни .Високі податки в цій ситуації роблять продукцію неліквідною і погіршують конкурентні позиції української економіки в цілому.
Податкове регулювання є ефективним інструментом оптимізації механізму міжнародного співробітництва, взагалі регулювання відкритої економічної системи. Саме з удосконаленням податкового механізму пов’язані можливості пожвавлення економічного життя в країні, припливу іноземного капіталу, загального реформування національної економіки. (Мито, яке також є податком в контексті цього курсу доцільно розглядати як окремий інструмент державної політики, що логічно та функціонально пов’язаний із нетарифними засобами регулювання. Останні ж є якісно відмінними від податків засобами економічної політики.)
Крім універсальних характеристик податкової політики, мають місце певні національні особливості, які зумовлюються станом фінансової системи та окремих її компонентів. Для України як одним із „проблемних” міжнародних боржників завдання побудувати ефективну ринкову систему на основі сучасних принципів фінансової, зокрема податкової, політики є особливо складним. Адже його доводиться вирішувати в умовах дефіцитності бюджету, хронічної нестачі централізованих фондів. Тому врахування відповідного досвіду ряду індустріально розвинутих країн країнами з економіками перехідного типу є безперечно важливим.
Наприклад, в Австралії нормою є десятиразове перевищення прибутковими податками виплат на соціальне страхування і зарплату, тоді як і Італії, ФРН зазначені показники приблизно рівні, а в Іспанії, Нідерландах, навпаки, другі істотно перевищують перших.
Уряд має важелі впливу на структуру, сукупну величину податків, через які перерозподіляється ВВП країни. Прикладами активного впливу політичних чинників на податкову систему можуть бути дії щодо лібералізації американської та британської економік і зменшення загальної маси податків, що стягувалися за часів адміністрації Р. Рейгана та уряду М. Тетчер.
Розглядаючи міжнароднополітичні аспекти оподаткування, варто згадати, що у свій час податок на додану вартість (ПДВ можна назвати порівняно молодим податком – його було обґрунтовано в 1954 р. Французьким економістом М. Лоре) був обраний у ЄС пріоритетним засобом фіскального перерозподілу і навіть факт його застосування став одним із критеріїв прийняття до цього регіонального блоку.
Це – аргументація на користь того, що і для відкритої економіки України актуальним завданням є активізація зусиль щодо поліпшення механізму оподаткування, застосування більш обґрунтованих та дійових його форм. Адже на сьогодні можна констатувати недосконалість податкового законодавства стосовно експорту товарів і послуг, застарілість механізмів пільгового оподаткування. Це є однією з підстав застосування антидемпінгових процедур проти вітчизняних виробників. Крім того, Україна слугує негативним прикладом нездатності уряду ефективно збирати податки, коли основний їх тягар припадає на найбідніші верстви населення і стратегічний виробничий потенціал, тоді як тіньовий бізнес розрісся до надзвичайних розмірів.
В умовах глибокої депресії реального сектору, а відтак – вузької податкової бази проведення активної фіксально-кредитної політики неможливе. Але добре відомо і те, що український уряд не зміг забезпечити високий відсоток збирання податків, а також, уже разом із законодавчою владою, сформулювати виважену концепцію оподаткування, яка б синтезувала ідеологію фіскального стимулювання виробництва, його галузевих та науково-технічних пріоритетів, а також цілі послідовної та відповідальної соціальної політики (суб’єктивна складова).
Суперечливе запровадження ПДВ в Україні не поліпшило інтеграційних перспектив (маючи на увазі співробітництво з ЄС), а погіршило їх, оскільки ПДВ запроваджувався як додаткове навантаження, без адекватного зниження інших податків. Отже, актуальним завданням для відкритої економіки України є не скасування саме цього податку, як про це інколи кажуть, а зміна загальних підходів до оподаткування, реструктуризація податкової системи і, звичайно ж, загальне зниження фінансового навантаження на реальний сектор.
