Удосконалення структури основних виробничих фондів підприємств автомобільного транспорту в період переходу до ринку - Економіка підприємства - Скачать бесплатно

Основні фонди протягом свого тривалого функці­онування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння. Під фізичним (матеріальним) спрацьовуван­ням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втра­ти ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості — економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи інтенсив­не), особливості технологічних процесів, якість технічного догля­ду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, ус­таткування) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періо­дично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врештірешт стає таким, що унеможливлює дальше використан­ня засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізич­ного спрацювання, коли треба замінити такий засіб праці на но­вий аналогічного призначення. У зв'язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (через зіставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстежень технічного стану. Відносну величину економічного спрацювань ок­ремої фізичної одиниці або певної сукупності основних фондів виз­начають як відношення накопиченої суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість продукції, до загальної ба­лансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес зне­цінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спра­цювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характе­ризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вар­тості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових за­собів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів ви­робництва. Старіння властиве передовсім знаряддям праці та транспортним засобам і зв'язане з реальними економічними збит­ками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Безперервний процес виробництва потребує по­стійного відтворення фізично спрацьованих і тех­нічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування.

Рис. 1.1. Склад і взаємозв'язок засобів виробництва та виробничих фондів.

Виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фон­ди підприємства, усю су­купність яких поділяють на основні та оборотні (рис. 0.1).

Проте засоби виробницт­ва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено дво­ма обставинами. По-перше, елементи засобів виробницт­ва стають виробничими фон­дами лише з моменту їхнього безпосереднього використан­ня у виробничому процесі.

По-друге, виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією. Це означає, що до виробничих фондів відносять не всі елементи засобів виробництва взагалі, а ті з них, які мають вартість.

Складовим частинам виробничих фондів властиві певні харак­терні ознаки, за якими можна розрізняти основні та оборотні фон­ди й обґрунтовано тлумачити сутність та значення цих економіч­них категорій для відтворювальних процесів.

Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (на платні послуги) части­нами в міру спрацювання.

Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість про­дукції, що виробляється (на вартість платних послуг).

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто вста­новлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізич­ного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахуван­ня включають до собівартості продукції, реалізують під час прода­жу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів.

За встановлення норм амортизаційних відрахувань слід виходи­ти з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці, необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко-економічного їхнього старі­ння. Найбільш складним є правильне визначення тривалості амор­тизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох факторів, зокрема загальної фізичної довговічності та еко­номічності капітального ремонту засобів праці, умов їхньої експ­луатації, строків настання техніко-економічного старіння, можли­вих темпів оновлення тощо.

У міру розвитку техніки, удосконалення технології та органі­зації виробництва змінюються тривалість і характер використання окремих видів основних фондів, виникає об'єктивна необхідність скорочення нормативних строків їхнього функціонування. У зв'яз­ку з цим норми амортизаційних відрахувань періодично треба пе­реглядати та уточнювати.

Забезпечення нормального відтворення основних фондів потре­бує правильного нарахування амортизації за встановленими нор­мами. Щорічну суму амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів обчислюють множенням їхньої середньорічної вартості на відповідні норми амортизації та поправочні коефіцієн­ти до них, що враховують конкретні умови експлуатації окремих видів засобів праці. Середньорічна вартість кожного виду основ-І08 них фондів визначається додаванням до вартості на початок розрахункового року різниці між середньорічними величинами вве­дення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів праці. Се­редньорічне введення (вибуття) визначають за результатом множен­ня абсолютного його розміру та коефіцієнта функціонування про­тягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кількості місяців експлуатації до числа 12.

Для здійснення правильної амортизаційної політики важливим є знання можливих методів амортизації основних фондів. У прак­тиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації.

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перене­сення балансової вартості основних фондів на собівартість про­дукції, що виробляється (послуг, що надаються), протягом аморти­заційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Згідно з чинним законодавством України щорічні норми амортизаційних відраху­вань за першою, другою і третьою групами основних фондів ста­новлять відповідно 5, 25 і 15%.

Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залиш­кової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчис­лених за методом рівномірної амортизації, але не щодо балансо­вої, а щодо залишкової вартості основних фондів. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів, віднесених за укрупненою кла­сифікацією до третьої групи і придбаних після травня 1997 року, тобто після набуття чинності Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуа­тації засобів праці: перший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четвертий — 15%; п'ятий — 10%; шостий і сьомий — 5%. Збіль­шення масштабів застосування прискореної амортизації сприяти­ме істотному зменшенню фінансових втрат від техніко-економічного старіння та інтенсифікації процесу оновлення діючих засобів праці на підприємствах і в організаціях України.

Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить від строків експлуатації пере­довсім активної частини основних фондів, тобто від періоду їхнього функціонування у виробництві відповідно до первісного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.

Скорочення строків експлуатації машин (устаткування), з одно­го боку, уможливлює прискорення їхнього оновлення, тобто зменшення техніко-економічного старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств, зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого — призво­дить до збільшення собівартості продукції за рахунок амортиза­ційних сум, потребує більших інвестиційних ресурсів для нарощу­вання виробничих потужностей машинобудування.

Подовження періоду функціонування машин і устаткування дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці і за рахунок цього спрямувати більше ресурсів для розширеного їх­нього відтворення, але спричиняє зниження сукупної продуктив­ності діючих знарядь праці, значне збільшення витрат на їхнє ут­римання та експлуатацію.

Саме тому строки експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші затрати суспільної праці на їхнє виготовлення й використання у ви­робничому процесі протягом усього періоду функціонування.f Найбільш поширеною є методика визначення оптимальних строків експлуатації виробничого устаткування за мінімальною величиною так званих питомих затрат суспільної праці на одиницю корисно­го ефекту (наприклад, сумарної продуктивності устаткування за різних строків його функціонування). Проте результати спеціаль­них досліджень свідчать, що найбільш істотний вплив на еконо­мічно доцільний строк експлуатації устаткування справляють два фактори —щорічний розмір амортизації та середньорічні ремонтні витрати. Це уможливлює практичне застосування простішого і наочнішого методу оптимізації строків експлуатації — через міні­мізацію сумарної величини цих економічних показників з викори­станням графічного способу.

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устатку­вання та інших видів засобів праці задовго до того, коли кожний з цих об'єктів у цілому стане непридатним для дальшого викорис­тання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці здійснюється з допомогою періодичних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.

На підприємствах різних галузей народного господарства зас­тосовують типові системи технічного обслуговування й ремонту устаткування та інших видів засобів праці, що передбачають пері одичне проведення необхідних профілактично-технічних опера­цій, поточних і капітальних ремонтів. Призначення поточного ремон­ту — збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілак­тичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобіган­ня прогресуючому фізичному спрацюванню. Мета капітального ре­монту полягає у максимально можливому відновленні первісних техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі про­міжки часу (один раз за кілька років).} Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного лиха '(пожежі, повені, землетрусу).

Витрати на поточний ремонт є постійними й відносно рівномір­ними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять на собівартість продукції (наданих послуг). Проведення капітального ремонту потребує порівняно великих одноразових витрат, що уне­можливлює пряме включення таких до собівартості продукції: ці витрати визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто періоду між двома послідовними капітальними ремонтами. Відновлювальний ремонт фінансують за рахунок державного страхового (резервного) фон­ду і за характером та обсягом робіт, що виконуються, відносять до сфери капітального будівництва.

За сучасних умов господарювання і формування ринкової еко­номіки важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування, Це по­яснюється тим, що на підприємствах діюче устаткування протягом фактичного строку експлуатації капітально ремонтують кілька разів. Проте коли проведення першого капітального ремонту в більшості випадків є економічно вигіднішим за придбання нової машини (він здійснюється, як правило, до настання техніко-економічного старін­ня, а фактичні витрати на нього не перевищують 35—40% балан­сової вартості), то наступні капітальні ремонти часто коштують до­рожче, ніж нове устаткування аналогічного призначення.