У контексті політики підтримки національного виробника на сучасному етапі ключове значення має рівень оподаткування. Система оподаткування в Україні є однією з найбільш несприятливих на континенті. При цьому слід відзначити, що жодні міжнародні економічні заходи не можуть привести до помітного позитивного ефекту в умовах, коли обсяги податків перевищують комерційно прийнятну норму в структурі надходжень (усього в Україні існує 19 обов’язкових загальнодержавних податків і зборів плюс 9 видів дозволених місцевих податків та зборів).
Які позитивні наслідки матиме застосування заходів, що ефективно знизять податки („ефективно”, тобто так, щоб, здобувши виграш в одному аспекті, не втратити в іншому)? Насамперед ці заходи допоможуть:
Знизити собівартість продукції, а відтак і її ціну на ринку (як на зовнішніх, так і на національному), що підвищить конкурентоспроможність продукції та збільшить валютні надходження від експорту. Це також може створити додаткові можливості для закупівлі імпортних технологічних товарів виробничого призначення. Опосередковані ефекти у цьому зв’язку – зменшення неефективних, нерентабельних, збиткових підприємств, зростання кількості висококонкурентних суб’єктів господарського життя, а також збільшення валютних надходжень у результаті поліпшення умов експорту.
Легалізувати значну кількість бізнесів, оскільки помірковані податки означатимуть можливість виходу з тіньового сектору економіки багатьох підприємств, які використовуватимуть простіші процедури виходу на зовнішні ринки відповідно.
Поліпшити фінансовий стан експортерів. Відтак у виробників з’являється можливість активніше проводити модернізацію виробництва, оновлення та ремонт обладнання, технічних фондів.
Зниження рівня бартеризації як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі (внаслідок поліпшення фінансового стану підприємств, зменшення причин приховувати параметри реального обігу, подолання тонізації економіки). Знову-таки, опосередковано це сприятиме збільшенню валютних надходжень до держбюджету.
Подолати загальну реформованість товарно-грошових відносин через поширення сурогатних взаєморозрахунків та взаємозаліків, зниження ставок кредиту, що опосередковано сприятиме експортному і імпортоконкурентному виробництву.
Розширити коло суб’єктів міжнародної економічної діяльності і передусім експортерів, оскільки високий податковий тиск насамперед пригнічує малі та середні підприємства, які внаслідок поліпшення фінансової кон’юнктури можуть значно збільшити сукупний експорт країни.
Відзначимо, що починаючи з 1997 р. в Україні вживалися окремі заходи щодо оптимізації системи оподаткування та полегшення загального податкового тягаря. Але в цілому зберігаються несприятливі умови оподаткування. Частково це пояснюється тривалим спадом виробництва, який вдалося подолати тільки у 2000 р., та пов’язаною зі спадом кризою платежів, усієї системи фінансів та обігу. Все ще мають місце неадекватне регулювання механізму стягування податків, тіньова економіка, низька фінансова дисципліна, що також поліпшує умови функціонування легальних, базових для економіки та формування експортного потенціалу виробництв.
Основними напрямами вдосконалення системи оподаткування відкритої економіки України є зниження загального рівня оподаткування, узгодження процесу оподаткування з пріоритетами розвитку наукомісткого та технологічного авангардного виробництва, яке, крім усього іншого, має стратегічне значення для розвитку експортної бази.
4. Застосування митного тарифу: міжнародна практика та транзитивні реалії
Митний тариф – це податок, який установлюється на імпорт товарів з метою підвищення їхньої ціни на ринку країни-імпортера та забезпечення безпосередніх надходжень до державного бюджету.
Поняття митного тарифу має подвійне значення: по-перше, митний тариф – це інструмент торговельної політики та державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком; по-друге, це – конкретна ставка митного стягнення, яку належить сплатити під час ввезення, вивезення чи транзиту певного товару територією країни або митною територією (у другому випадку митний тариф, власне, є митним стягненням).
Наведене визначення митного тарифу містить характеристику основних мотивів його використання. Розглянемо їх послідовно:
а) захист національного товаровиробника (відзначимо, що поряд із національними тарифами використовуються й єдині митні тарифи в рамках регіональних торговельно-економічних об’єднань країн – митних союзів. Отже, під „національним товаровиробником” можна розуміти усіх працюючих у межах міждержавного блоку);
б) наповнення державного бюджету країни, але далеко не в усіх випадках існування митних союзів має місце політика спільного, хоча б по деяких напрямах, бюджету).
А. Поставлення завдання захисту національного ринку від іноземної конкуренції вже століттями є предметом наукових дискусій. А сьогодні, як ніколи раніше, такий захист перебуває в центрі прискіпливої уваги урядів, міжнародних організацій. Таким чином, застосування певних акцій або, навпаки, утримання від них залежать від міжнародних зобов’язань країн, а також пов’язаних з усвідомленням наслідків – зворотних дій інших країн або санкцій відповідних спеціалізованих міжнародних структур.
Цей вид тарифу, як правило, застосовується тільки щодо імпорту.
Справді, тариф дає змогу (принаймні в короткостроковій перспективі) забезпечити:
зростання кількості робочих місць (що пов’язує економічні цілі із розв’язанням соціальних завдань);
збільшення обсягів національного попиту із закордонної на внутрішню пропозицію;
можливість протягом певного терміну розвиватися молодим галузям національного виробництва, або галузям, які перебувають у стані трансформації чи виходу з кризи (що називається „ковток повітря”); за сучасних умов подібні міркування можуть стосуватися технологічно стратегічних галузей.
Водночас штучне зниження іноземної конкуренції послаблює конкурентний тиск та зменшує стимули до оптимізації умов виробництва й підвищення його ефективності. Відтак звичні до тепличних умов національні виробники потребуватимуть опікування й надалі (причому, можливо, ще більшого) з боку влади та захисту від іноземних конкурентів.
Б. Стягування мита з метою отримання коштів до державного бюджету є іншим функціональним призначенням митного тарифу. Але за спроби досягти цієї нібито корисної для уряду мети слід пам’ятати, що фактично в такому випадку йдеться про перерозподіл коштів між економічними суб’єктами всередині країни, адже майже всі отримувані до бюджету кошти від іноземних експортерів компенсують їм внутрішньонаціональні споживачі.
Даний вид тарифу застосовується як щодо імпорту, мак і щодо експорту.
Розглянемо наслідки запровадження митного тарифу для основних суспільних угруповань а) у випадку з імпортним та б) у випадку з експортним тарифом.
А) Імпортний тариф.
Споживачі. Для них митний тариф є однозначно невигідним. Вони несуть основні фінансові витрати, оскільки компенсують збільшення ціни на кордоні, купуючи товари на внутрішньому ринку. Крім того, позбавлення від іноземних конкурентів дає змогу внутрішнім імпортоконкурентним виробникам підвищити ціни, від чого страждають споживачі.
Виробники. Слід розділити їх, у свою чергу, на дві групи: виробників імпортоконкурентної продукції та виробників іншої продукції. Перші вочевидь у виграші, оскільки для них збільшується сектор ринку, а також з’являється можливість підвищувати ціну на свою продукцію на внутрішньому ринку. Для других запровадження митного тарифу має більш слабкі наслідки, причому інколи мова може йти переважно про вірогідні наслідки. Наприклад, для національних експортерів запровадження внутрішнього тарифу є небажаним з точки зору загального режиму експортно-імпортних операцій: інші країни можуть запровадити санкції вже проти їхніх товарів. Митний тариф може призвести до ланцюгового зростання цін у країні, отже, інтереси виробників тих товарів, які не конкурують з імпортом, можуть варіюватися залежно від того, наскільки загальне зростання цін вплине на динаміку цін на використовувані ними комплектуючі, сировину тощо.