Для економічної оцінки ефективності витрат на капітальний ре­монт порівнюють два альтернативні варіанти: перший — капіталь­ний ремонт фізично зношеної машини і продовження строку її експ­луатації на один ремонтний цикл; інший — заміна машини, що по­требує капітального ремонту, на нову. Для кожного варіанта визна­чають загальну величину витрат і втрат. Для першого варіанта це будуть витрати на очікуваний капітальний ремонт R. і перевищен­ня експлуатаційних витрат щодо капітально відремонтованої ма­шини над поточними витратами щодо нової машини Se, а для другого, — вартість придбання (ціна) та встановлення нової машини Кн над втрати від недоамортизації діючої машини Sa. Крім того, треба врахувати коефіцієнти, що характеризують співвідношення: а) продуктивності діючої та нової машини (); б) тривалості ре­монтного циклу тих самих машин ().

Показник ступеня ефективності витрат на капітальний ре­монт будь-якого виробничого устаткування (ер) визначається за формулою

(І)

Коефіцієнти, обчислені за формулою ЦЩІ, можуть набувати додатного, від'ємного або нульового значення. За всіх додат­них значень коефіцієнта е капітальний ремонт устаткування є еко­номічно виправданим, за від'ємних — недоцільним, а за нульо­вого значення коефіцієнта порівнювані варіанти треба вважати рівноцінними.

Коефіцієнти е , розраховані щодо всієї сукупності устаткуван­ня, котра підлягає капітальному ремонту в конкретному році, мо­жуть використовуватися для визначення послідовності заміни тих одиниць, що їх капітально ремонтувати невигідно. Передовсім треба замінювати фізично зношене устаткування з найбільшим від'ємним значенням коефіцієнта е за абсолютною величиною.

Загальний розмір витрат на ремонтно-технічне обслуговування діючих засобів праці залежить від кількості ремонтів протягом фак­тичного строку їхньої експлуатації та від собівартості кожного ре­монту. Це означає, що для помітного зменшення витрат на ремонт устаткування та інших видів основних фондів (ремонтно-експлуа­таційні витрати на підприємствах України надмірно великі) необ­хідно: по-перше, довести до раціонального мінімуму кількість ре­монтів машин протягом усього періоду їхнього функціонування; по-друге, максимально зменшити витрати на проведення одного ре­монту.

Скорочення кількості ремонтів можна досягти, збільшуючи фізи­чну довговічність устаткування та визначаючи раціональні строки його експлуатації. Головним напрямком зниження собівартості ре­монтних робіт є істотне підвищення організаційно-технічного рівня самого ремонтного виробництва, його індустріалізація, тобто мак­симальне наближення процесу ремонту за характером організації і технології до процесу виготовлення нових машин і устаткування. Широкомасштабна індустріалізація ремонтного виробництва в ці­лому передбачає:

• збільшення централізованого виготовлення машинобудівними ' підприємствами запасних частин до розмірів, що забезпечують повне задоволення попиту на них; розширення відновлення спрацьо­ваних деталей і вузлів, котре дає змогу зменшити на 15-20% обсяг виробництва нових запасних частин;

• усебічну централізацію і спеціалізацію ремонтних робіт у різ­них ланках управління виробництвом (створення розгалуженої те­риторіальної системи фірмового машиносервісу підприємствами-продуцентами; централізований капітальний ремонт устаткування вузькогалузевого призначення спеціалізованими ремонтними під­приємствами і підрядними організаціями; максимально можлива централізація ремонтного господарства на самих підприємствах, яка уможливлює виконання всього або переважного обсягу ремонтних робіт спеціалізованими підрозділами єдиної ремонтної служби).

За недостатнього розвитку машинобудівного комплексу країни для підвищення ефективності процесу відтворення основних фондів багато важить модернізація діючого виробничого устаткування, ко­тра означає його вдосконалення з метою запобігання техніко-економічному старінню та підвищення техніко-експлуатаційних па­раметрів до рівня сучасних вимог.

За порівняно невеликих витрат і за відносно короткий строк мо­дернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому технічному рівні, зростання продуктивності праці, нарощування ви­робничих потужностей, збільшення випуску продукції, економію інвестиційних ресурсів. Досвід багатьох підприємств України пока­зує, що проведення комплексної модернізації багатьох видів вироб­ничого устаткування збільшує його продуктивність на ЗО — 50%, а зв'язані з цим витрати не перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного призначення. Економічно доці­льніше здійснювати як загально-технічну, так і технологічну (цільо­ву) модернізацію устаткування під час проведення його капіталь­ного ремонту.