Отримувачі соціальних виплат. Для них (студентів, пенсіонерів та ін.) запровадження митного тарифу є вигідним, оскільки завдяки йому формується бюджет, від витрачання якого залежить їхній добробут.
Б) Експортний тариф.
Національні експортери (виробники). Оскільки експортний тариф запроваджується проти вибіркових видів товарної продукції (найбільш типово – енергосировинних ресурсів), цих виробників слід поділяти на тих, проти яких (тобто проти їхніх товарів), власне, і спрямовується тариф, та тих, хто продовжує здійснювати неоподатковуваний експорт товарів. Очевидно, що перші є тими з національних економічних суб’єктів, хто „страждає першим” (знову-таки, не йдеться про іноземних суб’єктів), у даному разі – споживачів, для яких експортний тариф означає збільшення ціни товару. Для других вплив експортного тарифу може виявитися мінімальним, а „знак” наслідків залежатиме від характеру зміни загальної кон’юнктури залежно від ситуації.
Отримувачі соціальних виплат. Вони у виграші через уже названі причини у випадку з імпортним тарифом. Щоправда, у разі необґрунтованих рішень, коли тариф не приносить бажаного ефекту, а лише погіршує умови національного експорту, у кінцевому програші можуть опинитися і ці суб’єкти.
Відповідно до способу здійснення митних стягнень види мита можуть класифікуватися у такий спосіб.
За об’єктом оподаткування:
імпортні – стягнення, якими обкладається імпорт товарів під час їх пропуску для вільного обігу на ринку країни; це – переважна форма стягнень, яка застосовується усіма країнами світу;
експортні – стягнення, якими обкладаються експортовані товари при перетинанні ними кордонів національної митної території; застосовуються рідко і тільки окремими країнами; здебільшого стосовно енерго-сировинних ресурсів;
транзитні – на товари, які перевозяться територією країни.
За економічним змістом:
протекціоністські – спрямовані на захист національного товаровиробника;
фіскальні – спрямовані на поповнення доходів державного бюджету;
балансувальні – спрямовані на попередження вивезення товарів, під час виробництва яких застосовувались субсидії.
За способами стягнення:
адвалерні – нараховуються у процентах до митної вартості товару, що обкладається (наприклад, 15 % від ціни товару); саме адвалерні ставки є домінуючими в структурі тарифних ставок в Україні – вони застосовуються приблизно в трьох з чотирьох випадків;
специфічні – нараховуються у встановленому розмірі за одиницю товару, що обкладається (наприклад, 30 грн за тонну, 50 грн за контейнер тощо); у структурі тарифних ставок в Україні специфічні тарифи застосовуються в 1,5 – 2 % випадків;
комбіновані – є синтезом обох попередніх (наприклад, 20 %, але не більше 30 грн за тонну); у практиці застосування тарифних ставок в Україні приблизно у чверті випадків застосовуються комбіновані тарифи.
За походженням:
автономні – стягнення, які запроваджуються згідно з односторонніми рішеннями органів державної влади; за нормальних умов прерогатива щодо принципових рішень у тарифній політиці належить парламентам, а розміри конкретних ставок визначають уряди й конкретні відомства;
конвенційні (договірні) – стягнення, які встановлюються на базі двосторонніх або багатосторонніх угод (наприклад, ГАТТ) або угод про митний союз (Росія – Білорусь);
преференційні – стягнення, що мають нижчі ставки порівняно зі звичайними з метою підтримки експорту товарів з країн, що розвиваються (на основі ряду багатосторонніх міжнародних угод, зокрема з 1971 р. існує Загальна система преференцій, яка встановлює пільговий режим торгівлі для країн, що розвиваються).
За часовим принципом:
постійні – стягнення, які не змінюються залежно від кон’юнктури та інших обставин;
змінні – стягнення, які змінюються у разі зміни кон’юнктури, умов торгівлі, зокрема сезонні стягнення, які застосовуються для оперативного регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру, передусім сільськогосподарською.
За характером:
антидемпінгові – стягнення, які застосовуються у випадках ввезення на територію країни товарів за ціною нижчою, ніж нормальні для її ринку ціни;
компенсаційні – стягнення, які застосовуються до товарів, під час виробництва яких використовуються субсидії.
За способом нарахування:
номінальні – вказані у митному тарифі;
ефективні – такі, що враховують рівні мита на комплектуючі до готових виробів.
Відповідно до чинного законодавства України у разі імпорту до України товарів використовуються такі податки:
- мито;
- акцизи;
- податок на додану вартість;
- митні збори за митне оформлення.
Митний тариф як базовий інструмент регулювання ввезення може відігравати активну стимулюючу роль. За його допомогою держави диференціюють товари, що підлягають ввезенню на більш або менш „бажані”. Так, при загальному порівняно невисокому рівні тарифу в
ЄС (у торговельних відносинах країн – членів ЄС з третіми країнами діє єдиний митний тариф, який базується на гармонізованій системі опису і кодування товарів) стосовно великої кількості товарів, які конкурують з товарами місцевих виробників, застосовується високе мито, що досягає в деяких випадках 20 %.
В Україні відповідно до Закону України „Єдиний митний тариф” 1992 р. (з пізнішими поправками та доповненнями) застосовується уніфікований підхід до митного регулювання міжнародної торгівлі. Згідно зі Ст. 3 цього правового акта, Єдиний митний тариф України – це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території. Єдиний митний тариф України встановлює на єдиній митній території України обкладення митом предметів, що ввозяться на митну територію України або вивозяться з цієї території. Закон наголошує на тому, що ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами. Єдиний митний тариф затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Основними „подіями” у процесі встановлення системи митно-тарифного регулювання після здобуття незалежності України були Закон від 5 лютого 1992 р. №2098-XII „Про Єдиний митний тариф”, власне прийняття Єдиного митного тарифу України, який було затверджено Декретом Кабінету Міністрів України № 4-93 від 11.01.1993 р. „Про Єдиний митний тариф України”. Нарешті, важливе методологічне значення мав Указ Президента Україні від 6 квітня 1996 р. №255 „Про концепцію трансформації митного тарифу України на 1996 – 2005 рр. відповідно до системи ГАТТ-СОТ”, яким було закладено довгострокові орієнтири тарифної політики держави.
На базі зазначених документів Кабінет Міністрів України здійснював оперативне тарифне регулювання. Часом приймалися рішення щодо запровадження підвищених ставок ввізного мита на нову продукцію, яку освоювали та випускали українські підприємства (зокрема на товари легкої та харчової промисловості, сільського господарства, окремих видів комп’ютерної техніки, медпрепаратів тощо).
При визначенні характеру та ставок митного регулювання є з’ясування та формальна ідентифікація країни походження товару. Ці питання також регламентуються Законом України „Єдиний митний тариф” (Ст. 18).
5. Застосування нетарифних інструментів та інтереси України
Нетарифні інструменти регулювання міжнародної торгівлі – це засоби адміністративного обмеження та впливу на умови міжнародної торгівлі та конкуренції з боку держави.
Нетарифні засоби регулювання торгівлі діють разом із тарифними інструментами в комплексі державних методик та важелів впливу на міжнародну торгівлю. Інколи, в певних галузях та сферах торгівлі, нетарифні засоби є домінуючими, інколи, навпаки, їх застосування є менш доцільне або неможливе.
Протягом минулих років реформ в Україні було практично скасовано успадковану від часів директивної економіки широку систему ліцензування і квотування, яка була ключовим елементом державного регулювання міжнародної торгівлі, ліквідовано механізм державного контракту і державного замовлення на експорт. Від початково жорстокого режиму квотування політика регулювання експорту поступово набувала більш природних для ринкової економіки ліберальних ознак.