Метод визначення ефективності витрат на модернізацію такий самий, як і витрат на проведення капітального ремонту. Для цього можна користуватися формулою, поставивши у її чисельнику витрати на модернізацію замість витрат на капітальний ремонт від­повідного устаткування. Коефіцієнт ефективності витрат на капі­тальний ремонт і модернізацію, коли їх здійснюють одночасно, мо­жна розрахувати за формулою

(2)

де М — витрати на модернізацію. При цьому величини, Se, що входять у формулу 2), треба визначати за даними модернізо­ваної та нової машини.

Важливим елементом процесу відтворення основних фондів є заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці.

Визначення необхідного (економічно раціонального) щорічного об­сягу заміни засобів праці передбачає: 1) встановлення оптималь­них строків експлуатації відповідних їхніх видів (груп); 2) розра­хунки такого щорічного обсягу заміни, який може забезпечити до­тримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів основних фондів. За простого відтворення засобів праці розмір їхньої заміни (вибуття) практично має дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань нареновацію, а за розширеного відтво­рення — залежатиме не лише від нормативного строку експлуа­тації (норми амортизації), а й від темпів щорічного збільшення об­сягу основних фондів.

Нагромадження та оновлення основних фондів, І нарощування виробничих потужностей підприємств різних галузей народного господарства здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції й розширення діючих або спорудження нових виробничих об'єктів (цехів, виробництв, підприємств у цілому).

Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснен­ня відповідно до плану (програми) його технічного розвитку (без розширення існуючих виробничих площ) комплексу заходів, що пе­редбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окре­мих дільниць виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, мо­дернізації й заміни фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування. Реконструкція діючого підприємства є здійснюва­ним за єдиним проектом повним або частковим переобладнанням виробництва. За необхідності можуть бути споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об'єкти. До рекон­структивних робіт відносять також будівництво нових виробничих об'єктів замість тих, дальшу експлуатацію котрих визнано недо­цільною. Під розширення й діючого підприємства заведено розумі­ти спорудження його другої та наступних черг, додаткових вироб­ничих комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також організацію допоміжних та обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового будівництва (новобудов) відносять спорудження окремих виробничих об'єктів або підприємств, що здійснюється на нових майданчиках та за затвердженим окремим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення виробничого потенціалу підприємств є взаємозв'язани­ми елементами єдиного відтворювального процесу, які доповню­ють один одного. Проте пріоритетними для переважної більшості різногалузевих виробництв (господарств) треба вважати технічне переозброєння і реконструкцію діючих виробничих об'єктів. Нове будівництво стає економічно доцільним за умови вичерпання можливостей нарощування виробничого потенціалу на діючих підприємствах, а також за організації нових видів виробництва (надання нових послуг) та необхідності забезпечення належного рівня еко­логічної безпеки виробничо-господарської діяльності.

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та ліп­шого використання діючих основних фондів підприємств. Ці про­цеси, з одного боку, сприяють постійному підтримуванню належно­го технічного рівня кожного підприємства, а з іншого — дають змо­гу збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвес­тиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок ско­рочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробниц­тва та його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Система показників, яка може вичерпно харак­теризувати ефективність основних фондів, охоп­лює два блоки: перший — показники ефектив­ності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; дру­гий — показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів (рис 2.1). Необхідність виокремлення в само­стійну групу показників відтворення засобів праці, які характери­зують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно й безпосередньо вплива­ють на ступінь ефективності використання застосовуваних у ви­робництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Чинна система показників ефективності відтворення основних фондів в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчис­лення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтво­рення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визна­чається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття — відно­шенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних по­казників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методо­логічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення ха­рактеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з ек­сплуатації застарілих і спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Ре­альний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й пере­дачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на ба­ланс іншого.

Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нові: коефіцієнт інтен­сивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основ­них фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нор­мативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності викорис­тання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потре­бують лише деякі, а саме:

Рис. О. Система показників ефективності основних фондів.

• коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

• напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);

• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — від­ношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до техні­чної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.

З-поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використову­ваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визна­ти досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв'язку з цим коефіцієнт змінності методологіч­но правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта вико­ристання календарного фонду часу і максимальної змінності ро­боти устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної трива­лості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фон­ду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).

Протягом останніх років на більшості під­приємств різних галузей народного господарства України спостерігається низький рівень ефектив­ності відтворювальних процесів. Коефіцієнти оновлення й вибуття машин і устаткування, тобто найбільш активної частини основних фондів на промислових підприємствах, коливаються в межах відпо­відно 5—6 та 2—3% загального їхнього обсягу, а коефіцієнт еконо­мічного спрацювання досягає 50—55% загальної вартості. Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізич­но спрацьованих і технічно застарілих його одиниць. Саме цим пе­редовсім пояснюється невідкладне завдання прискорення й підви­щення ефективності відтворення основних фондів, зростання тех­нічного рівня застосовуваних засобів праці. За сучасних умов слід запровадити і реалізувати такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

• усебічне прискорення розвитку машинобудівного комплексу України, радикальна перебудова його структури з метою макси­мально можливого задоволення народногосподарського попиту на достатньо широку номенклатуру різних видів машин та устатку­вання, забезпечення виготовлення нових поколінь техніки і закін­чених (технологічно зв'язаних) систем машин, розробка та організація виробництва тих знарядь праці, які раніше взагалі не виго­товлялись або імпортувались з інших країн;

• зосередження зусиль різних галузей науки на пріоритетних на­прямках науково-технічного прогресу, форсованому розвитку пере­довсім наукомістких виробництв, істотному підвищенні техніко-організаційного рівня та соціально-економічної ефективності виро­бництва на підприємствах різних галузей народного господарства;

• докорінне поліпшення всієї організації робіт та економічного її обгрунтування на всіх стадіях відтворювального процесу (проек­тування — виробництво — розподіл — запровадження — експлуа­тація нової техніки);

• дотримання кожним підприємством власної стратегії техніч­ного, організаційного та економічного розвитку; переорієнтація інвестиційної політики на максимальне технічне переозброєння й реконструкцію діючих виробничих об'єктів; різке збільшення мас­штабів вилучення з виробництва технічно застарілих і економічно малоефективних машин та устаткування, перехід від практики оди­ничної заміни спрацьованих знарядь праці до систематичного ком­плексного оновлення техніко-технологічної бази взаємозв'язаних виробничих ланок підприємств;

• створення ринкового економічного механізму країни, спромо­жного забезпечити постійну заінтересованість усіх ланок управлі­ння виробництвом у здійсненні найбільш ефективних відтворювальних процесів і сприйнятті науково-технічних та організаційних но­вацій (нововведень).

Практична реалізація перелічених головних напрямків інтен­сифікації відтворювальних процесів потребує не лише актив­ної інженерно-виробничої діяльності самих підприємств, а й мобі­лізації великих власних фінансових коштів. У повному обсязі вона можлива за умови передовсім постійної державної підтримки, без­посередньої участі багатьох інститутів ринкової інфраструктури та іноземного капіталу.

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів того чи того підприємства є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції за наяв­ного розміру виробничого апарату залежить, з од­ного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин та устаткуван­ня протягом доби, місяця або року, тобто від їхнього екстенсивного завантаження, а з іншого — від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, усю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо ліпшого ви­користання основних фондів підприємства можна умовно поділити , на дві групи: 1) збільшення екстенсивного завантаження; 2) підвищення інтенсивного навантаження.

Однак треба наголосити на двох важливих обставинах. / По-перше, якщо екстенсивне завантаження машин та устатку­вання обмежується тільки календарним фондом часу, то можливості підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продук­тивності практично не є такими обмеженими.

( По-друге, здійснення заходів екстенсивного напрямку, як пра­вило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтен­сивного використання виробничого апарату зв'язане зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко окупаються за ра­хунок одержаного внаслідок інтенсифікації додаткового економіч­ного ефекту.

Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробни­чого устаткування є максимально можливе скорочення його про­стоїв. На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не використовуваного протягом доби устаткування нерідко досягає 15—20% загального його парку, а внутрішньозмінні простої ста­новлять 10—15% робочого часу. Це спричиняється: неузгоджені­стю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць; незадов­ільною організацією технічно-профілактичного обслуговування та ремонту устаткування; браком робітників тих чи тих професій; пе­ребоями в забезпеченні робочих місць матеріалами, електроенер­гією, комплектуючими виробами, оснащенням, пристроями, підйомно-транспортними засобами тощо.

Для підприємств ряду галузей індустрії, і передовсім машино­будування, надзвичайної гостроти набула проблема підвищення ко­ефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування. В Україні цей показник нині є невиправдано низьким і свідчить про наявність достатньо великих резервів ліпшого використання знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного устатку­вання до раціонального рівня (1,7—1,8), то можна буде збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.

Значному поліпшенню екстенсивного завантаження засобів праці сприяє зниження частки недіючого устаткування, яка на промис­лових підприємствах України є дуже значною (кілька десятків ти­сяч одиниць), а також виведення з експлуатації зайвого й неефек­тивно використовуваного устаткування та організація завдяки цьому повноцінної двозмінної роботи. За існуючими розрахунка­ми, здійснення таких заходів дало б можливість підвищити фондо­віддачу на підприємствах різних галузей промисловості та народ­ного господарства на 10—15 і більше відсотків.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного використання основних фондів має своєчасна заміна та модернізація фізично спрацьованого й технічно застарілого устаткування. Для підтримування порівняно високого технічного рівня виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати А—6% і модернізувати 6— 8% діючого парку машин, устаткування та інших видів знарядь праці.

До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктив­ності устаткування за одиницю часу, належать також запроваджен­ня нових технологій, інтенсифікація виробничих процесів. Підприє­мствам різних галузей властиві специфічні способи інтенсифікації технологій виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг (застосування, наприклад, киснево-конвертного методу виплавлення сталі в чорній металургії; використання різних каталізаторів, високих температур і тиску — у хімічній про­мисловості; обробка металу тиском, точні методи литва — у ма­шинобудуванні тощо). Широке використання природного газу та кисню разом зі збільшенням температури дуття й тиску під колош­ником домни забезпечує зростання виробництва чавуну майже на третину.

Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на Підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресив­них форм і методів організації виробництва (концентрації, спеціалізації, кооперування та комбінування; гнучких, потокових і ротор­но-конвеєрних ліній), що уможливлюють використання високо­продуктивного автоматизованого устаткування. За свідченням спе­ціальних досліджень, на підприємствах машинобудування виготов­лення конструктивно й технологічно однорідних деталей на пото­кових лініях забезпечує підвищення навантаження устаткування на 20—30%.

Досить істотні резерви ліпшого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів можна реалізувати з допомогою освоєння у стислі строки проектних показників, уведення в дію нових технологічних агрегатів, ліній, устаткування. За даними ви­біркового обстеження кількасот підприємств різних галузей про­мисловості та будівництва, середній фактичний період освоєння виробничих об'єктів становить 5—6 років. Проте технічно та еконо­мічно обгрунтовані розрахунки свідчать про реальну можливість Досягнення проектних показників виробничих об'єктів на підприє­мствах добувної промисловості за півтора-два роки, а обробної — за один рік і навіть швидше.

За умов ринкової економіки процес господарювання в цілому має передбачати достатні економічні стимули для забезпечення ефективного використання основних фондів, усього майна підприємств. Дійова система таких колективних та індивідуальних економічних стимулів на підприємствах різних галузей народного господарства України поки що перебуває тільки на стадії станов­лення й розвитку.

Швидкому її запровадженню сприятимуть: реалізація програми роздержавлення та приватизації власності; широке акціонування підприємств, система їхнього оподаткування; побудова механізму оплати праці залежно від кінцевих результатів виробництва; більш гнучка амортизаційна та інвестиційна політика; державна підтримка великих інвестиційних проектів, підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності тощо.