Існує кілька способів класифікувати нетарифні заходи регулятивної, макроекономічної політики. Найпоширенішим із них є застосовуваний ГАТТ/СОТ, згідно з яким виділяють п’ять груп таких заходів:
1) участь держави в операціях міжнародної торгівлі, передусім – державні закупівлі товарів, субсидування виробництва;
2) запровадження паратарифних та адміністративних імпортних формальностей (установлення вимог до товаросупровідних документів, застосування товарних класифікаторів, методик оцінки митної вартості товарів), які впливають на характер ввезення товарів до країни;
3) застосування стандартів та вимог, які пов’язані з охороною здоров’я, технікою безпеки, екологічними критеріями та ін. (наприклад, можуть установлюватися санітарні, епідеміологічні, епізоотичні, промислові стандарти, особливі вимоги до пакування, маркування товарів тощо);
4) застосування кількісних та валютно-цінових обмежень щодо ввезення (вивезення )товарів;
5) використання обмежень щодо умов та механізмів здійснення платежів.
Найбільш поширеним засобом впливу на міжнародну торгівлю є кількісні та валютно-цінові обмеження, які переважно застосовуються щодо ввезення товарів. Передусім це – контингентування та ліцензування.
Контингентування (квотування) – це обмеження державною владою ввезення або вивезення товарів через установлення певної кількості або граничної суми на певний період часу. Контингентування може стосуватися імпорту (переважно воно і має місце) та експорту. Щодо контингентування імпорту, то розрізняють два його види: абсолютне квотування, згідно з яким визначається кількість продукції, яку дозволяється ввезти до країни, та тарифне квотування, згідно з яким дозволяється ввезення на територію країни конкретного товару протягом певного періоду часу зі сплатою мита за зниженою ставкою.
Організаційними засадами контингентування можуть бути двосторонні угоди, односторонні рішення країн або блокових угруповань. Контингенти можуть бути спрямованими, тобто стосуватися певних країн, та загальними, тобто які стосуються всіх країн світу.
Щодо умов міжнародної торгівлі України слід відзначити, що найбільшою мірою наша держава потерпає від квот, які встановлюються Євросоюзом та США. Ці суб’єкти міжнародної торгівлі, власне, і відзначаються найбільшими масштабами подібного регулювання.
Ліцензування – це видача дозволів на здійснення експортно-імпортних та транзитних операцій у тих випадках, коли відповідні вільні операції не допускаються.
Зазвичай ліцензії видаються урядовими органами провідним операторам, причому ліцензії поділяються на генеральні та індивідуальні.
Генеральна ліцензія – дозвіл на вільне ввезення, вивезення або перевезення певного товару (групи товарів відповідно до списку), яка діє протягом певного часу (як правило, року). Відомості про генеральну ліцензію зазвичай публікуються в офіційних виданнях країни.
Індивідуальна (разова) ліцензія – це дозвіл на ввезення, вивезення або перевезення певного товару, який є дійсним протягом обмеженого терміну часу (до року).
Досягнення очікуваних позитивних результатів внаслідок застосування тарифів та нетарифних інструментів можливе тільки на основі системного підходу, виходячи з комплексного характеру інструментарію та регулятивного апарату, які є в наявності в уряду. В іншому випадку ті або інші дії можуть не тільки виявитися недостатньо дійовими, а й призвести до небажаних наслідків, інколи протилежних бажаним.
Щодо субсидування експортного виробництва, то це явище є типовим для посттоталітарних економік, а сам цей факт – один з „улюблених” приводів застосування торговельних санкцій.
Хоча обмеження імпорту є найпростішим засобом, і саме це дає найшвидші результати, уряд не може не враховувати, що тільки у такий спосіб завдання динамізації національного розвитку не розв’язати. Антиімпортне регулювання є надто примітивним та не гнучким інструментом, більше того – політично небезпечним. Крім того, обмеження ввезення негативно відображаються на стані конкурентного середовища всередині країни, а це може погіршити конкурентні можливості національного товаровиробника в довгостроковій перспективі. Отже, через певний час потреба в обмеженнях імпорту може навіть зрости.
На відміну від анти імпортної політики, яка має короткотерміновий вплив на економічну ситуацію, що приховує істотні небезпеки, та яка може мати довготермінові позитивні наслідки тільки тоді, коли ефект „переведення подиху” (завдяки цілеспрямованій тактиці) справляє структурооптимізуючий ефект, інструменти загальної підтримки виробництва мають принципово іншу природу. Вони покликані сприяти оздоровленню ринкового середовища, пріоритетному розвитку високотехнологічних економічних об’єктів, поліпшенню національної конкурентоспроможності.
Звичайно, зазначені інструменти є дуже різними, а ефективність їх застосування залежить від того, наскільки обґрунтованими та комплексними були конкретні рішення та дії щодо їх упровадження. Простежуємо, яким чином застосування основних інструментів загальної підтримки виробництва може позитивно вплинути на результативність міжнародної економічної діяльності, і передусім міжнародної торгівлі.
6. Антидемпінг як фактор у конкурентній боротьбі
Своєрідною формою протекціонізму є антидемпінгова практика, до якої вдаються як провідні ринкові країни, так і країни, що розвиваються, у тих випадках, коли вважається, що певні закордонні виробники або відповідні національні уряди застосовують проти них інструменти нечесної конкуренції. Що мається на увазі?
Згідно з формальним підходом, антидемпінг є засобом протидії тим підприємницьким структурам, які проводять агресивну знижувальну цінову політику з метою опанування ринку, витіснення з нього конкурентів, а також тим закордонним продавцям (разом з відповідними державними структурами), які використовують субсидії та інші форми державної допомоги, що ставлять їх у вигідніше становище порівняно з іншими виробниками (передусім виробниками країни-імпортера).
З формальної точки зору підставою для вживання антидемпінгових заходів (відповідно до ст. VI ГАТТ) є конкретні небезпеки, які виникають у зв’язку з імпортом певної продукції. Такі небезпеки пов’язані передусім з:
порушенням рівноваги внутрішнього ринку;
створенням ситуацій, за яких національні виробники – традиційні гравці відповідних ринків зазнають збитків;
погіршенням умов виробництва подібних або товарів-замінників на території країни-імпортера;
суттєвими порушеннями економічної ситуації в одному з регіонів.
Однак такий формальний бік справи не дає вичерпної характеристики реальним відносинам і подіям у сфері антидемпінгового регулювання та вжиття антидемпінгових санкцій. Але наприкінці XX та на початку XXI ст. антидемпінгові санкції (або те, що так називають), перетворилися на інструмент протидії небажаній міжнародній конкуренції. Точніше, йдеться про цільовий характер торговельних обмежень, які спрямовані на погіршення умов ввезення продукції до тієї країни, яка вдається до антидемпінгових заходів. Адже формальні підстави для порушення антидемпінгових розслідувань – нижчі за „звичайні” для певного ринку ціни та висока динаміка приросту продажу товарів певного національного походження на ньому – зовсім не обов’язково свідчать про нечесну конкуренцію. Причинами цінових переваг та позитивної динаміки продажу можуть бути вища ефективність виробництва товарів, а також нижчі витрати на виробництво (наприклад, витрати на заробітну плату).
Але життя є багатобарвним, і було б неправильно стверджувати, що існують країни, які проводять „тільки правильну” і „тільки неправильну” торговельну політику. Слід визнати, що в Україні „не все гаразд” із механізмами ціноутворення, що особливо було помітно у перші роки державної незалежності. І це не дивно, адже в державі відбувається становлення ринкових відносин після десятиліть „економічного тоталітаризму” – тривалого штучного усуспільнення виробництва та
|
